Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Сутність права і держави в концепції М.Палієнка.

Природне і позитивне право — категорії різного поряд­ку: перше слід розуміти як справедливість, друге — як до­цільність. Позитивне право характеризується як забезпечення користі, інтересів всіх або більшості в тій чи іншій державі, природне — як основа зрівняльної справедливості і добра. Тому позитивне право повинне відповідати вимо­гам природного права. Природне право — це право більш високого порядку, воно знаходиться над позитивним правом і є критерієм для оцінки й подальшого вдосконалення останнього.

Ідеї природного права Ф.Тарановського

У період, що розглядається в політико-правовій дум­ці України мало місце повернення до проблем природно­го права. Ідеї природного права отримали свій подальший розвиток у творчості доктора державного права, академіка Української Академії наук з 1918 p., дійсного члена Сербської королівської академії і багатьох Європейських наукових то­вариств Федора Васильовича Тарановського (1875 - 1936).

Серед наукового доробку вченого були такі праці, як «Феодалізм у Росії», «Політична доктрина в наказі імператриці Катерини II», «Догматика позитивного державного права у Франції», «Вступ до історії слов'янських прав», «Вчення про природне право» тощо.

Досліджуючи співвідношення права і закону, природно­го права і позитивного права вчений зазначив, що реально­му, волевстановленому праву людина завжди протиставля­ла ідеальне (природне) право, як найвищу справедливість. Такий підхід обумовлений перш за все природою людини: її критичним відношенням до реальності, правопорядку і прагненням до досконалого ідеалу справедливості. Це праг­нення притаманне всім щаблям правової культури.

У своїй роботі «Вчення про природне право», яка по­бачила світ у 1916 p., вчений детально досліджував станов­лення та розвиток природно-правової концепції в країнах Європи.

Ф. В. Тарановський зазначав, що поняття ідеального, спра­ведливого права виникло ще в Стародавній Греції, у твор­чості поетів-трагіків. З V ст. до н. е. грецькі філософи поча­ли розрізняти справедливе по закону (позитивне право) і справедливе по природі (ідеальне право). Завершеної фор­ми природно-правова концепція набуває у творчості римсь­ких юристів, яких слід уважати авторами терміну «природ­не право». З цього часу починається дослідження сутності та співвідношення природного і позитивного права.

Пізніше природно-правова концепція,за твердженням Ф. Б. Тарановського, була сприйнята християнською політико-правовою ідеологією. На початку першого тисячоліття мислителями цього спрямування і, зокрема, апостолом Павлом, розрізнялись: одкровення — закон від Бога; закон у людських серцях, тобто природний закон, даний людям з народження, джерелом якого є премудрість і воля Бога. Керуючись цим законом, люди (навіть язичники) впоряд­ковують свої відносини, розрізняють правду і неправду. За своєю суттю природний закон є не що інше, як відображен­ня божественної справедливості в серці людини. Наступним в ієрархії законів християнськими мислителями виділяв­ся позитивний закон — Римське право. Причому при ви­рішенні колізій, неврегульованих позитивним правом, слід було керуватись найвищим законом у розглянутій ієрар­хії — одкровенням, Священним Писанням.

На початку XVII ст., зазначав Ф. В. Тарановський, природ­но-правова концепція зазнала впливу раціоналізму, який означав перш за все «звільнення теоретичного розуму від рабського підкорення авторитетам». Наукова юриспруден­ція звільнилась від римської юридичної догми та від серед­ньовічної теоретичної ідеї й побудувала свою модель при­родного права.

Проводячи аналогію з досягненнями в фізиці й механіці щодо визначення найпростішого неподільного матеріально­го елемента атома, гуманітарна наука, в тому числі й юрис­пруденція, визначила неподільним елементом соціально­го життя — індивіда. Тобто індивід в суспільній науці, на думку раціоналістів відповідав матеріальному атому і був прийнятий за найпростіший елемент соціального життя і вихідним елементом науки про суспільство. Водночас у сус­пільствах західних країн з'являється прагнення до свободи особистості в церковному, релігійному, інтелектуальному і політичному відношенні. Одночасно прагматична потреба в особистій свободі переросла в протест проти державного абсолютизму. Зазначене стало підґрунтям ідеї про необхід­ність зміни суспільного життя вихідним аспектом якого ста­ла б не влада, а людська особистість. Мова йде про зарод­ження індивідуалістичної теорії суспільства.Представники школи природного права почали визнавати в якості вихідної аксіоми моральну природу індивіда, якій з народження притаманне бажання жити у суспільстві. Опинившись у се­редовищі собі подібних, люди повинні були впорядкувати свої відносини природними законами. Практичне значення природних законів полягає в тому, що їх можна застосову­вати для управління суспільством.

Встановлені теорією права закони зрештою можуть ста­ти діючими юридичними нормами. Тому вони можуть на­зиватись природним правом згідно з традицією, яка йде від римських юристів.

Відношення природного права до позитивного розгляда­лось мислителями неоднозначно. З одного боку, природне право визнавалось основою позитивного законодавства, з ін­шого — природне право уважалось критерієм оцінки пози­тивного, основою його вдосконалення.

Розмірковуючи про сутність природного права і ро­зуміння його мислителями різних епох вчений схиляється до думки, що природне право більшість з них вважали ос­новою позитивного.Проте це не означає, що вони співпада­ють. Більше того, позитивне право багато в чому ухиляєть­ся від норм природного права, але не може вступати з ним у протиріччя.

Водночас Ф. В. Тарановський з'ясував причину, чому про­тягом XVII—XIX ст. прибічники природно-правової теорії не змогли розробити єдину систему природного права, а кожен з них будував свою систему.Причина цього, на його думку, полягала в непридатності дедуктивно-демонстрацій­ного методу до вивчення складних суспільних явищ, а також у тому, що в науці права не було загальноприйнятої аксіоми щодо моральної природи людини.

Для вивчення суспільних явищ, стверджував учений, не можуть механічно переноситись методи, що застосову­ються в фізиці чи геометрії, які отримали свій бурхливий розвиток в епоху раціоналізму. Індивід не є найпростішим елементом суспільного життя подібно до прямої лінії в гео­метрії.

Моральна природа індивіда не є даною самою по собі, незмінною, і такою, що раз і назавжди визначає закономір­ний уклад життя. Вона сама є продуктом суспільного процесу, не менш ніж джерелом. Ф. В. Тарановський робить висновок про неможливість аксіоматичного визначення моральної природи індивіда, наявні й неминучі протиріччя представників школи природного права з цього основного питання.

Оскільки в дійсності не було вихідної аксіоми, то прибіч­ники природно-правової доктрини уважали за аксіоматичні визначення моральної природи людини, взяті не з абстракт­ного змісту теоретичного розуму, а з конкретного змісту сус­пільної ідеології, що формувалась під впливом відповідного часу, умов, місця і соціального середовища.

Аналізуючи сутність природно-правових концепцій Нового часу Ф. В. Тарановський поділяв усі природно-пра­вові школи на три групи. До першої відносив ті, що сповідували ідеологію державного абсолютизму. В основу мір­кувань про сутність природного права вони покладали егоїстичність і взаємну ворожнечу людей, їх нездатність до співжиття без твердої влади. Прибічники цього напря­му захищали існуючий правовий порядок, за допомогою дедуктивно-демонстраційного методу раціоналізували нор­ми позитивного права, підносячи їх до рівня природних за­конів. До другої групи учений відносив прибічників новітніх поглядів про всесторонне звільнення людини від надмірної опіки держави і влади. Квінтесенцією природно-правової теорії цієї школи було вихідне положення про те, що лю­дина народжена для життя у спільності з собі подібними і схильна до впорядкованої свободи.

Представники цієї школи прагнули до радикаль­ної політичної і суспільної реформи задля свободи осо­би і розвивали прогресивні, ліберального спрямування системи природного права, перетворюючи в природно-правові норми побажання і вимоги суспільних верств, від яких вони виступали.

До третьої групи учений відносив тих мислителів, що визнавали безсилість людського розуму в справі визначен­ня вихідної аксіоми і знаходили для себе вихід у припи­сах Божого одкровення, запозичували первісний закон з Священного Писання, чим відновлювали середньовічну тра­дицію природних вчень.

Виходячи з цього, Ф. В. Тарановський зазначав, що су­перечки, які мали місце між зазначеними школами при­родного права, суттєво впливали на розуміння сутності і змісту державного права, в галузі якого панувала різність інтересів і загострене їх співставлення. Щодо цивільного права, то необхідність його реформування на засадах свободи особистості під тиском економічного розвитку усві­домлювалась майже всіма суспільними угрупованнями і класами. Внаслідок цього приведення цивільного права до природного порядку практично не викликало принципо­вих розбіжностей і сформувалось майже в єдину теоретич­ну систему.

Такий самий процес мав місце, на думку Ф. В. Тарановського, і в галузі міжнародного права, де природні закони знаходили з боку теоретиків одноманітне за змістом визначення. Хоча кон­цепція природного права непослідовно відображала свої теоре­тичні пізнавальні і методологічні принципи, але на переконан­ня ученого вона створила наукоподібну форму для висвітлення різнобічних течій суспільної ідеології з превалюванням лібе­ральних тенденцій, які відповідали індивідуалістичній концеп­ції суспільства.

У такому вигляді природно-правова ідеологія мала важ­ливе значення як фактор культурного розвитку західних сус­пільств і державності.

Піддаючи аналізу подальший розвиток природно-пра­вової ідеології в країнах Заходу Ф. В. Тарановський зазна­чав, що, не дивлячись на визнання природного права в часи Великої Французької революції, вона зазнала занепаду. Це стало результатом невдалих спроб упровадження в життя проголошених природно-правових принципів, які не створили механізмів реального забезпечення особистої свободи людини і призвели до неусталеності і навіть безправ'я сус­пільних форм.

Реакціонери, скориставшись цим, відкинули ідеї раціо­налізму, що були в основі природно-правових теорій, про­голосили повне безсилля теоретичного розуму як розуму суб'єктивного і, керуючись своїми прагненнями зберегти старий правопорядок, визнали історію єдино можливим і вірним шляхом пізнання сутності й об'єктивної закономір­ності суспільного життя.

Зневірені ліберали і прогресисти невдачу запроваджен­ня природно-правових принципів убачали в пануванні ста­рих суспільних форм і свідомості і з часом змінили свої ра­ціоналістично-революційні погляди на користь історичної еволюції.

Історизм, таким чином, був проголошений основним тео­ретичним принципом суспільної думки. З цього часу, ствер­джував Ф. В. Тарановський, побудова системи природного права перестала уважатись теоретичним завданням право­знавства, а наука права повністю зосередилась на позитив­ному праві і поставила собі за мету встановлення не раціо­нальних, а історичних законів суспільного життя.

Проте з часом від науки позитивного права відокремив­ся напрям політики права, головною метою якої було дослі­дження юридичних відносин з точки зору не діючих, а та­ких, що треба запровадити (майбутніх), правових норм.

Політика права, виходячи з емпірики позитивного пра­ва і визначаючи перспективи його розвитку, не змогла за­довольнитись тільки знанням тенденцій історичного роз­витку права і в пошуках критерія оцінки юридичних норм, що пропонувались, звернулась до ідеї справедливості, тобто ідеї природного права.

У кінці століття, зазначав учений, багато дослідників-правників у пошуках шляхів удосконалення позитивного права звернулись до ідеї природного права.

Саме ідея природного права як ідея природної справед­ливості, на відміну від права природного, яке у різних шкіл мало свій зміст, залишилася незмінною.

Значне місце з'ясуванню сутності права приділяв у своїй науковій творчості фахівець у галузі держави і права та державного права, академік Всеукраїнської Академії наук Микола Іванович Палієнко (1869 - 1937).

Зазначена проблема, а також питання правосвідомості, розвитку і демократизації державності розглядались вче­ним у його наукових працях «Нова психологічна теорія права і поняття права», «Нормативний характер права і його відмінні ознаки», «До питання про позитивізм у праві», «Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значен­ня» тощо.

Право М. І. Палієнко розглядав як суспільне явище, в ос­нові якого ідея справедливості, критерій оцінки чого-не­будь, принцип належного. Таким належним, на його дум­ку, в житті кожної людської спільноти є правові і моральні засади.

Ставлення людей до всього, що їх оточує, визначається їх особистими інтересами, основою яких є потреби фізич­ної й духовної природи. Оскільки умови життя людей суттєво відрізняються, то також різними є й інтереси і засоби їх задоволення. Протилежність інтересів, з одного боку, за­грожує суспільству, з іншого — примушує людей, інтереси яких співпадають, об'єднувати свої сили, утворювати сою­зи для спільної охорони цих інтересів і досягнення загаль­ної мети.

Прагнення людей до нормального життя сприяє усві­домленню ними необхідності припинити боротьбу в сою­зах задля задоволення індивідуальних інтересів і створення загальних для всіх правил, норм поведінки.

Перша група таких правил дається релігією, сукупністю норм, які визначають ставлення людей до Божества і створе­ного ним Всесвіту.

Друга група норм, що регулюють відносини між людь­ми, — це мораль, моральність. Вони утворюються в свідо­мості людей як ідеал добра, духовної досконалості. Якщо ці правила однакові в цілої маси членів суспільного союзу, вони утворюють суспільну мораль.

Основою релігійних норм, зазначав учений, є божествен­ний авторитет, віра у величність і святість Божества, волю якого вони виражають; основою моральних — внутрішній авторитет людської совісті, глибоке переконання в їх доско­налості.

Зміст релігійних і моральних норм змінюється залеж­но від характеру релігійних і моральних систем і поглядів. Багато приписів цих норм співпадає з приписами права, проте їх відмінність від останніх полягає не в змісті, а в ха­рактері і формальному джерелі.

Релігійні і моральні норми не є імперативними, їх вико­нання залежить від доброї волі людини. Водночас релігійні та моральні норми не можуть ефективно впливати на всіх однаковою мірою у зв'язку з індивідуалізацією релігійних і моральних переконань, відмінних у різних людей і тому не можуть виконувати роль загальних правил для всіх лю­дей. Більше того, релігійні та моральні норми визначають найбільш загальні правила поведінки, залишаючи поза ува­гою відносини в політичній, економічній, екологічній та со­ціальних сферах, майнові відносини тощо.

Водночас саме ці суспільні відносини потребують загаль­них правил регулювання, оскільки в них гостро проявляють­ся інтереси індивідів, спільнот, груп і класів суспільства. Це вимагає встановлення одноманітного порядку регулюван­ня однорідних суспільних відносин. Тому людство виробляє такі загальні норми (право), які базуються на зовнішньому авторитеті суспільної влади і направлені на розподіл інтере­сів членів спільноти.


Читайте також:

  1. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
  2. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
  3. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
  4. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
  5. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
  6. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
  7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
  8. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  9. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  10. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  11. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  12. Адміністративне право як галузь права




Переглядів: 1328

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Висновок | Концепція української державності В.Старосольского

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.012 сек.