• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ВНУТРІШНІ ЦІНИ ТА МЕТОДИ ЇХ ФОРМУВАННЯ.

ТЕМА З

План.

ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ.

ФУНКЦІОНУВАННЯ ВНУТРІШНЬОГО

1. СТРУКТУРА ВНУТРІШНЬОГО ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ТА ПРИНЦИПИ ЙОГО ПОБУДОВИ.

2. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВНУТРІШНЬОГО ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ.

3. ФОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВНУТРІШНЬОГО ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ.

4. ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ.

2.1. СТРУКТУРА ВНУТРІШНЬОГО ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ТА ПРИНЦИПИ ЙОГО ПОБУДОВИ.

Цілі, пріоритети і політика підприємства реалізуються за до­помогою відповідних методик, інструкцій, положень, нормативів, які на основі єдності принципів їх підготовки становлять реаль­ний механізм управління економікою.

Господарський механізм – це механізм, що забезпечує взає­модію підсистеми, яка управляє, та підсистеми, якою управля­ють. Він складається із сукупності конкретних форм і методів свідомого впливу на економіку.

Однак господарський механізм не може бути розрізненим набором методик і розпоряджень, відірваним від реальних завдань виробництва, які, у свою чергу, визначаються не тільки держав­ним законодавством, а й об'єктивними законами виробництва, у тому числі законом відповідності рівня розвитку інтелектуально­го та виробничого потенціалу суспільства і характеру суспільно-виробничих і політичних відносин.

У політичній економії відрізняють дію економічних законів від їх свідомого використання. Механізм економічних законів і госпо­дарський механізм (механізм їх використання) є поняттями різних рівнів: перший передбачає об'єктивну необхідність економічних за­конів, другий використовується в конкретній господарській практиці.

Господарський механізм – складна суспільна система, для якої характерний досить високий ступінь невизначеності прита­манних їй зв'язків і відносин. Це відкрита, здебільшого ймовірна, непостійна система з гнучкими і переважно нестійкими внутріш­німи і зовнішніми зв'язками.

Основними елементами будь-якого господарського механізму є господарюючі суб'єкти (організатори виробництва) і відносини, у які вони вступають з приводу організації суспільного виробни­цтва (або господарські відносини).

Господарюючі суб'єкти, якими можуть бути як окремі особи, так і підприємства, мають достатню самостійність. Це дає їм змо­гу на основі визначення економічних інтересів проявляти підприємницьку Ініціативу, приймати відповідні рішення І здійснювати господарську діяльність, тобто реально брати участь у процесі організації виробництва.

Господарюючі суб'єкти спираються у своїй діяльності на ма­теріальні фактори, які виконують функцію економічних орієнти­рів та важелів, носіїв господарської інформації. До матеріальних факторів господарювання належать: засоби виробництва, обсяг і структура продукції, пропорції продуктообміну.

У розпорядженні господарюючих суб'єктів перебувають різно­манітні засоби господарювання, які створюють матеріальне та не­матеріальне забезпечення господарської діяльності, тобто ресурси, що використовуються для досягнення господарських цілей.

Суб'єкти господарювання вступають в економічні відносини, які можуть бути прямими (двосторонні угоди і прямий продукто­обмін), непрямими (субпідряд або ринковий продуктообмін), ви­робничими, невиробничими та ін. Економічні відносини реалізу­ються як юридичне оформлені, так і юридичне неоформлені.

Центральним у системі господарського механізму є економіч­ний механізм, що діє через економічні інтереси як усвідомлені матеріальні потреби людей та складається з комплексу економіч­них способів, методів, важелів, нормативів, показників, за допо­могою яких реалізуються об'єктивні економічні закони.

Економічний механізм підприємства має складну структуру, однак можна виділити такі його складові, як механізм формуван­ня і використання ресурсів (капіталу); механізм управління за­тратами; механізм управління фінансами; мотиваційний меха­нізм; механізм взаємодії з ринком.

Таким чином, економічний механізм підприємства, з одного бо­ку, має забезпечувати зовнішні зв'язки останнього і створювати відповідні умови отримання доходу. З іншого боку, цей механізм спрямований на розвиток виробничих відносин усередині підпри­ємства. У першому випадку його принципи цілком визначаються особливостями господарського механізму суспільства (домінуючою формою власності на засоби виробництва, існуючими системами ціноутворення, оподаткування, планування тощо), а в другому ви­падку – особливостями виробничих відносин на підприємстві.

Функціонування підприємства як системи господарюючих еле­ментів (підрозділів) забезпечується через його внутрішній еконо­мічний механізм. Структура цього механізму визначається через:

• організаційно-технічну систему або формування вертикаль­них зв'язків між підрозділами й адміністративним центром та го­ризонтальних зв'язків між окремими підрозділами;

• систему планування діяльності підрозділів;

• систему контролю й оцінки діяльності підрозділів;

• установлення матеріальної відповідальності підрозділів;

• мотиваційний механізм функціонування.

Організаційно-технічна система підприємства визначається переважно формою зв'язків між окремими підрозділами. Можна визначити три типи технологічних зв'язків виробництва:

1. Послідовний технологічний зв'язок, якому притаманна від­крита мережа зв'язків між виробництвами, що спеціалізуються на виробництві однорідного кінцевого продукту. У такій мережі ви­хідна сировина послідовно переробляється ввиробництвах. Центром цієї системи (головним виробництвом) є виробництво кінцевого продукту, яке визначається результатами діяльності всіх елементів технологічної системи. Така мережа зв'язків хара­ктерна для металургійної, текстильної, хімічної, лісової та інших галузей промисловості.

2. Паралельний технологічний зв'язок, що являє собою мережу зв'язків з розгортанням виходів з першої виробничої ланки в ряд паралельних виробництв, які виготовляють з напівфабрикатів рі­зні кінцеві продукти. Центральним елементом такої виробничої системи є виробництво, яке переробляє вихідну сировину. Така структура має місце у нафтопереробній, деревообробній, взуттє­вій та швейній промисловості.

3. Послідовно-паралельний технологічний зв'язок – це мережа зв'язків з різними входами вихідної сировини у ряд виробництв з послідовним розгортанням входів у такі виробництва, одно- чи дворівневим напівфабрикатом і кінцевим продуктом. У середній ланці такої виробничої системи виготовляються напівпродукти для кінцевої ланки, проте вони самі можуть бути кінцевими про­дуктами. Така структура характерна для машинобудівних галузей промисловості (авіаційної, автомобільної, суднобудівної та ін.).

Структура технологічної мережі виробництва кінцевого про­дукту впливає на організацію виробничої кооперації між підроз­ділами, визначає ступінь залежності підрозділу підприємства від його адміністративного центру, а також організацію управління на рівні адміністративного центру.

Планування діяльності підрозділів здійснюється шляхом уста­новлення основних показників виробничо-господарської діяльнос­ті підрозділів та базується на прогресивних нормах матеріальних, трудових і грошових витрат. Залежно від завдань, які вирішують ті чи інші підрозділи, застосовуються такі показники, які найбіль­шою мірою стимулюють досягнення високих результатів.

Система контролю й оцінки діяльності підрозділів дає змо­гу визначити причини відхилень, місце їх виникнення і вжити відповідних заходів щодо усунення недоліків і поширення пози­тивних результатів. Система оцінки діяльності визначає ті підро­зділи, які найраціональніше використовують економічні важелі в організації своєї діяльності та забезпечують зростання результа­тивності функціонування підприємства в цілому.

Установлення матеріальної відповідальності підрозділів передбачає компенсацію збитків одного підрозділу за рахунок прибутку або собівартості іншого, з вини якого вони виникли.

Мотиваційний механізм створюється відповідно до структу­ри підприємства та складності його цілей. Він охоплює, як пра­вило, три підсистеми мотивів, кожна з яких спрямована на досяг­нення певних цілей підприємства, а саме:

• мотиваційного механізму високоякісної продуктивної праці;

• мотиваційного механізму науково-технічного розвитку ви­робництва;

«мотиваційного механізму підприємництва.

Принцип цільової сумісності та зосередженості передбачає створення цілеспрямованої системи управління, в якій усі її лан­ки складають єдиний механізм, спрямований на вирішення за­гального завдання. Робота окремих цехів, виробничих дільниць, лабораторій, відділів будується таким чином, щоб у кінцевому підсумку у визначений термін було вироблено саме ту продук­цію, на яку у даний момент є попит споживача.

Принцип безперервності і надійності виявляється у ство­ренні таких організаційно-господарських та технічних умов, за яких досягається стійкість і безперервність заданого режиму ви­робничого процесу. Вирішення цього завдання забезпечується:

• надійністю та злагодженістю функціонування як самої упра­вляючої системи та її органів, так і об'єкта, яким управляють:

• наявністю зворотного зв'язку між усіма компонентами упра­вляючих органів та об'єктів управління;

• визначеними процедурами та конкретними заходами усунен­ня виникаючих дисфункціональних ефектів (відхилень), що ви­никають.

Принцип планомірності, пропорційності та динамізму означає, що система управління має бути націлена на вирішення не тільки поточних, а й довгострокових завдань розвитку підпри­ємства. Система господарського управління пов'язує у часі дії людей, кількість, асортимент і якість ресурсів, що витрачаються. Пов'язати всі послідовні етапи виробничого процесу, подальшу діяльність підприємства з його конкретною роботою в даний пе­ріод можливо лише за допомогою довгострокового, поточного та оперативного планування, яке, на думку американських фахівців, має бути «спрямоване не на контроль поточної, а на проектуван­ня майбутньої діяльності фірми».

Демократичний принцип розподілу функцій управління ґрунтується на методах і правилах суспільного поділу праці. Під­готовка управлінського рішення та відповідальність за його реа­лізацію на практиці повинні покладатися на той орган, який:

• краще за інших інформований про стан справ на відповідно­му об'єкті;

• найбільше заінтересований у реалізації та високій ефектив­ності прийнятого рішення;

• може нести матеріальну, юридичну, адміністративну відпові­дальність за якість прийнятого рішення і повноту його реалізації.

Принцип науковості та обґрунтованості методів управ­ління виходить з того, що методи, форми та засоби управління мають бути науково обґрунтовані та перевірені на практиці. Принцип науковості не може бути реалізований лише на основі пізнання законів виробництва. Дотримання вимог цих законів по­требує безперервного збору, обробки та аналізу різної інформа­ції: науково-технічної, економічної, правової та ін. Це, у свою чергу, передбачає використання новітньої комп'ютерної техніки та математичних методів як важливої передумови нормального функціонування механізму управління економікою на всіх її рів­нях, і передусім на підприємствах.

Існування принципу ефективності управління пов'язане з наявністю багатоваріантних шляхів досягнення однієї й тієї самої мети. Підприємство постійно перебуває в пошуку ефективних рішень, спрямованих на поліпшення організації виробництва та випуск конкурентоспроможної продукції.

2.2. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВНУТРІШНЬОГО ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ.

Для забезпечення ефективної організації внутрішньовиробничих економічних відносин на підприємстві мають бути створені відпо­відні умови. До них належать: майнова відокремленість, відносна економічна самостійність, прогресивна нормативна база, система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції, раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності, економі­чна відповідальність за кінцеві результати праці.

Майнова відокремленість виробничих підрозділів підприєм­ства означає закріплення за ними частини виробничих фондів (переважно основних виробничих фондів), яка може бути надана підрозділу в оперативне управління. Така майнова самостійність забезпечує організаційну самостійність у сфері виробництва і стає передумовою надання підрозділам відносної економічної самостійності.

Відносна економічна самостійність виробничих підрозділів може бути забезпечена скороченням кількості планових показни­ків і використанням у виробничих підрозділах деяких елементів ринкової економіки. На підприємстві вводиться механізм форму­вання внутрішніх планово-розрахункових цін на продукцію, ро­боти і послуги для здійснення взаєморозрахунків між підрозділа­ми підприємства. Економічна самостійність покликана посилити на рівні підрозділів реалізацію таких принципів, як порівняння витрат з результатами діяльності, економічна заінтересованість та матеріальна відповідальність.

Прогресивна нормативна база є основою планування, регу­лювання і контролю діяльності структурних підрозділів, порів­няння виробничих витрат з досягнутими результатами, розмежу­вання відповідальності за результати діяльності між підрозділами та об'єктивної оцінки і стимулювання діяльності персоналу.

Система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції дає змогу одержувати інформацію про стан і результа­ти роботи підприємства і його підрозділів; відбиває надходження, внутрішньовиробниче переміщення, використання і реалізацію матеріальних ресурсів та дає можливість визначити оптимальність їх використання.

Раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності на внутрішньозаводському рівні ґрунтується на прин­ципах повної або часткової самоокупності і часткового самофі­нансування структурних підрозділів підприємства та на економічній заінтересованості трудових колективів у максимальному підвищенні кінцевих результатів роботи як свого підрозділу, так і підприємства в цілому. Вона дає змогу ефективно використову­вати трудовий потенціал підприємства та підвищувати його кон­курентоспроможність на ринку.

Економічна відповідальність за кінцеві результати праці зводиться до безумовного виконання планових завдань і дого­вірних зобов'язань, що сприяє досягненню оптимального спів­відношення між отриманими результатами і витраченими ре­сурсами. Дотримання принципу економічної відповідальності є запорукою економічної ефективності взаємодії підрозділів під­приємства.

Однією з основних передумов функціонування внутрішнього економічного механізму поряд з наданням підрозділам відносної самостійності має бути створення внутрішньозаводської інфра­структури шляхом формування різних суб'єктів економічних відносин усередині підприємства. До цих суб'єктів належать, на­приклад, такі укрупнені структурні підрозділи, створені на базі основного, допоміжного та обслуговуючого виробництва:

* управління ремонтним обслуговуванням підприємства на чолі з головним механіком, до якого входять відповідні служби, ремонтно-механічні цехи, цехові ремонтні дільниці, склади запа­сних частин та ін. До функцій цього управління поряд з тради­ційними функціями відділу головного механіка входять плану­вання та облік руху основних виробничих фондів, їх оцінка та переоцінка, вирішення проблем технічного розвитку, деякі функ­ції бухгалтерії з обліку та інвентаризації. Все це дає змогу прово­дити єдину амортизаційну і технічну політику збалансованого розвитку парку технологічного обладнання, його ефективної експлуатації;

* управління технічним розвитком, яке очолює технічний ди­ректор;

* управління матеріально-технічним постачанням та збутом на чолі з комерційним директором;

* управління виробництвом, яке очолює виробничий директор; соціальне і кадрове управління.

Таке організаційне оформлення дає змогу не тільки створюва­ти укрупнені об'єкти внутрішньозаводських відносин, а й здійс­нювати єдину технічну, економічну і кадрову політику за всіма функціями управління.

2.3. ФОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВНУТРІШНЬОГО ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ.

Внутрішній економічний механізм може мати різні форми функціонування. Вони різняться ступенем свободи поведінки підрозділів, формами їх зв'язків і показниками ефективності дія­льності. При дещо спрощеному підході можна виділити такі еко­номічні форми функціонування підрозділів:

1) підрозділи – центри витрат;

2) підрозділи – центри прибутку, серед яких виокремлюють:

• підрозділи, що формують розрахунковий умовний прибуток;

• підрозділи – центри реального прибутку.

Підрозділи, що є центрами витрат, виготовляють, як прави­ло, продукцію внутрішньокоопераційного призначення, їх діяль­ність досить жорстко регламентується, а ефективність оцінюєть­ся за показниками витрат. Це передусім підрозділи (цехи, дільниці та ін.) технологічної спеціалізації, яким притаманні зв'язки в межах технологічної послідовності обробки.

Підрозділи, що є центрами прибутну, виготовляють або кін­цеву продукцію, яку реалізують на ринку, або проміжну продук­цію внутрішньокоопераційного призначення, яку передають ін­шим підрозділам за внутрішніми планово-розрахунковими цінами і створюють таким чином розрахунковий умовний прибу­ток як частину прибутку підприємства. Як правило, це підрозділи предметної та змішаної спеціалізації.

Економічний механізм може мати різні режими функціону­вання: від жорсткого адміністративно-наказного управління з ви­сокою централізацією прийняття рішень до повного саморегулю­вання в умовах вільного ринку. Між цими крайніми станами можливий ряд варіантів.

Вибір режиму функціонування внутрішнього економічного механізму визначається кількома чинниками, а саме: призначен­ням продукції, величиною підприємства та розмірами його підроз­ділів.

На форму функціонування економічного механізму підприєм­ства істотно впливає тип виробництва. Від нього залежить вироб­нича структура підприємства та його підрозділів, характер техно­логічних процесів та їх оснащеність, форми організації вироб­ництва, праці та управління. У міру підвищення серійності ви­робництва розширюється застосування високопродуктивного спе­ціального обладнання, прогресивних технологічних процесів, зменшується необхідність жорсткого контролю за функціонуванням окремих підрозділів та централізації управління підприємст­вом взагалі.

Сучасний період розвитку промислового виробництва харак­теризується високим ступенем оновлювання об'єктів виробницт­ва. У зв'язку з тим, що виробничий апарат промислових підпри­ємств оновлюється повільніше, ніж вироби, що виготовляються, виникає одна з найгостріших проблем сучасного виробництва – проблема його адаптації до динамічної зміни продукції. Тому сучасна виробнича система, на якій ґрунтується економічний меха­нізм, має бути:

• високоефективною – вирізнятися високою продуктивністю при мінімальних витратах виробництва;

• високоадаптивною, що передбачає високий рівень гнучкості техніки і технології, який забезпечував би мінімум витрат трудо­вих і матеріальних ресурсів при зміні (оновленні) об'єктів вироб­ництва;

• стабільною – характеризуватися постійним складом і струк­турою технічних засобів, технологічного процесу та організації виробництва протягом певного періоду часу.

На думку провідних фахівців, адаптація можлива при вирі­шенні трьох фундаментальних проблем, що безпосередньо впли­вають на форму економічного механізму підприємства:

1. Проблема підприємництва: уточнення або переорієнтація сфер діяльності підприємства. Для новоствореного підприємства ця проблема полягає в конкретизації попереднього, відносно невизначеного напрямку і секторів ринку, що неминуче натикається-на труднощі технічного й адміністративного характеру при новій орієнтації давно існуючих підприємств.

2. Проблема інжинірингу: створення технічної системи, яка б забезпечила можливість реалізації попереднього рішення, а саме: вибір технології, переформування інформаційної мережі та сис­теми контролю.

3. Адміністративна проблема: визначення структур і процедур, які б забезпечували нормальне функціонування підприємства.

Послідовне вирішення цих проблем формує цикл адаптації підприємства. Кожне підприємство визначає свою стратегію ада­птації виходячи з власних особливостей.

2.4. ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ.

Найбільш радикальний шлях підвищення економічної ефекти­вності промислового виробництва пов'язаний зі створенням до­сконалого господарського механізму, застосуванням економічних методів у системі управління, планування, фінансування, оцінки та економічного стимулювання господарської діяльності вироб­ничих підприємств.

На шляху вдосконалення господарського механізму вже про­йдено кілька етапів, і на кожному з них випробувана певна мо­дель (або принципова схема) організації господарського механіз­му. Зупинимося на цих моделях детальніше, оскільки досвід їх розроблення і впровадження становить не тільки історичний, а й, безумовно, науковий інтерес.

До економічної реформи 1965 р. у державному секторі діяв господарський механізм, в основу якого було покладено переваж­но директивний, адміністративно-командний підхід до вирішення господарських питань. Його можна охарактеризувати як однобі­чний, бо основним було завдання виконання плану з випуску і реалізації товарної продукції та забезпечення нею всіх спожива­чів за обсягом, номенклатурою, асортиментом, якістю та термі­нами постачання. Інше важливе завдання – підвищення еконо­мічної ефективності промислового виробництва – у повному обсязі не ставилося, а його часткове вирішення за допомогою окремих планових показників відчутно не впливало на господар­ську діяльність виробничих колективів та підвищення якості їх роботи. Відносно високі темпи розвитку в галузях промисловості в попередні роки досягалися в основному за рахунок політичних, ідеологічних, організаційних та адміністративно-правових мето­дів в управлінні та плануванні.

Невідповідність між економічною політикою, яка базувалася на адміністративному підході до виробництва та розподілу ре­сурсів, і завданням підвищення економічної ефективності проми­слового виробництва проявилася досить явно вже в перші роки після війни, коли здійснення нових п'ятирічних планів розвитку народного господарства вимагало великих капіталовкладень та мобілізації всіх можливих джерел накопичення. Уже тоді зни­ження темпів розширеного відтворення, падіння рівня економіч­ної ефективності промислового виробництва та темпів накопи­чення вказували на необхідність удосконалення принципів еко­номічної політики, зміни стилю та методів у системі управління, планування та економічного стимулювання, заміни моделі госпо­дарського механізму, що склалася, новою.

Уперше завдання переходу на нову, оновлену модель госпо­дарського механізму в промисловості було поставлено в 1965 р. Центральною проблемою такого переходу було визнано підви­щення економічної ефективності промислового виробництва.

Для визначення економічної ефективності виробничих фондів передбачалося використовувати показники прибутку та рентабе­льності. Ці показники пропонувалося застосовувати в системі

централізованих показників планування основної промислової діяльності підприємств, у системі обліку та звітності, а також у системі економічного стимулювання трудових колективів при створенні трьох фондів – фонду матеріального стимулювання, фонду соціального розвитку та житлового будівництва і фонду розвитку виробництва.

Слід зазначити, що ця реформа господарського механізму ма­ла прогресивний характер, була першим кроком на шляху до ринкової економіки з елементами державного регулювання, створювала можливість відійти від суто адміністративних мето­дів господарювання.

До недоліків реформи 1965–1966 pp. можна віднести те, що запропонована модель господарського механізму практич­но не торкалася діючого на той час фінансово-кредитного ме­ханізму та його основних ланок, зокрема системи розподілу прибутку, системи фінансування та кредитування капітало­вкладень, методів розроблення, формування та обґрунтування щорічних та перспективних фінансових планів у їх зв'язку з завданням підвищення ефективності основної діяльності підприємств та ін.

Принципово новий підхід до розроблення та формування мо­делі господарського механізму було запропоновано у 1979 р. Ос­новний наголос у цьому підході було зроблено вже не на поста­новку та розв'язання завдання підвищення економічної ефектив­ності промислового виробництва, а на розроблення та формуван­ня п'ятирічних та річних планів економічного та соціального розвитку підприємств. Для оцінки їх роботи було рекомендовано використовувати показник чистої продукції (валового доходу) та розрахований на його основі показник продуктивності праці. З теоретичного погляду це означало відхід від теорії чистої доданої вартості (прибутку) та орієнтацію на теорію валового доходу, а побудований на основі останньої господарський механізм було визнано особливим його типом – так званою другою моделлю господарського механізму.

У практиці господарської діяльності підприємств цей тип гос­подарського механізму не дістав широкої підтримки, оскільки відразу у процесі його практичного застосування виявилися сут­тєві недоліки. Насамперед це стосується вибору вихідної теоре­тичної концепції – теорії валового доходу (чистої продукції).

Відомо, що при цьому знову-таки залишалося невирішеним пи­тання: як визначати ефективність виробничих фондів або ефек­тивність основної діяльності підприємств. Ігнорування цього пи­тання в системі економічної оцінки, обліку та звітності, під час аналізу господарської діяльності підприємств, розробленні та формуванні перспективних і річних планів економічного та соці­ального розвитку, при організації системи економічного стиму­лювання, по суті, нейтралізувало всі зусилля з практичного здій­снення всіх інших пропозицій щодо удосконалення моделі господарського механізму.

Новий етап перебудови господарського механізму розпочав­ся у 1987 р. з удосконалення та розширення сфери застосування господарського розрахунку, самоокупності та самофінансування з метою створення та посилення внутрішніх стимулів розвитку підприємств. При цьому передбачалося поширення принципів госпрозрахунку на роботу всіх структурних підрозділів. Голов­ним критерієм оцінки та матеріального заохочення колективу вважалося зіставлення витрат та результатів. В основу організа­ції госпрозрахунку внутрішніх підрозділів були покладені ті са­мі принципи, що визначали госпрозрахунок підприємства в цілому: окупність витрат і самофінансування процесу відтворен­ня, виробничо-господарська самостійність та самоуправління колективу, матеріальна заінтересованість у кінцевих результа­тах діяльності.

Особливу роль у розвитку внутрішньовиробничого госпрозра­хунку відігравало впровадження колективного та орендного підря­дів. Економічна сутність колективного підряду полягала в тому, що колектив робітників брав на себе обов'язки щодо випуску продукції (виконання робіт або надання послуг) у встановлені терміни, а адміністрація підприємства зобов'язувалась надавати йому необхідні ресурси та оплатити виробничу продукцію за на­перед визначеними розцінками.

Розвиток колективного підряду на підприємствах передбачав упровадження його більш прогресивної форми – орендного під­ряду, ефективність якого пов'язувалася з можливістю господар­ської самостійності колективу-орендатора у використанні держав­них засобів виробництва. Однак широкого застосування на прак­тиці господарювання підприємств орендний підряд не знайшов, що було зумовлено особливостями командно-адміністративної економіки.

Узагальнюючи практику формування внутрішнього економіч­ного механізму вітчизняних підприємств, зазначимо особливості

господарського механізму, що склався, та його недоліки. До них належать:

• централізоване планування, яке охоплювало всі сторони дія­льності підприємств, що зменшувало їх відповідальність;

• оцінка ефективності діяльності за рівнем виконання плану, що не стимулювало підвищення ефективності виробництва;

• жорстка регламентація взаємозв'язків між підприємствами (постачальник - виробник - споживач) керуючими органами, що не створювало умов для стимулювання до підвищення якості продукції;

• централізований розподіл ресурсів, регламентація розподілу прибутку, що не стимулювало його збільшення;

• централізоване витратне ціноутворення, яке не давало мо­жливості об'єктивно оцінювати ефективність діяльності під­приємства.

Читайте також:

1. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
2. Агрегативна стійкість, коагуляція суспензій. Методи отримання.
3. Адаптовані й специфічні методи дослідження у журналістикознавстві
4. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
5. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
6. Адміністративні методи управління
7. Адміністративні, економічні й інституційні методи.
8. Адміністративно-правові (організаційно-адміністративні) методи мотивації
9. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля
10. Аерометоди
11. Активні групові методи
12. Алгоритм розробки методичних основ бюджетування

Переглядів: 776