Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Сутність права і держави в концепції М.Палієнка.

Природне і позитивне право — категорії різного поряд­ку: перше слід розуміти як справедливість, друге — як до­цільність. Позитивне право характеризується як забезпечення користі, інтересів всіх або більшості в тій чи іншій державі, природне — як основа зрівняльної справедливості і добра. Тому позитивне право повинне відповідати вимо­гам природного права. Природне право — це право більш високого порядку, воно знаходиться над позитивним правом і є критерієм для оцінки й подальшого вдосконалення останнього.

Ідеї природного права Ф.Тарановського

У період, що розглядається в політико-правовій дум­ці України мало місце повернення до проблем природно­го права. Ідеї природного права отримали свій подальший розвиток у творчості доктора державного права, академіка Української Академії наук з 1918 p., дійсного члена Сербської королівської академії і багатьох Європейських наукових то­вариств Федора Васильовича Тарановського (1875 - 1936).

Серед наукового доробку вченого були такі праці, як «Феодалізм у Росії», «Політична доктрина в наказі імператриці Катерини II», «Догматика позитивного державного права у Франції», «Вступ до історії слов'янських прав», «Вчення про природне право» тощо.

Досліджуючи співвідношення права і закону, природно­го права і позитивного права вчений зазначив, що реально­му, волевстановленому праву людина завжди протиставля­ла ідеальне (природне) право, як найвищу справедливість. Такий підхід обумовлений перш за все природою людини: її критичним відношенням до реальності, правопорядку і прагненням до досконалого ідеалу справедливості. Це праг­нення притаманне всім щаблям правової культури.

У своїй роботі «Вчення про природне право», яка по­бачила світ у 1916 p., вчений детально досліджував станов­лення та розвиток природно-правової концепції в країнах Європи.

Ф. В. Тарановський зазначав, що поняття ідеального, спра­ведливого права виникло ще в Стародавній Греції, у твор­чості поетів-трагіків. З V ст. до н. е. грецькі філософи поча­ли розрізняти справедливе по закону (позитивне право) і справедливе по природі (ідеальне право). Завершеної фор­ми природно-правова концепція набуває у творчості римсь­ких юристів, яких слід уважати авторами терміну «природ­не право». З цього часу починається дослідження сутності та співвідношення природного і позитивного права.

Пізніше природно-правова концепція,за твердженням Ф. Б. Тарановського, була сприйнята християнською політико-правовою ідеологією. На початку першого тисячоліття мислителями цього спрямування і, зокрема, апостолом Павлом, розрізнялись: одкровення — закон від Бога; закон у людських серцях, тобто природний закон, даний людям з народження, джерелом якого є премудрість і воля Бога. Керуючись цим законом, люди (навіть язичники) впоряд­ковують свої відносини, розрізняють правду і неправду. За своєю суттю природний закон є не що інше, як відображен­ня божественної справедливості в серці людини. Наступним в ієрархії законів християнськими мислителями виділяв­ся позитивний закон — Римське право. Причому при ви­рішенні колізій, неврегульованих позитивним правом, слід було керуватись найвищим законом у розглянутій ієрар­хії — одкровенням, Священним Писанням.

На початку XVII ст., зазначав Ф. В. Тарановський, природ­но-правова концепція зазнала впливу раціоналізму, який означав перш за все «звільнення теоретичного розуму від рабського підкорення авторитетам». Наукова юриспруден­ція звільнилась від римської юридичної догми та від серед­ньовічної теоретичної ідеї й побудувала свою модель при­родного права.

Проводячи аналогію з досягненнями в фізиці й механіці щодо визначення найпростішого неподільного матеріально­го елемента атома, гуманітарна наука, в тому числі й юрис­пруденція, визначила неподільним елементом соціально­го життя — індивіда. Тобто індивід в суспільній науці, на думку раціоналістів відповідав матеріальному атому і був прийнятий за найпростіший елемент соціального життя і вихідним елементом науки про суспільство. Водночас у сус­пільствах західних країн з'являється прагнення до свободи особистості в церковному, релігійному, інтелектуальному і політичному відношенні. Одночасно прагматична потреба в особистій свободі переросла в протест проти державного абсолютизму. Зазначене стало підґрунтям ідеї про необхід­ність зміни суспільного життя вихідним аспектом якого ста­ла б не влада, а людська особистість. Мова йде про зарод­ження індивідуалістичної теорії суспільства.Представники школи природного права почали визнавати в якості вихідної аксіоми моральну природу індивіда, якій з народження притаманне бажання жити у суспільстві. Опинившись у се­редовищі собі подібних, люди повинні були впорядкувати свої відносини природними законами. Практичне значення природних законів полягає в тому, що їх можна застосову­вати для управління суспільством.

Встановлені теорією права закони зрештою можуть ста­ти діючими юридичними нормами. Тому вони можуть на­зиватись природним правом згідно з традицією, яка йде від римських юристів.

Відношення природного права до позитивного розгляда­лось мислителями неоднозначно. З одного боку, природне право визнавалось основою позитивного законодавства, з ін­шого — природне право уважалось критерієм оцінки пози­тивного, основою його вдосконалення.

Розмірковуючи про сутність природного права і ро­зуміння його мислителями різних епох вчений схиляється до думки, що природне право більшість з них вважали ос­новою позитивного.Проте це не означає, що вони співпада­ють. Більше того, позитивне право багато в чому ухиляєть­ся від норм природного права, але не може вступати з ним у протиріччя.

Водночас Ф. В. Тарановський з'ясував причину, чому про­тягом XVII—XIX ст. прибічники природно-правової теорії не змогли розробити єдину систему природного права, а кожен з них будував свою систему.Причина цього, на його думку, полягала в непридатності дедуктивно-демонстрацій­ного методу до вивчення складних суспільних явищ, а також у тому, що в науці права не було загальноприйнятої аксіоми щодо моральної природи людини.

Для вивчення суспільних явищ, стверджував учений, не можуть механічно переноситись методи, що застосову­ються в фізиці чи геометрії, які отримали свій бурхливий розвиток в епоху раціоналізму. Індивід не є найпростішим елементом суспільного життя подібно до прямої лінії в гео­метрії.

Моральна природа індивіда не є даною самою по собі, незмінною, і такою, що раз і назавжди визначає закономір­ний уклад життя. Вона сама є продуктом суспільного процесу, не менш ніж джерелом. Ф. В. Тарановський робить висновок про неможливість аксіоматичного визначення моральної природи індивіда, наявні й неминучі протиріччя представників школи природного права з цього основного питання.

Оскільки в дійсності не було вихідної аксіоми, то прибіч­ники природно-правової доктрини уважали за аксіоматичні визначення моральної природи людини, взяті не з абстракт­ного змісту теоретичного розуму, а з конкретного змісту сус­пільної ідеології, що формувалась під впливом відповідного часу, умов, місця і соціального середовища.

Аналізуючи сутність природно-правових концепцій Нового часу Ф. В. Тарановський поділяв усі природно-пра­вові школи на три групи. До першої відносив ті, що сповідували ідеологію державного абсолютизму. В основу мір­кувань про сутність природного права вони покладали егоїстичність і взаємну ворожнечу людей, їх нездатність до співжиття без твердої влади. Прибічники цього напря­му захищали існуючий правовий порядок, за допомогою дедуктивно-демонстраційного методу раціоналізували нор­ми позитивного права, підносячи їх до рівня природних за­конів. До другої групи учений відносив прибічників новітніх поглядів про всесторонне звільнення людини від надмірної опіки держави і влади. Квінтесенцією природно-правової теорії цієї школи було вихідне положення про те, що лю­дина народжена для життя у спільності з собі подібними і схильна до впорядкованої свободи.

Представники цієї школи прагнули до радикаль­ної політичної і суспільної реформи задля свободи осо­би і розвивали прогресивні, ліберального спрямування системи природного права, перетворюючи в природно-правові норми побажання і вимоги суспільних верств, від яких вони виступали.

До третьої групи учений відносив тих мислителів, що визнавали безсилість людського розуму в справі визначен­ня вихідної аксіоми і знаходили для себе вихід у припи­сах Божого одкровення, запозичували первісний закон з Священного Писання, чим відновлювали середньовічну тра­дицію природних вчень.

Виходячи з цього, Ф. В. Тарановський зазначав, що су­перечки, які мали місце між зазначеними школами при­родного права, суттєво впливали на розуміння сутності і змісту державного права, в галузі якого панувала різність інтересів і загострене їх співставлення. Щодо цивільного права, то необхідність його реформування на засадах свободи особистості під тиском економічного розвитку усві­домлювалась майже всіма суспільними угрупованнями і класами. Внаслідок цього приведення цивільного права до природного порядку практично не викликало принципо­вих розбіжностей і сформувалось майже в єдину теоретич­ну систему.

Такий самий процес мав місце, на думку Ф. В. Тарановського, і в галузі міжнародного права, де природні закони знаходили з боку теоретиків одноманітне за змістом визначення. Хоча кон­цепція природного права непослідовно відображала свої теоре­тичні пізнавальні і методологічні принципи, але на переконан­ня ученого вона створила наукоподібну форму для висвітлення різнобічних течій суспільної ідеології з превалюванням лібе­ральних тенденцій, які відповідали індивідуалістичній концеп­ції суспільства.

У такому вигляді природно-правова ідеологія мала важ­ливе значення як фактор культурного розвитку західних сус­пільств і державності.

Піддаючи аналізу подальший розвиток природно-пра­вової ідеології в країнах Заходу Ф. В. Тарановський зазна­чав, що, не дивлячись на визнання природного права в часи Великої Французької революції, вона зазнала занепаду. Це стало результатом невдалих спроб упровадження в життя проголошених природно-правових принципів, які не створили механізмів реального забезпечення особистої свободи людини і призвели до неусталеності і навіть безправ'я сус­пільних форм.

Реакціонери, скориставшись цим, відкинули ідеї раціо­налізму, що були в основі природно-правових теорій, про­голосили повне безсилля теоретичного розуму як розуму суб'єктивного і, керуючись своїми прагненнями зберегти старий правопорядок, визнали історію єдино можливим і вірним шляхом пізнання сутності й об'єктивної закономір­ності суспільного життя.

Зневірені ліберали і прогресисти невдачу запроваджен­ня природно-правових принципів убачали в пануванні ста­рих суспільних форм і свідомості і з часом змінили свої ра­ціоналістично-революційні погляди на користь історичної еволюції.

Історизм, таким чином, був проголошений основним тео­ретичним принципом суспільної думки. З цього часу, ствер­джував Ф. В. Тарановський, побудова системи природного права перестала уважатись теоретичним завданням право­знавства, а наука права повністю зосередилась на позитив­ному праві і поставила собі за мету встановлення не раціо­нальних, а історичних законів суспільного життя.

Проте з часом від науки позитивного права відокремив­ся напрям політики права, головною метою якої було дослі­дження юридичних відносин з точки зору не діючих, а та­ких, що треба запровадити (майбутніх), правових норм.

Політика права, виходячи з емпірики позитивного пра­ва і визначаючи перспективи його розвитку, не змогла за­довольнитись тільки знанням тенденцій історичного роз­витку права і в пошуках критерія оцінки юридичних норм, що пропонувались, звернулась до ідеї справедливості, тобто ідеї природного права.

У кінці століття, зазначав учений, багато дослідників-правників у пошуках шляхів удосконалення позитивного права звернулись до ідеї природного права.

Саме ідея природного права як ідея природної справед­ливості, на відміну від права природного, яке у різних шкіл мало свій зміст, залишилася незмінною.

Значне місце з'ясуванню сутності права приділяв у своїй науковій творчості фахівець у галузі держави і права та державного права, академік Всеукраїнської Академії наук Микола Іванович Палієнко (1869 - 1937).

Зазначена проблема, а також питання правосвідомості, розвитку і демократизації державності розглядались вче­ним у його наукових працях «Нова психологічна теорія права і поняття права», «Нормативний характер права і його відмінні ознаки», «До питання про позитивізм у праві», «Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значен­ня» тощо.

Право М. І. Палієнко розглядав як суспільне явище, в ос­нові якого ідея справедливості, критерій оцінки чого-не­будь, принцип належного. Таким належним, на його дум­ку, в житті кожної людської спільноти є правові і моральні засади.

Ставлення людей до всього, що їх оточує, визначається їх особистими інтересами, основою яких є потреби фізич­ної й духовної природи. Оскільки умови життя людей суттєво відрізняються, то також різними є й інтереси і засоби їх задоволення. Протилежність інтересів, з одного боку, за­грожує суспільству, з іншого — примушує людей, інтереси яких співпадають, об'єднувати свої сили, утворювати сою­зи для спільної охорони цих інтересів і досягнення загаль­ної мети.

Прагнення людей до нормального життя сприяє усві­домленню ними необхідності припинити боротьбу в сою­зах задля задоволення індивідуальних інтересів і створення загальних для всіх правил, норм поведінки.

Перша група таких правил дається релігією, сукупністю норм, які визначають ставлення людей до Божества і створе­ного ним Всесвіту.

Друга група норм, що регулюють відносини між людь­ми, — це мораль, моральність. Вони утворюються в свідо­мості людей як ідеал добра, духовної досконалості. Якщо ці правила однакові в цілої маси членів суспільного союзу, вони утворюють суспільну мораль.

Основою релігійних норм, зазначав учений, є божествен­ний авторитет, віра у величність і святість Божества, волю якого вони виражають; основою моральних — внутрішній авторитет людської совісті, глибоке переконання в їх доско­налості.

Зміст релігійних і моральних норм змінюється залеж­но від характеру релігійних і моральних систем і поглядів. Багато приписів цих норм співпадає з приписами права, проте їх відмінність від останніх полягає не в змісті, а в ха­рактері і формальному джерелі.

Релігійні і моральні норми не є імперативними, їх вико­нання залежить від доброї волі людини. Водночас релігійні та моральні норми не можуть ефективно впливати на всіх однаковою мірою у зв'язку з індивідуалізацією релігійних і моральних переконань, відмінних у різних людей і тому не можуть виконувати роль загальних правил для всіх лю­дей. Більше того, релігійні та моральні норми визначають найбільш загальні правила поведінки, залишаючи поза ува­гою відносини в політичній, економічній, екологічній та со­ціальних сферах, майнові відносини тощо.

Водночас саме ці суспільні відносини потребують загаль­них правил регулювання, оскільки в них гостро проявляють­ся інтереси індивідів, спільнот, груп і класів суспільства. Це вимагає встановлення одноманітного порядку регулюван­ня однорідних суспільних відносин. Тому людство виробляє такі загальні норми (право), які базуються на зовнішньому авторитеті суспільної влади і направлені на розподіл інтере­сів членів спільноти.


Читайте також:

  1. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
  2. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
  3. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
  4. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
  5. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
  6. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
  7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
  8. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  9. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  10. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  11. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  12. Адміністративне право як галузь права




Переглядів: 1446

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Висновок | Концепція української державності В.Старосольского

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.008 сек.