• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Системи.

Економічна думка в Україні в період панування радянської економічної

Вині 80-х років ХХ ст.

Х років ХХ ст.

Причини і форми застійних явищ в економіці 70-х – першій половині

Відбудови.

Господарство України в роки Другої світової війни та післявоєнної

Стан Західної України в 20-30-х роках ХХ ст.

Індустріалізація та колективізація в УРСР. Соціально- економічний

Воєнний комунізм” та нова економічна політика в Україні.

Економічне становище в Україні в 1914 – 1919 рр.

Системи та його трактування в економічній думці

Економічний розвиток України в умовах радянської економічної

6. Пошуки шляхів реформування господарської системи в другій поло-

1. Економічне становище в Україні в 1914 – 1919 рр.

Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припи-

нилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти, заводи і фаб-

рики збільшували воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів ши-

рокого вжитку. Металургійна промисловість України йшла до занепаду й розру-

хи; після деякого пожвавлення занепала кам’яновугільна промисловість Донба-

су. При майже стабільній кількості робітників у залізорудній промисловості ви-

добуток залізної руди скоротився. Катастрофічно зменшувався випуск продукції

хімічної, текстильної, харчової та інших галузей промисловості. Зазнало великої

розрухи сільське господарство. Внаслідок руйнувань, заподіяних транспортному

господарству, скорочувались обсяги перевезень. Нестерпна інфляція та зростан-

ня державної заборгованості зробили ще тяжчим становище широких верств на-

селення.

Складний і суперечливий етап економічної історії України ознаменувала

національно-демократична революція 1917-1919рр. У березні 1917 р. представ-

ники української інтелігенції утворили Центральну Раду ( ЦР ), що ставила за

мету домогтися автономії у складі Росії. Але ЦР не змогла налагодити ефектив-

ного державного управління, забезпечити стабільність і порядок, організувати

економіку. Тільки після прийняття Третього універсалу і створення Української

Народної Республіки (УНР), тобто через кілька місяців Центральна Рада обна-

родувала основні принципи своєї економічної політики. Значне місце в Третьому

універсалі відведено вирішенню аграрних питань. Оголошувалося скасування

приватної власності на „землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств

сільськогосподарського призначення, а також на удільні монастирські, кабінет-

ські та церковні”. Ці землі мали перейти в руки трудящих селян без викупу. У

Третьому універсалі також декларувалась необхідність „доброго упорядкуван-

ня виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої ор-

ганізації праці”. Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня. Од-

нак уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в реалізації цієї програми.

Центральна Рада поступово відмовилась від негайного вирішення аграрного пи-

тання.

Малоефективною виявилась політика Центральної Ради щодо фінансів та

промисловості. Бракувало грошей навіть для виплати зарплатні. Не виконувалася

й обіцянка щодо встановлення державного контролю над промисловістю. Оста-

точно банкрутство економічної політики Ради стало очевидним після окупації

України німецькими та австро-угорськими військами. Центральна Рада переста-

ла існувати.

З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського в українській національ-

но-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався на-

маганням відновити правопорядок та ліквідувати „соціалістичні експерименти”

Центральної Ради, насамперед в економіці. Засуджуючи діяльність „соціалісти-

чної Центральної влади” він виступив за відновлення приватної власності й сво-

боди підприємництва. Ці його погляди були втілені у „Грамоті до українського

народу” від 29 квітня 1918 р. Розпочалася розробка аграрного законодавства. В

липні 1918 р. був опублікований „Проект загальних основ земельної реформи”.

Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок виділення селя-

нам державних, удільних, а також викуплених у великих приватних власників

земель. Землею за викуп наділялися лише заможні господарі. Лісові угіддя за-

лишалися за власниками і серед селян не ділилися. В цілому Проект був консер-

вативним і більшістю селян не сприймався.

Відновлювалися старорежимні порядки і в промисловості. Уряд повертав

націоналізовані підприємства колишнім власникам. На виробництві обмежува-

лась свобода профспілкової діяльності, рівень зарплати визначався власником

фабрики і т.ін. Внаслідок такої політики влітку і восени 1918р. Україною проко-

тилася хвиля робітничих страйків і селянських заворушень, які разом з іншими

причинами призвели до ліквідації «держави Павла Скоропадського».

У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією. Її економічний

курс не відзначався послідовністю, особливо на початку діяльності. Одним із пе-

рших своїх заходів Директорія оголосила про намір ліквідувати нетрудові гос-

подарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав

намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим

самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських ко-

зирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітни-

ків та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Кон-

гресові. Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки перева-

жної більшості спеціалістів.

Непослідовність курсу Директорії виявилась і в розробці аграрної політи-

ки. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи

маси селянства, вона пообіцяла поміщикам компенсацію затрат на агротехнічні,

меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевлас-

никами залишалися будинки, худоба, виноградники та ін. Проголошувалась не-

доторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації

не підлягали землі іноземних підданих. Згідно із законом Директорії УНР від 4

січня 1919 р. українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на

території України. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від

розпаду економічне життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розці-

нені як пропоміщицькі та прокуркульські й відкидалися.

У результаті збройного повстання, що відбулося на початку листопада

1918 р. відкрилася нова сторінка історії Східної Галичини. Була повалена влада

Австро-Угорської монархії й проголошена Західноукраїнська Народна Респу-

бліка ( ЗУНР ). Законодавчим органом ЗУНР, а потім ЗОУРН стала Українська

Народна Рада. В її програмній декларації від 5.11.1918р. проголошувалося наро-

довладдя, основи економічної політики республіки, гарантувалися права і свобо-

ди громадян, їх національна та соціальна рівність. Для вирішення аграрного пи-

тання був створений Генеральний Секретаріат із земельних справ.

Найбільшою турботою Секретаріату було забезпечення населення й армії

продуктами харчування. Гострою проблемою була нестача промислових виробів.

Тому Секретаріат внутрішніх справ змушений був вжити ряд радикальних захо-

дів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності він зосе-

редив у своїх руках. Завдяки цим заходам вдалося врятувати людей від голоду.

За умов постійного руйнування й воєнних дій західноукраїнському урядові

вдалося налагодити роботу адміністрації краю, уникнути поширення епідемій,

забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу, а почасти - й те-

лефону.

Було проведено земельну реформу. В її основі лежав принцип збереження

приватної власності на землю. Конфіскації підлягали лише державні землі, землі,

що належали членам пануючої династії, землі двірські й церковні, землі, набуті з

метою спекуляції, а також ті, які перевищували певну дозволену норму площі.

Наділення землею передбачалося почати одразу після закінчення війни. До того

часу землею мали розпоряджатися земельні комітети.

Успіхи державного будівництва ЗУНР були перекреслені воєнними невда-

чами Радянської Росії на полях битви першої світової війни. Непослідовність і

нерішучість українських національних урядів у проведенні економічних перет-

ворень були найголовнішими причинами поразки національної революції і втра-

ти державності.

2. „Воєнний комунізм” і нова економічна політика в Україні

У кінці 1918 – на початку 1919 р. значна частина України була більшови-

цькою. Навесні 1919 р. на території УРСР було введено жорстку економічну по-

літику „воєнного комунізму”. Ця політика передбачала націоналізацію всієї

землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, лік-

відацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів та то-

варів. Під партійний контроль було взято фінанси. Фінансове господарство

України було підпорядковане фінорганам Росії. Відбувалося одержавлення про-

мисловості.

Найголовнішим для більшовиків в Україні було питання щодо хліба. Піс-

ля проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в

центральну Росію ешелони з хлібом. Вивіз його супроводжувався реквізиціями,

насильством над селянством, здійснювався терор над українським селом. 11 січ-

ня 1919р. Раднарком РРФСР ухвалив декрет "Про продрозкладку”, дія якого з

березня поширювалася й на Україну. Згідно з ним селяни мали здавати владі усі

надлишки і навіть частину необхідної їм сільськогосподарської продукції, перш

за все - хліба. Були створені спеціальні продовольчі загони. Однак, селянство ві-

дмовлялося здавати хліб і до липня 1920р. загальний план продрозверстки ста-

новив 153 млн. пудів хліба, тобто був виконаний лише на 10%.

Опорою більшовиків в українському селі стали комнези – комітети неза-

можних селян. Вони діяли проти основної частини селянства. З їх допомогою

матеріальна база заможних господарів України була підірвана . Значна частина

селянства зовсім припинила виробництво.

Наслідком дефіциту продуктів і засухи став голод 1921 – 1923 рр. Особли-

во болісно голод відбився в селах, бо перевага в продовольчому постачанні на-

давалася промисловим районам, а не голодуючим в сільській місцевості.

Не до всіх селян уряд ставився однаково. Поволзьким селянам і біженцям з

Поволжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України.

Про голод в Україні влада замовчувала. Тільки в грудні 1921р., коли продовольчі

ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зростала смертність

від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу

українського хліба до РРФСР було зменшено з 57 до 27 млн. пудів. Водночас

уряд УРСР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній рес-

публіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися

голодуючі Росії, - повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення

за рахунок загальнодержавного продовольчого фонду. Республіканські органи

влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок

внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РРФСР. На

початку січня 1922р. Раднаркому УРСР дозволили звернутися за допомогою до

міжнародних організацій.

Загалом голод 1921-1923рр. за приблизними оцінками, «коштував» Україні

1,5 – 2млн. жертв.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання нев-

доволення більшовиками. Воно вилилося у військові заколоти, великі робітничі

страйки та селянські повстання. У 1921 р. уряд змушений був визнати повний

провал політики „воєнного комунізму” і перейти до нової економічної політи-

ки (НЕП).

Основні складові НЕПу: відновлення торгівлі та товарно-грошових відно-

син; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл при-

ватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх

старим власникам; введення господарського розрахунку на підприємствах (право

продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій ( передача на певних

умовах і на певний строк права експлуатації окремих державних об’єктів); від-

новлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди;

зменшення державного втручання в економіку; зміна продрозверстки продпода-

тком. За собою уряд залишав контроль за важкою промисловістю, банками, тра-

нспортом і зовнішньою торгівлею.

У сільському господарстві передбачалася система заходів, серед яких най-

головнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір податку визнача-

вся напередодні посівної і був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки,

передбаченої на 1921р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на

ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використо-

вувати найману працю.

У промисловості НЕП передбачав повернення дрібних та середніх підпри-

ємств їхнім власникам, проведення децентралізації управління промисловістю.

Підприємства могли об’єднуватися у трести. Була відмінена обов’язкова трудова

повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У проми-

словості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час

проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом

створення концесій та спільних підприємств.

У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної,

державної та кооперативної, відкривалися ярмарки. У 1922 – 1924 рр. було вве-

дено в обіг нову грошову одиницю – червонець, який дорівнював 10 золотим ка-

рбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Була

введена єдина система податків, створювалися ощадні каси й ощадний банк.

НЕП сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалась єдина сис-

тема кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона

сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі й збуту продукції, ефекти-

вному кредитуванню селянських господарств.

В умовах НЕПу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промис-

ловості, виробництво предметів споживання. Проте відставали галузі важкої

промисловості, транспорт і зв’язок, які були під контролем держави. Ставала

очевидною невідповідність між ідеологією більшовиків і їхньою повсякденною

практикою.

В кінці 20-х років НЕП було відкинуто. Приводом до цього стала чергова

хлібозаготівельна криза 1927 – 1928рр. На початку 1928р. почали застосовува-

тись командно - адміністративні заходи керівництва.

3. Індустріалізація та колективізація УРСР

СРСР, і в тому числі і Україна залишалися аграрно-індустріальними, їхня

економіка вимагала технічної й технологічної модернізації. В 1928р. був розроб-

лений проект корінних економічних перетворень. Була обрана стратегія приско-

реного розвитку важкої промисловості, головними етапами якого стали

п’ятирічки.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловос-

ті, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму

трудівників і примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського го-

сподарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зов-

нішньої торгівлі і ін.

На відміну від розвинутих країн світу індустріалізація в СРСР здійснюва-

лася не для задоволення споживчих потреб населення, а для промисловості.

Визнаючи, що в Україні утвердився тоталітарний режим і вона була позба-

влена навіть залишків національної економіки, все ж слід зазначити, що будів-

ництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень вели-

ких індустріальних країн Європи. Її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів

перевищував показник 1913 року. Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не

мало змоги здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий пе-

ріод.

Одним з основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село.

Для цього треба було колективізувати сільське господарство. Перехід до колек-

тивізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927 - 1928рр. За умов зростання

ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчи-

ми цінами. В січні 1928р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення щодо при-

мусового вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої

колективізації сільського господарства.

Колективізація почала здійснюватись вже в 1929 р., названому „роком ве-

ликого перелому”. Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду

всіх інших республік Радянського Союзу здійснити колективізацію. 24 лютого

1929 р. С.Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям

України, в якій ставилося завдання: „Степ треба цілком колективізувати за час

весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930р."

Початок колективізації показав, що селяни не бажали вступати до колек-

тивних господарств (колгоспів). Адже усуспільнювались не тільки засоби виро-

бництва, а й продуктивна худоба, птиця, реманент. Досягти цього вдавалося ли-

ше шляхом грубого насильства. Ті, хто не вступав до колгоспу, прирівнювалися

до ворогів радянської влади і злочинців. Особливо активним був наступ проти

заможних селян – куркулів. До цієї категорії відносили не тільки тих, хто вико-

ристовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму

господарстві двигун або просто мали хату, покриту бляхою. Застосовувалася по-

літика відкритого терору: розстріли, ув'язнення, виселення у віддалені райони (

Урал, Сибір, Далекий Схід).

Але й це не допомагало. Селяни відмовлялися йти у колгоспи, продавали

або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало ко-

лективізації. У 1928-1932рр. в Україні було винищено майже половину стада по-

голів’я худоби. У багатьох випадках проявлялися відкриті селянські протести,

які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. На їх

придушення відправлялися регулярні війська. Події набували загрозливих масш-

табів. Щоб заспокоїти селянство, в березні 1930 р. газета "Правда" надрукувала

статтю Й.Сталіна "Запаморочення від успіхів", де засуджувалися „перегини” в

колгоспному будівництві. Відповідальність за „викривлення партлінії” перекла-

далась на місцеві органи влади. Почався масовий вихід селянства з колгоспів.

Але такий перебіг подій не влаштовував керівництво. Тому вже у вересні 1930р.

відновився наступ на селян-односібників, а до кінця 1932 р. в УРСР було колек-

тивізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі.

Головною метою партії залишалася індустріалізація країни. Для закупівлі

за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її мо-

жна було, тільки експортуючи сировину, зокрема зерно. Світові ціни на зерно рі-

зко знизились. Та незважаючи на це, експорт його зростав. У багатьох колгоспах

було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом, селяни голодували. Окремі

колгоспи розпалися.

Навесні 1932р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли

успішно провести весняну сівбу. План заготівок зерна був не виконаний. В Укра-

їну прибула надзвичайна комісія на чолі з Молотовим. Внаслідок її адміністра-

тивних дій, коли з колгоспних і селянських комор вивезли все до зернини, взим-

ку 1932 -1933 р. в селах України розпочався голодомор. Намагаючись врятувати-

ся, тисячі селян ішли до міст, де весною скасували хлібні картки і можна було

купити хліб. Але сільським жителям продавати хліб заборонялося. Селянам та-

кож не дозволялося самостійно найматися на роботу на промислові підприємст-

ва, переходити або переїжджати до Росії. Загалом, за різними підрахунками, від

голодомору 1932-1933 рр. в Україні загинуло до 9 млн. чоловік.

Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки національно-визвольної

боротьби західноукраїнські землі були розділені між Польщею, Румунією і Чехо-

Словаччиною. Ці країни значно відставали від промислово розвинутих країн Єв-

ропи. Західноукраїнський регіон залишався аграрно-сировинним придатком, ри-

нком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили для іноземних країн.

Продуктивні сили Галичини розвивалися відповідно до інтересів польської еко-

номіки (85% підприємств були дрібними, понад 80% населення краю займалися

сільськогосподарським виробництвом).

Західні українці зуміли організувати економічну самооборону проти іно-

земної експлуатації. Вже в перші повоєнні роки було створено широку мережу

споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Очо-

лював українську кооперацію в Польщі Ревізійний союз українських кооперато-

рів.

Закупівельно-збутові кооперативи змогли організувати заготівлю сільсько-

господарських продуктів серед своїх членів, забезпечити їх реманентом, насін-

ням. Селянські кооперативи налагодили експорт окремих видів продуктів за ко-

рдон. Виробнича кооперація займалася переробкою сільськогосподарської та

іншої продукції. Особливі успіхи мала молочарська кооперація, яка вийшла на

європейський ринок.

Кредитні кооперативи мобілізовували заощадження, надавали вигідні кре-

дити. При Центробанку був створений „Фонд господарської розбудови”, який

сприяв створенню нових виробництв.

На положенні відсталих окраїн Румунії були Буковина і деякі повіти Бес-

сарабії. Буковинська промисловість залишалась напівкустарною, найбільш роз-

виненою була харчова промисловість.

Повільно розвивалась і промисловість Закарпаття, вона теж була напівкус-

тарною.

В умовах іноземного панування гальмувався розвиток сільського госпо-

дарства. Аграрні реформи не могли задовольнити потреби українського села.

Мав місце масовий селянський рух, масова еміграція за кордон. Економіка була

кризовою.

Таким чином можна зробити висновок, що у міжвоєнний період Україна

залишалася територіально роз’єднаною, а її економіка розвивалася за принципа-

ми, що мало узгоджувалися з інтересами українського народу.

4. Господарство України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови

Початок Другої світової війни приніс Україні значні територіальні зміни.

Західноукраїнські землі ( Східна Галичина і Західна Волинь в 1939 р., Північна

Буковина й Південна Бессарабія в 1940 р.) були приєднані до Радянської України

і СРСР в цілому. Це привело до важливих економічних змін. Було ліквідовано

приватну власність на основні засоби виробництва, націоналізовано поміщицькі

землі, промислові підприємства, торгівлю і транспорт. На селі здійснювалася

експропріація власності заможного селянства.

Водночас радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію

промислових підприємств. Зі Сходу країни направляли ешелони з верстатами,

обладнанням, машинами. Особливу увагу приділяли підприємствам харчової,

легкої, місцевої промисловості. На початок Великої Вітчизняної війни 1941р. в

Західній Україні фактично було ліквідоване безробіття. Будівництво, реконст-

рукція фабрик і заводів збільшили потребу в робочій силі. Розпочалося пересе-

лення робітників у східні райони України. Проводилась земельна реформа. Су-

цільна колективізація сільського господарства не ставила її головної мети. Кон-

фісковані землеволодіння передавалися селянським комітетам, яким належало

поділити її серед безземельних і малоземельних селян. Решта мала послужити

основою для створення радгоспів і колгоспів. Колективізація розпочалася навес-

ні 1940 р., а до середини 1941 р. було колективізовано близько 13% господарств.

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли, незважаючи

на політичну й економічну недоцільність, було націоналізовано сотні дрібних,

фактично ремісничих підприємств, а також кооперації, надмірне скорочення

приватної торговельної мережі, бюрократична неповороткість нових управлінсь-

ких структур у сфері виробництва й обслуговування призвели до значних пере-

боїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Ці та інші упущення,

що негативно вплинули на матеріальне становище населення, не кажучи вже про

репресії, не могли не викликати, а в багатьох випадках і зміцнити політичні сум-

ніви значної частини західноукраїнського суспільства.

В 40-х роках ХХ ст. остаточно виявилося призначення збудованої „матері-

ально-технічної бази соціалізму” як, потужного воєнно-промислового комплек-

су. На початку війни господарство України було переорієнтовано на потреби

оборони. Почалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів.

Майже все обладнання з українських електростанцій було вивезене і встановлене

на нових станціях. Зерно та інші види продовольства форсованими темпами ви-

возились на державні заготівельні пункти. Що неможливо було вивезти – спалю-

вали. У Донбасі були затоплені всі шахти, зруйновані мости, залізниці, телегра-

фні лінії тощо.

Фашистський режим, встановлений на українських землях, визначив перед

собою завдання - підкорити й колонізувати Україну. Серед інших заходів окупа-

ційної влади окремо слід підкреслити примусову мобілізацію робочої сили з

України. Німці з властивою їм педантичністю здійснювали пограбування Украї-

ни, вивозячи з неї промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно,

м’ясо, олію, масло, цукор і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Проми-

слові підприємства, що залишилися непошкодженими, були оголошені власніс-

тю Німеччини і нещадно експлуатувалися.

Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики в 1941р., вдавалися до

тактики „спаленої землі», тобто знищували за собою все, що би міг використати

противник. Як наслідок, - Україна в ході Другої світової війни зазнала більше

руйнувань, аніж будь-яка інша європейська країна. На руїни були перетворені

720 великих і малих міст, 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підпри-

ємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-

дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, МТС. Десять мі-

льйонів чоловік залишились без даху над головою. Проте найстрашнішими були

людські втрати, що становили 8млн.чол. (військові – 2,5млн., цивільні – 5,5 млн.).

Загальні ж демографічні втрати, які включають убитих в боях, померлих у конц-

таборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становлять 14,5 млн. чол.

Відбудова зруйнованого господарства відбувалася в надзвичайно складних

умовах. За роки війни змінилася структура економіки. Відбудова промисловості

здійснювалася однобоко. Як і раніше, випереджуючими темпами розвивалися

галузі важкої промисловості, хронічно відставала харчова й легка промисловість.

До травня 1945р. було відбудовано й введено в дію майже 3 тис. великих проми-

слових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробни-

чих потужностей.

Особливо складним у повоєнний період було становище в сільському гос-

подарстві. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння,

робочих рук. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу

створеного ним продукту. Оплата праці була символічною, існували селяни в

основному за рахунок обробітку присадибних ділянок. Селяни також не забез-

печувалося пенсіями. Майже всі колгоспники не мали паспортів і без особливо-

го дозволу не могли залишити села. Катастрофічний стан сільського господарст-

ва України довершила посуха, що знищила врожай у південних областях респу-

бліки. Почався голод 1946 – 1947 рр., який охопив Одеську, Ізмаїльську, Кірово-

градську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. А в цей час ек-

спорт зернових із СРСР тільки в 1946р. становив 1,7 млн. т. При цьому поставки

здійснювалися за цінами нижче світових і переважно - в кредит. Становище було

жахливим, уряд змушений був надати, хоч і мізерну, допомогу голодуючим.

Після голоду розпочалося повільне піднесення сільського господарства. З

метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946р.

почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства. Введені були гро-

шові й натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубу-

вання садів. У 1947р. Перший секретар ЦК КПУ М. Хрущов розпочав в Україні

гучний проект, що передбачав об’єднання колгоспів у так звані „агроміста”. Але

цей проект викликав незадоволення селянства і уряд змушений був відмовитись

від нього.

У цілому ж до початку 50-х років ХХ ст. сільське господарство залишалося

збитковим.

У грудні 1947 р. з метою зміцнення фінансів було здійснено грошову ре-

форму, яка ще більше погіршила становище простого населення. Її проводили

конфіскаційними методами. Старі гроші обмінювали на нові у співвідношенні

10:1. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. переоцінювались карбова-

нець за карбованець, віз 3000 до 10000 крб. – з розрахунку 3:2, а понад 10000 –

зменшувалися наполовину. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмі-

нювалися як 5:4, тобто вилучалось 20% їхніх грошових нагромаджень. Оскільки

ці заходи призвели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 р. були під-

вищені оптові ціни на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень. 31 бе-

резня 1950 р. був підвищений курс карбованця щодо іноземних валют, переведе-

но його на власну золоту базу.

Значні зміни в перші повоєнні роки сталися в західних областях України.

Тут розпочалася форсована ліквідація приватної власності, примусове залучення

селян до колгоспів, поспішна індустріалізація. Розширювалися старі виробницт-

ва: видобуток нафти, природного газу. Створювалися нові галузі промисловості:

хімічна, виробництво автобусів, радіоапаратури.

У цілому в 1950 р. промислове виробництво становило 10% загальноукра-

їнського (проти 3% у 1940 р.).

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шля-

хом командно-адміністративних методів управління. Поряд із вагомими успіха-

ми в промисловості, сільське господарство значно відставало. Характерною ри-

сою повоєнної відбудови було й те, що економічний розвиток відбувався пере-

важно на екстенсивній основі.

5. Причини і форми застійних явищ в економічному житті 70-х – першій

половині 80-х років ХХ ст.

У 50-х – 60-х роках основні напрямки економічної політики в Україні за-

лишалися практично незмінними. Але після смерті Й.Сталіна були здійснені

спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, не чіпаючи при цьому

основ тоталітарного суспільства.

Значну увагу було приділено реорганізації управління промисловістю.

Щоб зменшити розтратність централізованого виробництва, з 1953 р. почалося

скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної

влади республіканському керівництву. В 1957 р. М. Хрущов замість старої мініс-

терсько-вертикальної системи ввів нову територіально-горизонтальну систему

управління, засновану на радах народного господарства (раднаргоспи). При цьо-

му Держплан зберігався. Він продовжував здійснювати загальне керівництво,

планування та координацію у всесоюзному масштабі. Реформі не підлягали вій-

ськова промисловість і енергетика. Кінцевим результатом мало стати ефектив-

ніше управління економікою і швидке господарське зростання.

І дійсно, організація раднаргоспів мала певний ефект. Внаслідок ліквідації

окремих міністерств значно був скорочений адміністративно-управлінський апа-

рат. Були закриті сотні дрібних підприємств, які дублювали одне одного. Виві-

льнені виробничі площі були задіяні для виготовлення нових видів продукції.

Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств. Зменшилась

кількість зустрічних перевезень вантажів. На території України було створено 11

раднаргоспів. Майже вся промисловість (90% підприємств) була підпорядкована

Раді Міністрів УРСР, внаслідок чого зросла самостійність українських органів

управління. Тисячі підприємств, позбувшись опіки центру, запрацювали на пов-

ну потужність. Почалось виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів,

приладів. Внутрішній ринок наповнювався телевізорами, радіоприймачами,

пральними й швейними машинами, пилососами, холодильниками, велосипедами

та іншими товарами вітчизняного виробництва, яких раніше не вистачало. Темпи

приросту промислової продукції майже вдвічі перевищували ці ж самі показники

за період 1965 -1985 рр.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи ма-

ли половинчастий характер. Не ставилося питання щодо повного зламу команд-

но-адміністративної системи, скасування централізації. В той час як промислово

розвинуті країни світу розгортали ресурсозберігаючі технології, Радянський Со-

юз „переганяв” їх за видобутком сировини.

Поряд з експериментами в промисловості, йшло реформування сільського

господарства. На вересневому 1953 р. Пленумі ЦК КПРС М.Хрущов добився

для колгоспів підвищення в 2-5 разів закупівельних цін на м’ясо, молоко, зерно,

масло; списання боргів; зменшення обсягів обов’язкових поставок державі сіль-

ськогосподарської продукції; зниження податків.

Забезпечувати харчами мали тільки колгоспи й радгоспи. Індивідуальне

присадибне господарство планували різко скоротити і незабаром повністю лікві-

дувати. Видавали абсурдні закони, що забороняли мати в приватному господарс-

тві більше однієї корови. У цілому негативні наслідки мала й ліквідація М Хру-

щовим МТС та передача їхньої техніки колгоспам. Великої шкоди господарству

України було завдано створенням Канівського і Київського водосховищ, які „за-

брали” сотні тисяч гектарів родючих земель, зіпсували водний басейн Дніпра.

В жовтні 1964 р. в СРСР до влади прийшло нове керівництво, яке очолив

Л.Брежнєв. Прагнучи задекларувати свою нібито реформаторську сутність, воно

почало з економічної реформи, яку часто називають „Косигінською реформою”.

Вона повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як

збільшення потреби в капіталовкладеннях незавершеного будівництва, масовий

випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники, створи-

ти на підприємствах фонди матеріального стимулювання; кредитувати промис-

лове будівництво, а не надавати дотації; ліквідувати раднаргоспи і відновити га-

лузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільгосппродукцію;

перерозподілити частку національного прибутку на користь аграрного сектора.

Перші кроки реформи дали позитивні результати, але вже на початку 70-х

років темпи реформи почали знижуватись. Керівництво СРСР поступово відмо-

вилося від будь-яких реформ. Наступили роки застою.

До середини 70-х років ХХ ст. радянська економіка повністю втратила

притаманний для 50-60-х років динамізм, розвиваючись екстенсивними метода-

ми. Українська економіка перетворилась на інтегральну частину „ загальносоюз-

ного народногосподарського комплексу”, стала заложницею економічної страте-

гії центру. В Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що

робило республіку залежною від інших регіонів СРСР.

Її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки – видобуток вугіл-

ля, металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів - швидко за-

непали через брак нових технологій, ставали нерентабельними.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і

військово-промисловий комплекси (ВПК). В середині 70-х років частка ВПК у

загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60%. На військо-

ву промисловість працювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси в стру-

ктурі економіки обумовили її деформований, нераціональний характер.

Протягом 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного ро-

звитку, що перетворилося на якісний занепад на початку 80-х років. Замість

впровадження нових технологій, інтенсифікації праці (а трудових ресурсів вже

не вистачало), переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цик-

ли тощо, розвиток промисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощу-

вання паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до вироб-

ництва нових природних ресурсів, наслідком чого повинні були стати сировинна

і екологічна кризи. Це давало короткочасний ефект, а фондовіддача падала,

якість продукції не відповідала тогочасним вимогам. Поглибилися диспропорції

між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Аналогіч-

ною була ситуація і в сільському господарстві, де, незважаючи на запровадження

масштабних програм механізації, хімізації та меліорації , значне фінансування,

результати були мізерними. Так, механізація фактично була зведена до поста-

чання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки; хімізація значною мірою

спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а

меліорація - призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного

балансу.

Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо наприкінці 60-х

– на початку 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей,

то в подальшому цей процес уповільнився , навіть незважаючи на постійне зрос-

тання середньої заробітної плати. Яскравим свідченням цього стало величезне

нагромадження заощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкі-

нці 70-х років ХХ ст. становили 32 млрд. крб. Неможливість реалізації доходів

через дефіцити на споживчі товари вела до зростання інфляції, спекуляції, роз-

витку тіньової економіки, формування мафіозних угруповань.

Отже, криза, що охопила економіку, була результатом тогочасних методів

господарювання. Економічна система, заснована на суцільному одержавленні за-

собів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла

забезпечити зацікавленості людей у наслідках своєї праці.

6 . Пошуки шляхів реформування господарської системи в другій половині

80-х років ХХ ст.

Друга половина 80-х років характеризується кризою усіх сфер життя

СРСР. Разючого удару і без того критичному станові завдали падіння цін на на-

фту і природний газ на світовому ринку. На квітневому 1985 р. пленумі ЦК

КПРС М. Горбачов оголосив про потребу докорінних змін у галузі економіки й

політики, соціальному й духовному житті. Почався період, що ввійшов в історію

під назвою „перебудови”.

Висунута програма перетворень в економіці передбачала „прискорення

соціально-економічного прогресу” країни на основі широкого впровадження до-

сягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людсько-

го фактора. Реформатори прагнули поєднати ринок із централізованим плану-

ванням. Тому спроби добитися економічного зростання через розширення прав

підприємств, активізацію приватної ініціативи не мали успіху. Наслідком цього

були: подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найши-

рших верств населення. Утвердження в держсекторі бартерної економіки, в під-

приємницькому секторі головним стало не виробництво, а продаж товарів. Гіга-

нтськими темпами почав зростати внутрішній і зовнішній борг. Значною переш-

кодою на шляху реформування економіки України був її структурний дисбаланс.

Зокрема, питома вага важкої промисловості становила більше 60%. Оборонні га-

лузі поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу. 95% продукції виробляли

підприємства союзного підпорядкування. Залежність України від центру була

закріплена в союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип

передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки

та наступний її перерозподіл поза зв’язком з вилученою сумою, результатами

виробничої діяльності та розмірами споживання.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально-

економічні проблеми і, як наслідок, призвели до формування масового незалеж-

ного робітничого руху. Першим рішучим кроком на шляху до повної національ-

но-державної незалежності було прийняття Верховною Радою України 16 липня

1990р. „Декларації про державний суверенітет України”. Цей документ прого-

лосив „верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в

межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”. Те-

риторія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Підкрес-

лювалося також виключне право українського народу на володіння, користуван-

ня й розпорядження національним багатством України.

Логічним продовженням Декларації став закон „Про економічну самостій-

ність Української РСР”, прийнятий 2 серпня 1990р. Головними принципами еко-

номічної політики було визнано: власність народу республіки на її національне

багатство і національний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм

власності та їх державний захист; повну господарську самостійність і свободу

підприємництва; введення національної грошової одиниці, самостійність регу-

лювання грошового обігу; створення національної митниці; захищеність внутрі-

шнього ринку тощо.

Тим часом тривав спад виробництва у всіх галузях господарства. 1 листо-

пада 1990р. було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за

картками споживача з купонами. 24 серпня 1991 Верховна Рада Української РСР

проголосила Акт незалежності України.

7. Економічна думка України в період панування радянської економічної

системи

Втілення в реальність соціалістичної ідеї, теоретичною основою якої був ма-

рксизм, було розпочато в Росії, коли влада опинилася в руках Всеросійської ко-

муністичної партії (більшовиків). Здійснивши соціалістичну революцію, більшо-

вики отримали як об'єкт для експерименту величезну країну, економіка якої хоч

і вступила вже в ринкову фазу розвитку, але характеризувалася багатоукладністю

форм господарювання. Ідеологом був В.І.Ленін (1870 – 1924рр. ), він розділяв і

розвинув погляди марксистської класичної школи.

Соціалізм у розумінні Леніна постає, насамперед, як державна структу-

ра. Хоча у віддаленій перспективі, на вищій фазі, передбачалось відмирання

держави як політичної організації. На стадії ж соціалізму, вона вкрай необхідна

для організації правильного функціонування цієї першої фази комуністичного

суспільства. Вона мусила здійснювати загальний облік і контроль за виробниц-

твом та розподілом, а всі громадяни трансформуватися в службовців за наймом

держави, службовців і робітників всенародного державного «синдикату».

Соціалізм, як вважав він, мав спостерігатись у всіх заходах, що підсилю-

ють державний контроль над економікою, оскільки «соціалізм є не що інше, як

державно-капіталістична монополія, звернена на користь усього народу ».

У зв'язку з цим було запропоновано систему заходів, покликаних забезпечити

жорстку централізацію управління економікою, в чому і вбачався рух до соціалі-

зму. Такими заходами повинні були стати: об'єднання всіх банків в один і дер-

жавний контроль над його операціями, примусове синдикування промисло-

вців і торговців, а потім націоналізація синдикатів, примусове об'єднання на-

селення в споживчі товариства та контроль за ними. Найважливішою специфі-

чною особливістю соціалістичної системи господарства вважався планомірний

характер її функціонування.

Володіючи і розпоряджаючись всіма наявними ресурсами, суспільство отри-

мувало можливість свідомо регулювати свої економічні дії, що і реалізувалося в

практиці складання загальнодержавних планів. Директивний характер цих пла-

нів давав підставу оголошувати їх основним засобом перетворення суспільних

відносин згідно з поставленими цілями. Такий телеологічний (від грецьк. telos —

ціль) підхід до планування був досить розповсюдженим серед радянських економі-

стів 20-30-х pp. ХХ ст.

Деякі економісти – Я.Дімаштейн, М.Соболєв, Л.Діц та ін.- відзначали негати-

вні наслідки централізованого ціноутворення, диспропорції економічного розвит-

ку, товарний дефіцит, неправомірність тотального планування, вказували на мож-

ливість кризи монополізованої державою економіки.

Особливе місце в той період займала критика так званої «волобуєвщини» - як

прояву українського націоналізму в економічній думці. Михайло Волобуєв у

1928 р. виступав з ідеєю про переваги самостійного економічного розвитку Украї-

ни. Критикував імперську політику Росії. На його думку, Україна володіла доста-

тнім економічним потенціалом, щоб могти самостійно розвиватися і інтегрувати у

світову економіку. За свої ідеї Волобуєв був оголошений ворогом народу і репре-

сований.

Ідеями ворогів народу також було визнано «неонародницькі» економічні кон-

цепції О. Челінцева і О. Чаянова. Розроблений ними план аграрних реформ не

був втілений в практику. Соціально ворожими були названі економічні ідеї

Туган-Барановського і Слуцького.

З 30-х років минулого століття економічна думка України практично стала на

бік комуністичного догматизму. Економічна теорія розвивалася за соціальними

замовленнями, перебувала в ізоляції від світової економічної думки. Усі немарк-

систські теорії вважалися вульгарними і небезпечними, а тому були розкритико-

вані і засуджені.

У середині 60-х pоків ХХ ст.в Радянському Союзі почала пробивати собі

дорогу ідея використання ринкових регуляторів для підвищення ефективності

соціалістичної економіки. Необхідність реформ усвідомлювалася і частиною

правлячої еліти, хоча поворот в бік ринку був справою нелегкою, насамперед з

ідеологічних міркувань.

Наріжним каменем стала стаття харківського економіста, професора

Євсея Григоровича Лібермана (1897-1981рр.) «План, прибуток, премія»,

опублікована в газеті «Правда» від 9 вересня 1962 року. Автор пропонував зро-

бити деякі, хоча і не дуже рішучі кроки в бік перетворення соціалістичних пі-

дприємств у відносно самостійних товаровиробників. Для цього необхідно було

звільнити їх від дріб'язкової опіки центральних планових органів, які повинні

встановлювати завдання тільки з обсягу й номенклатури продукції та термінів

постачання. Всі інші планові показники підприємства повинні були розробляти

самі, встановлюючи між собою прямі зв'язки на основі договірних угод.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні високих планових завдань, підви-

щенні якості продукції, пропонувалося зробити найважливішим оціночним по-

казником прибуток. «Необхідно, — писав Є. Ліберман, — встановити довго-

строкові норми рентабельності для галузей, що визначаються як відношення

прибутку до виробничих фондів, і у випадку виконання підприємством цих нор-

мативів, заохочувати його, залишаючи йому частину прибутку для стимулюван-

ня колективу в цілому та окремих його працівників.

Необхідно також впорядкувати систему ціноутворення, зробити її більш гну-

чкою, щоб більш ефективні вироби були рентабельними, а отже, вигідними для

виробників».

Пропоновані новації були дуже незвичайні для того часу і викликали неодно-

значну реакцію. Прихильники традиційних методів управління побачили в них

зазіхання на основні принципи і сповзання до капіталістичних форм господарю-

вання. Але директори й економісти великих підприємств в цілому підтримува-

ли висунуті в статті пропозиції. В ході розгорнутої дискусії вони були конкре-

тезовані, розширені й лягли в основу практичних рішень щодо проведення еко-

номічної реформи господарського механізму.

Основні положення реформи були викладені в доповіді Голови Ради Міністрів

СРСР Олексія Миколайовича Косигіна (1904-1980 рр.) у вересні 1965р.

Головна ідея полягала в створенні умов, які давали б можливість підприємст-

вам функціонувати, нехай на обмеженому, але ринку як самостійним госпрозрахун-

ковим одиницям, що зіставляють витрати і результати своєї діяльності та максимі-

зують прибуток. Для цього різко зменшувалося число директивних, тобто обумов-

лених зверху, планових показників, а інші перетворилися в розряд так званих «роз-

рахункових», запланованих самим підприємством. Змінювалася якість оціночних

показників: замість показника валової продукції вводилися завдання з обсягу реалі-

зованої продукції, що за задумом повинно було стимулювати випуск конкурентоз-

датної, потрібної споживачу продукції. Центральною категорією господарської

діяльності підприємства ставав прибуток. Він вже не просто перераховувавася до

бюджету, а розподілявся між підприємством і державою. З частини прибутку, яка

залишалася, підприємство мало можливість формувати фонди матеріального сти-

мулювання особистого й колективного, а також фонд розвитку виробництва, за ра-

хунок якого самостійно здійснювати відтворювальну діяльність.

Ці заходи доповнювалися реформою оптових цін, а також намірами розвива-

ти кредит, оптову торгівлю засобами виробництва, прямі зв'язки між підпри-

ємствами.

Спочатку реформа принесла певні позитивні результати у вигляді збільшен-

ня темпів зростання і підвищення деяких показників ефективності, однак неза-

баром з'ясувалося, що практична реалізація запланованих заходів стикається із

серйозними труднощами.

Насамперед, не вдалося задумане розширення прав підприємств і перетво-

рення їх у відповідальних товаровиробників. Галузеві міністерства, у підпоряд-

куванні яких знаходилися підприємства, не були госпрозрахунковими і тому

керували за допомогою суто адміністративних методів, здійснюючі поділ та ро-

зподіл ресурсів і вимагаючи детальної звітності про виконання завдань. Швидко

зростала кількість поновлюваних директивних показників, яких незабаром ста-

ло більше, ніж до реформи.

Не виправдалися розрахунки на стимулюючий вплив показника реалізованої

продукції. В умовах планового розподілу майже всієї продукції в підприємства

не було проблем з пошуком покупця, а тому головною задачею ставало збіль-

шення загального обсягу вартості продукції. Це досягалося або включенням у

ціну якомога більших витрат, або за рахунок асортиментних зрушень в бік більш

дорогих товарів.

Не став активним стимулятором і прибуток. Доля підприємства залежала не

стільки від його прибутковості, скільки від виконання всієї сукупності планових

завдань. Крім того, підприємства не були особливо зацікавленими в максимізації

прибутку, оскільки їм діставалася дуже незначна і строго фіксована його части-

на, а основна частка чистого прибутку вилучалася в бюджет у вигляді так звано-

го вільного залишку.

Щодо можливості самостійно розширювати виробництво, здійснювати тех-

нічну реконструкцію, то це виявилося неможливим реалізувати не тільки через

незначні фонди розвитку, але й у зв'язку з відсутністю вільного ринку засобів

виробництва і ринку робочої сили. З тієї ж причини не отримала достатнього

розвитку і форма кредиту.

Задумані заходи вступили в протиріччя з логікою розвитку командної системи.

Логіка командної системи неминуче змушувала вибрати другий варіант. Рух до ри-

нкових методів регулювання виявився заблокованим. За першими досягненнями

розпочалося падіння ефективності. Непослідовність у проведенні реформ не до-

зволила усунути старі недоліки адміністративної системи і породила нові. Це стало

приводом для відмови від проголошеного реформаторського курсу і повернення до

жорсткого централізованого планування переважно в натуральних показниках.

Спроби проведення реформ у другій половині 60-х pp.ХХ ст. проде-

монстрували, з одного боку, потребу подолання головного недоліку централізо-

вано керованої системи — її низької ефективності, а з іншого, — обмежені мо-

жливості розв'язання цієї задачі в рамках даної системи, без порушення її цілі-

сності. Тому результати реформ виявилися дуже скромними і в більшості випа-

дків завершувалися відкочуванням на попередні позиції.

Однак проблема неможливості ефективного функціонування за межами своїх

виробничих можливостей не тільки зберігалася, але і загострювалася із вичер-

панням наявного ресурсного потенціалу, і тому рано чи пізно довелося знову

звернутися до механізму ринку як способу подолання кризи соціалістичної еко-

номіки, яка прогнозувалася в недалекому майбутньому. Із середини 80-х pp. ро-

зпочався новий етап реформ практично у всіх соціалістичних країнах.

Децентралізація торкалася не тільки економічної сфери, але й політичної

влади, тому що, як з'ясувалося, без серйозних перетворень політичної структу-

ри, яка була найважливішою ланкою соціалістичної системи, економічні рефор-

ми не досягали своєї мети. Перетворення виражалися в переході (більшою або

меншою мірою) від тоталітарних форм державного устрою до демократичного.

У сфері економіки зазначена тенденція проявилася, по-перше, у плюралізмі

форм власності, коли поряд з безроздільно пануючою державною власністю

спочатку дозволили створення справжніх кооперативів і підприємств «індиві-

дуальної трудової діяльності», потім приватних підприємств у сфері послуг та

торгівлі, і, нарешті, перейшли до масової приватизації, у тому числі - най-

більших виробничих комплексів. Ці заходи доповнювалися лібералізацією цін,

відкритістю економіки для припливу іноземних капіталів і виходу на зовнішні

ринки. Все це призвело до необоротних органічних змін соціалістичної систе-

ми, які означали, власне кажучи, її переродження в ринкову.

Таким чином, у зазначений період в економічній думці можна виділити три

основні напрями:

1. економічна теорія, що формувалася на засадах основних економічних шкіл

Захаду ( маржиналізму, або неокласичного напряму);

2. ортодоксальна марксистська теорія;

3. немарксистські економічні соціалістичні теорії.

Читайте також:

1. Біоценоз – це сукупність усіх живих організмів в рамках даної екосистеми.
2. В основi ефективності iнформацiйних технологій лежить концепцiї системи.
3. Великі інтегровані системи.
4. Види заробітної плати, форми і системи.
5. Визначення оптимальних параметрів системи.
6. Визначення поняття системи. Економічна система як особливий клас систем
7. Вікові особливості розвитку нервової системи.
8. Влада – центральний компонент політичної системи.
9. Гнучкість організації, процесу, та системи. Виробнича гнучкість
10. Грошові системи. Класифікація грошей.
11. Державне регулювання грошового обороту як головне призначення грошової системи.
12. Динамічна інтерпретація диференційного рівняння другого порядку. Консервативні системи.

Переглядів: 592