• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Форма правління держави

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; взаємовідносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави. Традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію і республіку.

Монархія — це форма державного правління, при якій систему вищих органів влади очолює одна особа — монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха і передається у спадок представникам правлячої династії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного правління історично склалися протягом тривалого часу. Вони такі:

а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отримання її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво;

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб’єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі монархії поділяються на необмежені і обмежені.

Необмежена монархія — така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. Її різновидом є деспотична монархія — історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспота спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Монархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях — обожнювання харизматичного лідера-монарха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непорушний авторитет його сили.

Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних держав, де відбувається політична і економічна централізація влади яка концентрується в руках монарха. Його влада не є необмеженою, поділ влади не здійснено, а станово-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.

Станово-представницька монархія — форма правління, при якій влада глави держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими Соборами в Росії). Такі монархії характерні для феодальної держави.

Конституційні монархії поділяються на два підвиди: дуалістичні і парламентські.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характеризується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконавчої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в ХХ столітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди дуалізму в перебігу становлення конституційної буржуазної державності в європейських державах (Англія ХYII століття). Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів і буржуазії.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише формально зберігає функції глави держави і має виключно представницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійснювати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).

Монархії парламентського типу характерні для багатьох держав Європи (Англії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).

Республіка — форма правління, при якій вищі органи державної влади обираються громадянами-виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими (виборними) установами.

Основні юридичні ознаки республіки:

влада вищих органів обмежена строком, закріпленим у конституційних законах;

виборність і періодична змінюваність складу вищого органу законодавчої влади та глави держави (президента);

відповідальність глави держави;

верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.

Республіканське правління в сучасному світі поділяється на парламентські, президентські та змішані республіки.

До основних ознак парламентських республік належать:

1) формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе відповідальність за свою політичну діяльність;

2) вибори до парламенту одночасно передбачають питання формування ним уряду;

3) уряд формується парламентом (головним чином з числа депутатів парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка отримала більшість депутатських місць);

4) виконавча влада існує окремо від президента: на нього покладені номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем’єр-міністру, канцлеру тощо);

5) уряд користується підтримкою парламентської більшості і відповідає перед парламентом, який може відправити уряд у відставку і сформувати новий;

6) розвинена багатопартійна система, що виключає концентрацію влади в руках парламенту;

7) особливості виборів президента: він може обиратися парламентом за правилами парламентської процедури (наприклад, у країнах Східної Європи — Албанії, Угорщині, Чехії, Словакії, Югославії) і нести відповідальність згідно з конституціями перед парламентом; крім того, у парламентських республіках президент може обиратися двома шляхами: парламентом за участю представників адміністративно-територіальних (автономних) одиниць і спеціально створеним органом, який складається з парламентарів та представників суб’єктів федерації.

Позитивні якості парламентських республік звичайно вбачають у їх здатності частіше встановлювати стабільну демократію і надавати політичному процесу певної гнучкості. Недоліки пов’язуються з нестабільністю виконавчої влади, що виражається в частих урядових кризах при умові відсутності стабільної правлячої більшості в парламенті.

Президентська республіка. Її основні ознаки й особливості:

1) президент об’єднує повноваження глави держави і глави уряду (виконавчої влади);

2) позапарламентський метод обрання президента: він обирається шляхом загальних виборів;

3) позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає президент);

4) відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв’язку з цим парламент (наприклад, Конгрес США) не має права відкликання уряду: можливий навіть протилежний партійний склад парламенту й уряду;

5) президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори;

6) президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту, однак воно може бути скасоване (переборене) більшістю голосів у парламенті (як правило, двома третинами голосів).

7) іноді в законодавстві передбачається можливість введення прямого президентського правління з метою підтримання стабільності.

Однак цей тип республік має і недоліки (президент не залежить від вотуму довіри парламенту, не несе відповідальності перед ним; часто виникає загроза конфліктів між парламентом і президентом).

Напівпрезидентськареспубліка. Республіки не завжди відповідають ознакам їх “чистих” парламентських і президентських форм. Можуть бути створені й інші моделі республіканського правління, що поєднують у собі ознаки як парламентських, так і президентських республік. Головним показником при цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту в механізмі формування уряду. Специфіка цього механізму і дозволяє вирізнити вид президентсько-парламентської республіки. Тут президент відіграє більш важливу роль, аніж у парламентській республіці: він обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду, призначення на ключові посади. Однак уряд, з одного боку, залежний від президента, а з другого — відповідальний перед парламентом, може бути замінений президентом (наприклад, Веймарська республіка або П’ята французька республіка) і, навпаки, не може бути відкликаний ним (наприклад, у Швейцарії).

Співвідношення повноважень вищих органів влади може бути різним:

а) президент пропонуєкандидатуру глави і членів уряду, а парламент призначаєїх (наприклад, у Польщі, Фінляндії);

б) глава держави пропонуєкандидатури членів уряду, парламент схвалюєїх і глава держави їх призначає(наприклад, у ФРН);

в) глава держави призначаєглаву і членів уряду, а парламент схвалює (наприклад, у Греції, Італії).

В Україні парламент дає згодуна призначення президентом прем’єр-міністра (ст. 85 п. 12, ст. 106 п. 9 Конституції України). Щодо складу українського уряду, то згідно зі ст. 106 п. 10 Конституції України Президент України призначаєза поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України.

§ 3. Форми державного устрою

Форма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові частини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою устрою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (федерації і конфедерації).

Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознаки унітарної держави такі:

а) вона не містить у собі відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави;

б) являє собою централізовану державу (місцеві органи підконтрольні центральній владі);

в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб’єктом міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці такого права не мають);

г) має єдину систему законодавства;

д) має одноканальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав);

є) громадяни мають єдине громадянство.

У деяких випадках до складу унітарної держави можуть входити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм центральною владою суверенні права. Саме такою одиницею в складі України є Автономна Республіка Крим. В основу територіального устрою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності, комплексності і керованості її частин, поєднання державних і регіональних інтересів.

Федеративна держава — це складна союзна держава, що містить у собі державні утворення (суб’єкти федерації), які мають юридично визначену політичну самостійність.

З юридичної точки зору федерація означає створену за принципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць — державних утворень, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади.

Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неоднорідність федеративно організованих держав. Можна припустити, що у світі є стільки моделей федерації, скільки й федеративних держав.

Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають у тому, що:

а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб’єктів федерації), а також відповідно дві системи інших державних органів (судових, контрольно-наглядових та ін.);

б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб’єктів федерації; в той же час ніякі доповнення не можуть бути внесені до конституції, якщо вони не схвалені суб’єктами федерації);

в) кожна особа має, крім громадянства федеративної держави, також громадянство суб’єкта федерації (штату, землі, провінції тощо);

г) суб’єктом міжнародно-правових відносин може виступати, як правило, не тільки держава в цілому, але й суб’єкти федерації;

д) існує двоканальна податкова система (державні податки загальнофедеральні і податки суб’єктів федерації);

е) суб’єкти федерації самостійно вирішують питання свого адміністративно-територіального устрою;

ж) суб’єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;

з) для федерації, як правило, характерна наявність двопалатних парламентів: головний законодавчий орган федерації (парламент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб’єкти федерації мають рівне представництво в його палатах;

і) федеральна влада має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики;

к) федеральна влада не має права в однобічному порядку змінити кордони суб’єктів федерації.

Підставою формування федеративної держави й закріплення федеративних відносин, в тому числі й питання про розмежування компетенції між федерацією і її суб’єктами, можуть бути конституція і (або) федеративна угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних, таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на іншій підставі, а саме — на підставі представлення центральними органами держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб’єктам федерації.

Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується конституцією.

Частіше всього в конституціях визначені три сфери повноважень: федерації, її суб’єктів і питання спільноговідання(прикладом останнього може бути Російська Федерація).

Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з яких лише федерація в цілому може приймати рішення, а всі інші питання залишаються у віданні суб’єктів). До такого кола питань, наприклад, належать:

а) встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія, Мексика, ФРН та ін.);

б) грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія, Канада, Мексика та ін.);

в) паспортна справа, еміграція, еміграція, пошта (Бразилія, Індія, ФРН та ін.);

г) федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія та ін.);

д) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт (США, ФРН, Швейцарія та ін.);

е) армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та поширення зброї (Австрія, США, ФРН та ін.).

Розмежування компетенції може здійснюватися й за принципом спільної компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для федерації та її суб’єктів, інші питання вирішуються за згодою).

Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за національним, або з урахуванням обох принципів. Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бразилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що національний чинник, який при побудові федерації вимагає врахування показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль, або фактично взагалі ігнорується (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ)._­

Статус суб’єктів федерації в історії держав формально визначався по-різному: суб’єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його конституцією) або за ними не закріплювався статус суверенного державного утворення. Прикладом є республіки, краї, області і округи у складі Російської Федерації, які вже не називаються “суверенними”. Останній підхід є більш науково обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суверенного утворення. Разом з тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб’єкти мають неоднаковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву), в силу історичних, політичних, географічних факторів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відносини з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації.

На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфедераціяявляє собою державно-правовий союз суверенних держав, об’єднаних одним або кількома органами і створений для досягнення певних цілей. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що:

а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації будь-коли;

б) конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами, тобто конфедерація — це об’єднання міжнардно-правового характеру;

в) конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кожний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах суверенної території), єдиної території створюваного об’єднання, громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю об’єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зовнішня торгівля тощо);

г) конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи конфедерації утворюються лише з представників держав, що входять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами держав — членів конфедерації;

д) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки урядами держав — членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загальноконфедеративного органу;

е) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти формуються з надходжень — внесків держав;

є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швейцарська Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву “конфедерація”. Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи також у США, Німеччині, Нідерландах.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
4. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
5. III.4 Форматування тексту.
6. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
7. IV. Виклад інформаційного матеріалу
8. IV. Виклад інформаційного матеріалу
9. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
10. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
11. Oracle Управління преміальними
12. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.

Переглядів: 2667