Моделі та типи політичної системи (Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч, Т. Парсонс).

Під політичною системою політологи мають на увазі як об’єктивно існуючу систему, що розвивається у політичному просторі й часі, у певному суспільному середовищі і є підсистемою суспільства як цілого, так і теоретичну модел, що є адекватним відображенням обєктивно існуючої системи в мисленні. Ефективність функціонування політичної системи суспільства значною мірою залежить від рівня теоретичного пізнання її, яке здійснюється за допомогою моделювання. Одну з перших таких теоретичних моделей політичної системи побудував Д. Істон у своїй праці “Політична система” (1953). І хоча дана модель є найбільш популярною, поряд із нею науковці також виділяють“класичні” моделі: структурно-функціональні Т. Парсонса і Г. Алмонда, інформаційно-кібернетичну К. Дойча.

Т. Парсонс розглядає політичну систему як одну із підсистем суспільства (поряд із економічною, культурною та соцієтальною). Вона пов’язана із культурною підсистемою суспільства через законність і взаємодіє з усіма іншими підсистемами суспільства через символічні механізми взаємообміну: владу, вплив, гроші та ціннісні зобов’язання. Її основними політичними є генерування влади і висунення колективних цілей та установок.

Політична підсистема в суспільстві загалом виконує функцію цілепокладання – виражає потребу кожного суспільства у визначенні цілей, на які спрямовується соціальна активність. Вона визначає колективні цілі, мобілізує колективи і суспільні ресурси для досягнення певних суспільних цілей, приймає рішення необхідні для цього.

При цьому влада в політичній системі виступає симолічним засобом взамообміну, знаряддям комунікації й мобілізації ресурсів. Однак, її дієвість залежить від її легітимності. Коли влада виступає символом і успішно мобілізує ресурси в ім’я ефективних дій суспільства вона є легітимною. Навпаки, застосування примусу сила як єдиної опори влади свідчить про примітивність даної політичної системи.

Д. Істон побудував свою модель спираючись на зразки економічних моделей підприємств, в яких є “вхід” – “затрати” і “вихід” – “випуск”. Відповідно, політична система виступає “чорною скринькою” із “входом” і “виходом”, а процес її функціонування описсється через взаємодію і обмін із середовищем. Вона є динамічною структурою, що функціонує на осннові принципів самоорганізації, самонавчання і взаємодії, таких самих, які властиів кібернетичним системам. Сутність цієї політичної системи розкривається у її функції – авторитарному розподілі цінностей у суспільстві.

На “вході” головні імпульси реалізують “вимоги” та “підтримку”. “Вимоги” свідчать про реальні потреби та інтереси людей і свідчать, наскільки система спроможна реалізувати потреби суспільства. “Вимоги” – це звернені до владних структур думки з приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей в суспільстві.

“Підтримка” буває “відкритою” і “закритою”. Перша – це дія індивідів та груп на підтримку системи, а друга – це внутрішні установки особи та її почуття. “Підтримка” громадянами системи змінюється в залежності від здатності системи враховувати потреби а інтереси громадян. Так, підтримка зменшується коли система не виконує своїх функцій через кількісні перевантаження (коли вимог багато і парламент чи уряжд фізино не спроможні їх всіх врахувати) чи якісні (коли вони занадто складні), що спричиняє слабкість системи. Тому для збереження певного рівня підтримки системи суспільні вимоги приводяться у відповідність до можливостей системи через їх регулювання індивідувальними чи груповими суб’єктами політики або системою норм і культурних цінностей.

“Підтримка” також забезпечує відносну стійкість владних інстиутів, від яких залежить рівень адаптації системи до змін у її середовищі і перетворення вимог у відповідні владні рішення на виході. “Підтримка” створює необхідні умови для нормального функціонування політичного режиму та збереження мінімально-необхідної кількості зв’язків між елементами системи.

Переробивши інформацію система приймає конкретні рішення (закони, укази) і здійснює заходи з їх реалізації на “виході”. “Вхід” і “вихід” створюють безперервний цикл петлею зворотного зв’язку – “конверсії”.

Позитивом моделі політичної системи Д. Істона є те, що вона дозволила:

· створити аналітичну модель для здійснення порівняльного аналізу усього розміїття політичних систем;

· здійсмнити демістифікацію політичної сфери, розвінчати частину міфів політичного життя, завядки показу звязку політичної системи із середовищем, розгляду політичних явищ у динаміці, акцентові на функціях системи (тому, що вона робить), а не на її структурі (тому, чим вона є).

Зокрема, згідно моделі Д. Істона, на основі сигналів, які надходять до системи на “вході”, і рішень, які вона приймає на ці сигнали на “виході” можна визначити характер і зміст діяльності політичної системи. Оскільки життєдіяльність політичної системи вирішальною мірою залежить від її реагування на зворотній зв’язок і ця реакція на вимоги населення залежить від характеру політичної системи. Так, тоталітарна система придушує ці вимоги, авторитарна – враховує частково, а демократична – прагне врахувати повністю. Якщо влада байдужа до вимог членів суспільства й опікується лише власними потребами, то її рішення й дії ніколи не знайдуть підтримки, а отже така влада не матиме майбутнього.

Недоліки моделі Д. Істона: позаісторичність; високий рівень абстрактності, через що дану модель важко застсоувати до аналізу конкретних політичних систем, орієнтованість цієї моделі на стабільне функціонування і виживання системи, через що в неї не вписується проблематика зламу політичної системи, змін у ній; перебільшення ролі політичного центру та відведення надто широких повноважень самій системі.

Модель політичної системи Г. Алмонда розглядає її як сукупність взаємопов’язаних ролей і їх взаємодії між собою; сукупність взаємодій, які виконують функції інтеграції й адапатації через застсоування чи загрозу застосування політичного насильства. Вона виробляє обов’язкові легітимні рішення через механізм державного управління і заснована на владі. Влада розуміється як здатність розподіляти ресурси серед конкуруючих груп з власними інтересами.

На його думку макрополітична система, як ціле поміщена у внутрішнє і зовнішнє (міжнародне) середовище. У свою чергу, її функціонування пов’язане з діяльністю мікроструктур (партій і громадських організацій, політичною соціалізацією і рекрутуванням громадян).

Ця система має набор функції “входу” і “виходу”. Так, до “входу” він відніс функції: системи (соціалізацію, рекрутування,комунікацію), процесу (артикуляції і агрегації інтересів, визначення політичного курсу, здійснення політичного курсу), а до “виходу” – функції управління (регулювання, розподіл, реагування, екстракція), які здійснюються державним управлінням.

Реагуюча зданість може бути більш чи менш сильною; так у демократичинх державах визнається автономія індивідів і підсистем, в тоталітарних – все життя суспільства поставлене під контроль.

Екстракційна здатність означає, що будь-яка система вилучає ресурси (наприклад, економічні і фінансові засоби, політичну підтримку) з внутрішнього і зовнішнього середовища.

Дистрибутивна здатність полягає у розподілі і перерозподілі ресурсів, благ, послуг між окремим особами і соціальними групами. Частину ресурсів споживає сама політична система.

Реактивна здатність характеризує відповіді системи на імпульси, які надходять із середовища.

Таким чином, Г. Алмонд вдосконалив модель Д. Істона, виділивши у ній три рівні аналізу: її взаємозвязок із середовищем, внутрішнє функціонування, її збереження і адаптацію. При цьому він ввів декілька аксімом аналізу політичної системи:

кожна політична система має власну структуру;

всі політичні системи виконують одні й ті ж функції;

будь-яка політична система багатофункціональна;

всі політичні системи змішані в культурному сенсі.

Розробки даного політолога дозволили досліджувати національні політичні системи (США, СРСР, країн Європи у 1950-х-1980-х рр.), зокрема порівнювати їх, пояснювати окремі політичні явища, зокрема явище політично культури, яка формує оточуюче середовище політичної системи, визначаючи позиції діяючих осіб (акторів) і роботу політичних інститутів, а також відмінності у їх функціонуванні в різних політичних системах.

Відмінну модель політичної системи, як комунікаційної структури, запропонував К. Дойч у своїй праці “Нерви управління: моделі політичної комунікації і контролю” (1963). Він визначив політичну систему як мережу комунікацій та інформаційних потоків. В його концепції на “вході” перебувають повідомлення, які надходять із внутрішніх і зовнішніх джерел, а на “виході” – політичні рішення. На “вході” політичної системи різні рецептори (приймаючі структури) мають справу із сприйняттям інформації з найближчого (внутрішнього) і міжнародного (зовнішнього) середовища. Роль “рецепторів” можуть виконувати інформаційні служби (урядові і приватні), центри вивчення громадської думки (урядові приймальні, агентурна мережа і т. ін.). рецептори сприймають інформацію, аналізують, відбирають і обробляють її.

В межах апатрату прмийняття рішень інформація обробляється структурами, які являють собою “пам’ять”, комплекс цінностей і власне центри прийняття рішень. Пам’ять співвідносить інформацію на вході з досвідом минулого як відносно процесів, так і відносно наслідків діяльності. Цінності виконують нормативне завдання співіднесення можливостей і переваг у виборі рішення. В апарат прийняття рішень входять структури, відповідальні за втілення рішень в життя і за повернення інформації на “вхід”. У свою чергу зворотний звязок – це процес, який формує комунікаційну мережу. Зворотний звязок в політичній системі є негативним зворотним зв’язком. Тоді як через позитивний зворотний зв’язок центр прийняття рішень отримує інформацію про наслідки рішень. Згідно з цим система може переорієнтувати свої цілі. Наслідки рішень для досягнення якої-небудь цілі в значній мірі будуть залежати від ефективності проведення рішень в життя. Система має бути такою, щоб працювати на втілення рішень у життя. Виконавчі органи і на заключній фазі реалізують рішення, після чого їх наслідки стають новою інформацією через зворотний зв’язок для “рецепторів”,

Функція політики і управління полягає в тому, щоб отримувати і переробляти інформацію, а також координувати зусилля людей із досягнення цілей. Основне завдання політичної системи – викликати у людей відповідну реакцію у відповідь і готовність до послуху рішенням влади. К. Дойч вважав, що уряд (як субєкт державного управління) мобілізує політичну систему шляхом регулювання інформаційних потоків і комунікативних взаємодій між системою та середовищем, а також окремими блоками всередині самої системи.

Базова одиниця аналізу у К. Дойча – інформаційний потік. Це фактичний потік, який виникає внаслідок переміщення біту інформації через інформаційні канали. Під каналом мається на увазі ймовірність того, що інформація прослідує в заданому напрямі між двома позиціями. Канали комунікації бувають офіційними (виборчі дільниці, мережі ЗМІ, групи інтересів тощо) і неофіційними.

К. Дойч виділив три основні типи політичних комунікацій: 1) особисті, неформальні комунікації; 2) комунікації через організації, коли контакт з органами влади здійснюється за посередництвом партій, груп тиску та ін.; 3) комунікації через ЗМІ (друковані та електронні).

Даний дослідник зосередився на динамічних процесах у політичній системі, а саме на процесі прийняття рішень у політичній системі, на проблемі і різних інформаційних потоків, які обслуговують політичну комунікацію, їх динаміки і прийняття рішень на їх основі.

Всю багатоманітність політичних систем можна класифікувати, використовуючи певну типологію, вибудовану на одному з критеріїв, виділених сучасною політичною наукою. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демократичні, демократичні, конституційні.

На підставі виділення функції, яка домінує в політичній системі, а також політичної ідеології, політичної культури і політичних відносин диференціюються наступні системи: тоталітарно-авторитарні, авторитарно-ліберальні та ліберально-демократичні.

Тоталітарно-авторитарні характеризуються домінуванням ідеологічної функції через жорстке впровадження принципу соціальної рівності, централізований розподіл ресурсів, що підпріплені ідеологічним обгрунтуванням.

Авторитарно-ліберальні характеризуються пануванням регулювальної функції, що виявляється у обмеженому доступом громадян до влади, який, у свою чергу, компенсується наданням їм економічних переваг.

Ліберально-демократичні з домінуванням комунікативної функції, в яких наголос робиться на мирному залагодженні конфліктів та вільному доступі громадян до влади.

За характером взаємодії із зовнішнім середовищем К. Поппер виділяв наступні типи систем:

Відкриті – демократичні системи, що легко пристосовуються до змін в навколишньому середовищі, здійснюють обмін інформацією із середовищем, прнизагні духом критики і раціональним осмисленням світу (країни Пн. Америки і Зх. Європи).

Закриті – системи із відсутністю широких міжнародних контактів (економічних та культурно-інформаційних), які характеризкють догматизмом і магінчим мисленням (СРСР, КНР).

Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем, запропонована Г. Алмондом та С. Вербою є відмінність у політичних культурах, а також відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, в які воно організоване. Виходячи з цього критерію, розрізняють чотири типи політичних систем: англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну або частково-індустріальну, тоталітарну.

Англо-американська політична система характеризується світською політичною культурою, орієнтованою на ліберальні цінності, із секулярною, плюралістичною та гомогенною культурою. Її носії – громадяни США, Англії, Канади, Австралії, ставлять над усе свободу особи, добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади і високий ступінь стабільності.

Континентально-європейська політична система характеризкється роздробленою політичною культурою, яка є фрагментарною і складається із субкульутр. Її носіями є громадяни Франції, Німеччини, Італії. Для них характерні розмаїтість політичної культури, співіснування нових і старих культур. Наприклад, Франції, поряд з прихильністю до представницької влади, властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, Шарля де Голя до форм прямої демократії. У такій політичній системі, як правило, багато політичних партій з різними ідеологіями і традиціями. Причому вони мають значний вплив у суспільстві.

Доіндустріальна, або частково індустріальна, політична система із парафіяльною диференційованою політичною культурою характерна для країн Азії, Африки та Латинської Америки. Тут поєднуються західні цінності, етнічні та релігійні традиції. Дані системи мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократичний апарат часто беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Як правило, у таких системах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь громадян у державних справах обмежена місцевим рівнем.

Політична система тоталітарного типу характеризується підданською гомогенною політичною культурою, в якій гомогенність визначається відсутністю плюралізму та можливостей реалізації її носіями можливостей для реалізації приватного інтересу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі відсутні незалежні групи інтересів. Політична участь суто декоративна. Діяльність засобів масової інформації суворо контролюється владою. Для тоталітарних суспільств характерні надзвичайна централізація влади й високий ступінь насильства. Звідси — функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі безпеки доводиться часто виконувати нехарактерні для них завдання.

Класифікація політичної системи

Критерії класифікації	Зміст
За джерелом влади	демократична (конституційна) автократична
За відношенням до дійсності	консервативна, реформаторська прогресивна, реакційна
За станом політичної структури і рівнем політичної культури	англо-американська континентально-європейська доіндустріальна (частково-індустріальна) тоталітарна
За характером і спрямованістю політичного процесу	командна змагальна соціопримиренська

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політична система – основна категорія політології.	\|	Функції політичної системи. Структура політичної системи та особливості її компонентів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.