Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Правове забезпечення фінансового менеджменту

Отже, план земельно-господарського впорядкування розробляється в контексті генерального плану населеного пункту, є законодавчо визначений Земельним кодексом України (ст. 63,100 і 102) та Законом України «Про основи містобудування» (ст. 20, 21) і виступає єдиним правовим документом при управлінні земельними ресурсами в населених пунктах.

Розглядаючи процес планування землекористувань у населених пунктах, слід передбачити:

· юридичне закріплення та встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень;

· розробку проектів розподілу та укрупнення, а також впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань;

· складання проектів відведення земельних ділянок у власність або користування, відмежування на місцевості вилучених або викуплених і відведених земельних ділянок;

· обґрунтування, розміщення і встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;

· підготовку документів, які посвідчують право власності або право користування землею;

· гарантію прав власності або користування суб’єктів земельних відносин.

У практиці управління земельними ресурсами в населених пунктах мають місце випадки розподілу або укрупнення існуючих землеволодінь та землекористувань, спричинені передбаченим законом рухом земельних ділянок, зокрема купівлі-продажу, успадкування, дарування тощо. Внаслідок цього формуються нові об’єкти земельного права на підставі відповідних юридичних документів при обов’язковому погодженні з суб’єктами права на суміжні земельні ділянки та встановлення нових меж на місцевості. Складнішим є процес укрупнення кількох розміщених у різних місцях одного населеного пункту ділянок землі, які належать одному власнику, або коли багато осіб є співвласниками однієї ділянки землі.

Рух земельних ділянок, який особливо зв’язаний з розподілами при успадкуванні, вимагає нормативного визначення мінімальних розмірів земельних ділянок, нижче яких функціональне призначення не забезпечуватиметься. У таких випадках подальший поділ земельної ділянки призведе до втрати самостійної первинної містобудівної одиниці та унеможливить використання конкретної ділянки після поділу за функціональним призначенням. Проте об’єкт земельного права повинен зберігатися, а реалізація права можлива через спільну сумісну або спільну часткову власність на землю.

Є всі підстави прогнозувати, що аналогічні ситуації будуть спостерігатися, особливо в містах, в яких сучасний стан землекористувань та землеволодінь визначається невеликими за розміром земельними ділянками, функціонально визначеними для індивідуального житлового будівництва.

У ході суцільної технічної інвентаризації земель населених пунктів, особливо міст, виявляються понаднормативні, про що згадувалося раніше, за площею земельні ділянки, а також такі, які не використовуються за цільовим призначенням. Такі землі зводять у масиви складанням планів або схем впорядкування земель кварталу, зони, населеного пункту.

Основними вимогами для здійснення цього виду кадастрового землевпорядкування є:

· підготовка чіткого кадастрового плану, який відображає існуючий стан землеволодінь і землекористувань;

· приведення розмірів земельних ділянок у відповідність реєстраційним земельно-кадастровим документам;

· участь у землевпорядному процесі всіх власників і користувачів земельних ділянок;

· участь місцевих органів державної влади, територіальних громад та органів, які забезпечують функціонування комунально-побутових служб;

· готовність органів виконавчої влади або місцевого самоврядування придбати землю і виплатити компенсацію (в грошовому виразі або «новими» землями, які надаються тим, хто вирішив переїхати на нове місце проживання) з метою полегшення здійснення реконструкції земельних ділянок;

· широка поінформованість населення щодо економічної перспективи нових об’єктів земельного права;

· врегулювання всіх можливих претензій та затвердження проектних пропозицій місцевими органами влади;

· виготовлення державних актів, офіційна реєстрація прав власності, користування, обмежень, сервітутів на земельну ділянку, які з цього часу повинні гарантуватися.

Відповідно до статей 10, 63, 99, 100 Земельного кодексу України такі оперативні проекти землевпорядкувань виступають правовими документами в системі управління земельними ресурсами.

Окремою складовою частиною плану земельно-господарського впорядкування має стати кадастровий план обмежень і обтяжень щодо використання земель. Вказаний план буде використовуватися при розмежуванні земель державної і комунальної власності, підготовці технічної документації, що посвідчує право власності на землю, і в разі внесення доповнень у раніше видані правовстановлюючі документи на землю, проведення грошової оцінки землі, здійснення контролю за дотриманням всіма суб’єктами земельного права встановленого режиму використання земель, землевпорядкування, розробки містобудівної документації.

Кадастрові плани обмежень і обтяжень складаються з метою отримання достовірної графічної й аналітичної інформації про наявність, склад, місцерозташування об’єктів, що за умов їх функціонування вимагають особливого режиму використання земель і меж зон особливого режиму використання та обмежень щодо використання земельних угідь у межах цих зон для гарантування прав власників землі, а також формування систем управління земельними ресурсами.

На графічному матеріалі відповідно до прийнятих умовних позначень показуються:

· межі адміністративно-територіальних утворень, кадастрові квартали та зони, окремі земельні ділянки, їх кадастрові номери;

· об’єкти, які мають особливий режим діяльності, а відповідно і землекористування;

· межі зон обмежень та обтяжень.

До плану обмежень та обтяжень додаються:

· пояснювальна записка;

· документи, які підтверджують обмеження та обтяження;

· відомості обчислення та визначення на місцевості зон особливого режиму землекористування;

· матеріали узгодження документів, підготовлених у процесі розробки плану;

· матеріали розгляду та затвердження документації;

· відомості про виготовлення і видачу кадастрового плану обмежень та обтяжень, а також про порядок внесення поточних доповнень і змін;

· додатки.

Встановлення зон особливого режиму землекористування проводиться для об’єктів, визначених законодавчо-нормативним порядком, зокрема для:

· охоронних зон повітряних ліній зв’язку, радіофікації та електропередачі, магістральних трубопроводів;

· водоохоронних зон та прибережних смуг рік, озер, водоймищ;

· санітарно-захисних зон водоводів, підприємств із технологічними процесами, які є джерелами забруднення атмосферного повітря шкідливими речовинами з неприємним запахом, автомобільних доріг, залізниць, теплових мереж, кар’єрів, цвинтарів, смітників тощо;

· зон особливого режиму об’єктів оборони та іншого призначення.

На території державних природних заповідників, національних парків і природних парків, ботанічних садів встановлюється спеціальний режим господарського використання земель і природокористування відповідно до положень про них.

Для режимних об’єктів, які утворюють декілька зон обмеженого використання земель і території яких розташовані одна до одної в різному порядку, межі цих зон можуть накладатися одна на одну або прилягати одна до одної.

Необхідно зазначити, що перерозподіл земельних ділянок не проводиться під кожного конкретного суб’єкта власності чи користувача землі. Важливо, щоб на графічному матеріалі земельно-господарського впорядкування було показано ці земельні ділянки і визначено їх функціональне призначення. Це і буде служити доброю інформаційною основою для потенційного інвестора при визначенні його намірів та плануванні капіталовкладень. При цьому значно спрощується процедура прийняття відповідних рішень, отримання дозволів на забудову або інше використання. Врешті-решт, кожен бажаючий, не звертаючись до офіційних осіб, спроможний самостійно визначитися щодо можливостей і місця розташування бажаного об’єкта.

Нині у більшості випадків земельно-господарське впорядкування доводиться проводити не на вільних територіях, а на територіях, уже зайнятих будівлями і спорудами, відповідно до яких сформовані певні принципи використання земель, що не завжди узгоджуються з параметрами планувальних зон. У таких випадках ця вимушена невідповідність документально фіксується та юридично закріплюється як фактичне розходження з вимогами планувальної зони. Нині в населених пунктах України є дуже багато застарілої забудови, де вартість самої земельної ділянки перевищує вартість будівель і споруд. Тому встановленням нових видів дозволеного використання і забудови земель створюються умови для стимулювання прискорення реконструкції цих кварталів чи районів.

Економіко-планувальне зонування повинно передбачати гармонійний розвиток населених пунктів на всій їх території, а не лише центральної частини. Тому, з одного боку, заборонивши деякі види забудови в центральній частині населеного пункту, створюємо умови інвестування в інші частини його території. З іншого боку, прийняття такого рішення стримує надмірне зростання ціни землі в центрі населеного пункту і підвищує її на іншій території. Власне, сьогодні, коли ціна землі відіграє значну роль в економіці держави, дуже важливим є досягнення умови гармонійно поєднаних видів забудови і використання землі. Наприклад, вартість землі в житловому масиві буде значно вищою за умови, якщо там не будуть розміщені промислові чи будь-які інші об’єкти, які створюють незручності для жителів цього «спального» району.

Для того, щоб згадувана робота знайшла своє відображення в реальному житті, потрібне публічне обговорення прийнятих проектних рішень, як це нині робиться в інших країнах світу. Участь громадськості в обговоренні проектних рішень, з одного боку, сприятиме реалізації її задумів, дасть можливість врахувати думку зацікавлених суб’єктів, інвесторів тощо, а з іншого боку - унеможливить зловживань чиновників та інших зацікавлених осіб.

У тому разі, коли відсутні зауваження, землевпорядна документація затверджується в межах чинного законодавства і набуває сили закону на місцевому рівні. І тільки після цього оформляється Генеральний план населеного пункту, який ґрунтується на матеріалах земельно-господарського впорядкування.

З викладеного можна зробити наступні висновки:

1. Система землекористувань у населених пунктах, яка склалася за умови виключно державної власності на землю, не забезпечує створення ефективно діючих ринків землі.

2. Між Генеральним планом населеного пункту та органами місцевого самоврядування лежить невпорядковане правове поле, що не відповідає ні державним, ні громадським, ні приватним інтересам. Потенційний інвестор позбавлений можливості отримання необхідної інформації для обґрунтованого формування своїх намірів щодо найбільш ефективних капіталовкладень у землю.

3. Законодавчою базою управління земельними ресурсами в населених пунктах є Земельний кодекс України. У ньому статтями 63-65 забезпечується раціональне використання земель населених пунктів з урахуванням приватних, громадських, державних інтересів.

4. План земельно-господарського впорядкування є основним механізмом і правовою основою ефективного управління земельними ресурсами населених пунктів, основою організації ринку землі.

5. План земельно-господарського впорядкування є правовою основою для встановлення обмежень у використанні земель у зонах особливого режиму, визначених законодавством, і виступає гарантом прав суб’єктів земельних відносин, у тому числі інвесторів.

6. Планування системи землекористувань у населених пунктах в умовах ринкової економіки повинно опиратися на землевпорядну і містобудівну документацію.

7. Містобудівна документація повинна виготовлятися в органічній єдності з планом земельно-господарського впорядкування. Це сприятиме підвищенню рівня обґрунтованості обох документів.

8. Містобудівна і землевпорядна документація виступає важливим засобом повсякденної управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, є інструментом своєрідного діалогу держави з населенням, власниками, інвесторами тощо.

9. Рішення щодо сучасного та ефективного використання землі в населених пунктах, наміри органу самоврядування, які стосуються змін цього використання, повинні бути доступними і цілком зрозумілими для громадян. Населення безперешкодно повинно отримувати можливість ознайомлення з планами використання земель, вносити свої пропозиції, оскаржувати незадовільні рішення.

10. Землевпорядна документація (плани земельно-господарського впорядкування) після затвердження в межах чинного законодавства набуває юридичної сили і служить основою для кінцевого оформлення Генерального плану населених пунктів.

Вирішення поставлених проблем можливе за умови використання новітніх технологій проектування, але з обов’язковим дублюванням інформації на паперових носіях, що забезпечує її довговічність і страхує власників земельних ділянок, одержаних, скажімо, на 49 років в оренду, від різних «вибриків» комп’ютерної техніки та форс-мажорних обставин нездоланної сили.

В умовах функціонування ринкових відносин і формування ринку землі, з метою прийняття кваліфікованих рішень щодо використання землі в населених пунктах і пов’язаних з цим процедур її відчуження, передачі у власність, надання у користування, реєстрації, встановлення і зміни меж земельних ділянок, необхідно запровадити вивчення на факультетах землевпорядкування такої дисципліни, як управління земельними ресурсами в населених пунктах.

5.Як уже зазначалось, об’єктом управління земельними ресурсами є конкретна земельна ділянка, яка має фіксовані межі і певне місце розташування і характеризується відповідними природними властивостями, фізичними параметрами, правовим і господарським станом тощо. З цього випливає, що весь земельний простір населеного пункту повинен являти мережу об’єктів земельної власності зі встановленим правовим статусом земельних ділянок. Без дотримання такої умови намагання створити ефективну систему управління земельними ресурсами позбавлене будь-якого змісту.

Особливо актуальною ця проблема є для існуючої житлової забудови, коли за житловим будинком (групою будинків) встановлюють і закріплюють межі прибудинкових територій з метою реєстрації земельних ділянок і прав на них та визначення вартості землі і нормативів оподаткування земельної власності.

Прибудинкова територія - це встановлена за проектом поділу території мікрорайону (кварталу) та проектом забудови земельна ділянка багатоквартирної несадибної житлової забудови, яка необхідна для розміщення та обслуговування житлового будинку (будинків) і пов’язаних з ним господарських та технічних будівель і споруд.

Прибудинкова територія може включати такі компоненти, що забезпечують її функціональну цілісність:

• територію під житловим будинком (будинками);

• проїзди та тротуари;

• озеленені території;

• ігрові майданчики для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку;

• майданчики для відпочинку дорослого населення;

• майданчики для занять фізичною культурою;

• майданчики для тимчасового зберігання автомобілів;

• майданчики для господарських цілей;

• майданчики для вигулу собак;

• замкнуті водні простори;

• інші території, пов’язані з утриманням та експлуатацією будинків.

Розміри земельних ділянок прибудинкових територій кварталу визначаються пропорційно залежно від загальної площі житлових, допоміжних і нежитлових приміщень, поверховості будинків, їхнього розташування в межах населеного пункту відповідно до державних норм і правил та затвердженої проектно-технічної документації. Межі земельних ділянок прибудинкових територій встановлюються за проектами розподілу цих територій відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації. Затверджений відповідними органами місцевого самоврядування за місцем розташування цих ділянок проект поділу земель території мікрорайону (кварталу), групи будинків є підставою для розробки проектів відведення земельних ділянок прибудинкових територій будинку (будинків) цього мікрорайону (кварталу).

У проекті поділу території мікрорайону, виходячи з існуючої ситуації, встановлюються також території спільного користування, які знаходяться у спільній частковій власності. Утримання та використання вказаних територій здійснюється відповідно до угод, укладених зацікавленими об’єднаннями власників, які створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, що перебуває у загальному користуванні (далі - об’єднання власників будинків). Ці території не підлягають поділу на місцевості.

У складі прибудинкових територій також визначаються об’єкти, які використовуються сторонніми користувачами (спільні проїзди, наскрізні проходи у будовах тощо), їх межі. У проекті встановлюються сторонні користувачі. До цих об’єктів відносять окремі ділянки (ігрові майданчики, майданчики для занять фізичною культурою, для тимчасового зберігання автомобілів, господарських цілей, вигулювання собак), об’єкти загального призначення для групи будинків кварталу, мікрорайону. Земельні ділянки, необхідні для реконструкції, ремонту та експлуатації існуючих магістральних наземних та підземних інженерних мереж, передаються об’єднанням власників будинків у користування, інші види мереж надаються у власність з встановленими правилами експлуатації. Усі ці ділянки використовуються власниками землі з обмеженнями. Межі цихоб’єктів та особливості їх використання встановлюють у проекті поділу території (мікрорайону, кварталу) та подають у складі проектів відведення земельних ділянок прибудинкових територій.

У разі неможливості поділу території мікрорайону, кварталу, групи будинків, окремі складові якої створювалися для спільного обслуговування групи будинків, без ущемлення інтересів співвласників цих будинків та порушення чинних норм і проектно-технічної документації прибудинкова територія об’єднується в одну земельну ділянку, яка переходить у спільне користування або спільну часткову власність співвласників будинків.

Проект поділу території є містобудівним обґрунтуванням виділення прибудинкових територій. Він розробляється на підставі проекту забудови території опорного (чергового) плану з урахуванням рішень містобудівної документації і містить графічний матеріал - план поділу прибудинкових територій, який виконується на відкоригованому топографо-геодезичному плані, і пояснювальну записку.

Але в тих випадках, коли на території мікрорайону (кварталу, групи будинків) є ділянки, не освоєні згідно з містобудівною документацією, або наднормативні надлишки території, необхідно встановити їх межі як резервних ділянок.

Економічна ефективність заходів щодо встановлення меж прибудинкових територій виражається додатковим надходженням у державний бюджет коштів за рахунок оплати земельного податку за прибудинкові території. Нагадаємо, що нині земельний податок сплачується лише за ділянку, на якій стоїть будинок, а встановлення та закріплення меж прибудинкових територій дозволить підвищити вартість нерухомості і збільшити надходження в державний бюджет України.

Процес управління фінансами базується на використанні механізмів фінансового менеджменту, складовою яких є правове і нормативне забезпечення управлінських рішень.Через розробку системи законів та інших нормативних, актів держава проводить відповідну фінансову політику і здійснює регулювання фінансово-господарської діяльності підприємств економічними методами.

Правові основи фінансів окремих суб'єктів господарювання перш за все базуються на конституційних нормах. Конституція України є важливим джерелом фінансового права і віддзеркалює в концентрованому вигляді правовий простір, в якому здійснюється розвиток підприємництва в нашій країні. Конституцією України регламентується право громадян на здійснення будь-якого виду підприємницької діяльності, не забороненої законом. Водночас, держава забезпечує розвиток конкуренції в підприємницькій діяльності, здійснює антимонопольне, кредитне, бюджетне та податкове регулювання, захищає права споживачів, контролює якість і безпеку продукції і всіх видів послуг та робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Конституція Україна формує правовий простір для розвитку вільного підприємництва в країні і водночас створює передумови для використання фінансового менеджменту як системи управління фінансами суб'єктів господарювання в економіці ринкового типу.

Правовим забезпеченням фінансового менеджменту є діючі Закони України, Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, накази та положення міністерств та відомств, установчі договори та статути підприємств.

Базовим законом в ієрархічній структурі законодавчих актів, прийнятих після проголошення незалежності, є Закон України "Про підприємництво" (від 07.02.1991 р.). Даний закон визначає принципи, суб'єкти, обмеження підприємницької діяльності та відповідальність за їх порушення.

Правові умови фінансово-господарської діяльності підприємств в нашій країні незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності регламентуються Законом України "Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 р. Даний закон визначає підприємство як основну організаційну ланку народного господарства України, самостійний господарюючий суб'єкт, що має права юридичної особи і здійснює будь-які види виробничої, науково-дослідної та комерційної діяльності, якщо вони не заборонені законодавством і відповідають цілям, що передбачені статутом підприємства.

Вищезгаданим законом регламентуються види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки, права і обов'язки господарюючих суб'єктів, порядок їх взаємовідносин з Іншими підприємствами і організаціями, Радами народних депутатів, органами державного управління. Важливе значення даного законодавчого акту полягає у створенні рівних правових умов діяльності підприємств різних форм власності, забезпеченні їх господарської самостійності.

Правові засади фінансово-господарської діяльності підприємств, створених у формі акціонерних товариств, товариств з обмеженою і повною відповідальністю, регламентує Закон України "Про господарські товариства" від 10.09.1991 р. Цей закон визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, права та обов'язки учасників і засновників.

З метою залучення зовнішніх фінансових ресурсів господарські товариства можуть випускати корпоративні або боргові цінні папери. Умови такої емісії в загальному вигляді регламентуються Законом України "Про цінні папери та фондову біржу" від 18.06.1991 р. Крім того, підприємства можуть здійснювати фінансові операції різного роду з цінними паперами, керуючись положеннями Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10.12.1997р.

Фінансово-майнові відносини підприємств регламентуються нормами цивільного права, зафіксованими у Цивільному кодексі України і Законі України "Про власність" від 07.02.1991 р. Даний закон визначає об'єктів і суб'єктів права власності, порядок використання власником майна для здійснення підприємницької діяльності, а також визначає право приватної, колективної, державної та інтелектуальної власності.

Фінансові відносини підприємства зі своїми працівниками щодо оплати праці регламентуються Законом України "Про оплату праці". Закон визначає економічні, правові і організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах з підприємством на підставі трудового договору.

Державне регулювання фінансових аспектів зовнішньоекономічної діяльності підприємств здійснюється відповідно до правових норм, закріплених у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р. Даний закон вводить основні терміни і положення, визначає суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності в Україні, встановлює форми зовнішньоекономічних угод і договорів. В розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цін світового ринку. Особливості та сфера застосування державного регулювання цін регламентуються Законом України "Про ціни і ціноутворен-ня". Порядок використання іноземної валюти визначається валютним законодавством України.

На підставі Закону України "Про систему оподаткування" від 18.02.1997р., підприємства мають певне коло юридичних обов'язків. Зокрема, вони зобов'язані:

Ø вести бухгалтерський і податковий облік;

Ø складати звітність про фінансово-господарську діяльність;

Ø сплачувати належні суми податків та обов'язкових платежів у встановлені законодавством терміни;

Ø допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для отримання прибутку, а також для перевірок із питань обчислення та сплати податків.

Порядок складання бухгалтерської звітності та подання статистичної звітності визначається Законом України "Про державну статистику" (в новій редакції від 13.07.2000 р.) та відповідними П(С)БО. Аудиторська перевірка звітності підприємств регламентується Законом України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.1993 р. зі змінами 1997р. Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності підприємств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки.

Фінансова політика держави у сфері оподаткування конкретизується у спеціальних актах податкового права, серед яких найбільш суттєве значення для підприємств мають Бюджетний кодекс України, Закони України "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про плату за землю", "Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів", Декрети Кабінету Міністрів України "Про акцизний збір", "Про місцеві податки та збори” з наступними змінами та доповненнями та ін. Кожний з перелічених законодавчих актів конкретизує певні аспекти державної податкової політики. Так, зокрема, сплата підприємством таких обов'язкових податків як податок на прибуток та податок на додану вартість регламентуються окремими законодавчими актами. Закони України "Про оподаткування прибутку підприємств" та "Про податок на додану вартість" визначають платників податку, об'єкти оподаткування, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету.

В цілому, характеризуючи податкове законодавство в Україні, слід відмітити його недосконалість і нестабільність, великий податковий тиск на підприємців і у зв'язку з цим неможливість формування власних фінансових ресурсів підприємств, достатніх для розширеного відтворення їх виробничих фондів. В ситуації, яка склалась на сьогоднішній день, навіть маючи високий рівень доступу до інформації, дуже важко прослідкувати за всіма змінами у податковому законодавстві і відреагувати на них належним чином. Так, наприклад, за період з 1991 р. неодноразово змінювалась система оподаткування прибутку підприємств. Податок на доход та податок на прибуток змінювали один одного тричі. За таких умов дуже важко здійснювати фінансове планування і прогнозування, гарантувати стабільність фінансової діяльності підприємства.

Взагалі сучасна податкова система містить багато протиріч, є громіздкою і непрозорою, що в свою чергу ускладнює ведення податкового обліку і в деякій мірі провокує поглиблення "тінізації" національної економіки. В результаті високого податкового тиску вимиваються власні оборотні кошти, погіршується фінансовий стан підприємств, збільшується розмір кредиторської та дебіторської заборгованості, що може призвести до їх банкрутства, якщо не вжити антикризових заходів. Дані заходи, а також дії підприємства при неможливості відновлення фінансової стабільності регламентуються Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", прийнятим в грудні 1999 р.

Таким чином, реформування податкової системи є однією з нагальних проблем удосконалення правової бази фінансового менеджменту. Особливо актуальним для України є прийняття нового податкового кодексу, який би виправив суттєві недоліки існуючого податкового законодавства, зменшив податковий тиск на суб'єктів підприємництва, урегулював кількість податків та спростив порядок їх справляння. Можливі критерії удосконалення податкової системи та формування ефективної податкової політики в Україні:

Ø стабільність;

Ø мінімальна кількість податків;

Ø системність і внутрішня цілісність оподаткування;

Ø платоспроможність платників податків;

Ø розумна достатність;

Ø ефективність;

Ø гнучкість;

Ø рівнонапруженість.

Водночас, з метою підвищення дієвості податкового механізму необхідно в більшій мірі задіяти стимулюючу функцію податків через систему таких пільг як зміна об'єкту оподаткування, зменшення бази оподаткування, диференціація податкових ставок, запровадження спеціального податкового режиму тощо. В цьому випадку будуть створені правові передумови для проведення на підприємствах ефективної податкової політики, спрямованої на збільшення фінансових ресурсів суб'єктів господарювання.

Ряд ефективних заходів в напрямку реформування податкового законодавства вже здійснено. Так, зокрема, 8.06.1998 р. прийнято Указ Президента України "Про фіксований сільськогосподарський податок", а 03.07.1998 р. - Указ Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб 'єктів малого підприємництва". У відповідності до цих нормативних актів сільськогосподарські та малі підприємства можуть сплачувати один податок, який замінює цілу низку податків, що діють на сьогоднішній день. Прийняті законодавчі акти можна розглядати як перший крок до зниження податкового тиску та спрощення порядку справляння податків.

Поряд з подальшим реформуванням податкового законодавства необхідно вдосконалити взаємовідносини між суб'єктами підприємництва та контролюючими органами (податковими службами, митними органами, органами контрольно-ревізійної служби та ін.), а також взаємовідносини між суб'єктами підприємництва та виконавчими органами місцевого самоврядування.

Дані питання слід вирішувати на законодавчому рівні і, перш за все, впорядкувати контрольно-ревізійні функції контролюючих органів, включаючи:

Ø визначення граничного переліку цих функцій;

Ø встановлення строків, періодичності та послідовності контрольних перевірок;

Ø розроблення лінійного механізму відповідальності контролюючих органів та посадових осіб за допущені підчас перевірок порушення;

Ø забезпечення підприємств нормативними документами, що регламентують діяльність відповідних контролюючих органів.

Важливим кроком у вирішенні проблеми взаємовідносин підприємців з контролюючими органами стало прийняття Указу Президента України. "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" (від 23.07.1998 р.). Цим законодавчим актом створені правові засади для захисту підприємців від некоординованих та незаконних дій контролюючих органів, набагато зменшена кількість перевірок підприємницьких структур, лібералізовано діяльність суб'єктів підприємництва, що в цілому сприяє зростанню підприємницької активності та росту творчої ініціативи фінансових менеджерів.

Нагальною проблемою удосконалення правового забезпечення фінансового менеджменту є необхідність систематизації законодавства про підприємництво. Саме існування значної кількості нормативних документів в Україні ще не є свідченням створення сприятливих умов для підприємництва. Відомо, що за період з 1990 року прийнято понад 1300 законодавчих актів, включаючи укази Президента України і декрети Кабінету Міністрів. Але в цей же час прийнято більше 500 законів про внесення змін в чинне законодавство, багато з яких стосуються сфери підприємництва. Так, зокрема, за роки Існування Закону України "Про підприємництво" в нього було внесено більше 20 змін і доповнень, а в Закон України "Про підприємства в Україні" - понад 30.

В цілому, характеризуючи існуюче законодавство в сфері регулювання управління підприємницької діяльності в Україні, необхідно відмітити його нестабільність, декларативний характер більшості положень, практичну відсутність механізмів реалізації, прагнення місцевих органів влади до власної нормотворчої діяльності, що не сприяє активній ролі фінансових менеджерів в управлінні фінансовими процесами на підприємствах. Для того, щоб законодавча система країни сприяла розвитку фінансового менеджменту, вона повинна надійно захищати інтереси підприємців, мати дійовий механізм реалізації, бути несуперечливою, стабільною і передбачуваною.

Отже реформування національного законодавства безпосередньо пов'язане з вирішенням проблем організації фінансової діяльності підприємств, забезпечення їх стійкості шляхом створення передумов для ефективного застосування концепцій фінансового менеджменту при управлінні фінансовими процесами.

Одним із головних напрямків вдосконалення законодавчої бази фінансового менеджменту є приведення її у відповідність до вимог ринкової економіки, ліквідація неоднозначності та суперечливості в деяких законодавчих актах, забезпечення ясності та простоти їх розуміння.

Можна погодитися з думкою багатьох науковців, які вважають за необхідне систематизувати законодавство України про підприємництво у вигляді Зводу законів про підприємництво і включити до нього норми Концепції державної політики розвитку підприємництва, норми законодавства України про місцеве самоврядування, норми Цивільного кодексу України та Законів України "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" та інших законодавчих актів, що регулюють діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, державних органів і органів місцевого самоврядування у цій сфері.

Процес систематизації законодавства про підприємництво повинен здійснюватись на основі глибокого пізнання соціально-економічної сутності та закономірностей розвитку підприємництва, а також на засадах єдиного розуміння стратегії державної політики розвитку підприємництва в Україні і ринкового реформування господарського механізму. Саме такий підхід до формування законодавчої бази підприємницької діяльності сприятиме підвищенню ролі фінансових менеджерів в управлінні фінансовими процесами суб'єктів господарювання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Встановлення прибудинкових територій.	\|	Організаційне забезпечення фінансового менеджменту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.