Предмет науки. Предмет СГ.

Предметом науки вважають ті сторони чи ту сторону об’єкта, на дослідження яких (якої) звернена основна увага дослідника.

М.Д. Пістун (1996 р.) вказує, що одним із перших вчених, який висловив думки щодо предмета дослідження тоді ще економічної географії, є російський економіко-географ В.Е. Ден, засновник першої в Російській імперії кафедри економічної географії Петербурзького політехнічного інституту (1902 р.), який визначав його як вивчення “сучасного стану окремих галузей господарського життя… в їх географічному поширенні, а також тих фізичних і культурних умов, які впливають на кожну з цих галузей”. В.Е. Ден розглядав економічну географію як складову частину політекономії, або науки про господарство.

В Україні С. Рудницький у 1905 р. писав, що “антропогеографія досліджує причинні відношення людини до всіх головних географічних явищ”. Є згадки про предмет антропогеографії у працях українських економіко-географів В. Кубійовича, В. Гериновича, К. Воблого, М. Іваничука. У радянський період погляди на предмет економічної географії М.Д. Піступ поділяє умовно на чотири періоди чи етапи:

1. Із середини 1917 року до середини 30-х років 20 століття. Теза періоду: економічна географія вивчає розміщення виробництва. Так, російський економіко-географ М.М. Баранський писав, що “суть (душа) цієї науки полягає у дослідженні просторового розміщення і просторового поєднання господарських явищ”. Постанова 1-го з’їзду Всесоюзного географічного товариства (1933 р.) проголосила: “економічна географія – це наука про розміщення виробництва, особливості економічного розвитку окремих країн і районів”.

2. Із середини 30-х років 20 століття до початку 60-х років того ж століття. М.М. Колосовський дещо конкретизував М.М. Баранського і вказував, що ЕГ вивчає продуктивні сили людського суспільства у зв’язку природним середовищем, територіально. Фактично мова йшла про територіальну організацію продуктивних сил. 2-й з’їзд ВГО постановив вважати, що ЕГ – суспільна наука про географічне розміщення виробництва (яке розуміється як єдність продуктивних сил і виробничих відносин), умови і особливості його розвитку в різних країнах і районах.

У кінці 50-х років Ю.Г. Саушкін вказував, що основним завданням ЕГ є вивчення територіально-виробничих комплексів різного масштабу, їх формування, історію, шляхи подальшого розвитку, закономірності розміщення, взаємодію.

У цей же час інший російський економіко-географ І.М. Маєргойз стверджував, що ЕГ є наукою про територіальну структуру цілісної системи народного господарства.

3. Із середини 60-х років до середини 80-х років 20 століття. Стверджується ідея, що ЕГ – економічна наука, яка вивчає розміщення суспільного виробництва. Однак, у цей час починає спостерігатися розширення предмета дослідження у бік вивчення елементів невиробничої сфери, територіальних аспектів усього процесу суспільного відтворення (праці Сємевського, Алампієва, Покшишевського). Ю.Г. Саушкін написав монографію “Економічна географія: історія, теорія, методи, практика” (1973 р.), у якій визначив предмет ЕГ – дослідження процесів формування, розвитку і функціонування соціально-економічних систем і управління ними. Підставою для цього стало дослідження процесу урбанізації, системи міст з їх приміським оточенням, міських агломерацій, систем розселення, міграцій населення, рекреаційних систем, територіальних систем науки, освіти, охорони здоров’я, сфер обслуговування і споживання. Намітився процес соціологізації науки. ЕГ трансформується в соціально-економічну. На цій позиції перебувають С. Ниммик, Е.Б. Алаєв, Б.С. Хорєв, С.Б. Лавров, М.Т. Агафонов, М.Д. Шаригін, А.І. Чистобаєв, О.І. Шаблій, А.Т. Хрущов.

4. Від початку 90-х років 20 століття до наших днів. Е.Б. Алаєв визначає предмет суспільної географії як особливості й закономірності територіальної організації життя суспільства в різних країнах, районах, місцевостях, природних зонах.

У книзі “Економічна і соціальна географія” (1990 р.). А.І. Чистобаєв і М.Д. Шаригін пишуть про просторову організацію суспільства в конкретних умовах природного середовища. Основним предметом дослідження СГ є територіальні (просторові) суспільні системи – ТСС. Тут предмет СГ розширюється за рахунок політичної, культурної, адміністративної, військової, медичних складових територіальної організації суспільства.

Т.В. Калашникова (Москва, 1982 р.) зауважила, що економіко-географи досліджують закони територіальної організації продуктивних сил з їх натурально-речовинної сторони.

Предметом СГ є геопросторова (територіальна) організація суспільства чи його окремих частин – населення, виробничої, соціальної, духовної чи природно-ресурсної сфер (О. Шаблій, 2001)

Що розуміється під геопросторовою організацією:

а) взаємне розташування (взаємне розміщення) об’єктів у вимірному просторі земної поверхні; визначається двома пороговими масштабами: 1) загальноземним (глобальним) і 2) “точковим” (окреме поселення чи промислове підприємство);

б) наявністю просторових зв’язків між розташованими в межах земної поверхні об’єктів. Ця зв’язність виражається: а) наявністю ліній зв’язку (транспортних тощо); б) переміщенням речовин, енергії та інформації, насамперед людей – носіїв цих субстанцій;

в) існування територіальних суспільних утворень (формувань, поєднань, систем, структур). Найчастіше ці територіальні утворення є конкретними об’єктами СГДосліджень;

г) функціонування територіальних утворень у часі.

Конкретними об’єктами дослідження є форми геопросторової організації суспільства загалом чи його складових частин. Класичними формами є економічний район і держава (країна), наддержавні об’єднання – приклад геопросторової організації суспільства; прикладом господарсько-економічної організації є національне господарство (національний комплекс) чи наднаціонально-господарські (ЄС) і граничні (Світове господарство) форми.

На загальнодержавному (національному) рівні головними формами є зона і район – регіон.

Найчастіше вивчають також регіональні системи розселення. Тут вивчаються демографічні райони, етнографічні райони (географія населення країни), промислові зони і райони (географія промисловості країни), сільське господарство і агропромислові зони і райони (географія сільського господарства), транспортні райони (географія транспорту), рекреаційні зони і райони (рекреаційна географія).

Існують первинні форми геопросторової організації суспільства і його частин. Граничним серед них у господарстві є підприємство чи заклад. Їх поєднання на порівняно невеликій території веде до утворення пунктів, центрів, вузлів і кущів. Економічним пунктом вважається зосередження в певній точці земної поверхні окремого підприємства сфери виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт) чи закладу сфери послуг (освіта, наука, охорона здоров’я, культура). Економічний центр – зосередження в одному місці (населеному пункті) декількох підприємств чи закладів, незалежно від того, пов’язані вони між собою чи ні. Економічний кущ – зосередження у кількох поблизьких поселеннях підприємств (закладів) однієї чи декількох сфер (найчастіше взаємопов’язаних). Економічний вузол – зосередження на компактній території великої кількості підприємств і закладів.

Первинні форми в геопросторовій організації території населення – поселення (хутір, село, містечко, місто), елементарна система розселення, міська агломерація.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Сучасна структура СГ.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.027 сек.