• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5. Характеристика економічного потенціалу національної економіки

1. Загальна характеристика економічного потенціалу та його структура.
2. Поняття та склад національного богатства країни.
3. Природно-ресурсний потенціал: сутність та характеристики.
4. Виробничо-технологічний потенціал.
5. Демографічний та трудовий потенціал.
6. Науково-технічний та інноваційний потенціал.
7. Інформаційний потенціал.
8. Зовнішньоекономічний потенціал.
9. Екологічний потенціал.

1. Загальна характеристика економічного потенціалу та його структура.

Потенціал у широкому значенні — це наявні засоби, запаси, джерела, які можуть бути мобілізовані, приведені в дію, використані для досягнення певної мети, здійснення плану, вирішення яко-гонебудь завдання. Потенціал соціально-економічної системи — поняття відносне і вимірюється для країни за динамічним критерієм, який інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні та інші чинники, має суб'єктно-об'єктне вираження та конкретні цілі.

У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в науковій літературі, не має однозначного тлу­мачення. Найбільш поширеним є наступне. Економічний потенціал – сукупна здатність економіки кра­їни, її галузей, підприємств, господарств здійснювати виробиичо-економІчну діяльність, випускати продукцію, товари, послуги, задовольня­ти суспільні потреби, забезпечувати розвиток виробництва і споживання.

Економічний потенціал країни може бути представлений у вигляді комплексу взаємопов'язаних потенціалів як складових структури націо­нальної економіки. Найчастіше в якості критеріїв класифікації потенціалів використовують види економічних ресурсів, сфери діяльності, напрями використання (див. рис. 5.1).

Рис. 5.1. Способи класифікації видів економічного потенціалу національ­ної економіки

Природно-ресурсний потенціал характеризує природні багатства наці­ональної економіки, уже залучені в господарський оборот, а також доступні для освоєння при даних технологіях і соціально-економічних відносинах.

Виробничо-технологічний потенціал — сукупність засобів вироб­ництва (будинків, споруджень, обладнання та устаткування), а також існуючих технологічних способів (технологій) їх використання в економічній діяльності.

Трудовий потенціал — трудові ресурси країни, включаючи підпри­ємницькі спроможності. Його обсяг і якість визначаються чисельністю ак­тивного працездатного населення та його освітнім і професійно-кваліфі-калійним рівнем

Науково-технічний потенціал — потенціал, який є в розпорядженні країни у галузі науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських роз­робок (НДДКР). Це — досягнення фундаментальної та прикладної науки, нові технології, дослідно-експерементальна база, а також науково-технічні та конструкторські кадри високої кваліфікації

Внутрїшньоекономічний потенціал — частина загального економіч­ного потенціалу національної економіки, орієнтована на задоволення внут­рішніх потреб національного виробництва та соціальної сфери.

Експортний потенціал — здатність національної економіки вироб­ляти продукцію, конкурентоспроможну на світових ринках, експортувати її в достатніх обсягах за світовими цінами.

Також економічний потенціал національної економіки може бути ви­значений сукупністю галузей народного господарства, підприємств, уста­нов, які виробляють промислову, сільськогосподарську, будівельну проду­кцію, надають різні послуги виробничого й невиробничого призначення тощо. Цей принцип покладений в основу класифікації економічного поте­нціалу країни за ознакою сфери діяльності.

Економічний потенціал конкретної національної економіки може характеризуватися з точки зору досягнутих результатів від використання наявних економічних ресурсів. Тобто економічний потенціал може розглядатися як узагальнена конкретно-історична характеристика рівня розвитку економіки.

Економічні результати відображаються в обсязі, структурі, якості та техиіко-технологічному рівні вироблених товарів і послуг. Узагальненоюхарактеристикою економічних результатів є ВВП, національний дохід, їхня структура та динаміка. Окрім того, в якості показників економічних ре­зультатів можуть виступати фізичні обсяги виробництва окремих видів то­варів, визнаних на даному історичному етапі найважливішими, рівень жит­тя населення тощо.

Вищеназвані показники економічного потенціалу широко застосову­ються у практиці міжнародних співставлень. Найчастіше динаміку розвит­ку окремих країн аналізують за допомогою співставлення рівнів зростання їхнього валового внутрішнього продукту.

Однією із основних проблем економічної теорії є ефективність вико­ристання економічного потенціалу. Суть її полягає у визначенні шляхів і способів досягнення найбільшого задоволення суспільних потреб в умовах дефіциту та обмеженості ресурсів. Проблема ефективності суспільного виробництва мас два аспекти — цільовий (задоволення потреб) і ресурс­ний (використання обмежених ресурсів).

Цільова ефективність являє собою якісну характеристику суспіль­ного виробництва з точки зору рівня розвитку і ступеня задоволення по­треб суспільства.

Ресурсна ефективність відображає раціональність організації суспі­льного виробництва, комбінації факторів виробництва, застосування наяв­них ресурсів.

Цільовий і ресурсний аспекти ефективності тісно взаємопов'язані. Ці­льова ефективність змінюється прямо пропорційно ресурсній, а також об­сягу і якості використовуваних ресурсів. При підвищенні цільової ефекти­вності на основі зростання ефективності використання кожної одиниці на­явних ресурсів говорять про інтенсивну форму функціонування економіч­ного потенціалу суспільства. Підвищення цільової ефективності за рахунок залучення в суспільне виробництво додаткових ресурсів називають екстен­сивною формою функціонування потенціалу.

Рис. 5.2. Показники ефективності використання економічного потенціалу національної економіки

Для кількісної оцінки ефективності використання економічного поте­нціалу суспільства застосовується система показників, що складасгься із двох підсистем: підсистеми показників цільової ефективності й підсистеми показників ресурсної ефективності (див. рис. 5.2).

До першої підсистеми відносяться показники економічних результатів суспільного виробництва у співставленні з чисельністю населения: ВВП, ВНД на душу населення, а також показники обсягу накопичених матеріа­льних цінностей на душу населення. У підсистему показників ресурсної ефективності входять співвідношення між величиною отриманих результа­тів і масою ресурсів (продуктивність праці, фондовіддача тощо).

2. Поняття та склад національного богатства країни.

Найважливішою характеристикою, що визначає потенційні можли­вості країни з виробництва товарів і послуг, є національне багатство, що характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збіль­шення валового національного продукту і валового національного дохо­ду як джерел задоволення потреб суспільства.

Національне багатство є результатом діяльності попередніх поколінь людей і в той же час основою виробничої діяльності поколінь, що живуть зараз. Воно є вартістю сукупності економічних об'єктів, що забезпечують їх власникам можливість отримання економічної вигоди. Національне багатство (національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних і нематеріальних ціннос­тей, створених для виробництва і споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) і власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки.

Разом з тим, національне багатство може бути визначене як сукупна вартість всіх економічних активів (як фінансових, так і нефінансових) в ринкових цінах, що знаходяться у власності резидентів країни, за ви­рахуванням їх фінансових зобов'язань нерезидентам країни. При цьому слід враховувати, що фінансові документи (акції, облігації і інші цінні папери), як правило, мають цінність лише тому, що представляють права власності на речові елементи національного багатства та доходи від них.

Згідно системи національних рахунків (СНР), розробленої Статистич­ним відділом ООН, до обсягу національного багатства входять нефінан­сові і фінансові активи.

Нефінансові активи підрозділяються на нефінансові вироблені акти­ви і нефінансові невироблені активи. Окремо визначається також обсяг споживчих товарів тривалого користування в домашніх господарствах і прямі іноземні інвестиції.

Нефінансові вироблені активи - це активи, що є результатом вироб­ничої діяльності: основний капітал, запаси матеріальних оборотних ко­штів і цінності.

Нефінансовими невиробленими активами є активи виробництва, що не є результатом виробництва. До них відносяться матеріальні не­вироблені активи (земля, природні ресурси) і нематеріальні невиробле­ні активи, що з'являються в результаті юридичних і облікових операцій (наприклад, права на певні види діяльності).

Фінансові активи - це активи, яким, як правило, протистоять фінан­сові зобов'язання інших господарюючих суб'єктів. Наприклад, наданий кредит є активом для того, хто надав кредит і борговим зобов'язанням для особи, що його отримала. Активи і фінансові зобов'язання між рези­дентами країни в основному відповідають один одному. Різниця між ак­тивами і зобов'язаннями резидентів країни у взаєминах з нерезидентами характеризує чисту вартість власного капіталу, що входить в національне багатство країни.

Особисте майно населення враховується окремо. До його складу включаються житлові і невиробничі споруди, побутові товари тривалого користування і запаси споживчого призначення. До них відносяться ав­томобілі, холодильники, пральні машини, телевізори, комп'ютери і інші матеріальні активи, що знаходяться в домашніх господарствах. Включен­ня їх в окрему групу обумовлено тим, що категорія національного капіта­лу пов'язана з розумінням національного капіталу як сукупності еконо­мічних об'єктів, що приносять дохід.

Наявність і ефективність використання національного багатства ви­значає величину виробництва ВВП в цілому і з розрахунку на одного жителя країни, його приріст, накопичення і дію цих чинників на рівень і якість життя населення.

Слід виділити чинники, що впливають на розмір і структуру національного богатства, його динаміку за кожни конкретний період часу:

- обсяг і доступність ресурсів;

- досягнутий країною рівень технічного розвитку, що визначає якість і продуктивність технологічної бази економіки;

- нагромаджений країною потенціал в області прикладних і фундаментальних наукових досліджень, рівень підготовки кадрів, що характеризує якість трудових ресурсів країни.

3. Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це сукупність природних ресурсів і природ­них умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини і суспільства. Під ними розуміємо все те, що людина використовує для забезпечення свого існування. Це - продукти харчування, мінеральна сировина, енергоносії, повітряний простір, вода, життєвий простір, об'єкти для задоволення естетичних потреб. Природ­но-ресурсний потенціал регіону впливає на його ринкову спеціалізацію і місце в територіальному поділі праці, визначає тенденції його розвитку.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бу­ти використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо.

Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки на мо­жемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. ПРП є ба­гатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

• земельні;

• мінерально-сировинні;

• водні;

• лісові;

• фауністичні (мисливсько-рибальські);

• природно-рекреаційні ресурси.

За оцінками економістів, із загального обсягу природио-ресуреного потенціалу України 44,4 % припадає на земельні ресурси, 28,3% — на мі­неральні, 13,1% — водні, 9,5% — рекреаційні, 4,2% —- лісові, 0,5% — на фауністичні.

Розглянемо детальніше, якими природними ресурсами володіє Україна.

Земельні ресурси. Земельні ресурси є одними з найціннійших ресурсів в Україні. До земельних ресурсів належать землі, які вико­ристовуються або можуть бути використані різними галузями господар­ства. Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій зем­лекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, землі при­родоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.

У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ре­сурсів) 69,1% становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими одного мешканця країни досить висока - 0,89 га. Площа орних земель становить 32,5 млн. га, на кожного жителя їх припадає 0,69 га. Ліси й лісові площі займають 17,8%, в тому числі вкриті лісом - 14,7%. Чотири відсотки території країни вкрито водою, 1,5% - болота й заболо­чені території.

За забезпеченістю орними землями в розрахунку на одного жителя Україна має один із найвищих показників (наприклад, у Великобританії вій становить 0,12 га, в Європі — 0,26, у світі — 0,29, в Україні — 0,69 га)

Структуру ґрунтового покриву України формують 650 видів ґрунтів, які об'єднуються в ґрунтові типи поширені зонально.

Дедалі більше ґрунтів підкислюється, в них зменшується вміст рухо­мого фосфору та обмінного калію. Зменшується фізична площа зрошу­вання, а сучасний технічний стан зрошувальних і осушувальних систем не сприяє раціональному використанню землересурсного потенціалу України. До 20% земель міських, приміських та індустріальних районів перебуває у кризовому стані. Брак належного фінансування призвів до практичного припинення робіт з проведення протиерозійних заходів та заходів щодо рекультивації порушених земель.

Для економічної оцінки земельних ресурсів застосовують такі способи: спосіб очікуваного використання, ринковий, витратний, результативний і спосіб капіталізації.

Спосіб очікуваного використання застосовують для неосвоєних земель за цінністю їх майбутнього використання.

При ринковому способі земельна ділянка оцінюється за ринковою вартістю. Даний спосіб застосовують у країнах з розвинутим ринком землі.

Витратний спосіб оцінки земельних ресурсів засновується на обліку витрат, пов'язаних з удосконаленням земельної ділянки. Цінність цього методу полягає в обліку екологічно безпечних напрямків використання сільськогосподарських угідь.

Спосіб капіталізації доходу ґрунтується на визначенні розміру очікуваного прибутку, враховуючи орендний дохід і його капіталізацію, а економічна оцінка земельних ресурсів визначається як добуток земельної ренти й індексу капіталізації (зворотної величини ставки банківського відсотку).

Результативний спосіб оцінки земельних ресурсів полягає в тому, що оцінюється обсяг продукції, яку отримали з земельних ділянок, виходячи із середніх ринкових цін. Цей спосіб оцінки - один з найпоширеніших.

Мінерально-сировинні ресурси. Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років. За харак­тером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи палив­но-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі.

На відміну від найбільших країн світу (Росія, США, Китай, Канада), Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте має значний природно-ресурсний потенціал (5% природних ресурсів світу) і щодо цього перебуває в більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинені країни (Японія, Італія), які не мають подібної власної ресурсно-мінеральної бази. На території нашої країни розміщується понад 7 тис. розвіданих родовищ із 94 видів корисшгх копалин. Деякі з них мають сві­тове значення: залізні та марганцеві руди (80% їхніх запасів у Європі), ку­хонна сіль, кам'яне вугілля. Також країна має значні запаси бокситів, мід­них руд, самородної сірки, калійної солі, ртуті, каолінів, графіту, флюсової сировини і вогнегривкнх глин, скляних пісків, бентонітів, цементної сиро­вини.

Імпортну залежність Україна відчуває в поставках нафти, природного газу, більшості руд кольорових металів, магнезиту, апатитів, фосфоритів, бентонітових глин, деревини тощо.

Водні ресурси. Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту.

Водні ресурси України становлять 209,8 км³, причому формується в її межах лише 25%, решта - надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Об'єм підземних вод - 7 км³, а в господарстві використовується 1 млрд. м³ морської води.

Рі­вень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є не­достатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод.

В Україні показники природної водозабезпеченості є одними з най­нижчих у Європі з розрахунку на одного жителя та одиницю площі. Пи­тома забезпеченість населення України річковим стоком з розрахунку на 1 людину становить майже 1 тис. м³/рік. Аналогічні показники для розви­нених країн становлять, відповідно: у Швеції - 2,5 тис. м³ на рік, Англії-5, Франції - 3,5, Німеччині - до 2,5, США - 6,8, Канаді - 219 тис. м³/рік.

Лісові ресурси. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збере­женні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності лю­дей. У свій час ліси були єдиним відомим людині видом палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохі­мічної промисловості. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів ста­новлять недеревні ресурси лісу - технічна сировина, лікарська (для фар­мацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування.

Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Згідно з даними державного обліку лісів, площа земель лісового фонду становить 10,8 млн. га. Під лісовою рослинністю перебуває 9,4 млн. га.

Існує декілька методів економічної оцінки лісових ресурсів -валової продуктивності, відновлювальної вартості і рентний.

Метод валової продуктивності полягає в тому, що економічну оцінку лісових ресурсів здійснюють, виходячи з потенційно можливого обсягу їх використання і середніх цін на товарну продукцію, що отримана на первісній стадії опанування ресурсу.

Сутність методу відновлювальної вартості полягає у визначенні капіталізованих витрат на штучне відтворення лісових ресурсів.

У рентному методі виділяють два підходи. Перший ґрунтується на визначенні ренти як економічного ефекту (додаткового прибутку) від використання ресурсу, що оцінюється, в порівнянні з іншими базовими ресурсами більш низької якості. Другий підхід базується на визначенні ренти як додаткового доходу, що виникає у разі перевищення ринкової ціни продукції над ціною виробництва, що покриває витрати виробництва і дає нормальний прибуток на вкладений капітал.

Природно-рекреаційні ресурси. Природно-рекреаційні ресурси ста­новлять собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторо­ве поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльнос­ті, що слугує для регенерації здоров'я і підтримки працездатності насе­лення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ре­сурсів відносять об'єкти і явища природного походження для відпочинку і туризму.

Загальна площа потенційно рекреаційних територій займає 7,2% те­риторії України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природоохоронних земель 2,2%. Майже в усіх областях України серед рекреаційних домінують са­са­наторно-курортні ресурси.

Фауністичні ресурси. В структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища тери­торії, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі. Досить поміт­не значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністич­ними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів України переважають медоносні ресурси.

У Чорному морі розвідано 180 представників іхтіофауни. Промислове значення ма­ють білуга, осетр, севрюга, оселедці, хамса, тюлька, кефаль, скумбрія, ставрида, камбала. В Азовському морі налічується 155 видів зоопланк­тону, 79 видів риб, з них найбільш привабливими для ринку є кефаль, анчоуси, осетр, севрюга, бички, оселедці, судак, тюлька, камбала. З пріс­новодних риб найціннішими є тарань, судак, лящ, короп.

4. Виробничо-технологічний потенціал

Виробничо-технологічний потенціал – це наявні та приховані можливості підприємств щодо залучення та використання чинників воробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції.

В Україні провідною складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основ­них факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберіга­ючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу, виробничої інф­раструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктури­зації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

Україна є достатньо розвинутою індустріальною державою з потужною промисловою базою. Тут існує понад 100 тисяч підприємств, однак більшість з них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують оновлення або демонтування.

Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господар­ського комплексу в Україні характеризується промисловість, що орієнту­ється як на внутрішній, так і на зовнішній ринки У промисловості створю­ється майже половина національного доходу країни. Вона характеризуєть­ся складною, розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалу­зевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, ви­робництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Виробництво в Україні переважно низькотехнологічне, збиткове. Неподоланими залишаються та­кі негативні явища в економіці, як нецільове використання амортизацій­ного фонду, вимивання обігових коштів, високий рівень неплатежів, незбалансованість економічної системи, наявність диспропорцій в основних економічних балансах. Обсяг виробничих потужностей у промисловості складає близько 85% від обсягу 1990 р. Середній вік устаткування - 16-18 років і вдвічі перевищує відповідний показник у розвинутих країнах. Ви­буття застарілих виробничих потужностей набуває обвального характеру, що багаторазово перевищує введення нових. Спад виробництва у високотехнологічних галузях що орієнтувались переважно на держзамовлен­ня, виявився набагато більшим середнього у промисловості. Рівень цих виробництв скоротився більше ніж у 5 разів, що значно перевищує загальний масштаб економічного спаду. В цих умовах постало складне завдання суспільного розвитку - закладання під­валин нової сучасної економіки. За умови, якщо цього не буде досягнуто, соціальних загострень, викликаних стихійним скороченням виробничого потенціалу галузей промисловості, викликаного вибуттям основних ви­робничих фондів, не уникнути.

За часів становлення української держави наприкінці XX - на початку XXI ст. рівень продуктивності праці в окремих галузях економіки знизив­ся майже на 20%. На стільки ж підвищилась енергоємність виробництва. Україну на сучасному етапі розвитку характеризує технологічне відста­вання від розвинутих країн. Без належного переорієнтування економіки на розвиток високих технологій у виробництві існує значна загроза для країни опинитися на периферії світового розвитку серед країн, які харак­теризує глибока стагнація.

По всіх галузях економіки спостерігається абсолютне зменшення обсягу інвестицій, спря­мованих в техніко-технологічне оновлення виробництва. Найбільше ско­рочення інвестицій в основний капітал відбулося в галузях машинобуду­вання (11,1 раза), легкої промисловості (12,6 раза) і сільського господарст­ва (12,9 раза), а в цілому в економіці — втричі.

Особливо небезпечними для майбутнього економіки України є нега­тивні тенденції в машинобудуванні, яке має визначальний вплив на довго­строкове економічне зростання і можливості формування сучасної струк­тури економіки в цілому. Вести мову про сталу траєкторію економічного підйому і, головне, про сучасну технологічну базу нашої економічної сис­теми без сучасного машинобудування неможливо.

Про неефективність виробничого потенціалу нашої країни свідчить характеристика технологічної бази та її розвиток, для цого характеризують шість технологічних укладів національної економіки.

Технологічний (техніко-економічний) уклад — це комплекс техноло­гічних процесів, які являють собою цілісність, що відтворюється, і охоплю­ють різні галузі та об'єднані виробництва. В його межах здійснюється за­мкнений виробничий цикл, що включає видобування і отримання первин­них ресурсів, всі етапи переробки і випуск кінцевої продукції, відповідної типу суспільного споживання, що склався. Розвиток будь-якого технологіч­ного укладу починається з виробничого впровадження базисної інновації, яка згодом супроводжується іншими інноваціями, які її доповнюють.

Головним фактором і ознакою першого технологічного укладу, з якого почалася епоха сучасного економічного зростання, є механізація текстильної промисловості. Ключовою іннова­цією другого став паровий двигун. Головні особливості третього техно­логічного укладу — широке використання електричних двигунів і розви­ток електротехніки; домінування в якості енергоносія — вугілля, а в якос­ті конструкційного матеріалу сталі; пріоритетний розвиток універса­льних технологій обробки конструкційних матеріалів, верстатного маши­нобудування; залізниця як базова інфраструктура.

В структурі четвертого технологічного укладу домінують хімічна промисловість, автомобіле- та тракторобудування, виробництво моторизо­ваних озброєнь. Для цього укладу характерні також комплексна автомати­зація виробництва багатьох технологічних процесів, широке використання кваліфікованої робочої сили, нафти як базового енергоносія, автомобільного транспорту як пріоритетної інфраструктури. З середини 80-х років головним носієм економічного зростання стає п'ятий технологічний уклад — уклад інформаційних і кому­нікаційних технологій, аерокосмічної техніки, наукомістких виробництв, нових джерел енергії. На думку деяких учених, у розвинутих країнах на ру­бежі XX—XXI століть чітко визначилися такі складові майбутнього шостого технологічного укладу, як біотехнології, генна інженерія, штучний інтелект.

Будь-яка економіка є технологічно багатоукладною, тобто в ній одно­часно існують і взаємодіють різні технологічні уклади. У розвинутих краї­нах це третій, четвертий і п'ятий технологічні уклади, при безумовному до­мінуванні п'ятого і появі елементів шостого. В Україні домінуючим є сим­біоз третього і четвертого технологічного укладів з достатньо розвинутими елементами п'ятого (5%) в аерокосмічній галузі, танкобудуванні, атомній енерге­тиці. Шостий уклад складає в Україні близько 1%.

5. Демографічний та трудовий потенціал

Основною продуктивною силою сучасного суспільства є людина. Вона, з одного боку, своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів для існування, а з іншого - є споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Тому населення і господарство складають особливу систему, людські потреби в якій зумовлюють появу нових виробництв і послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей, забезпечуючи відновлення робочої сили, фізичний і духовний розвиток людини. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини (трудових ресурсів) є провідним фактором, що зумовлює можливості економічного розвитку.

За кількістю населення Україна посідає друге місце в Європі. Близько половини населення нашої країни є економічно активним

Для визначення багатогранного впливу населення на процес еконо­мічного і соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так і особливості розселення, трудову ді­яльність.

Демографічна ситуація в країні визначається значною мірою міграці­ями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних пере­міщень населення є сальдо міграції між містом і селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

• співвідношення показників природного руху населення, що розгляда­ються послідовно за певний проміжок часу;

• статево-вікова структура населення;

• співвідношення показників механічного руху населення. Основні по­казники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

• природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;

• сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто при­був до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;

• загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто при­був за певний період часу;

• загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;

• загальна динаміки населення — сума показників загального збіль­шення і зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції на­селення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показни­ки руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: ко­ефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту і т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів і об­числюються у проміле (%).

Для України в останні роки характерним є природне скорочення населення. При характеристиці статево-вікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

В Україні чисельно жінки переважають над чоловіками, але переваж­но за рахунок старших вікових груп. Існують значні територіальні відмін­ності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського.

В Україні відмічають скорочення кількості осіб, молодших за праце­здатний вік; різке збільшення частки осіб, старших за працездатний вік.

Об'єктивна інформація розселенського потенціалу країни особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях і реалізації різних інвестиційних програм. Найбільш елементарним показником розселення є густота насе­лення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні „модифікації": густота населення на обжитій території; густота сільського населення; густота міського населення.

За загальноприйнятим значенням, до трудових ресурсів відносять частину населення суспільства, яка має достатній фізичний розвиток, здоров'я, освіту, культуру, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільно корисної діяльності й належить до певної вікової категорії - працездатного віку.

Часто в наукових дослідженнях і в офіційній статистиці до трудових ресурсів відносять також категорію людей, які зайняті в галузях і сферах економічної діяльності поза межами працездатного віку. Проте такий підхід є багато в чому проблематичним, оскільки він дає змогу лише констатувати факт про сьогочасну належність даної особи до категорії зайнятого населення. Тому доцільним є використання поняття „людські ресурси".

До людських ресурсів відносять, крім трудових ресурсів, ще частину населення суспільства, яка у змозі обмежено брати участь в економічній діяльності, а за певних обставин - досягти необхідного фізичного розвитку, здоров'я, отримати освіту, прилучитись до культурних набутків, розвинути здібності, дістати кваліфікацію та професійні знання для суспільно корисної діяльності, а також є працездатною за межами працездатного віку. Таким чином, окрім власне трудових ресурсів, людські ресурси включають в себе ще й резервні трудові ресурси - „потенційні" трудові ресурси, які можуть бути задіяні в суспільному виробництві або негайно, або із високою часткою ймовірності за певний проміжок часу. До цієї категорії, таким чином, належать діти й підлітки, які є зайнятими суспільно корисною працею і через певний час у змозі перейти в категорію трудових ресурсів, пенсіонери за віком, здатні до суспільно корисної праці, й інваліди, які спроможні обмежено брати участь в суспільному виробництві.

На стан трудового потенціалу конкретної території чинять вплив, а багато в чому і визначають його природні умови й географічне положення, рівень і характер економічного та соціального розвитку, культура виробництва й технічна та інформаційна озброєність суспільства, статево-вікова структура населення, екологічний стан навколишнього середовища, ряд інших факторів, що мають соціально-екологічну природу. При цьому останні відіграють особливу роль у формуванні потенціалу трудових ресурсів України. Стан навколишнього середовища, зокрема якісні показники води, повітряного басейну, рівень радіаційного й промислового забруднення, інтенсивність електромагнітного фону, динаміка кліматичних змін техногенного й антропогенного походження великою мірою визначають здоров'я населення, а звідси - якісні та кількісні ознаки трудових ресурсів.

Під економічною оцінкою трудового потенціалу розуміють його оцінку у вартісному вимірі. У науковій літературі питання вартісної оцінки трудового потенціалу ще недостатньо вивчене. З існуючих методів і способів оцінки трудового потенціалу можна виділити два альтернативних підходи: витратний і результатний.

Витратний підхід ґрунтується на сукупності витрат, пов'язаних з формуванням трудового потенціалу в конкретних соціально-економічних умовах. Представники цього напрямку вважають, що можливість такої оцінки пов'язана з економічним законом відшкодування витрат на виробництво робочої сили, з якого виходить, що робітники відтворюють фонд життєвих коштів у кількості, що необхідна для підтримки їх життєдіяльності, здатності до праці і створення сім'ї. За рахунок цих коштів підтримується індивідуальний трудовий потенціал даного робітника, здійснюється його розвиток, формується трудовий потенціал в особі наступного покоління. На основі цього підходу вартісна оцінка ресурсів праці і самого потенціалу еквівалентна витратам на формування і підтримку трудового потенціалу.

Результативний підхід ґрунтується на оцінці вартості створюваного продукту, який може бути отриманий за весь період реалізації трудового потенціалу, зосередженого на певній території в даний момент часу.

Обидва розглянутих підходи до оцінки трудового потенціалу мають як позитивні, так і від'ємні риси. Так, оцінка трудового потенціалу на основі витратного методу дозволяє враховувати витрати на підготовку і перепідготовку трудових ресурсів на базі минулого досвіду, дає вартісне вимірювання кількості трудових ресурсів, але такий підхід не відповідає поняттю трудового потенціалу як можливості виробляти будь-що в майбутньому.

Результативний підхід є більш логічним, бо відповідає загальноприйнятому поняттю потенціалу як можливості отримання чого­небудь в майбутньому, крім того, при цьому взаємозв'язуються можливий результат з якісною і кількісною складовими трудового потенціалу.

Проте при використанні результатного підходу на практиці з'являються складнощі, пов'язані з виміром сумарного результату за весь період використання трудових ресурсів. Це виходить з того, що на кінцевий результат використання трудового потенціалу впливає значна кількість складних факторів, у числі яких темпи науково-технічного прогресу, структура виробництва й економічні пропорції, рівень інтеграції і поділу суспільної праці, рівень цін і інфляції та ін.

Трудовий потенціал суспільства збільшується за рахунок скорочення захворюваності і травматизму, що призводить до збільшення чисельності робочої сили і розширення масштабів трудової діяльності. Поліпшення стану здоров'я населення розглядається як важливий фактор фізичного розвитку і підвищення працездатності населення і відповідно розширення можливостей для створення продуктів і послуг, набуття знань та ін., тому не випадковим є вибір показника очікуваної тривалості життя, що відображає досягнення у сфері поліпшення стану здоров'я людини.

Вумовах активного розвитку «економіки знань» зростає роль освіти в поліпшенні якості трудового потенціалу суспільства. Рівень розвитку інтелектуальної компоненти країни значною мірою зумовлює йо­го спроможність формувати інтелектуальну еліту як найактивніше «ядро» суспільства, що є головним носієм та генератором знань, передового науково-технічного, суспільного, політичного та іншого досвіду. Формування інтелектуальної еліти у всіх сферах діяльності сприяє підвищенню рівня освіченості, інтелектуалізації всього суспільства, а отже, його здатності до сприйняття інновацій. В сучасних умовах, коли бі­льшість розвинених країн знаходиться на шляху від індустріального до постіндустріального (та навіть інформаційного, «нового») суспільства, від­бувається переорієнтація економічних видатків держави на ринках праці, збільшення частки фінансування освіти та підвищення кваліфікації кадрів, подовження термінів навчання студентів, розширення спектра спеціально­стей та дисциплін ВНЗ, а також професійних навчальних закладів.

З метою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці та інтелектуальної діяльності для відтворення суспільного життя останнім ча­сом в економічній думці активно використовуються поняття «людський капітал» як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфі­кованої робочої сили створювати прибуток, та «інтелектуальний капітал» для характеристики інтелектуального потенціалу (див. рис. 5.3), застосова­ного в економіці.

Рис. 3.3. Форми інтелектуального потенціалу суспільства

Застосування таких понять є визнанням того, що активізація творчого потенціалу людини, розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефек­тивнішим способом досягнення економічного зростання, найважливішим ресурсом як окремої корпорації, так і суспільства у цілому. На думку одного із фундаторів теорії людського капіталу П. Друкера, «найбільш цінним капі­талом компанії XX століття було її виробниче обладнання, а в XXI столітті найбільш цінним капіталом компанії, як комерційної, так і некомерційної, стануть її працівники, які займаються інтелектуальною працею» .

Підвищення рівня освіти як окремої людини, так і населення в цілому істотно впливає на якість людського капіталу - основного фактора збільшення багатства суспільства - і зумовлює зростання суспільної продуктивності праці. Рівень освіти характеризує накопичений освітній, трудовий, науковий, інтелектуальний і творчій потенціал, складаючи фонд сукупних знань і вмінь -„духовне багатство" суспільства. Воно передається від покоління до покоління і являє собою важливу передумову як розвитку самої людини, так і зростання ефективності відтворювального процесу в цілому.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними ста­тистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з ви­користання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

6. Науково-технічний та інноваційний потенціал

Сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. В багатьох країнах світу найбільш активним елементом відтворюваль-ного процесу є нарощування темпів НТП. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та Управління ефективно вирішувати гос­подарські завдання. Поняття «на­уковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності на­укових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпоряд­кування.

Складовими частинами науково-технічного потенціалу країни є:

1) матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експерементальні заводи та ін.);

2) наукові кадри – дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персрнал;

3) фонд винаходів і відкриттів – банк наукових знань і відкриттів, еталонів, наукової інформації та ін.;

4) організаційно-управлінська структура наукової сфери – система управління, фінансування, планування науково-дослідницьких і проектно-конструкторських робіт.

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії - докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один із світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. У наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, від'їздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.

У 1990 р. в Україні було зосереджено 6,5% світового науково-технічного потенціалу при чисельності населення близько 0,1% світового рівня. З кожної 1000 зайнятих 11 осіб працювали в науково-технічній сфе­рі. У 2000 р. таке співвідношення становило вже шість осіб на 1000 зайня­тих, а у 2005 р. — п'ять осіб.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання науково-дослідних і дослідно-конструк­торських робіт (НДДКР), є матеріально-технічна база організацій, які ви­конують наукові та науково-технічні роботи - основні фонди, що зна­ходяться в їх розпорядженні.

Спостерігаються надзвичайно низькі темпи оновлення наукового парку. Більшість машин і устаткування, які знаходяться в користуванні організацій, що виконують НДДКР України, перебувають в експлуатації 11-20 років (11,6% всієї кількості) або й понад 20 років (26,2%).

Науково-технічний рівень країни визначається також на основі інноваційного потенціалу всієї національної економіки. Інноваційний потенціал визначається здатністю фундаментальної науки забезпечити нововведеннями процес оновлення продукції.

Кількісну характеристку інноваційного потенціалу можна виразити за допомогою відношення:

де V – кількість освоєних зразків нової продукції; N – кількість створених зразків нової продукції.

Показник характеризує стан (рівень) інноваційних процесів та інноваційної діяльності в країні. Інноваційні процеси обумовлюють створення й впровадження нових технологій, техніки і розроблення нових матералів, розвиток нових галузей і виробництв. Метою інноваційної діяльності є впровадження інновацій у виробництво. У країнах з розвинутою ринковою економікою інноваційною діяльністю займаються 70-80% підприємств. В Україні цей показник в останні роки становить 15-20%.

Можливість реалізації науково-технічного й інноваційного потенціалу країни залежить від ефективності науково-технічної й іноваційної політики держави.

Науково-технічна політика – це політика держави щодо формування й створення умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни.

Умовами ефективного науково-технічного розвитку вважають:

- раціональну мотивацію використання результатів НТП у виробництві;

- соціальну ефективність впровадження результатів НТП (соціалізація економіки, поліпшення умов праці, охорона навколишнього середовища та ін.);

- конкуренцію в науково-дослідній сфері й захист авторських прав;

- інтеграцію науково-дослідних, виробничих і фінансових структур;

- державну підтримку розвитку НТП й інноваваційних процесів.

За кількістю науковців (1774 особи) у розрахунку на мільйон жителів Україна значно відстає від Росії (3319 осіб), Фінляндії (7992 особи), Швеції (5416 осіб), середнього показника ЄС (2607 осіб). Проте найважливішим показником є рівень фінансування науки, за яким Україна з показником 1,16% ВВП значно відстає від середньосвітового показника (2,36%), Швеції (3,98%), США (2,67%). Це призводить до того, що в Україні виробляється лише 6,5% конкурентоспроможної продукції, тоді як в Японії – 67%, США – 78%.

Рівень розвитку і динамізм інноваційної сфери – науки, нових технологій, наукоємних галузей і компаній – створює основу для стійкого економічного зростання. Однак позитивні зрушення в зростанні ВВП в Україні, починаючи з 2000 року, не забезпечили науково-технічного прогресу, що спричинено недоліками в системі державного і корпоративного управління, нерозв’язаністю проблем структурної перебудови, прибуткового ведення господарства. Економічні та фінансові дисбаланси, невідповідність функціонування економіки завданням технологічного розвитку не дозволяють мобілізувати науково-технологічний потенціал.

Наша країна відстає не тільки за показниками формування науково-технологічного потенціалу, а й за параметрами його результативності. Сьогодні на Україну припадає лише 0,004% від загальносвітової кількості щорічних патентних заявок, 0,04% від загальносвітових доходів від продажу ліцензій і 0,05% від загальносвітової вартості високотехнологічного експорту. За цими показниками відставання від країн технологічних лідерів на одного працівника сфери НДДКР досягає двох-трьох порядків. По суті, це вже не просто відставання, а системний розрив.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій і техноло­гічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці -основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну ха­рактеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тен­денції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науко­во-технічні роботи.

Середній вік працівників у сфері НДР загалом у 2005-2006 рр. перевищував 49 років, докторів наук - 61 рік, а кандидатів наук наближався до 53 років.

Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигля­ді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного роз­витку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів. Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні, на жаль, ще не сформувалися. Під технологічним парком розуміють науково-виробничий комп­лекс, до якого входять дослідний центр і компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На по­чаток 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.

Під бізнес-інкубатором розуміють інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності ма­лих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні налічуєть­ся близько 50 бізнес-інкубаторів. Вони, як правило, виникають при реа­лізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або як реакція на власні потреби підприємницьких виробничих мереж.

Таким чином, пріоритетні напрями розвитку підприємницького сек­тора в Україні полягають у залученні передового світового досвіду в роз­будові нових видів відносин та форм організації в його середовищі та підприємницьких виробничих мереж різного роду.

7. Інформаційний потенціал.

Інформацію завжди вважали важливою, невід'ємною складовою жит­тя людини. Проте до середини XX ст. ця категорія не була об'єктом пиль­ної громадської уваги та аналізу з точки зору її впливу на особистість і державу. Лише із входженням суспільства до нової соціальної стадії розвитку, коли економічне лідерство почало свідомо ототожнюватися з наукоємною продукцією, глибокими знаннями, вмінням швидко наро­щувати професійний потенціал завдяки умілому опрацюванню інформа­ційних матеріалів, сформувалося принципово нове ставлення людства до інформації. З того часу її стали визнавати стратегічним ресурсом, що стоїть в одному ряду з природними, фінансовими, трудовими та іншими ресурсами розвитку суспільства і держави. Інформація перебуває у постійному русі та розвитку, лишаючись осно­вою всіх світових подій та явищ. Залежно від рівня розвитку суспіль­ства, інформація має специфічні форми прояву, по-різному впливає на процеси соціально-економічної розбудови як кожної окремої країни, так і всього світового господарства. Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних техно­логій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, ін­формація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію.

Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для пере­дачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об'єктивної реаль­ності.

Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної еконо­міки, виходять, як правило, з таких аргументів:

• продукування інформації як такої - це вже самостійна виробнича га­лузь, тобто вид економічної діяльності;

• інформація нині є невід'ємним фактором будь-якого виробництва, од­ним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи;

• інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформа­ції може коштувати мільярди доларів. Інформаційний товар є досить специфічним, оскільки, з одного боку, лежить в основі створення ін­формаційного продукту або інформаційної послуги і виступає як ма­теріальний товар, а з іншого - набуває товарної форми, тобто визна­чається не вартістю, а монопольною ціною через рівновагу попиту й рівня платоспроможності покупця);

• інформація - це елемент ринкового механізму, який поряд з ціною та корисністю впливає на визначення оптимального стану національної економіки та її рівноваги;

• нформація в сучасних умовах стає одним з найважливіших факторів у конкурентній боротьбі.

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займає особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресур­сів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливос­тей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства. До національного інформаційного ресурсу відноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксо­вані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекому­нікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

• інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збіль­шення традиційних ресурсів;

• інформація діє на суб'єктивний фактор виробництва - людину, його характер, особливості;

• інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ре­сурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу).

Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору України, що становлять собою сукупність суб'єктів, відно­син та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства і держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, кни­говидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також до-кументних фондів бібліотек, архівів, музеїв.

Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає вироб­ництво та використання відповідного технічного забезпечення.

Сучасний етап розвитку людства характеризується поступовою, але стійкою глобалізацією й інтернаціоналізацією, прискореними темпами розвитку всіх економічних процесів. Якщо промисловим технологіям знадобилося більше двох третин XX ст., щоб досягти нинішніх висот, то за останні 20 років інформаційні технології розвивалися прискореними темпами. За деякими оцінками, обсяг ринку інформаційних технологій і систем кожні п'ять років збільшується удвічі, при щорічному темпі у 10-12%. Це дає змогу створювати значну кількість нових робочих місць, збільшувати обсяги внутрішнього національного продукту.

Інформаційні технології - це сукупність методів, виробничих проце­сів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, об­робку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це під­силювачі інтелектуальних можливостей людей і машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудоміст­кості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності.

За допомогою телекомунікацій та використання інформаційних тех­нологій, які дають змогу практично миттєво підключатися до будь-яких електронних масивів даних, отримувати інформацію й використовувати її для аналізу, прогнозування, прийняття управлінських рішень у сфері бізнесу, комерції, маркетингу тощо.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, і на комунікації, що зумовлюється діловими зв'язками, обміна­ми, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний і підтриму­ваний значними змінами в самих інформаційних і комунікаційних техно­логіях, в основі яких лежать три основні сили:

• розширене використання комп'ютерної техніки;

• зниження ціни на передачу інформації;

• поєднання комп'ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання.

Швидкість зміни в інформаційних і комунікаційних технологіях, особ­ливо в останні роки, значно зросла. Це спричинило появу нових товарів і послуг: стільникових телефонів, супутникового телебачення, Інтернету з сервісом "світової павутини" (це територіально розподілена гіпертексто-ва система Інтернет, є сервісом, призначеним для доступу до інформації, організованої за допомогою гіпертекстових зв'язків. Залежно від контек­сту і змісту інформація може подаватися у вигляді тексту, графіки, звуку, відео чи в будь-якій іншій формі) тощо.

У 2006 р. у світі було зафіксовано майже 1 млрд. користувачів Інтер­нет (15,7% населення Землі, зростання за п'ять років відбулося у 1,8 раза). Україна за цією статистикою мала 5,3 млн. користувачів (11,4% насе­лення країни, зростання за п'ять років становило 25,4 раза), знаходячись по частці користувачів у загальній чисельності населення європейських країн попереду Молдови (10,6%), Боснії (4,9) та Албанії (2,4%). В Європі найбільша частка Інтернет-користувачів була зареєстрована серед насе­лення Ірландії (78%), Норвегії (68%) та Швейцарії (66%).

Зміни також трансформують методи виробництва та дозволяють значно пришвидшити його процес. Інформаційні і комунікаційні техно­логії, зумовлені розвитком наукових знань, в свою чергу, стають важли­вим елементом, що прискорює розвиток останніх.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впрова­дження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні про­цеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповід­но, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та про­цеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг, оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стра­тегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світо­вому ринку.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним по­тенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом.

Інформаційний потенціал в Україні в останнє десятиліття зазнав сут­тєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світо­вої економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів і послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. За прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов'я­зано з виробництвом і виробничо-технологічним використанням інфор­маційних продуктів і послуг.

8. Зовнішньоекономічний потенціал

Територіальний поділ праці— об'єктивний процес виробничої спе­ціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послу­гами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економіч­ними, соціальними, природними, національно-історичними особливос­тями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжрайонний - у межах однієї країни і міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому ви­робництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональ­ні. Відтак під міжнародним подиіом праці розуміють процес взаємоо-бумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багато­сторонніх зв'язків між країнами.

У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, на­самперед, надмірна спеціалізація країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює його галузеву структуру. Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідни­ми. Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній пра­ці й слабо пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі об­робної промисловості, вт.ч. машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки ґрунтуються на розвинено­му господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства.

Поступове входження України у світовий економічний простір вияв­ляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство України становить єдину господар­ську систему, яка розвивається на основі суспільного поділу праці.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на вироб­ництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продук­ції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний потенціали в літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - «Ан-70», «Ан-140» та «Ан-32», що вважаються перспективними моделями XXI ст.

Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються між­народні програми ракетно-космічного комплексу.

Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні виконувати замов­лення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п'ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної і ви-сокотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим анало­гам, а й за багатьма параметрами перевищують їх.

Високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва є і в інших галузях машинобудування, зокрема, в приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, в окремих га­лузях чорної та кольорової металургії. Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ри­нок з продукцією АПК, зокрема на ринок зерна, цукру, олії.

У світовому масштабі Україна виділяється також науково-технічним потенціалом високої кваліфікації. Вона має визнані у світі власні наукові школи та унікальні технологічні розробки нових матеріалів, біотехноло-гій, в галузі електрозварювання, радіоелектроніки, фізики низьких тем­ператур, ядерної фізики, інформатики, телекомунікацій та зв'язку, здат­них забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Відтак порівняно високий економічний, науково-технічний, мінераль­но-с

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
3. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
4. Аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин на об'єктах економіки.
5. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
6. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
7. Автокореляційна характеристика системи
8. Аграрний комплекс національної економіки.
9. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля
10. Адміністративної економіки.
11. Алгоритм розробки техніко-економічного обґрунтування будівництва нового та реконструкції діючих підприємств харчування.
12. Алгоритм формування потенціалу Ф2

Переглядів: 8106