Зарубіжних країн

Теоретичні засади соціальної і економічної географії

Соціальну і економічну географію будь-якого регіону світу не можна розглядати ізольовано, без урахування проблем світового господарства та основних соціально-економічних параметрів. Для цього необхідні глибокі знання з теорії соціальної та економічної географії, географії світового господарства, теорії розміщення продуктивних сил, а також фізичної географії. Соціальна і економічна географія зарубіжних країн в теоретичних положеннях спирається на комплекс основних вчень, теорій, законів, закономірностей та гіпотез. Провідними структурними елементами загальної ієрархії наукових знань є вчення, що охоплюють широкі галузі знання та виходять далеко за межі власне соціальної та економічної географії зарубіжних країн, але пов’язані з нею. До них належать еволюційне вчення, вчення про ноосферу, про природокористування, про природно-територіальний комплекс тощо. Безпосереднє значення для соціальної та економічної географії зарубіжних країн мають вчення про економіко-географічне положення, про міжнародний географічний поділ праці, про розміщення і територіальну організацію суспільства й господарства.

Вчення про економіко-географічне положення (ЕГП).Економіко-географічне положення властиве усім економіко-географічним об’єктам: містам, районам, країнам, субрегіонам, регіонам, континентам. Економіко-географічне положення – сукупність просторових відносин між підприємствами, населеними пунктами, ареалами, районами, окремими країнами, їх групами (регіонами) та зовнішніми об’єктами, які мають або матимуть у майбутньому для них економічне значення. Основи вчення про ЕГП були закладені російським вченим Миколою Баранським (1881-1963), який характеризував ЕГП як відношення даного економіко-географічного об’єкта (підприємства, міста, країни) до об’єктів, які знаходяться поза ним („даностей”), що мають певне економічне значення та впливають на його розвиток. Услід за М.Баранським за масштабом (або за територіальним охопленням зв’язків) ЕГП стали поділяти на мікро-, мезо- і макроположення, а у просторовому аспекті – на центральне, периферійне, сусідське, приморське тощо. У межах загальної категорії ЕГП можливий поділ його на декілька окремих складових: транспортно-георафічне положення (щодо основних транспортних шляхів, з урахуванням їх потужностей, ступеня завантаженості, швидкостей тощо); промислово-географічне положення (стосовно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та оборонної промисловості, науково-технічних баз); агрогеографічне(щодо продовольчих баз та основних центрів переробки і споживання сільськогосподарської продукції); демографічне(стосовно трудових ресурсів та науково-технічних кадрів); рекреаційно-географічне(щодо центрів рекреації); геополітичне (стосовно світових та регіональних „центрів сили”, геополітичних конкурентів та союзників); геокультурне (щодо основних планетарних цивілізаційних утворень та їх центрів) тощо. У сучасних умовах ЕГП дедалі більше розглядають на основі теорії рентних відносин, що дає змогу перейти від простої констатації ЕГП до його економічної оцінки.

Вчення про міжнародний географічний поділ праці (МГПП). Це вчення привертало увагу багатьох відомих географів. Засновником його вважають М.Баранського, який визначив сутність географічного (територіального) поділу праці як просторову форму її суспільного поділу. Він виділив міжрайонний та міжнародний поділ праці й розширив уявлення про два головних чинники, покладені в основу географічного поділу праці, - природний та соціально-економічний. На його думку, те, що будь-яка країна може виробляти жито і льон, рис і бавовну, свідчить лише про розмаїтість її продукції, а не про участь у МГПП. Він виникає тільки тоді, коли різні країни працюють одна на одну, коли результат праці переноситься з однієї країни в іншу. Зовнішнє вираження цієї праці полягає у зростанні світової торгівлі, кількості та потужності вантажопотоків.

Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) – форма суспільного територіального поділу праці, тобто праці між країнами, спеціалізація їх виробництва на певних видах продукції, якими вони обмінюються. Спеціалізація виробництва можлива за певних умов. Для формування МГПП, наприклад, необхідними є такі умови: країна-виробник повинна мати будь-які переваги у розвитку даної галузі з-поміж інших країн; поза країною-виробником повинні існувати країни, де виникає попит на її продукцію за вищою ціною; витрати на перевезення продукції від місця виробництва до місця споживання не повинні поглинати різницю між ціною виробництва та ціною продажу.

Ступінь залучення будь-якої держави до МГПП залежить насамперед від рівня розвитку її продуктивних сил. Тому економічно розвинені країни посідають провідні позиції в сучасному міжнародному поділі праці, особливо у випуску наукомісткої продукції. Підвищення ролі у МГПП багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки відбувається переважно за рахунок ресурсопостачання в економічно розвинені країни. Їх сировинна спеціалізація, що склалася, за колоніальних часів, зберігається й понині.

Вчення про територіальну організацію суспільства й господарства (ТОСГ). Це вчення узагальнює та інтегрує весь напрацьований економіко-географічною наукою теоретичний інструментарій. Поняття „територіальна організація суспільства й господарства” охоплює всі аспекти розміщення продуктивних сил, розселення людей, взаємодії суспільства і природи, проблеми регіональної соціальної, демографічної, економічної та екологічної політики. Воно акцентує на необхідності географічного аналізу суспільства загалом, а не тільки окремих його сфер, з’ясування впливу території (територіальних чинників) на соціально-економічні процеси, дослідженні територіальної організованості суспільства, яку утворюють функціонуючі територіальні структури (виробництво, розміщення населення, природокористування тощо).

Територіальна організація суспільства й господарства – поєднання функціонуючих територіальних структур (розміщення населення, виробництва, природокористування), пов’язаних структурами управління з метою відтворення життя суспільства. Територіальна організація суспільства й господарства постає одночасно як явище і як процес. Як явище, вона реалізується у формі ієрархічно супідрядних територіальних соціально-економічних систем (регіонів) різного рангу. Як процес – відбувається у постійному русі всього соціально-економічного життя населення в просторі й часі. У процесі дослідження особливостей ТОСГ сформувалися самостійні наукові теорії: розміщення продуктивних сил, розміщення населення, регіонального розвитку, економічного районування тощо. Теорії є окремою формою наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та істотні взаємозв’язки, основні ідеї у будь-якій галузі знань. Соціальна та економічна географія зарубіжних країн в теоретичних положеннях спирається на географічні теорії, серед яких важливе значення мають теорія географічного детермінізму, теорія регіоналізму, теорія економічного районування тощо.

Теорія географічного детермінізму. Її сутність полягає в перебільшенні, а іноді й абсолютизації ролі географічного середовища у розвитку суспільства. Прихильники абсолютизації вважають, що побут і звичаї людей, суспільний лад з його законами, розподіл багатства тощо зумовлені географічними особливостями. Найбільш впливовим географічний детермінізм був у XVIII-XIX ст., але й у першій половині ХХ ст. його вплив залишався значним, про що свідчать надбання географічних шкіл Франції, Німеччини, Росії США. Так, французький просвітник та філософ Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755) вважав, що виникнення великих імперій Азії зумовлено наявністю там великих рівнин. Найбільшого значення він надавав клімату, вважаючи, що „влада клімату сильніша від усіх влад”. Поширення рабства переважно у південних країнах пояснював розслабленістю людей від спеки. Форму державного устрою будь-якої країни також вважав залежною від її клімату та розмірів.

Інший французький географ та соціолог Жан-Жак Елізе Реклю (1830-1905) стверджував, що особливості суспільства (аж до форм державної влади) залежать від визначального впливу природи, для пояснення розбіжностей між народами залучав такі чинники, як форма височин, висота гір, температура повітря, достатність або нестача опадів тощо. У Німеччині географічний детермінізм знайшов втілення у творах таких видатних вчених-географів, як Карл Ріхтер (1779-1859), Фрідріх Ратцель (1844-1904), Альфред Гетер (1859-1941) та ін.. На думку К. Ріхтера, розвиток природи визначає життя народів. Ф. Ратцель убачав завдання географії у тому, щоб „вирізнити вплив природи на дух і тіло індивідуумів і народів”. Виразні вияви географічного детермінізму характерні для праць відомих російських істориків – Сергія Соловйова (1820-1879), Василя Ключевського (1841-1911), Льва Мечнікова (1838-1888) та ін.

У наш час ця теорія виявляється переважно в завуальованій формі. На Заході нові течії отримали назву енвайроменталізм (англ. еnvironment - середовище) та посибілізм (англ. possibility - можливість). Вони виходять із того, що природне середовище лише визначає передумови розвитку людського суспільства. Існують й інші крайнощі в оцінці ролі навколишнього середовища в бутті суспільства, які М.Баранський назвав географічним нігілізмом. Вони виявляються у недооцінці його й відмові від дослідження взаємодії природних і суспільних явищ. Географічний нігілізм мав певний вплив у західній географії, але найбільше виявився у радянській географії, яка виходила із постулату „Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї – наше завдання”. Про це свідчить утопічний проект радянських часів 70-80 рр. – зміна гирла сибірських рік і спрямування їх у вододефіцитні райони Середньої Азії. З особливо гострою критикою географічного нігілізму виступали Дмитро Анучин (1843-1923), М. Баранський, Юліан Саушкін (1911-1982) та ін.

Теорія регіонального розвитку (регіоналізму). Знайшла відображення у працях російських вчених Інокентія Герасимова (1905-1985), Ю. Саушкіна, Вадима Покшишевського (1905-1984), Якова Машбиця (1928-1997), Сергія Лаврова (1928-2000) та ін. І.Герасимов виходив з того, що регіоналізм є основою географічної науки, сприяючи збереженню її цілісності. Ю.Саушкін вважав, що саме регіоналізм (вчення про райони: їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення) є ядром усіх географічних наук і великою мірою визначає межі їх системи загалом. Сучасний регіоналізм є своєрідною міждисциплінарною теорією, проникнувши в інші науки, пов’язані з географічним простором. На цій основі виникли, наприклад, регіональна економіка, що вивчає закономірності розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку, регіональна політика, регіональна демографія, регіональна екологія тощо.

Теорія економічного районування. Економічне районування – процес виявлення об’єктивно існуючих економічних районів. Економічний район – територіально цілісна частина господарства країни, що характеризується спеціалізацією як основною господарською функцією та комплексністю (взаємопов’язаністю і збалансованістю найважливіших підрозділів і елементів господарства). Вчення про райони, їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення є основою географічної науки, в тому числі соціальної і економічної географії. Значний внесок у становлення та розвиток теорії районування зробили російські вчені Костянтин Арсеньєв (1789-1865), Петро Семенов-Тян-Шанський (1827-1914), Іван Александров (1875-1936), Микола Колосовський (1891-1954). М.Баранський та інші. Фундаментальними положеннями теорії районування є: визнання об’єктивного існування економічних районів (заперечення довільного виділення районів як методу їх пізнання); наявність економічної цілісності території як важливої ознаки району; визначення району як системи регіонів нижчого ієрархічного рангу; урахування комплексності району (тобто всебічного розвитку всіх галузей господарства з орієнтацією на раціональне використання місцевих ресурсів) і, головне, господарської спеціалізації, що визначає функції району в межах господарства країни. Одним із домінуючих в економічному районуванні є проблемний підхід, що полягає у виділенні специфічної для району головної господарської проблеми, яка пов’язує в єдиний вузол всі фактори і явища, властиві району. Ядрами економічних районів є районоутворювальні центри і територіально-виробничі комплекси (ТВК) – об’єднання підприємств, які зумовлюють економічний ефект за рахунок раціонального використання місцевих природний і соціально-економічних умов і ресурсів.

Соціальна і економічна географія зарубіжних країн широко застосовує також положення інших теорій: розміщення продуктивних сил, світового господарства, розселення населення тощо. Теоретичні знання будь-якої галузі науки формуються з найбільш суттєвих елементів, представлених науковими концепціями та гіпотезам и, які об’єднують певні погляди на сутність досліджуваних процесів та явищ. Теоретичні основи соціальної і економічної географії зарубіжних країн формувалися та визрівання різноманітних концепцій, закорінених головними ідеями у наукові пласти географії, економіки, соціології, інших галузей знань.

Концепція проблемного країнознавства. Розроблена в 60-70-ті рр. ХХ ст. В Інституті географії АН СРСР (Москва). Один із її засновників Я.Машбиць на основі теоретичних положень М.Баранського запропонував проблемний підхід в економіко-географічному країнознавстві зарубіжного світу, об’єднавши всю проблематику в три групи: проблеми, що мають важливе значення при вивченні всіх країн та регіонів; проблеми, важливі для країн певного типу і рівня розвитку; проблеми, специфічні для певної країни (регіону).

Від інших концепцій її відрізняли відхід від по компонентних характеристик за чітко заданою схемою, аналіз ключових для будь-якої території проблем (особливостей забезпеченості природними ресурсами; спеціалізації господарства і його територіальної структури; етнокультурних та етносоціальних проблем; стану довкілля; перспектив розвитку території). З метою вдосконалення цієї концепції було посилено зв’язки „природа - суспільство”, „природа – населення”, „економіка - розселення” тощо. Згодом Я.Машбиць розробив нову схему комплексної характеристики країн, яка охоплює 11 тематичних блоків, що об’єднують підходи традиційного і проблемного країнознавства: 1) своєрідність території; 2) територія і географічне положення; 3) історико-географічні етапи; 4) природа і природокористування; 5) населення і культура; 6) господарство; 7) розселення; 8) суспільство; 9) райони; 10) стан довкілля; 11) перспективи.

Головні особливості комплексної характеристики країн наступні: взаємозалежний розгляд природних, соціально-економічних і етнокультурних територіальних систем та їх проблем; зосередження уваги на людині, формах і географічних типах її діяльності, культури; історико-географічний підхід до аналізу заселення та освоєння території; виявлення внутрішній географічних розбіжностей районів та їх провідних центрів; приділення уваги природним і соціально-економічним процесам тощо.

Концепція „полюсів зростання”. Виникла на Заході, отримавши там найбільше поширення. Загалом є концепцією регіональної економіки. Сформульована французьким економістом Франсуа Перру (903-1987). Згідно з цією концепцією розвиток виробництва в різних галузях господарства відбувається нерівномірно. Завжди можна виділити динамічні галузі, які переважно стимулюють зростання економіки, є „полюсами розвитку”. Внаслідок концентрування такі галузі мають тенденцію зосереджуватися у певній точці – „полюсі зростання”. Здебільшого таким полюсом є місто, іноді район, який внаслідок концентрування має сприятливий господарський вплив на оточення. Концепція „полюсів зростання” у різних варіантах була покладена в основу численних планів і програм регіонального політики країн, як розвинених, так і тих, що розвиваються.

Концепція глобальних (світових) міст. Належить до найновіших концепцій. Висунута Дж. Фрідманом, який для виділення глобальних міст використовував такі критерії як: чисельність населення; роль міста як великого фінансового центру; ступінь концентрації штаб-квартир ТНК; важливість міжнародних функцій і наявність міжнародних організацій; швидке зростання сфери ділових послуг; концентрування обробної промисловості; роль великого транспортного вузла. Донедавна ця концепція застосовувалася тільки щодо країн з ринковою економікою, а як приклади глобальних міст розглядали Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж і деякі інші крупні міста. Застосовування ідей, законів, гіпотез, концепцій, теорій дає змогу з’ясувати сутність об’єктів і явищ, які вивчають конкретні галузі науки. Методологія та методика цього пізнання базується на залученні у науково-дослідницький процес певних методів дослідження.

4 Історія розвитку соціальної і економічної географії зарубіжних країн. Значення перепису населення

Для більш повного розуміння соціальної та економічної географії зарубіжних країн на сучасному етапі необхідно розглянути історію виникнення географії від початку до сучасності. Становлення і розвиток соціальної та економічної географії зарубіжних країн зумовлені історичним розвитком соціально-економічної географії. Зародження географічних знань пов’язане з появою перших античних цивілізацій (середина IV тис. до н.е.). В історії цієї науки в цілому і соціальної та економічної географії зокрема виділяють наступні періоди: класичний (античність – кінець ХVІІ ст.); новий (ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.); новітній (друга половина ХІХ ст. й до теперішнього часу).

Зачатки географічного наукового знання та картографії виникли й почали розвиватися в епоху рабовласництва в Передній Азії, Індії, Китаї, Єгипті, потім – у фінікіян, давніх греків і римлян. Класичний період поділяється на дві частини: давньогрецький і римський (IV тис. до н.е. – ІІ ст.) і арабський (VІ –ХІV ст.ст.). Свого розквіту антична географія досягла у Давній Греції і Давньому Римі завдяки працям Геродота (490 (480) – 425 рр. до н.е.), Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.), Страбона (64 (63) рр. до н.е. - 23 (24) рр. н.е.), Птолемея (90 - 160) та інших видатних вчених цієї епохи. Першою вирішеною на той період проблемою було установлення кулястості Землі. Основні досягнення давньогрецького та римського періоду: висунуті ідеї поділу географії на загальну та описову (праця Птолемея „Керівництво з географії”); закладені основи застосування історичного й інших методів дослідження; описано населену людиною частину Землі Ойкумену й незаселені частини Землі; використані наукові ідеї вавілонян і індусів. Наука про Землю античного періоду (завершився у ХV-ХVІ ст.) була цілісною структурою та описовою за сутністю. Вона містила тільки деякі елементи економічної географії та зачатки ідей районування.

На початок середніх віків сформувалися великі центри культури: європейський (християнський), північноєвропейський (скандинавський), арабський, китайський, американський. Найбільше розповсюдження географія отримала в арабському світі. З VІІ ст. араби швидко завоювали великі простори від Індії до Іспанії та півночі Африки, де насаджали мусульманство. В цьому регіоні географія продовжувала розвиватися як в напрямку загального землеробства, так й країнознавства. Вчені країн Арабського Сходу виправили багато географічних помилок давніх греків, наприклад, доказали, що світ заселений і південніше кордонів Ойкумени. Араби уміло поєднали математику й астрономію з географією. Свої картографічні праці вони будували в зміненій конічній проекції Птолемея.

В Європі в епоху феодалізму наукові географічні досягнення давності були забуті або ігнорувалися католицькою верхівкою, і лише наприкінці епохи феодалізму стала доступною географічна спадщина давнього світу. Розвиток промисловості і торгівлі створили передумови для розвитку географії. Центр економічної думки перемістився до Європи, де на базі феодального суспільства швидко розвивалися капіталістичні відносини.

Епоха Великих географічних відкриттів тривалась з кінця ХV ст. й до кінця ХVІІ ст. Велике географічне відкриття цього часу наступні: відкриття Х.Колумбом Америки (1492); відкриття Васко да Гамою шляху в Індію навкруги Африки (1497-1498); перша навколосвітня мандрівка Ф.Магеллана (1520). В результаті цих мандрівок було достеменно доказано, що Земля кругла. На арену світової історії вийшли великі європейські нації – іспанська, англійська, французька, німецька й інші. В епоху Великих географічний відкриттів географія розвивалася як описова наука, досліджувалися нові території, вперше з’явилася можливість розроблювати повноцінні мапи та атласи.

Теоретичний рівень досліджень започаткував голландець Бернхардус Вареніус (Варен) (1622-1650), який у праці „Всесвітня географія” вперше поділив географію на загальну (систематичну) і регіональну. Загальну назвав власне географією, яка вивчає земні властивості країн (кордони, конфігурацію, розмір, рельєф, природні властивості), небесні властивості (астрономічні характеристики і клімат), людські властивості (населення, його життєдіяльність, прибутки, науки і мистецтво, чесноти, дотепність, звичаї, слово і мову, політичний устрій, населені пункти тощо). Регіональну географію назвав порівняльною, тобто такою, яка розглядає особливості одного місця порівняно з іншим.

Процес виокремлення економічної географії як самостійної дисципліни почався на рубежі ХVІ - ХVІІ ст. Бурхливий розвиток продуктивних сил та епоха географічних відкриттів стимулювали зростання емпіричного (базується на спостереженні, збиранні та систематизації фактів) знання про населення і господарство різних країн. У ХVІІІ ст. Сформувалися перші національні економіко-географічні наукові школи, передусім німецька, французька, російська. На той період Україна як незалежна держава не існувала (її територія була розподілена між Литвою та Польщею, а в 1595 році повністю захоплена Польщею). Наприкінці ХVІ ст. під керівництвом Богдана Хмельницького на території України була створена козацька держава. Вона виникла після розгрому Польщі за допомогою Росії.

Новий період займає невеликий відрізок часу з початку ХVІІ ст. до середини ХІХ ст. Великі географічні відкриття сприяли корінним змінам в географічній науці, підготовили умови для промислової революції, широкого поділення праці. Це призвело, в свою чергу, до формування національних господарств і виникненню міжнародних господарських відносин. В 1810-1826 рр. досягла незалежності більша частина іспанських колоній в Латинській Америці, звилися нові національні держави. Потрібні були відомості про їхню природу, населення, ресурси, території. Це стимулювало розвиток економіко-географічного природо ведення в системі економічної науки. Почали формуватися національні географічні школи: німецька, англійська, російська, польська, українська. В новий період виникли географічні суспільства: в 1821 р. В Парижі, потім в Берліні, в 1845 р. в Санкт-Петербурзі.

Німецька школа описового державознавства (школа камеральної статистики). Зародилася в ХVІІ - ХVІІІ ст. У німецьких університетах, студенти яких повинні були заучувати напам’ять численні відомості про країни і міста, території, їх населення, господарство, державний устрій, армії, фінанси тощо. Їй властиві перевантаженість фактами і слабкість просторового аналізу зв’язків між ними. Визначне місце у розвитку тогочасної світової географії належить видатному німецькому географу Олександру Гумбольдту (1769-1859). Головним об’єктом його досліджень були Центральна і Південна Америка (природа і господарство Венесуели, Куби, Колумбії, Еквадору), природу Уралу, Алтаю, Каспійського моря. Небезпідставно А. Гумбольдта вважають одним із фундаторів наукового країнознавства, автором порівняльного методу в географії. Його сучасник і співвітчизник К.Ріттер стверджував, що історія народів залежить від розвитку природного середовища, прагнув кількісно оцінити просторові відносини: географічне положення, конфігурації країн, природних областей землі тощо. Фактично він наблизився до розуміння системи просторових відносин, вивчення якої актуальне дотепер.

Французька школа географії людини. Визначається чітко вираженою країнознавчою спрямованістю. Основи її розвитку закладені Відалем де ла Бланшем (1845-1918). У французькому країнознавстві не було твердої та обґрунтованої схеми характеристики території, матеріал викладався так, щоб можна було відчувати місцевий колорит. Представники його володіючи неабияким мистецтвом опису, вивчали передусім зовнішнє відображення у ландшафті діяльності людини, тому в їх працях переважали сфери, де людина найтісніше пов’язана з природою і залежить від неї.

Російська школа економічної географії. Становлення й розвиток її пов’язані передусім з країно- та краєзнавством, що зумовлено було значними просторами Російської імперії, слабкою вивченістю її території, насамперед східних земель. Видатними представниками географічної науки були Михайло Ломоносов (1711-1765) та Василь Татищев (1686-1750), які започаткували російську економічну і соціальну географію. М.Ломоносов, плідно працюючи в царині фізичної та історичної („давньої”) географії, багато зусиль зосереджував на проблемах економічної географії (пропонував і сам термін), яка, на його думку, мала перейматися питаннями господарського освоєння земель, природних ресурсів, розмірів поселень, виробництва тощо. В. Татищев виокремлював регіональну і країнознавчу географію, запровадив класифікації географічних дисциплін „за якістю”: математична (геодезія і картографія), фізична і політична географія; та за масштабами дослідження (ступенем генералізації): планетарна, країнознавча і районна географія. У ХІХ ст. П. Семенов-Тян-Шанський, Микола Пржевальський (1839-1888), Микола Міклухо-Маклай (1846-1888) та ін.. у результаті експедиційних досліджень запропонували комплексні характеристики Азіатської Росії та прилеглих до неї територій.

У ХХ ст. Особливо інтенсивно почала розвиватися соціально-економічна географія. Одна з найпотужніших економіко-географічних наукових шкіл була сформована в колишньому СРСР. У 20-30-ті рр. Було запроваджено до наукового вжитку поняття „економічна географія”, розроблено основні її категорії: територіальний (географічний) поділ праці, економічний район та система економічних районів, економіко-географічне положення, економічні карти тощо. Однак власне наукові пошуки дуже часто змушені були підпорядковуватися нав’язаним компартією ідеологіям. Так, у 30-ті роки в економічній географії було зроблено спробу згрупувати капіталістичні країни відповідно до ленінської класифікації (країни-гнобителі та пригноблені країни). У довоєнні роки значна увага приділялася різним аспектам економічної географії зарубіжних країн. Пошуки науковців були зосереджені на проблемах типології країн, економічного районування, критиці західних теорій розміщення продуктивних сил.

Нові проблеми постали перед економічною географією зарубіжних країн після Другої світової війни: розкол світу на дві ідеологічні системи, формування соціалістичного табору, розпад колоніальної системи, а також глобальні проблеми епохи НТР. Традиційно великою була увага до типології зарубіжних країн. Значний внесок у розвиток країнознавства та регіональної економічної і соціальної географії зробили В.Покшишевський, Юрій Дмітревський (1920-2001), Ісаак Маєргойз (1908-1975), Борис Семевський (1907-1976), Олексій Мінц (1929-1973) та багато інших. Значною подією у розвитку регіонального країнознавства стало видання 20-томної серії „Країни і народи” (1970-1985). У наступні десятиріччя було здійснено чимало досліджень, присвячених вивченню окремих регіонів і країн світу.

Із другої половини ХІХ ст. до теперішнього часу продовжується новітній період. Його можна поділити на три частини: з другої половини ХІХ ст. до Першої світової війни (1914-1918); період між двома світовими війнами; після Другої світової війни (1939-1945). В цей період найбільш активно географія розвивалася у Великій Британії та США, які на той час володіли найбільш потужними флотами. Важливий вклад у світову географія внесла також Росія (Н.Колосовський). Українська школа географії повністю йшла у фарватері російської.

Історія країнознавства, регіональної та соціальної і економічної географії зарубіжних країн в Україні. Економіко-географічні дослідження території України були зафіксовані в працях Геродота, Страбона, К. Птолемея та ін.. Деякі аспекти економіко-географічного опису України висвітлили літописці Київської Русі. Головним напрямом розвитку соціальної та економічної географії в Україні протягом ХVІІІ – ХІХ ст. була антропогеографія, яка досліджувала географію людини стосовно всіх географічних явищ, просторові відносини держав і народів, їхні зв’язки з природним середовищем. Один із провідних тогочасних географів Василь Григорович-Барський (1701-1747) досліджував історію, господарство і культуру деяких країн Західної Європи і Близького Сходу. Павло Чубинський (1839-1884) займався етнографічно-статистичними дослідженнями території України, Білорусі, Молдови. Антон Синявський (1866-1951) розробляв теорію та методологію української економічної географії, теорію економічного районування, є одним з перших національних геополітиків – досліджував геопросторові інтереси України на Близькому Сході (Єгипет, Сирія) та безпосередньо біля кордонів України (Польща, Румунія). Велику увагу він зосередив на вивченні світового господарства, яке вважав не просто сумою національних господарських комплексів окремих країн, а їх взаємопов’язаною єдністю. Вираженою через систему обміну в глобальному масштабі. Економіст, демограф, економіко-географ Валентин Садовський (1886-1947) у працях з проблем економічної географії України і світу, економіки, соціології, демографії розкрив зв’язок між світовим і національним господарствами як діалектичне поєднання цілого і частини. Завданням регіональної економічної географії вважав дослідження господарства держав і окремих територій, виділяючи у категорію „економічний район”.

Після Першої світової війни інтерес української географії до вивчення країн і регіонів світу на певний час дещо послабився, почав домінувати україноцентричний підхід. Майже всі дослідження були зосереджені на вивченні природи та господарства України. Так, академік, засновник кафедри економічної географії Київського університету, Костянтин Воблий (1876-1947) досліджував відповідні проблеми промисловості України, міграції населення, розвитку продуктивних сил, розробив наукову схему економічного районування України. Економіко-географ Олексій Діброва (1904-1973) займався дослідженням Київської, Житомирської та Чернігівської областей, розробив схему економічних районів України, яка враховувала природно-історичні особливості. Засновник економіко-географічної школи, яка спеціалізувалася на проблемах територіальної організації виробництва і комплексоутворення в промисловості та сільському господарстві, Максим Паламарчук (1916-2000) сформував концепцію суспільно-територіального комплексу, досліджував теорії сучасної економічної та соціальної географії України, її геополітичне положення та національні інтереси.

Після проголошення незалежності України почався новий етап у розвитку соціальної і економічної географії. Більшість її досліджень зорієнтована на вивчення продуктивних сил, соціально-географічних та економіко-географічних особливостей України, розроблення теорії економічного районування території України (Ф.Заставний, П.Масляк, Я.Олійник, М.Пістун, О.Шаблій, П.Шищенко та ін.). Відповідно зростає і дещо послаблений на початку 90-х років ХХ ст. інтерес до проблем соціальної та економічної географії зарубіжних країн. Найплідніше працюють у проблематиці регіональної та країнознавчої географії В.Юрківський, П.Масляк, Я.Олійник, А.Степаненко, Б.Яценко, Є.Качан, С.Кузик та ін.

Вивчаючи соціальну і економічну географію зарубіжних країн, неможливо обійти увагою й переписи населення та їх значення для вивчення даної дисципліни, бо без обліку населення не може обійтися ні одна держава світу. Облік населення виник в глибокій давнині в зв’язку з податковою та військовою діяльністю держав і задачами їх адміністративного устрою. Необхідні були відомості про чисельність населення, що здатне платити податки, бути призваними до армії. Ще в давньоіндійських законах Ману правителями прописувалося облічувати жителів, щоби пізнати свої сили та визначити податки. В Єгипті обліки населення проводилися, починаючи з епохи давнього царства (2800-2250 рр. до н.е.). Є відомості про те, що облік населення проводився в Давньому Китаї та Давній Японії, подібні обліки проводилися в державах Америки ще до приходу європейців. Ці обліки були дуже примітивними у відповідності до їхніх цілей, охоплювали не всі, а тільки частину населення. Наприклад, в Давньому Римі обліку не підлягали жінки, діти, раби.

В епоху феодалізму Європа була роздроблена на мілкі князівства, королівства та інші надільні володіння. Цьому обліки населення були дуже важкими і проводилися лише в особливих випадках: після спустошливих війн, голодних років, епідемій тощо. В середині ХVII ст., разом із розвитком капіталізму й становленням національних держав, починають проводитися періодичні обліки населення. Однак вони все ще були примітивними і, як і раніше, охоплювали тільки чистину населення у відповідності з податковими, військовими та іншими цілями. Але поступово розвиток капіталістичного виробництва та ринку починає вимагати більш повних і докладних відомостей про склад населення. Виникають спроби охопити обліком все населення, всупереч опору дворянства, що розглядали ідею всезагального перепису як замах на їх привілеї та прибутки. Одними з перших країн, які поклали початок всезагальним і регулярним переписам, були США (1790 р.), Велика Британія та Франція (1801 р.) і деякі інші європейські країни. Однак програми переписів ще тривалий час залишалися обмеженими. Достатньо сказати, що наприклад, одним із головних питань сучасних переписів населення – питання про вік – вперше був включений в програму англійського та французького перепису лише в 1841 р.

Суттєве значення для удосконалення організації переписів мали міжнародні статистичні конгреси, один з яких був створений в 1872 р. в Петербурзі за ініціативою руського статистика, географа та мандрівника П.П. Семенова-Тян-Шанського. Але Перша світова війна (1914 р.) порушила періодичність переписів, яка в ряді країн так і не була відтворена в період між Першою та Другою світовими війнами. Великий розвиток перепису населення отримали після Другої світової війни, з утворенням світової системи соціалізму, розпадом колоніальної системи й становлення молодих держав Азії, Африки та Латинської Америки, що розвивалися.

Відомості про облік населення на території Давньої Русі відносяться до ХІ-ХІІ ст.ст. З метою обкладення руських земель і населення данню, податями та повинностями, монголо-татарські завойовники в 1245, 1257, 1259 і 1273 роках провели обліки населення. Після утворення централізованої держави в деяких містах були заведені так звані „писцові книги”, в яких малися відомості про населення, описи міст, сіл, маєтків, церков тощо. Початок обліку населення на території Росії відноситься до ІХ ст. (Київська Русь, Новгород); проводився він із фіскальними цілями (для податку). Із другої половини ХІІІ ст. в період монголо-татарського ярма проводилися обліки населення в окремих руських князівства для визначення розмірів дані. Ці ж цілі переслідували обліки на території Закавказзя в 70-х рр. ХІІІ ст. Об’єктом оподаткування в ХIV ст. стають земельні ділянки, продуктивно використовувані в господарстві – соха (пізніше чверть, десятина). В ХVІІ ст. одиницею оподаткування стає подвір’я, а основною формою обліку – подвірні переписи. Крім подвірних переписів, на окремих територіях проходили й загальнодержавні переписи (1646, 1678, 1710, 1716-1717 рр.).

Перший і єдиний загальний перепис населення Російської імперії проводилась 9 лютого 1897 р. В перепису враховувалися 3 категорії населення: наявне, постійне (осідле) та приписне; розробка проводилась в основному по наявному населенню. В містах застосовувався метод самовичислення, а в сільській місцевості – метод опитування населення. Одиницею спостережень було господарство, на яке й складався переписний лист, що складався з 14 пунктів. Програма перепису включала в себе соціально-демографічні характеристики опитуваний, шлюбний стан, місце народження, віросповідання, рідна мова, грамотність й заняття. Величезна територія, різномовне населення із самим різноманітним устроєм життя, в переважно неграмотне, не підготовлене населення, поганий зв’язок і шляхова мережа дуже ускладнювали проведення перепису. Незважаючи на ускладнення, проведений перепис вперше дав можливість отримати відносно повні дані про все населення колишньої Росії, що дозволяє вважати її важливою віхою в накопиченні знань про населення країни і розглядати як початок нового, сучасного періоду історії російської статистики населення.

Переписи населення проводяться в практично в усіх країнах світу періодично, як правило, один раз на десять років для отримання даних про чисельність, розміщення та складу населення за віком, статтю, шлюбним станом, суспільними групами, національністю та рідною мовою, за рівнем освіти, заняттям, про розподіл його за галузями народного господарства тощо і мають велике значення. В Україні за даними перепису населення на 2001 рік проживає 49,1 млн. осіб.

Процес інтегрування України у світове співтовариство, й особливо європейське, вимагає від українських політиків, громадських діячів, науковців, фахівців з менеджменту зовнішньоекономічної діяльності ролі та місця нашої держави у світовій цивілізації та економіці, пізнання різноманітної регіональної економічної та етнокультурної мозаїки світу, що зумовлює необхідність вивчення особливостей розвитку різних країн і регіонів.

Висновки. Економічна та соціальна географія світу – суспільна географічна наука, яка досліджує закономірності розвитку та розміщення населення та господарства в світі в цілому, в окремих регіонах і країнах. Оскільки економічна та соціальна географія сполучає в себе елементи географії, економіки та соціології, вона широко використовує не тільки географічні, але й економічні, соціологічні методи дослідження.

В арсеналі соціальної і економічної географії наявні як традиційні методи досліджень, так і нові, пов’язані з потребами НТР. До першої групи методів належать історичний, картографічний, порівняльний, методи спостережень, системного аналізу, статистичний, економічного районування та ін. Друга групаохоплює методи економіко-математичні, дистанційних спостережень, геоінформаційний.

Головне її завдання полягає в обґрунтуванні шляхів удосконалення територіальної (просторової) організації суспільства: особливостей формування територіально-виробничих комплексів у конкретних природних і соціально-економічних умовах; основних напрямів вирівнювання соціальних відмінностей у регіонах світу.

Соціальна і економічна географія зарубіжних країн в теоретичних положеннях спирається на комплекс основних вчень, теорій, законів, закономірностей та гіпотез. Провідними структурними елементами загальної ієрархії наукових знань є вчення, що охоплюють широкі галузі знання та виходять далеко за межі власне соціальної та економічної географії зарубіжних країн, але пов’язані з нею. До них належать еволюційне вчення, вчення про ноосферу, про природокористування, про природно-територіальний комплекс тощо. Безпосереднє значення для соціальної та економічної географії зарубіжних країн мають вчення про економіко-географічне положення, про міжнародний географічний поділ праці, про розміщення і територіальну організацію суспільства й господарства.

Становлення і розвиток соціальної та економічної географії зарубіжних країн зумовлені історичним розвитком соціально-економічної географії. Зародження географічних знань пов’язане з появою перших античних цивілізацій (середина IV тис. до н.е.). Свого розквіту антична географія досягла у Давній Греції і Давньому Римі завдяки працям Геродота (490 (480) – 425 рр. до н.е.), Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.), Страбона (64 (63) рр. до н.е. - 23 (24) рр. н.е.), Птолемея (90 - 160) та інших видатних вчених цієї епохи. Наука про Землю античного періоду (завершився у ХV-ХVІ ст.) була цілісною структурою та описовою за сутністю.

Вивчаючи соціальну і економічну географію зарубіжних країн, неможливо обійти увагою й переписи населення та їх значення для вивчення даної дисципліни, бо без обліку населення не може обійтися ні одна держава світу. Облік населення виник в глибокій давнині в зв’язку з податковою та військовою діяльністю держав і задачами їх адміністративного устрою. Необхідні були відомості про чисельність населення, що здатне платити податки, бути призваними до армії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Та господарства в світі	\|	Сучасна карта світу: територія та кордони, політико-територіальні утворення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.