МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Сутність права і держави в концепції М.Палієнка.Природне і позитивне право — категорії різного порядку: перше слід розуміти як справедливість, друге — як доцільність. Позитивне право характеризується як забезпечення користі, інтересів всіх або більшості в тій чи іншій державі, природне — як основа зрівняльної справедливості і добра. Тому позитивне право повинне відповідати вимогам природного права. Природне право — це право більш високого порядку, воно знаходиться над позитивним правом і є критерієм для оцінки й подальшого вдосконалення останнього. Ідеї природного права Ф.Тарановського У період, що розглядається в політико-правовій думці України мало місце повернення до проблем природного права. Ідеї природного права отримали свій подальший розвиток у творчості доктора державного права, академіка Української Академії наук з 1918 p., дійсного члена Сербської королівської академії і багатьох Європейських наукових товариств Федора Васильовича Тарановського (1875 - 1936). Серед наукового доробку вченого були такі праці, як «Феодалізм у Росії», «Політична доктрина в наказі імператриці Катерини II», «Догматика позитивного державного права у Франції», «Вступ до історії слов'янських прав», «Вчення про природне право» тощо. Досліджуючи співвідношення права і закону, природного права і позитивного права вчений зазначив, що реальному, волевстановленому праву людина завжди протиставляла ідеальне (природне) право, як найвищу справедливість. Такий підхід обумовлений перш за все природою людини: її критичним відношенням до реальності, правопорядку і прагненням до досконалого ідеалу справедливості. Це прагнення притаманне всім щаблям правової культури. У своїй роботі «Вчення про природне право», яка побачила світ у 1916 p., вчений детально досліджував становлення та розвиток природно-правової концепції в країнах Європи. Ф. В. Тарановський зазначав, що поняття ідеального, справедливого права виникло ще в Стародавній Греції, у творчості поетів-трагіків. З V ст. до н. е. грецькі філософи почали розрізняти справедливе по закону (позитивне право) і справедливе по природі (ідеальне право). Завершеної форми природно-правова концепція набуває у творчості римських юристів, яких слід уважати авторами терміну «природне право». З цього часу починається дослідження сутності та співвідношення природного і позитивного права. Пізніше природно-правова концепція,за твердженням Ф. Б. Тарановського, була сприйнята християнською політико-правовою ідеологією. На початку першого тисячоліття мислителями цього спрямування і, зокрема, апостолом Павлом, розрізнялись: одкровення — закон від Бога; закон у людських серцях, тобто природний закон, даний людям з народження, джерелом якого є премудрість і воля Бога. Керуючись цим законом, люди (навіть язичники) впорядковують свої відносини, розрізняють правду і неправду. За своєю суттю природний закон є не що інше, як відображення божественної справедливості в серці людини. Наступним в ієрархії законів християнськими мислителями виділявся позитивний закон — Римське право. Причому при вирішенні колізій, неврегульованих позитивним правом, слід було керуватись найвищим законом у розглянутій ієрархії — одкровенням, Священним Писанням. На початку XVII ст., зазначав Ф. В. Тарановський, природно-правова концепція зазнала впливу раціоналізму, який означав перш за все «звільнення теоретичного розуму від рабського підкорення авторитетам». Наукова юриспруденція звільнилась від римської юридичної догми та від середньовічної теоретичної ідеї й побудувала свою модель природного права. Проводячи аналогію з досягненнями в фізиці й механіці щодо визначення найпростішого неподільного матеріального елемента атома, гуманітарна наука, в тому числі й юриспруденція, визначила неподільним елементом соціального життя — індивіда. Тобто індивід в суспільній науці, на думку раціоналістів відповідав матеріальному атому і був прийнятий за найпростіший елемент соціального життя і вихідним елементом науки про суспільство. Водночас у суспільствах західних країн з'являється прагнення до свободи особистості в церковному, релігійному, інтелектуальному і політичному відношенні. Одночасно прагматична потреба в особистій свободі переросла в протест проти державного абсолютизму. Зазначене стало підґрунтям ідеї про необхідність зміни суспільного життя вихідним аспектом якого стала б не влада, а людська особистість. Мова йде про зародження індивідуалістичної теорії суспільства.Представники школи природного права почали визнавати в якості вихідної аксіоми моральну природу індивіда, якій з народження притаманне бажання жити у суспільстві. Опинившись у середовищі собі подібних, люди повинні були впорядкувати свої відносини природними законами. Практичне значення природних законів полягає в тому, що їх можна застосовувати для управління суспільством. Встановлені теорією права закони зрештою можуть стати діючими юридичними нормами. Тому вони можуть називатись природним правом згідно з традицією, яка йде від римських юристів. Відношення природного права до позитивного розглядалось мислителями неоднозначно. З одного боку, природне право визнавалось основою позитивного законодавства, з іншого — природне право уважалось критерієм оцінки позитивного, основою його вдосконалення. Розмірковуючи про сутність природного права і розуміння його мислителями різних епох вчений схиляється до думки, що природне право більшість з них вважали основою позитивного.Проте це не означає, що вони співпадають. Більше того, позитивне право багато в чому ухиляється від норм природного права, але не може вступати з ним у протиріччя. Водночас Ф. В. Тарановський з'ясував причину, чому протягом XVII—XIX ст. прибічники природно-правової теорії не змогли розробити єдину систему природного права, а кожен з них будував свою систему.Причина цього, на його думку, полягала в непридатності дедуктивно-демонстраційного методу до вивчення складних суспільних явищ, а також у тому, що в науці права не було загальноприйнятої аксіоми щодо моральної природи людини. Для вивчення суспільних явищ, стверджував учений, не можуть механічно переноситись методи, що застосовуються в фізиці чи геометрії, які отримали свій бурхливий розвиток в епоху раціоналізму. Індивід не є найпростішим елементом суспільного життя подібно до прямої лінії в геометрії. Моральна природа індивіда не є даною самою по собі, незмінною, і такою, що раз і назавжди визначає закономірний уклад життя. Вона сама є продуктом суспільного процесу, не менш ніж джерелом. Ф. В. Тарановський робить висновок про неможливість аксіоматичного визначення моральної природи індивіда, наявні й неминучі протиріччя представників школи природного права з цього основного питання. Оскільки в дійсності не було вихідної аксіоми, то прибічники природно-правової доктрини уважали за аксіоматичні визначення моральної природи людини, взяті не з абстрактного змісту теоретичного розуму, а з конкретного змісту суспільної ідеології, що формувалась під впливом відповідного часу, умов, місця і соціального середовища. Аналізуючи сутність природно-правових концепцій Нового часу Ф. В. Тарановський поділяв усі природно-правові школи на три групи. До першої відносив ті, що сповідували ідеологію державного абсолютизму. В основу міркувань про сутність природного права вони покладали егоїстичність і взаємну ворожнечу людей, їх нездатність до співжиття без твердої влади. Прибічники цього напряму захищали існуючий правовий порядок, за допомогою дедуктивно-демонстраційного методу раціоналізували норми позитивного права, підносячи їх до рівня природних законів. До другої групи учений відносив прибічників новітніх поглядів про всесторонне звільнення людини від надмірної опіки держави і влади. Квінтесенцією природно-правової теорії цієї школи було вихідне положення про те, що людина народжена для життя у спільності з собі подібними і схильна до впорядкованої свободи. Представники цієї школи прагнули до радикальної політичної і суспільної реформи задля свободи особи і розвивали прогресивні, ліберального спрямування системи природного права, перетворюючи в природно-правові норми побажання і вимоги суспільних верств, від яких вони виступали. До третьої групи учений відносив тих мислителів, що визнавали безсилість людського розуму в справі визначення вихідної аксіоми і знаходили для себе вихід у приписах Божого одкровення, запозичували первісний закон з Священного Писання, чим відновлювали середньовічну традицію природних вчень. Виходячи з цього, Ф. В. Тарановський зазначав, що суперечки, які мали місце між зазначеними школами природного права, суттєво впливали на розуміння сутності і змісту державного права, в галузі якого панувала різність інтересів і загострене їх співставлення. Щодо цивільного права, то необхідність його реформування на засадах свободи особистості під тиском економічного розвитку усвідомлювалась майже всіма суспільними угрупованнями і класами. Внаслідок цього приведення цивільного права до природного порядку практично не викликало принципових розбіжностей і сформувалось майже в єдину теоретичну систему. Такий самий процес мав місце, на думку Ф. В. Тарановського, і в галузі міжнародного права, де природні закони знаходили з боку теоретиків одноманітне за змістом визначення. Хоча концепція природного права непослідовно відображала свої теоретичні пізнавальні і методологічні принципи, але на переконання ученого вона створила наукоподібну форму для висвітлення різнобічних течій суспільної ідеології з превалюванням ліберальних тенденцій, які відповідали індивідуалістичній концепції суспільства. У такому вигляді природно-правова ідеологія мала важливе значення як фактор культурного розвитку західних суспільств і державності. Піддаючи аналізу подальший розвиток природно-правової ідеології в країнах Заходу Ф. В. Тарановський зазначав, що, не дивлячись на визнання природного права в часи Великої Французької революції, вона зазнала занепаду. Це стало результатом невдалих спроб упровадження в життя проголошених природно-правових принципів, які не створили механізмів реального забезпечення особистої свободи людини і призвели до неусталеності і навіть безправ'я суспільних форм. Реакціонери, скориставшись цим, відкинули ідеї раціоналізму, що були в основі природно-правових теорій, проголосили повне безсилля теоретичного розуму як розуму суб'єктивного і, керуючись своїми прагненнями зберегти старий правопорядок, визнали історію єдино можливим і вірним шляхом пізнання сутності й об'єктивної закономірності суспільного життя. Зневірені ліберали і прогресисти невдачу запровадження природно-правових принципів убачали в пануванні старих суспільних форм і свідомості і з часом змінили свої раціоналістично-революційні погляди на користь історичної еволюції. Історизм, таким чином, був проголошений основним теоретичним принципом суспільної думки. З цього часу, стверджував Ф. В. Тарановський, побудова системи природного права перестала уважатись теоретичним завданням правознавства, а наука права повністю зосередилась на позитивному праві і поставила собі за мету встановлення не раціональних, а історичних законів суспільного життя. Проте з часом від науки позитивного права відокремився напрям політики права, головною метою якої було дослідження юридичних відносин з точки зору не діючих, а таких, що треба запровадити (майбутніх), правових норм. Політика права, виходячи з емпірики позитивного права і визначаючи перспективи його розвитку, не змогла задовольнитись тільки знанням тенденцій історичного розвитку права і в пошуках критерія оцінки юридичних норм, що пропонувались, звернулась до ідеї справедливості, тобто ідеї природного права. У кінці століття, зазначав учений, багато дослідників-правників у пошуках шляхів удосконалення позитивного права звернулись до ідеї природного права. Саме ідея природного права як ідея природної справедливості, на відміну від права природного, яке у різних шкіл мало свій зміст, залишилася незмінною. Значне місце з'ясуванню сутності права приділяв у своїй науковій творчості фахівець у галузі держави і права та державного права, академік Всеукраїнської Академії наук Микола Іванович Палієнко (1869 - 1937). Зазначена проблема, а також питання правосвідомості, розвитку і демократизації державності розглядались вченим у його наукових працях «Нова психологічна теорія права і поняття права», «Нормативний характер права і його відмінні ознаки», «До питання про позитивізм у праві», «Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значення» тощо. Право М. І. Палієнко розглядав як суспільне явище, в основі якого ідея справедливості, критерій оцінки чого-небудь, принцип належного. Таким належним, на його думку, в житті кожної людської спільноти є правові і моральні засади. Ставлення людей до всього, що їх оточує, визначається їх особистими інтересами, основою яких є потреби фізичної й духовної природи. Оскільки умови життя людей суттєво відрізняються, то також різними є й інтереси і засоби їх задоволення. Протилежність інтересів, з одного боку, загрожує суспільству, з іншого — примушує людей, інтереси яких співпадають, об'єднувати свої сили, утворювати союзи для спільної охорони цих інтересів і досягнення загальної мети. Прагнення людей до нормального життя сприяє усвідомленню ними необхідності припинити боротьбу в союзах задля задоволення індивідуальних інтересів і створення загальних для всіх правил, норм поведінки. Перша група таких правил дається релігією, сукупністю норм, які визначають ставлення людей до Божества і створеного ним Всесвіту. Друга група норм, що регулюють відносини між людьми, — це мораль, моральність. Вони утворюються в свідомості людей як ідеал добра, духовної досконалості. Якщо ці правила однакові в цілої маси членів суспільного союзу, вони утворюють суспільну мораль. Основою релігійних норм, зазначав учений, є божественний авторитет, віра у величність і святість Божества, волю якого вони виражають; основою моральних — внутрішній авторитет людської совісті, глибоке переконання в їх досконалості. Зміст релігійних і моральних норм змінюється залежно від характеру релігійних і моральних систем і поглядів. Багато приписів цих норм співпадає з приписами права, проте їх відмінність від останніх полягає не в змісті, а в характері і формальному джерелі. Релігійні і моральні норми не є імперативними, їх виконання залежить від доброї волі людини. Водночас релігійні та моральні норми не можуть ефективно впливати на всіх однаковою мірою у зв'язку з індивідуалізацією релігійних і моральних переконань, відмінних у різних людей і тому не можуть виконувати роль загальних правил для всіх людей. Більше того, релігійні та моральні норми визначають найбільш загальні правила поведінки, залишаючи поза увагою відносини в політичній, економічній, екологічній та соціальних сферах, майнові відносини тощо. Водночас саме ці суспільні відносини потребують загальних правил регулювання, оскільки в них гостро проявляються інтереси індивідів, спільнот, груп і класів суспільства. Це вимагає встановлення одноманітного порядку регулювання однорідних суспільних відносин. Тому людство виробляє такі загальні норми (право), які базуються на зовнішньому авторитеті суспільної влади і направлені на розподіл інтересів членів спільноти. Читайте також:
|
||||||||
|