Типи політичних партій та партійних систем в Україні. Формування багатопартійності в Україні як чинник розвитку політичної системи.

Попри спільність виконуваних усіма політичними партіями функцій, кожна партія є неповторним політичним утворенням, часто маючи цілий набір яскравих „індивідуальних” рис. Це дозволяє говорити про типологію партій на основі різних критеріїв Зупинимося на найбільш, на нашу думку, значущих з них.

Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у політичному спектрі. У першому наближенні партії поділяються на „ліві” та „праві”. При більш детальному розгляді можна виділити також партії центристські, лівоцентристські та правоцентристські, крайні ліві та крайні праві. На перший погляд на протилежних кінцях політичного спектру знаходяться крайні праві (ультранаціоналістичні) та крайні ліві (ортодоксально комуністичні) партії. Проте, придивившись уважніше, можна побачити, що між ними є дуже багато спільного (особливо це помітно у методах діяльності та ставленні до політичних опонентів). Тому на схемі політичного спектра вони розташовані одне біля одного, в той час як діаметрально протилежні сектори представлені лівими і правими. Саме вони у більшості демократичних країн світу ведуть між собою реальну боротьбу за владу на виборах. Слід зауважити, що навряд чи можна порівнювати демократизм лівих та правих сил, вбачаючи в одних з них загрозу демократії та інтересам народу. Проте ці сили по-різному визначають роль держави в житті суспільства, відповідно проводячи різні курси державної політики і орієнтуючись на різні соціальні верстви.

Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що соціальні проблеми є проблемами держави; вона повинна допомагати суспільству їх вирішувати, реалізуючи певні соціальні програми (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Відповідно, для збільшення ролі держави в суспільному житті ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Це не означає, що ліві є противниками самого існування приватного сектора в економіці, а праві – державного. Наприклад, ліві не заперечують необхідності існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності контролю держави над енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї.

Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у відстоюванні ними системі оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів, а, відтак, значного збільшення податку на прибуток, в той час як праві залишають особі більшу частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч (хоча в останні десятиліття праві почали опікуватися деякими соціальними проблемами, щоправда – не завжди і не всіма). Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків – збільшення податкового відсотку.

Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).

Ще одним надзвичайно важливим критерієм класифікації політичних партій є їх внутрішня організаційна структура. За цим критерієм партії поділяються на масові та кадрові. Масові партії характеризуються чіткою внутрішньою організацією та ієрархічною підпорядкованістю, що базується на фіксованості членства і існуванні чітких партійних списків. Для кадрових партій характерним є відсутність членства та партійних списків, такі партії існують лише на рівні керівної „кадрової” верхівки, складаються з партійного активу, що діє на професійних засадах (наприклад, Республіканська та Демократична партії США).

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні, тобто такі, що діють на території лише одного регіону даної країни. Слід зазначити, що законодавство деяких країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України).

За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні, тобто такі, яким було відмовлено у реєстрації, або вони самі від неї відмовилися через невизнання існуючого державного ладу, та легальні. Останні в свою чергу поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах.

Стиль керівництва партією, що визначається прийняттям найважливіших рішень одноосібно лідером чи партійними зборами або з’їздом, вказує на те, є партія авторитарною чи демократичною.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані та радикальні.

Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, яка вимірюється принаймні двозначними числами. Проте реальний вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, за формування урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні. Партійна система – сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; створення інших партій забороняється. Така система функціонувала у фашистських Німеччині та Італії, у СРСР та деяких інших соціалістичних країнах у ХХ ст.

Фіктивна партійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок державних переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета). За такої системи більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр. влада знаходилася в руках Інституційно-революційної партії.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Логіка виборців пояснюється високим рівнем життя, стабільністю в країні та принципом „від добра добра не шукають”. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії).

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС – блок СДПН / Партія зелених). Слід зазначити, що протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”, відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів ( СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад, право-центристські коаліції в Італії другої половини ХХ ст.). Безперечно, така система дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.

Рух до політичного плюралізму та багатопартійності в Україні, в якій як у всьому СРСР існувала однопартійна система, розпочався у другій половині 80-х рр. ХХ ст., в роки перебудови. В цей час у прибалтійських республіках СРСР почали створюватися народні фронти, що об’єднували опозиційні до правлячої комуністичної партії сили. Спілка письменників України виступила з пропозицією створення аналогічної організації і в Україні. Пропозицію підтримала Українська Гельсінська Спілка, яка улітку 1988 р. оприлюднила свою „ Декларацію принципів” і почала діяти як політична організація. Так у вересні 1989 р. було створено Народний рух України за перебудову (невдовзі просто – Народний рух України) – об’єднання усіх опозиційних до КПРС сил України. Саме він виступив головним опонентом комуністів на перших альтернативних виборах 1990 р., склавши за їх результатами основу першої парламентської опозиції – Народної Ради. За безпосередньої участі НРУ Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а у жовтні 1990 р. – рішення про вилучення з Конституції УРСР сумнозвісної 6-ї статті – про „керівну роль” комуністичної партії. Так було відкрито прямий шлях до створення багатопартійності. Причому Народний рух України став саме тим „дахом”, під яким виросли і сформувалися основні національно-демократичні сили (у 1990 р. було заборонено членство у НРУ комуністів).

Першою з НРУ вийшла Українська Гельсінська Спілка, яка після проведення у квітні 1990 р. установчих зборів дістала назву Української республіканської партії. Вона стала першою зареєстрованою українською партією. Протягом 1990 р. було створено Селянсько-демократичну партію, Партію „зелених”, Соціал-демократичну, Народну, Народно-демократичну партії тощо. На основі реформаторського крила – так званої „Демплатформи” утворилася Партія демократичного відродження України. Протягом кількох років спектр національно-демократичних партій суттєво розширився за рахунок утворення нових партій, а часом – і розколу вже існуючих. Так у 1992 р. з УРП вийшло її радикальне праве крило на чолі з С.Хмарою, утворивши Українську консервативну республіканську партію. Не оминули розколи і Народний рух України. Частина його членів вважала, що він має залишатися саме „рухом” – конгломератом різноманітних національно-демократичних сил, в той час як лідер Руху В.Чорновіл та його прихильники наполягали на перетворенні НРУ на політичну партію, що стояла б на опозиційних до влади, і передусім – до Президента, позиціях. У 1993 р. було зареєстровано партію з назвою „Народний рух України” („старий” Рух став називатися „Всенародний рух України”). У 1998 р. НРУ знов розколовся на дві частини – Народний рух України та Український Народний Рух (з 2003 р. – Українська народна партія).

Одночасно із правою формувалася і ліва частина політичного спектра України. Після „путчу” 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову про заборону КПУ. На її місці у 1992 р. з’явилася очолювана О.Морозом Соціалістична партія України. Утворювалися й інші партії з різним рівнем „лівизни” – Громадянський Конгрес України, Партія праці, Селянська партія України тощо. У 1993 р. на умовах відмови від майна колишньої КПУ-КПРС та від організаційного об’єднання з комуністичною партією Росії було надано дозвіл на реєстрацію новій Комуністичній партії України, яку очолив П.Симоненко. Завдяки своєму „бренду” саме ця партія протягом останніх десяти років збирає левову частку лівого електорального „врожаю”. Внаслідок цього кількість лівих політичних партій, які більш-менш реально претендують або претендували на владу, є незначною. По-суті, окрім КПУ, вона обмежується лише вже згадуваною СПУ, яка за роки існування значно змінила свою позицію, перетворившись з партії крайньо лівої на помірковано ліву. Такий „дрейф” вправо став однією з причин розколу СПУ, з якої вийшло ліворадикальне крило на чолі з Н.Вітренко та В.Марченком, утворивши Прогресивну соціалістичну партію України (на виборах 2002 р. ПСПУ не подолала 4-% бар’єр і не пройшла до Верховної Ради за партійними списками).

Частина партійного спектру України, що представляє політичний центр, активно заповнюючись на початку 1990-х рр., з часом почала поступово розмиватися. Фактично на початку ХХІ ст. в Україні майже відсутні серйозні (впливові) ідеологічні центристські партії. Ті партії, що умовно займають цю нішу політичного спектру, не є носіями чіткої ідеології і можуть вважатися центристськими хіба за принципами „ні ліві, ні праві” або „мінус на плюс дає нуль”. Це так звані партії влади, для більшості з яких роль політичної ідеології відіграє бажання втриматися при владі ( а точніше – біля Президента) за будь-яку ціну. Серед них можна виділити Соціал-демократичну партію України ( об’єднану), Партію регіонів, Трудову Україну, Демсоюз, Аграрну партію України, Народно-демократичну партію.

У виборах до Верховної Ради України 2002 р. брали участь 14 блоків та 20 політичних партій. З них за партійними списками до Верховної Ради пройшли лише шість: Виборчий блок політичних партій Блок Віктора Ющенка „Наша Україна”, КПУ, Виборчий блок політичних партій „За єдину Україну”, Виборчий блок політичних партій „Блок Юлії Тимошенко”, СПУ, СДПУ(о). Решта політичних партій та виборчих блоків не подолали 4% бар’єр. Проте, незважаючи на те, що „партії влади” (блок „За єдину Україну” та СДПУ(о)) разом набрали менше 19% голосів виборців, саме вони сформували парламентську більшість і розподілили між собою найвідповідальніші парламентські посади. Це стало можливим в першу чергу завдяки депутатам-мажоритарникам, які перемогли в одномандатних округах, де за даними спостерігачів зафіксовано найбільше випадків корупції.

Проте, незважаючи на те, що реальні результати виборів 2002 р. є неадекватними народному волевиявленню ( адже партії, яким віддала свої голоси абсолютна більшість електорату, опинилися в опозиції), вони дають підстави для певних позитивних висновків. Найголовнішим з них є те, що партійна система України починає виразно структуруватись, кількість серйозних „гравців”-партій на політичній арені зменшується, що не може не позначатися на структуризації Верховної Ради. Навіть за ( по-суті викривленими) результатами виборів-2002 можна стверджувати, що політична структура українського парламенту стає більш стрункою та стійкою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичні партії як важливий елемент політичної системи України.	\|	Вибори у демократичному суспільстві. Виборчий процес в Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.053 сек.