Новий український театр

Радянський український театр. Видатні актори доби: А.Бучма, Г.Юра, Н.Ужвій. «Політичний» театр. Відповідна драматургія: І.Кочерга, І.Корнійчук.

Сучасні тенденції та перспективи українського та світового театру.

Досягнення українського театру цього часу: різножанрова та різностильова драматургія, різнотипні режисерські школи, школа акторської майстерності досить високого рівня, різні моделі театрів, певні традиції сценічного слова.

“Колоніальний” статус тогочасної України спричинив розвиток її культури через “боротьбу культур” (С.Гантингтон) або “культурні війни” (Е.Сміт).

Історико-культурні періоди:

-�український театр тридцятих - п’ятдесятих років (політичний театр);

-�театр часів війни, театр п’ятдесятих - шістдесятих років (театр естетичних новацій);

-�театр сімдесятих - вісімдесятих (“пошуковий” театр).

Політичний театр. Початок тридцятих років характеризується “колоніальними” і “бездержавними” умовами. Це період, коли формується і теоретично обґрунтовується головний художній метод радянської культури — соціалістичний реалізм. Головною його складовою і фактором оцінки являється феномен “народності”, проте, постулювання цього терміну виявилося переінакшеним: в ньому епітети “реалістичний” і “правдивий” насправді усвідомлюються не зображення правдивого народного життя, а “мистецтво середньої норми”, узагальнене, дохідливе, зрозуміле пересічній більшості. Деякі дослідники навіть вважають, що цей метод точніше було б охарактеризувати як “соціальний міфологізм — зображення дійсності не такою, як вона є, а такою, якою б вона мала бути в чийсь зацікавленій уяві, бажано — якомога райдужною та правильною”.

Досить високий градус інноваційних пошуків, характерний для “срібної” доби українського театру, вочевидь, меншає через політизацію всієї культурної сфери.

Мало визначних п’єс, можна відмітити тільки те, що драматурги часто вдавалися до історичної тематики, де розглядали події сучасної їм соціокультурної ситуації з позицій історичної ретроспективи (наприклад, п’єси І.Кочерги “Ярослав Мудрий” та “Свіччине весілля”).

Возз’єднання наприкінці 30 — початку 40 років західноукраїнських земель із Наддніпрянщиною розширило “географію” українських театрів, проте, знову загострило проблеми співіснування цих двох типів української культури.

Саме в цей період “першою сценою” України стає театр імені І.Франка, що багато в чому успадкував курбасівські традиції, акумулював кращі творчі сили України в переважно в якому (поряд з харківським театром імені Т.Шевченка) працювали найкращі актори доби. Характерний для цього періоду “феномен акторської слави”: слава радянських артистів суттєво відрізняється від, наприклад, голлівудської; вона скоріше подібна до обожнення, культу мучеників, що спокутують гріхи інших, довіра до акторів з боку публіки обумовлена реальною чи проголошеною високою моральною гідністю та незаплямованістю.

На рубежі сорокових та п’ятдесятих для українського театру характерні дві тенденції: постановка визначних мистецьких творів, переважно класики, і поряд з цим часткове повернення традиції “шароварного” театру. Це яскраво видно з аналізу української драматургії цього періоду, де виразна оригінальність є скоріше винятком (можна навести лише декілька прикладів: “Макар Діброва” та “Калиновий гай” Корнійчука, “Весна” М.Зарудного, “Дочка прокурора” Ю.Яновського, “Не називаючи прізвищ” В.Минка та деякі інші). Цей процес рятували новаторські сценічні інтерпретації української класики, наприклад, нове прочитання “Украденого щастя” І.Франка в постановці Г.Юри Особливе місце зайняло втілення на сцені так званого “життійного” жанру — постановка п’єс, де центральне місце займають образи “вождів” - Леніна, Сталіна. Проте, світлі сценічні постаті були в ці нелегкі часи своєрідним стимулом для позитивного погляду на життя.

У часи війни театр розвивався як діяльність фронтових бригад, театр в окупації та театр у евакуюванні. В окупації Гітлер санкціонував легітимність сценічного мистецтва з метою ангажування його для власних потреб. Проте, за підрахунками, приблизне співвідношення відвідування драматичного театру було таким: приблизно 30% складали німці, а близько 70%— українці. Більшість окупаційних театрів було створено націоналістами, але не виключно. Окупаційні театри стали першим кроком у знайомстві європейського глядача з феноменом українського театру та українського мовлення, адже частину публіки складали, крім німців, військовополонені англійці, французи, американці, італійці.

В евакуації до Узбекистану театр імені І.Франка сумісно з місцевим театром імені Мукілі здійснив постановку “Наталки Полтавки” узбекською мовою, а М.Крушельницький на сцені Ферганського драматичного театру поставив узбекську драму “Надира”.

Театр естетичних новацій. На іншій території Союзу в цей час панує «хрущовська відлига», але на Україні завдяки надмірній “ідеологічній пильності” перепони були навіть могутнішими, ніж в інших республіках. Основні надбання епохи:

1. Демократизація структури управління театрами: командно-адміністративний стиль керівництва поступово замінюється на творчий, враховується думка громадських організацій, художніх рад, результатів оглядів-конкурсів, семінарів режисерів і драматургів.

2.Розширення професійної підготовки творчих кадрів.

3.Розширення кола тематики п’єс : звернення до гострих, соціально значущих конфліктів, звідси випливає розширення жанрово-стильової палітри п’єс, отриманні громадських резонансів на вистави.

4. Актуалізується переклад і постановка українською мовою класичної драматургії відновлюються раритетні імена митців “срібного” віку українського театру — Леся Курбаса та М.Куліша, проте, гостро відчувається брак нових театральних ідей, в основному режисерських, через те, що практично жоден з талановитих митців тридцятих - п’ятдесятих років не залишив учнів-послідовників.

Пошуковий театр. Наявна криза тоталітарно-соціалістичної моделі буття, конфлікт між традиційною культурою і новими типами свідомості. чергове збільшення актуальності постановки “вічних” шекспирівських трагедій, тільки не так званих “трагедій прозріння” (“Гамлет”, “Король Лір”), а відповідно до соціокультурної ситуації епохи “трагедій падіння”, насамперед “Ричарда Третього” та “Макбета”.

Друга половина 80 — 90 роки — це доба пошуку національної ідентичності. Для неї характерний “прийом семіотичного цитування” - внесення в культурний текст чужих фрагментів, що спонукає до нових мислеобразів, змінюючи зміст першооснови. Так, наприклад, у виставі “Гамлет-Лабіринт” О.Ліпцина, що була поставлена в Центрі Леся Курбаса в 1996 році, текст “відкріплено” від конкретних персонажів, він довільно перетікає від Офелії до Гертруди, від Гамлета до Гільденстерна і т.п.

Початок переходу до нових мистецьких засад постмодернізму.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Український авангард	\|	Співвідношення податку та інших обов’язкових платежів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.