• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Сучасна структура СГ.

Функції суспільної географії

1. Теоретична функція проявляється в адекватному відображенні наукою суттєвих властивостей, відношень і процесів, характерних для об’єкта вивчення. Це: розвиток фундаментальних досліджень, зокрема в теорії науки, системи її понять і категорій, встановлення законів і закономірностей, наукових принципів. Найвищим виявом функцій є розвиток теорії – ядра науки. Теорія – система взаємопов’язаних, логічно несуперечливих і часто підтверджених практикою положень, принципів, теорем, висновків. Теорія повинна висувати нові ідеї, гіпотези, концепції. У СГ розвиненими є теорія економічного районування (ТВК, СЕК, система розселення), концепція ЕВЦ, ПРП, ПРЦ, міжгалузевих територіальних комплексів. Ще – розробка теоретичної СГ (у майбутньому).

2. Конструктивна функція – пошуки практичного застосування фундаментальних положень науки, розробка способів їх упровадження у практику регулювання територіальної організації суспільства.

Основні сфери суспільної практики, де застосовуються ЕСГ теорії й концепції:

а) територіальне планування;

б) створення схем і проектів районних планувань, генеральних схем розвитку міст;

в) удосконалення мереж територіально-адміністративного поділу території;

г) поділ території на виборчі округи і дільниці (в електоральній географії);

г) створення ТерКСОП (теорія ЕВЦ).

3. Освітня функція – вивчення СГ в середній загальноосвітній школі, спеціальних школах.

4. Популяризація наукових економіко-географічних знань через видання крає- і країнознавчої літератури, відеофільмів, кінофільмів, радіо- і телепередач.

5. Виховна функція – формування почуття українського патріотизму, поваги до представників інших націй як всередині Україні, так і поза її межами, сприяє екологічному вихованню.

Науку можна розглядати як інформаційну, соціальну, економічну, організаційну систему. У кожному випадку буде спостерігатись інша її структура. Структура – внутрішня будова. Структура СГ до кінця не осмислена.

СГ є складною системою знань і наукових методів їх одержання та передачі. Одночасно вона являє собою систему наукових організацій (інститутів, факультетів, кафедр), в яких працюють вчені-географи і персонал обслуговування.

Як правило, в науці виділяють: а) фундаментальну частину – досліджує і відкриває суттєві закономірності і властивості у розвитку й функціонуванні тих об’єктів і процесів, які вона вивчає; б) прикладну частину – розкриває шляхи і способи впровадження цих відкриттів у сферу суспільної практики. Межа між цими частинами для СГ є дуже умовною.

Загалом у сучасній науці виділяють три групи наук: а) природничі, б) технічні, в) суспільні, куди входить і СГ.

Систематизація в СГ здійснюється двома способами:

1) шляхом поділу “єдиної” СГ на окремі підрозділи залежно від того, яку суспільну сферу вивчає кожна з них, з подальшим поділом підрозділу на наукові дисципліни;

2) шляхом групування (класифікації) наукових дисциплін у певні їх групи.

Існує багато таких класифікацій. Наприклад, Селми Ниммик (Тарту), Сергія Лаврова (СПб), Енріда Алаєва і Бориса Родомана (Москва), Опанаса Ващенка (Львів), Миколи Пістуна (Київ), Олег Шаблій (Львів), Олександр Топчієв (Одеса), Ярослав Жупанський (Чернівці).

У С. Ниммик структурними частинами СГ є: географія населення, економічна географія, соціальна географія. Поруч виділено “галузі СГ, що формуються”.

У С. Лаврова особливістю його структурної схеми є та, що вище згадані три частини СГ (у нього – “економічної і соціальної географії”) не просто існують поруч, а частково перетинаються. На перетині економічної і соціальної географії знаходиться “географія сфери послуг”, “географія науки і освіти”, “географія трудових ресурсів” та “рекреаційна географія”. Крім того, С. Лавров виділив “теоретичне ядро” і “регіональні аспекти” СГ.

О. Ващенко виділив 4 структурні підрозділи (у 1978 році він говорив тільки про економічну географію):

1) групу аналітичних (галузевих) дисциплін – географія природних ресурсів, географія промисловості, географія сільського господарства, географія транспорту;

2) групу синтетичних дисциплін (економічна географія зарубіжних країн, історія економічної географії, економічна географія Світового океану);

3) групу спеціальних дисциплін (районне планування, економіко-географічна кібернетика);

4) групу методичних дисциплін (методика економіко-географічних досліджень, економічна картографія, методика викладання економічної географії).

Подібну схему подає Микола Пістун. У нього вона більш актуалізована щодо так званого “галузевого” складу суспільної географії.

Так, М.Д. Пістун (1996 р.) у складі суспільної географії виділяє три групи дисциплін:

А) аналітичні (галузеві) дисципліни: 1) оцінювання природних умов і ресурсів), 2) географія населення й поселень, 3) географія праці, 4) географія промисловості, 5) географія сільського господарства, 6) географія транспорту, 7) географія будівельної індустрії, 8) географія сфери обслуговування, 9) географія торгівлі, 10) географія зв’язку, 11) політична географія, 12) географія культури, 13) географія грошового обігу;

Б) синтетичні дисципліни: 1) основи теорії суспільної географії, 2) історія суспільно-географічної думки, 3) основи наукових досліджень, 4) територіально-виробничі комплекси (ТВК) і господарське районування, 5) прогнозування виробничо-територіальних систем, 6) управління розвитком регіону, 7) основи районного і міського планування, 8) суспільна географія України, 9) географія світового господарства, 10) суспільна географія зарубіжних країн, 11) економічна і політична географія Світового океану, 12) глобальні проблеми сучасності;

В) методичні дисципліни: 1) техніко-економічні основи виробництва, 2) математико-статистичні методи, 3) суспільно-географічна картографія, 4) методи і методика суспільно-географічних досліджень, 5) методика викладання географії у загальноосвітній школі, 6) методика викладання суспільної географії у вищій школі, 7) зміст і організація навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі.

Крім того, М.Д. Пістун поділяє суспільну географію на три великі складові:

А. Економічну географію, яка поділяється на а) галузеву частину (це: 8) економічна географія природних ресурсів, 9) географія промисловості, 10) географія сільського господарства, 11) географія транспорту, 12) географія будівельної індустрії) і б) регіональну частину, куди відніс: 13) економічну географію України, 14) економічну географію зарубіжних країн, 15) економічну географію Світового океану;

Б. Соціальну географію, яка поділяється на галузеву частину (це: 16) географія населення, 17) географія населених пунктів, 18) географія праці, 19) географія сфери обслуговування, 20) рекреаційна географія, 21) медична географія) і регіональну частину (це: 22) соціальна географія України, 23) соціальна географія зарубіжних країн);

В. Політичну географію, куди відніс 24) політичну географію суші, 25) політичну географію Світового океану.

Не увійшли до цих трьох частин наступні суспільно-географічні дисципліни: 1) основи теорії суспільної географії, 2) суспільна картографія, 3) управління розвитком регіону, 4) основи районного і міського планування, 5) методи суспільно-географічних досліджень, 6) методика суспільно-географічних досліджень, 7) методика викладання суспільної географії, 26) географія культури, 27) географія органів управління, 28) географія інфраструктури.

Сам він говорить про загальні, економ-географічні, соціально-географічні, політико-географічні, культурно-географічні, управлінсько-географічні, інфраструктурно-географічні тощо дисципліни.

Російський економіко-географ Б.Б. Родоман (1993 р.) у складі суспільної географії називає 8 головних галузей чи “вітей”: 1) географія людських рас, 2) етнічна географія (етногеографія), 3) політична географія, 4) географія розселення, 5) соціологічна географія чи соціогеографія (вивчає просторові процеси і форми життєдіяльності людей), 6) географія культури (вивчає уклад життя, матеріальну й духовну культуру), 7) географія комунікацій, 8) економічна географія.

О.Г. Топчієв (2009 р.) у складі суспільної географії вказує на існування шістьох блоків:

I. Допоміжні дисципліни: I.1. Методика викладання суспільної географії: I.1.а. Методика викладання у середній школі; I.1.б. Методика викладання у вищій школі; I.1.в. Методика популяризації суспільно-географічних знань. I.2. Методика суспільно-географічних досліджень: I.2.а. Методи польових досліджень; I.2.б. Суспільно-географічна картографія. I.2.в. Математичні методи в суспільній географії.

II. Географія населення. II.Г.1. Демогеографія. II.Г.2. Етнографія. II.Г.3. Географія трудових ресурсів. II.Г.4. Геоурбаністика. II.Г.5. Георуралістика. II.Р.1. мікрогеографія поселень. II.Р.2. Деморегіоналістика. II.Р.3. Демокраїнознавство. II.Р.4. Демоглобалістика.

III. Соціальна географія.III.Г.1. Географія сфери послуг. III.Г.2. Географія споживання. III.Г.3. Рекреаційна географія. III.Г4. Географія способу життя. III.Г5. Гуманістична географія. III.Г.6. Радикальна географія. III.Г.7. Географія поведінки. III.Г.8. Географія науки і культури. III.Г.9. Сакральна географія. III.Р.1. Соціальна географія поселень. III.Р.2. Соціально-географічна регіоналістика. III.Р.3. Соціально-географічне країнознавство. III.Р.4. Соціально-географічна глобалістика.

IV. Економічна географія. IV.Г.1. Географія природних ресурсів. IV.Г.2. Географія промисловості. IV.Г.3. Географія сільського господарства. IV.Г.4. Географія будівництва. IV.Г.5. Географія транспорту і зв’язку. IV.Р.1. Економічна мікрогеографія. IV.Р.2. Економіко-географічна регіоналістика. IV.Р.3. Економічна географія країн. IV.Р.4. Економічна географія Світового океану. IV.Р.5. Економіко-географічна глобалістика.

V. Політична географія. VГ.1. Географія політичної думки. V.Г.2. Географія політичних партій і рухів. V.Г.3. Електоральна географія. V.Р.1. Політична мікрогеографія. V.Р.2. Політико-географічна регіоналістика. V.Р.3. Політична географія Світового океану. V.Р.4. Політична географія країн. V.Р.5. Політико-географічна глобалістика.

VI. Суміжні дисципліни. VI.1. Історична географія. VI.2. Регіональна економіка. VI.3. Районне планування. VI.4. Геополітика. VI.5. Медична географія. VI.6. Військова географія. VI.7. Історія географія. VI.8. Геософія. VI.9. Географічне краєзнавство. VI.10. Регіональна соціологія.

О.Г. Топчієв вказує, що одні суспільно-географічні дисципліни мають тривалу історію свого формування та розвитку. Серед них – економічна географія (географія господарства, географія населення, географія сільського господарства, транспорту, соціально-економічна картографія), інші сформовані нещодавно і перебувають на стадії становлення (географія культури, рекреаційна географія, геоінформатика), окремі тільки-но зароджуються – геологістика, геоменеджмент, геомаркетинг, географія конкурентних середовищ.

Крім того, О.Г. Топчієв (2009 р.) вказує, що суспільно-географічні дисципліни систематизують відповідно до структурування ландшафтної оболонки та визначення предметних областей географії: 1) інтегрований підхід (за ним розглядають ландшафтну оболонку як цілісний об’єкт – загальна суспільна географія), 2) компонентний (за ним розглядають суспільно-географічні характеристики окремих компонентів ландшафтної оболонки), 3) геосферний підхід (за ним розглядають суспільно-географічні характеристики окремих геосфер), 4) геокомпонентний (за ним розглядають характеристику територіальних соціально-економічних комплексів), 5) геосистем ний (за ним досліджують суспільно-географічні системи (геосистеми) і територіальні структури чи геоструктури).

Той же О.Г. Топчієв суспільно-географічні дисципліни систематизує за просторовими масштабами характеристик і виділяє групи суспільно-географічних дисциплін: суспільно-географічні дисципліни глобальних характеристик, глобально-регіональних (макрорегіональних), країнознавчих, регіональних, краєзнавчих характеристик.

О.І. Шаблій у структурі СГ виділяє її теоретичне ядро – “загальну теорію СГ”. Ця наукова дисципліна включає в себе теоретичні положення, що мають відношення до усіх часткових наукових дисциплін та їх груп. Далі у структурі СГ він виділяє 4 блоки основних дисциплін і 2 блоки допоміжних та групу суміжних наукових дисциплін.

Блоки основних дисциплін: географія населення (демогеографія), соціальна географія, економічна географія, політична географія.

Географія населення чи демогеографіяпредставлена двома групами наукових дисциплін:

1) “галузеві” (власне демогеографія – вивчає особливості та закони в територіальній організації населення; етногеографія, географія трудових ресурсів, геоурбаністика);

2) “просторові” (демо- і етноглобалістика, демографічне і етнографічне країнознавство, демо- і етнорегіоналістика, мікрогеографія населених пунктів).

Соціальна географія:

а) “галузеві” – “Географія сфери послуг”, “Географія споживання”, “Географія способу життя”, “Географія поведінки”, “Радикальна географія”; окремо виділяють “Географію торгівлі”, “Географію освіти”, “Географію охорони здоров’я”, “Рекреаційну географію”. Сюди ж можна умовно віднести “Географію науки і наукового обслуговування”, “Географію культури”, “Географію релігій” (т.зв. “Сакральна географія”);

б) “просторова” група: глобалістика, країнознавство, регіоналістика, мікрогеографія населених пунктів.

Економічна географія донедавна була головною у складі СГ, а тому вона виявилася найбільш внутрішньо диференційованою:

а) “галузеві” дисципліни: “Географія природних ресурсів”, “Географія промисловості”, “Географія сільського господарства” чи “Географія АПК” чи “Географія агробізнесу”, “Географія транспорту” (інша назва – “Географія комунікацій”, в тому числі “Географія зв’язку”), “Географія будівництва”;

б) “просторові” дисципліни: глобалістика (в т.ч. “Географія Світового океану”), країнознавство, регіоналістика (дослідження економічних зон і районів), економіко-географічна мікрогеографія населених пунктів.

Політична географія:

а) “галузеві” дисципліни: “Географія партій і рухів”, “Географія виборів” (т.зв. “Електоральна географія”);

б) “просторові”: глобалістика (“Політико-географічне світознавство”), країнознавство, регіоналістика і мікрогеографія поселень.

У кожному з цих чотирьох блоків формується своє теоретичне ядро, наприклад, “Загальна демографія”, “Загальна соціальна географія”, “Загальна економічна географія”, “Загальна політична географія”, а тому будь-який блок складається не з двох, а з трьох компонентів – “загального”, “галузевого”, “просторового”. Усі вони взаємодіють між собою, а тому являють собою систему наукових дисциплін.

Блоки допоміжних дисциплін: блок методик наукових досліджень, блок методик викладання і популяризації наукових знань.

У блоці допоміжних дисциплін виділяють дві групи:

а) методики наукових досліджень (“Методика суспільно-географічних досліджень”, “Соціально-економічна картографія”, “Математичні методи і моделі в СГ”);

б) методики викладання і популяризації наукових знань (“Методика викладання СГ у ЗОШ”, “методика викладання СГ у вищій школі” тощо).

До суміжних дисциплін входять і негеографічні: історична географія, історія СГ, регіональна економіка, районне планування, геополітика, геоекологія, медична географія, військова географія тощо. Так, геополітика є складовою частиною політології, регіональна економіка – економічної науки, історична географія та історія географії – складові і географії і історії.

Таким чином, СГ є досить складною наукою, в якій системно взаємодіють дуже відмінні наукові дисципліни. Сполучними ланками є теоретичні й “просторові” підрозділи. Перші формуються в результаті узагальнення наукових істин, обґрунтованих у “галузевих” дисциплінах, другі – розробляють метод просторового аналізу – т.зв. геометод.

На сучасному етапі розвитку СГ у кожному її блоці існують “точки росту” – найбільш динамічні наукові дисципліни: “Географія культури”, “Географія релігій”, “Географія Світового океану”, “Електоральна географія”, “Географія зв’язку”, “Географія інформації”. Ще недавно прискорено розвивалась рекреаційна географія, геоурбаністика, у 1970-80-х роках на Заході поширеною була радикальна географія, у 1980-х роках в СРСР – “Теорія загальної СГ”.

Назва науки також зазнає змін. Наприклад, СЕГ, ЕіСГ, Антропогеографія (“Географія людини”). Кожна з цих назв має свою історію, свої плюси і мінуси. Найбільш вдалим і всеохоплюючим є поняття СГ, ніби протиставлення “природній географії”. За обсягом це поняття охоплює всі суспільно-географічні дисципліни. О. Шаблій притримується думки щодо повернення назви “Географія людини” (на грецький кшталт – “Антропогеографія”).

Назви С-ЕГ і ЕіСГ – синоніми, але перше зручніше при вживанні.

За М.Д. Пістуном, на основі інтеграції суспільно-географічного знання утворилася інша велика група так званих синтетичних (країнознавчих, у тому числі районних, конструктивно-прикладних, теоретико-методологічних). Суспільна географія за своїм змістом є синтетичною, складною наукою. У свій час відомі економіко-географи – М.М. Баранський, М.М. Колосовський, Ю.Г. Саушкін, В.О. Анучін – йшли лінією синтезу, вивчаючи окрім сторони об’єктивної суспільно-географічної дійсності. Для успішного розвитку суспільно-географічного синтезу потрібна теорія, виразом якої стала теоретична географія та метагеографія (надгеографія). Теоретична географія є основою зв’язку всіх географічних дисциплін. Її завданням є встановлення просторових закономірностей, що об’єднують окремі географічні дослідження в єдину інтегральну систему. Географічний синтез можливий двома шляхами: 1) виявлення і обґрунтування єдиних географічних законів і закономірностей; 2) виявлення законів і закономірностей взаємодії природничо-географічних і суспільно-географічних знань. Більш перспективним є перший шлях.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
3. VІ. План та організаційна структура заняття
4. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
5. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
6. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
7. Атомно-кристалічна структура металів
8. Базова алгоритмічна структура
9. Банківська система та її структура. Функції Центрального банку.
10. Безцехова виробнича структура.
11. Будова систем: підсистема, елемент, структура, зв'язок.
12. Бухгалтерська оцінка капіталу банку. Структура капіталу

Переглядів: 3710