• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

РОЗМІРИ ВІДРАХУВАНЬ ДО РЕЗЕРВУ ДЛЯ ВІДШКОДУВАННЯ МОЖЛИВИХ ВТРАТ ВІД ДЕБІТОРСЬКОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ

Резерв під дебіторську заборгованість за відповідною групою ризику формується в установленому НБУ відсотку від фактичного її обсягу, виходячи із кількості днів прострочення, але не меншому, ніж це передбачено за загальним строком обліку її на балансі.

Приклад. Дебіторська заборгованість за придбані матеріальні цінності обліковується на балансі 275 днів, з яких 250 днів — це прострочений термін. За цих умов відрахування в резерв здійснюватимуться у розмірі 100 % від її фактичного обсягу, незважаючи на те, що дебіторська заборгованість відноситься до третьої групи ризику, за якою передбачається 50 % резервування.

Якщо прострочений термін, наприклад, становить не 250, а 50 днів, відрахування в резерв здійснюватимуться у розмірі 50 % від її фактичного обсягу, незважаючи на те, що за кількістю днів прострочення передбачене 20 % резервування.

Банки зобов’язані щомісячно коригувати розмір резерву. Якщо за результатами проведеної класифікації дебіторської заборгованості за ступенем ризику сума фактично створеного резерву виявиться меншою за розрахункову суму резерву, банк проводить дорезервування.

Якщо розрахункова сума резерву на звітну дату виявиться меншою фактично створеного резерву, то комерційний банк проводить коригування резерву на суму зменшення дебіторської заборгованості.

За рахунок створеного резерву списується безнадійна (збиткова) дебіторська заборгованість за рішенням відповідного органу управління банком. Списану за рахунок резерву дебіторську заборгованість банки мають обліковувати на позабалансових рахунках і продовжувати роботу з клієнтами щодо її погашення до закінчення строку позовної давності, після чого така дебіторська заборгованість списується з позабалансових рахунків.

8.7. Гарантування банківських вкладів

У сучасних умовах у більшості ринкових економік (більше ніж у 70 країнах) функціонують спеціальні системи (колективні фонди, корпорації) гарантування (страхування) вкладів (депозитів). Вони гарантують вкладникам банку у разі його банкрутства відшкодування (повернення) їхніх вкладів у певних межах. Основні цілі, які держава в особі законодавчих органів та регулятивно-наглядових банківських органів, зокрема центрального банку, намагається досягти при створенні системи гарантування вкладів:

― сприяння створенню і мобілізації заощаджень, що має важ­ливе значення для забезпечення реальних інвестицій в економіку;

― підвищення ступеня довіри до банківської системи;

― забезпечення стійкості банківської системи і грошового обороту;

― захист дрібних вкладників від ризиків, які вони не спроможні оцінити і врахувати у своїх економічних рішеннях.

Гарантування вкладів певною мірою гарантує їх ліквідність, а також сприяє запобіганню масового вилучення вкладів із банків. Проте накопичений досвід функціонування систем захисту банківських вкладів у різних країнах виявив і певні проблеми. Зокрема, наявність системи гарантування вкладів, з одного боку, спонукає банки до надмірно ризикованої діяльності, а з іншого — зменшує стимули суб’єктів економіки щодо зваженого вибору банку для розміщення вкладів, аналізу діяльності банку, в якому розміщені вклади, провокує розміщення вкладів у банках, що займаються надмірно ризикованою діяльністю.

Найбільше значення, як елемент світового досвіду, має система страхування депозитів, створена у 1934 р. у США. Для страхування депозитів у комерційних банках була заснована Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД)[3]. Як федеральне незалежне агентство, підзвітне законодавчому органу країни, ФКСД у випадку банкрутства банку застосовує різні методи захисту інтересів вкладників:

― дає змогу банку збанкрутувати і відшкодовує кошти вкладникам банку;

― проводить реорганізацію банку шляхом його злиття з іншим банком;

― з метою збереження банку надає йому допомогу у вигляді позичок або шляхом купівлі менш надійних активів банку, тобто здійснює оздоровлення банку.

ФКСД застосовує перший метод захисту інтересів вкладників лише у крайньому випадку і відшкодовує при цьому кошти за вкладами до 100 тис. дол. на одного вкладника. Після ліквідації банку і реалізації його активів вкладники, які тримали в банку вклади понад 100 тис. дол., одержують, як правило, понад
90 центів на кожен долар вкладу. Щоправда, процес повернення цих сум може тривати кілька років[4].

Застосування другого та третього методів захисту інтересів вкладників пов’язане із витрачанням значних коштів страхового фонду, проте це коштує ФКСД дешевше, ніж виплата відшкодувань вкладів у випадку банкрутства банку. Крім того, застосовуючи ці методи, ФКСД гарантує усі вклади, а не лише в межах 100 тис. дол.

Багато країн у тій чи іншій формі запозичили досвід США щодо гарантування (страхування) вкладів. Європейський Союз (ЄС) 30 травня 1994 р. ухвалив спеціальну директиву щодо впровадження систем гарантування вкладів країнами — членами ЄС,
а також країнами, які мають намір приєднатися в майбутньому до ЄС. Директивою встановлені такі основні вимоги до членів Союзу:

― банківська система країни повинна мати одну або кілька систем гарантування вкладів;

― участь банків у системі гарантування вкладів є обов’яз­ковою;

― система гарантування вкладів повинна гарантувати безпеку вкладів не лише в установах банків на території своєї країни, а й в установах банків, що відкриті в інших країнах — членах ЄС;

― відшкодування коштів за вкладами здійснюється із розрахунку суми вкладів на одного вкладника банку, що збанкрутував;

― відшкодування коштів за вкладами виплачується протягом трьох місяців з того дня, коли вони стали недоступними для вкладників банку;

― мінімальна сума максимального відшкодування коштів за вкладами на одного вкладника не повинна бути меншою за 20 000 євро.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк розробив і ввів у дію у 1996 р. «Тимчасовий порядок формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб». Фонд створювався шляхом придбання банками облігацій внутрішньої державної позики (на суму, достатню для відшкодування вкладів фізичних осіб) і передання їх на зберігання НБУ (ОВДП блокувалися на окремих рахунках у Депозитарії НБУ). У разі ліквідації банку (на підставі рішення Правління НБУ, вищого керівного органу банку або Арбітражного суду України) передбачалося розблокування Національним банком державних цінних паперів і використання коштів від їх реалізації на відшкодування вкладникам суми вкладів.

У 1998 р. згідно з Указом Президента «Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб — вкладників комерційних банків» в Україні було створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. 20 вересня 2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», а 30 серпня 2002 р. Кабінет Міністрів України і Національний банк України спільною постановою затвердили «Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», в якому визначені організаційні та методичні засади функціонування Фонду гарантування банківських вкладів.

Фонд є державною спеціалізованою установою. Він функціонує як економічно самостійна установа, яка не ставить за мету отримання прибутку. Керівними органами Фонду є Адміністративна рада та Виконавча дирекція. Адміністративна рада координує роботу Фонду, пов’язану із захистом інтересів вкладників банків — учасників Фонду, і здійснює контроль та нагляд за його діяльністю. Рада діє у складі п’яти осіб і формується шляхом делегування до її складу двох представників Кабінету Міністрів України, двох представників Національного банку України та одного представника Асоціації українських банків. Виконавча дирекція Фонду вирішує всі питання, пов’язані з його поточною діяльністю, зокрема, вона приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується, і виконує усі процедури, пов’язані з виплатою відшкодування суми вкладів. Директор-розпорядник Фонду та члени Виконавчої дирекції призначаються на посаду та звільняються з посади Адміністративною радою Фонду.

Учасниками Фонду є банки, які зареєстровані НБУ в Державному реєстрі банків і які мають банківську ліцензію на право здійснювати банківську діяльність. Участь банків у Фонді, крім Державного Ощадного банку України, є обов’язковою. Вклади в Ощадбанку гарантуються безпосередньо державою, тому він не бере участі у формуванні і використанні коштів Фонду.

Фонд зобов’язаний двічі на рік за станом на 1 січня та на 1 липня публікувати в офіційних засобах масової інформації перелік банків — учасників Фонду, а також звіт про свою діяльність.

Банки — учасники Фонду, які не виконують установлених НБУ економічних нормативів, що регламентують достатність капіталу, переводяться за рішенням Адміністративної ради Фонду до категорії тимчасових учасників Фонду. Після переведення банку до цієї категорії Фонд призупиняє гарантування сум за вкладами фізичних осіб у цьому банку. У разі поліпшення ситуації в банку Фонд приймає рішення про поновлення статусу такого банку як постійного учасника Фонду. У разі погіршення ситуації в банку і відкликання Національним банком України ліцензії на здійснення банківської діяльності банк за рішенням Адміністративної ради Фонду виключається зі складу учасників Фонду.

Основні джерела формування коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб:

― початкові збори з банків — учасників Фонду у розмірі 1 % від зареєстрованого статутного капіталу;

― регулярні збори з банків — учасників Фонду — двічі на рік по 0,25 % від загальної суми вкладів, у тому числі нараховані проценти;

― спеціальні збори з банків — учасників Фонду;

― кошти, внесені Національним банком України в розмірі 20 млн грн;

― доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України;

― кредити, залучені від Кабінету Міністрів України, Національного банку України, банків та іноземних кредиторів;

― інші джерела.

Об’єктом гарантування виступають вклади фізичних осіб в національній та іноземній валютах, у тому числі нараховані проценти, розміщені на іменних рахунках у банку — учасникові Фонду чи залучені банком у формі емітованих ощадних сертифікатів. Відшкодування вкладів в іноземній валюті здійснюється у національній валюті України. Фонд виплачує відшкодування вкладникам банку, що ліквідується, на суму вкладу і нарахованих процентів, але не більше 3 тис. грн на одного вкладника.

Фонд не відшкодовує коштів за вкладами таким категоріям вкладників:

― членам наглядової ради, ради директорів і ревізійної комісії банку, вклади в якому є недоступними[5];

― працівникам незалежних аудиторських фірм (аудиторам), які здійснювали аудиторські перевірки банку протягом останніх трьох років;

― акціонерам, частка яких перевищує 10 % статутного капіталу банку;

― вкладникам, які на індивідуальній основі отримують від банку пільгові проценти та мають фінансові привілеї, що призвело до погіршення його фінансового стану;

― вкладникам банків — тимчасових учасників Фонду, вклади яких були розміщені після переведення банку до категорії тимчасових, та деяким іншим вкладникам.

Процедура відшкодування Фондом коштів вкладникам банку, що ліквідується, передбачає такі дії:

― Національний банк України інформує Фонд про відкликання банківської ліцензії на здійснення банківської діяльності та про ліквідацію банку — учасника Фонду;

― Фонд приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується, і через засоби масової інформації повідомляє про порядок відшкодування коштів за вкладами;

― Фонд визначає одного чи кількох банків-агентів, уповноважених здійснювати виплату відшкодувань за рахунок коштів Фонду, та укладає з ним угоду[6];

― ліквідатор банку протягом 20 днів з дня настання недоступності вкладів надає Фонду перелік вкладників, які мають право на відшкодування суми вкладів і нарахованих процентів;

― Фонд перераховує на рахунок, відкритий у банку-агенті, суму відшкодувань за вкладами банку, що ліквідується;

― банк-агент протягом трьох місяців з дня настання недоступності вкладів виплачує відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується;

― Фонд протягом трьох років з дня настання недоступності вкладів розглядає звернення громадян, які не одержали відшкодувань за вкладами протягом установленого тримісячного строку.

8.8. Методичне забезпечення організації банківського кредитування і розрахунків

Кредит — це економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником із приводу одержання останнім позички в грошовій або товарній формі на умовах повернення у певний строк і, звичайно, зі сплатою процента.

Існують три основні види кредиту — комерційний, банківський і державний.

Комерційний кредит надається одним підприємством іншому у вигляді продажу товарів і послуг із відстрочкою платежу, тому має товарну форму. Комерційний кредит оформляється векселем.

Державний кредит є особливим видом економічних відносин, за якої позичальником або кредитором виступають держава чи місцеві органи влади, а кредитні відносини відбуваються через випуск облігацій, казначейських векселів, інших боргових зобов’язань.

Найпоширенішим видом кредиту є банківський кредит. Він надається банками в грошовій формі підприємствам, населенню і державі. Кредитні відносини між названими суб’єктами виникають не тільки під час одержання ними позичок, а й при розміщенні цими суб’єктами своїх заощаджень або вільних коштів у вигляді залишків на поточних і депозитних рахунках.

Правове забезпечення кредитних відносин у країні передбачається у відповідних законах, але в Україні ще немає спеціального Закону про кредит. Тому Національний банк України в 1995 р. прийняв «Положення про кредитування», в якому окреслені певні правові й методичні параметри, що регулюють кредитні відносини між кредитором і позичальником при застосуванні різних видів кредиту.

Оскільки цей розділ присвячений методичному забезпеченню банківського кредитування, далі мова йтиме саме про банківську форму кредитних відносин. Щодо комерційного і державного кредитів, то це окремі самостійні питання, які не є прерогативою Національного банку.

Важливе значення для ефективної організації кредитних відносин між банками та іншими суб’єктами економіки мають принципи банківського кредитування. Банківське кредитування здійснюється за такими принципами: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.

Принцип терміновості повернення кредиту означає, що він має бути повернений позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк. Від дотримання цього принципу залежить можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. Порушення даного принципу кредитування призводить до перетворення термінової заборгованості за позичками у прострочену. У разі порушення строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються.

Цільовий характер кредитування припускає вкладення позикових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, підприємства. Кредит надається позичальнику здебільшого на конкретну ціль не тому, що у нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотримання цього принципу значною мірою залежить своєчасність повернення позички, бо тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.

Принцип забезпеченості позичок має на меті захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він означає, що заборгованість за позичками, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржника, має бути забезпечена певним майном (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов’язанням третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).

Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду. Відсутність забезпечення може бути викликана як об’єктивними причинами, коли економічна природа кредиту не передбачає вкладення коштів у матеріальні цінності (наприклад, кредити на виплату заробітної плати, на виставлення акредитивів тощо), так і суб’єктивними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи свій підвищений ризик великими позичковими процентами.

У процесі кредитування клієнтів банк не тільки вимагає повернення одержаної позички, а й сплати процента за користування нею. В умовах ринкових відносин процент є об’єктивним супутником кредиту, його складовою, оскільки кредитна операція — це акт комерційного продажу на певний строк грошових коштів. За рахунок процентів банки покривають свої витрати й одержують прибуток. Процент є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом, що застосовується Національним банком.

Кредити, які надаються банками, поділяються:

а) за строками кредитування — короткострокові — до одного року; довгострокові — понад один рік;

б) за забезпеченням — забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, поліс страхової організації тощо), незабезпечені (бланкові);

в) за ступенем ризику — стандартні; з підвищеним ризиком;

г) за методами надання — у разовому порядку; відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантійні;

д) за способами погашення — за один раз, у розстрочку, на вимогу кредитора або за заявкою позичальника, з регресією платежів;

е) за строками погашення — строкові (до закінчення встановленого строку погашення), відстрочені (пролонговані), прострочені.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок є найпоширенішою формою бан­ківського строкового кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад, у разі кредитування позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитне сальдо, воно в той самий день має бути зараховане на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і через зарахування коштів, які надходять на його користь від боржників за векселями, в кредит спеціального позичкового рахунка. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це мусить бути передбачено кредитною угодою.

Поточний рахунок з овердрафтом, або контокорентний рахунок,— це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому відображають, з одного боку, позички банку і всі платежі з рахунка за дорученням клієнта, а з іншого — кошти, які надходять у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позичок тощо. Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції по ньому здійснюються за допомогою письмових доручень клієнта.

Проведення кредитних операцій комерційних банків має відповідати певним вимогам і умовам. Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має у своєму розпорядженні банк. Про кожний випадок надання позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 % власного капіталу (великі кредити), комерційний банк мусить повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, врахованими векселями та 100 % суми позабалансових зобов’язань, виданих одному позичальнику, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100 % позабалансових зобов’язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників має здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов’яз­кових, страхових і реальних фондів.

Позички надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб’єкт підприємництва, або фізичною особою.

Рішення про надання кредиту має ухвалюватися колегіально (кредитним комітетом відділення, філії банку) й оформлятися протоколом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку. Вони охоплюють:

― пріоритетні напрями в кредитуванні;

― обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля;

― граничні розміри кредиту на одного позичальника;

― методику оцінювання фінансового стану та кредитоспроможності позичальника;

― рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах із дотриманням таких умов:

― оцінювання установою банку кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

― кредитування тільки тих видів діяльності позичальника, які передбачені його статутом;

― позичальник повинен мати власне майно і брати участь у формуванні об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати бланкові кредити (незабезпечені майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку на суму, що не перевищує 50 % номінальної вартості акцій банку, котрі перебувають у їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити:

― на покриття збитків господарської діяльності позичальника;

― на формування та збільшення статутного фонду клієнта;

― на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком);

― підприємствам, щодо яких порушено справу про банкрутство;

― підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставки товарно-матеріальних цінностей;

― підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позичками і несплаченими процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, яка включає певний пакет документів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладення кредитної угоди банк мусить ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позички (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредиті передбачається:

― мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту;

― форма забезпечення зобов’язань позичальника;

― процентна ставка;

― порядок і форма сплати процентів й основного боргу;

― права, зобов’язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів;

― перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування;

― періодичність надання їх банку;

― можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану зберігання заставного майна тощо.

Зміст кредитної угоди визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції. У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових труднощів через об’єктивні причини та неможливості у зв’язку з цим погашення кредиту у строк, установлений кредитною угодою, банк може в окремих випадках надати позичальникові відстрочення погашення боргу зі зміною кінцевого строку погашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою до кредитного договору.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитної угоди, за цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою процентів за ним. У разі виникнення певних порушень умов кредитної угоди з боку позичальника банк має право вживати економічні й правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника, використання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, надання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також, коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, банк має право пред’явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і процентів за ним, у тому числі через спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.

Якщо банк виявив факти використання кредиту не за цільовим призначенням, він має право достроково розірвати кредитну угоду, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитною угодою.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитами й процентами і ненадання банком відстрочення погашення кредиту, він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитною угодою.

Якщо позичальник відмовляється від сплати боргів за позичками, банк стягує їх у претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зобов’язань щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як уступка права вимоги та переказування боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов’язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може переказати свої права за зобов’язаннями іншій особі, оформивши це угодою про відступлення права вимоги. Відступлення права вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника.

Переказування боргу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладення угоди про переказування боргу можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржнику.

Грошові розрахунки є необхідним елементом розширеного відтворення, кінцевою ланкою у процесі реалізації суспільного продукту. Грошові розрахунки можуть здійснюватися як у готівковій, так і в безготівковій формі.

Організації розрахунків із використанням безготівкових грошей надається перевага порівняно з платежами готівкою, оскільки в першому випадку досягається значна економія на витратах обігу. Широкому застосуванню безготівкових розрахунків сприяє розвинута мережа банків, а також заінтересованість держави в їх розвитку.

Безготівковими є розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші списуються з рахунка платника і зараховуються отримувачу.

Безготівкові розрахунки організовані за певною системою, яка складається з таких елементів:

― принципи організації розрахунків;

― вимоги щодо їх організації, які визначаються певними умовами господарювання;

― форми і способи розрахунків і пов’язаного з ними документообороту.

Національний банк України розробив інструкцію «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», в якій знайшли відображення зазначені елементи системи безготівкових розрахунків.

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні виникла потреба змінити ті принципи організації безготівкових розрахунків, які існували в командно-адміністративній економіці. У названій вище інструкції НБУ та в інших нормативно-правових актах сформульовані такі принципи організації безготівкових розрахунків.

1. Розрахунки здійснюються через банківські рахунки, які відкриваються клієнтам для зберігання і переказування коштів. Це стосується як юридичних, так і фізичних осіб, тоді як в умовах планово-адміністративної економіки через банки могли розраховуватися тільки юридичні особи, бо існувало чітке законодавче розмежування сфери готівкового і безготівкового грошового обороту. Але у зв’язку з тим, що в Україні досить значного розміру набула так звана тіньова економіка, яка прагне до розрахунків готівкою поза банками, НБУ тимчасово ввів певні обмеження у використанні готівки для міжгосподарських розрахунків, які зніматимуться у міру легалізації «тіньовиків».

2. Платежі за рахунками мають здійснюватися банками за розпорядженням власників коштів у порядку встановленої ними черговості та в межах залишків коштів на рахунках платників.
У цьому принципі закріплено право суб’єктів ринку визначати чер­говість платежів з їхніх рахунків, що підтверджує справжню економічну самостійність суб’єктів господарювання. У зв’язку з платіжною кризою, яка виникла внаслідок економічної кризи, цей принцип організації безготівкових розрахунків в Україні тимчасово порушується. Для забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету, розрахунків за енергоносії тощо Указом Президента України введена першочерговість цих платежів, але це тимчасові заходи, які зніматимуться у міру розв’язання кризи платежів.

3. Суб’єкти ринку мають свободу вибору форм безготівкових розрахунків і закріплення їх у господарських договорах за невтручання банків у договірні відносини. Цей принцип також має на меті забезпечення економічної самостійності суб’єктів господарювання і підвищення їхньої матеріальної відповідальності за результативність договірних відносин. Банку відведена посередницька роль у платежах.

8.9. Методичне забезпечення бухгалтерського обліку в банках, складання звітності та проведення аудиту

Регулювання питань методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності здійснює Міністерство фінансів України, яке затверджує національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку, інші нормативно-правові акти щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності.

Банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внут­рішньої облікової політики, розробленої на підставі правил, установлених Національним банком України відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та положень (стандартів) України. НБУ встановлює єдині правила ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, які є обов’яз­ковими для всіх банків та гарантують і захищають інтереси користувачів фінансової звітності. Водночас ведення банками бухгалтерського обліку має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам достовірної інформації про стан активів і зобов’язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.

НБУ розробляє та затверджує план рахунків бухгалтерського обліку в банках, інструкції щодо його застосування, інші нормативні акти з питань бухгалтерського обліку та звітності банків, що входять до його повноважень. Нормативні документи з питань банківського бухгалтерського обліку і звітності, що використовується в державній статистиці, погоджуються з Державним комітетом статистики України.

Організовуючи статистичну звітність, НБУ встановлює для банків:

1. Форми звітності та методику їх складання. Розробниками форм статистичної звітності, що подаються до НБУ, є структурні підрозділи центрального апарату Національного банку України. Координатором статистичної звітності, що подається до НБУ, є його Економічний департамент. Цей департамент один раз на квартал здійснює перегляд переліку форм статистичної звітності, їх структури, порядку і періодичності складання, термінів і способів подання до НБУ територіальними управліннями й установами Національного банку України, а також банками.

2. Періодичність та строки подання звітності. Дата надання та періодичність складання визначені у формах звітності. Якщо дата подання даних у формі файлів збігається з вихідним (святковим) днем, то файл надсилається електронною поштою першого робочого дня після вихідного (святкового) дня.

3. Структуру пояснювальної записки.

4. Мінімум відомостей, що підлягають опублікуванню, та строки їх подання.

5. Методику складання консолідованої звітності.

Нормативно-правовий акт Національного банку України — це офіційний документ, юридична форма його правотворчої діяльності. Він містить правові норми з основних питань банківської діяльності, регулює відносини в межах банківської системи та містить визначені правила її діяльності. Нормативно-правовий акт, виданий НБУ з питань, віднесених до його повноважень,
є обов’язковим для виконання органами державної влади й орга­нами місцевого самоврядування, усіма банками, а також юридичними та фізичними особами.

Нормативно-правові акти НБУ видаються у формі постанов Правління Національного банку. Інструкції, положення, правила нормативного характеру затверджуються постановами Правління Національного банку України, вони не можуть суперечити законодавству України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом’якшують або скасовують відповідальність. Нормативно-правові акти НБУ підлягають обов’яз­ковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Набувають чинності нормативно-правові акти НБУ у визначений ним термін, але не раніше дня прийняття, крім тих, що підлягають державній реєстрації та набувають чинності в терміни, визначені законодавством України.

Нормативно-правові акти з питань бухгалтерського обліку і звітності в банках готуються Національним банком на виконання законів, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, рішень Правління або керівництва Національного банку. При цьому значна увага приділяється впорядкуванню раніше ухвалених нормативно-правових актів з метою зменшення їх множини, а також поліпшенню правового й методологічного забезпечення бухгалтерського обліку та звітності в банківській системі.

Важливу роль у діяльності НБУ відіграють роз’яснення щодо застосування банками єдиних правил бухгалтерського обліку, порядку відображення банківських операцій у системі рахунків та фінансової звітності, правил організації статистичної звітності. Роз’яснення готуються відповідним підрозділом (Департаментом бухгалтерського обліку чи Економічним департаментом) центрального апарату НБУ і надсилаються банкам за підписом голови Національного банку або його заступників. Якщо роз’яснення стосуються діяльності інших підрозділів НБУ, то вони узгоджуються з ними.

Керівництво бухгалтерським обліком та звітністю не обмежується лише розробленням і впровадженням плану рахунків, організацією звітності, підготовленням нормативно-правових актів та роз’яснень, а й спрямоване на перевірку стану бухгалтерського обліку та звітності, операційної діяльності в банках, надання необхідної допомоги в її організації. На Національний банк України покладено обов’язки щодо розроблення форм розрахунково-грошових документів, вказівок про порядок складання річних звітів банками. НБУ щорічно подає Верховній Раді України звіт про свою роботу, баланс своєї діяльності і зведений баланс банківської системи України.

Одним із напрямів керівництва бухгалтерським обліком та звітністю є удосконалення організації обліково-операційної діяльності, а також організації звітності банків. Воно передбачає розроблення та впровадження нових форм носіїв облікової інфор­мації, раціональних схем документообороту, порядку ведення аналітичного та синтетичного обліку, порядку проведення інвентаризації, технології рішення облікових завдань. Успішна реалізація цих напрямів переважно базується на впровадженні сучасних банківських інформаційних технологій, комплексній автома­тизації та комп’ютеризації бухгалтерського обліку і звітності, створенні єдиного комплексу технічних і програмних засобів інформаційної системи банків, яка б забезпечувала накопичення, підтримання в актуальному стані і багатоцільове комплексне використання даних, які містять бухгалтерську і статистичну інфор­мацію про фінансово-економічний стан банківських установ.
Зокрема, з метою зменшення обсягів та прискорення передання звітної інформації через електронну пошту, підвищення рівнів оперативності, достовірності та автоматизації її формування Національним банком України впроваджена технологія оброблення інформації для складання звітності, яка ґрунтується на принципі економічних показників. Ці економічні показники автоматично беруться з операційного дня банку й у вигляді стандартних форматів файлів передаються через електронну пошту до Національного банку України безпосередньо або через Центральну розрахункову палату.

Згідно з вимогами законодавства України банки зобов’язані подавати до НБУ фінансову звітність, щорічно перевірену аудитором (аудиторською фірмою). НБУ розроблено і затверджено положення про порядок подання банками до Національного банку України аудиторських звітів (аудиторських висновків) за результатами щорічної перевірки фінансової звітності. Аудиторський звіт складають аудитори, які мають право на проведення аудиторської діяльності та відповідний сертифікат НБУ на аудиторську перевірку банків.

Аудиторський звіт (аудиторський висновок) щодо підтвердження достовірності, повноти та відповідності законодавству України фінансової звітності має бути складений згідно з вимогами законодавства України та Стандартів аудиту. Складовою аудиторського звіту (аудиторського висновку) є висновок про дійсний фінансовий стан банку та про підтвердження або аргументовану відмову від підтвердження (відмова від висловлення думки, негативна думка) аудитором (аудиторською фірмою) достовірності, повноти та відповідності законодавству України такої звітності банку:

― баланс банку;

― звіт про рахунки доходів та витрат, тобто звіт про фінансові результати;

― звіт про рух капіталу;

― таблиця строків активів та пасивів (у тому числі дохідність і ліквідність активів, якість кредитного портфеля і портфеля цінних паперів, стан дебіторської заборгованості, якість управління активами та пасивами банку);

― інформація про достатність резервів та капіталу банку (у тому числі відповідність формування капіталу банку, фондів, резервів вимогам нормативно-правових актів НБУ, у тому числі оцінки ризику банківських операцій та операцій з інсайдерами (пов’язаними особами);

― інформація про адекватність бухгалтерського обліку, процедур внутрішнього аудиту та заходів контролю банку вимогам нормативно-правових актів НБУ.

На Національний банк України покладені обов’язки щодо регулювання функціонування служби внутрішнього аудиту в банках України. Банки створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку. Служба внутрішнього аудиту банку виконує такі функції:

1) наглядає за поточною діяльністю банку;

2) контролює дотримання законів, нормативно-правових актів Національного банку України та рішень органів управління банку;

3) перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку;

4) аналізує інформацію та відомості про діяльність банку, професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку;

5) надає спостережній раді висновки та пропозиції за результатами перевірок;

6) інші функції, пов’язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.

Служба внутрішнього аудиту підпорядковується спостережній раді банку та звітує перед нею, діє на підставі положення, затвердженого спостережною радою. Вона має право на ознайомлення з усією документацією банку та нагляд за діяльністю будь-якого підрозділу банку, а також уповноважена вимагати письмові пояснення від окремих посадових осіб банку щодо виявлених недоліків у роботі. Кандидатура керівника служби внутрішнього аудиту банку погоджується з НБУ.

Служба внутрішнього аудиту банку не несе відповідальності і не має владних повноважень щодо операцій, за якими вона здійснює аудит. Водночас вона несе відповідальність за обсяги та достовірність звітів, які подаються спостережній раді щодо питань, віднесених до її компетенції.

Національний банк України контролює діяльність служби внутрішнього аудиту, зокрема через звітність, що подається до НБУ, та її перевірку безпосередньо у банку. При цьому важливим моментом у роботі НБУ є сприяння встановленню тісних контактів між внутрішніми та зовнішніми аудиторами банку. Це сприяє підвищенню ефективності та якісному проведенню аудиту, як внутрішнього, так і зовнішнього.

Упровадження обліку та звітності на засадах міжнародних принципів і стандартів, якісне керівництво банківським обліком та звітністю можна забезпечити за умов наявності кваліфікованих кадрів. Тому Національний банк повинен проводити політику щодо підвищення кваліфікації працівників з бухгалтерського обліку та звітності через розроблення кваліфікаційних вимог до них та контролю за дотриманням банками цих вимог тощо. Конкретним проявом реалізації вимог до кваліфікації бухгалтерських кадрів банківської системи є узгодження з НБУ кандидатур голов­них бухгалтерів банків та їх заступників, контроль з його боку за дотриманням банками кваліфікаційних вимог щодо керівників та спеціалістів, які відповідають за здійснення банківських операцій, тощо.

Важлива роль відведена НБУ у підготовці аудиторів банків. Відповідно до чинного законодавства України Національним банком створений Комітет з питань сертифікації аудиторів банків. Основне призначення цього Комітету — забезпечення сертифікації осіб, які мають намір здійснювати аудит фінансової звітності банків, та контроль за виконанням аудиторами умов сертифікації і законодавства України щодо перевірки та підтвердження фінансової звітності банків, яка подається НБУ і підлягає відкритій пуб­лікації.

Комітет з питань сертифікації аудиторів банків складається з дев’яти осіб (п’ять представників від НБУ, три представники від Аудиторської палати України, один представник від Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг України), а очолює його голова, який за посадою є директором Генерального департаменту банківського нагляду Національного банку і призначається наказом Голови Національного банку. Цей комітет, зокрема, визначає та подає на затвердження Правління НБУ правила проведення сертифікації аудиторів, до яких включені:

― кваліфікаційні та професійні вимоги до аудиторів;

― перелік документів, що подаються до комітету для проходження сертифікації;

― форми і порядок складання аудиторами кваліфікаційних іспитів (тестів) для отримання сертифіката Національного банку на право проведення аудиту фінансової звітності банків, перелік екзаменаційних питань для складання аудиторами кваліфікаційних іспитів (тестів) для визначення їх кваліфікаційної придатності;

― порядок продовження терміну чинності сертифіката.

З метою забезпечення належної якості аудиту фінансової звітності банку в разі встановлення фактів порушень аудиторами, що мають сертифікат, вимог законодавства України та умов сертифікації, Комітет з питань сертифікації аудиторів банків адекватно вчиненому порушенню має право прийняти рішення про застосування заходів впливу, а саме:

― письмове попередження аудитора про недопущення надалі порушень;

― тимчасове зупинення чинності сертифіката на певний строк;

― відкликання (анулювання) сертифіката.

Зазначені вище та інші напрями роботи Національного банку України свідчать про значну його роль у методологічному забезпеченні бухгалтерського обліку, складання звітності та проведення аудиту в банках.

1. Охарактеризуйте основні завдання регулювання діяльності банків

2. У чому полягає підвищена фінансова вразливість банків?

3. Охарактеризуйте сучасні тенденції розвитку системи банківського регулювання.

4. Які документи і ким подаються до територіального управління НБУ для державної реєстрації банку?

5. Розкрийте особливості державної реєстрації банків з іноземним капіталом.

6. Охарактеризуйте порядок реєстрації філій і представництв банку.

7. Які операції банки можуть здійснювати на підставі банківської ліцензії?

8. У разі дотримання яких умов НБУ видає банку банківську ліцензію?

9. За яких умов НБУ видає банку письмовий дозвіл на здійснення окремих операцій?

10. Назвіть п’ять груп економічних нормативів, установлених Національним банком України для регулювання банківської діяльності.

11. Назвіть складові основного та додаткового капіталу банку.

12. Якими є умови прийняття субординованого капіталу в склад додаткового та додаткового капіталу у склад регулятивного капіталу?

13. Чому при розрахунку нормативів адекватності регулятивного та основного капіталу вартість активів зменшується на вартість фактично створених відповідних резервів?

14. Які критерії лежать в основі диференціації комерційних банків Національним банком України за рівнем капіталізації? З якою метою застосовується така диференціація?

15. Як розраховуються нормативи миттєвої, поточної та короткострокової ліквідності? Якими є нормативні вимоги до їх значення?

16. Що таке великий кредитний ризик?

17. Чому при розрахунку нормативів кредитного ризику заборгованість позичальника (позичальників) зменшується на відповідні резерви?

18. Поясніть, чому при розрахунку нормативів інвестування регулятивний капітал збільшується на вартість вкладень банку в окремі цінні папери?

19. Що таке валютна позиція, відкрита та закрита валютна позиція, довга та коротка відкрита валютна позиція?

20. Які види спеціальних резервів за активними операціями створюють вітчизняні комерційні банки в обов’язковому порядку за вимогами НБУ?

21. Назвіть джерело коштів для формування спеціальних резервів.

22. Які критерії лежать в основі оцінки кредитної операції за рівнем ризику?

23. Які основні об’єктивні та суб’єктивні показники лежать в основі оцінки кредитоспроможності різних категорій позичальників?

24. У чому полягає відмінність між валовим та чистим кредитним ризиком?

25. Як визначити розрахункову суму резерву для покриття мож­ливих втрат за кредитними операціями? Назвіть чинні норми відрахування до резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями.

26. Як визначити розрахункову суму резерву за коштами, розміщеними на депозитних рахунках у банках, які визнані банкрутами або ліквідуються чи зареєстровані в офшорних зонах?

27. Як визначити розрахункову суму резерву запростроченими понад 30 днів та сумнівними щодо їх отримання нарахованими доходами за активними операціями?

28. Як визначити розрахункову суму резерву, що створюється за операціями банків з цінними паперами?

29. Які критерії лежать в основі класифікації дебіторської заборгованості за ризиком?

30. Які банки переводяться до категорії тимчасових учасників Фонду гарантування вкладів фізичних осіб?

31. За рахунок яких джерел формуються кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб?

32. Охарактеризуйте роль НБУ в організації методичного забезпечення бухгалтерського обліку в банках.

33. У чому полягають особливості керування НБУ звітності, що складають банки.

34. Охарактеризуйте роль НБУ в організації аудиту в банках України.

[1] Термін «пруденційний» запозичено із зарубіжної практики, він означає «розумний», «обережний».

[2] Обмеження концентрації капіталу і підтримування конкуренції на грошовому ринку шляхом установлення територіальних обмежень на відкриття банками філій.

[3] Створення Корпорації призвело до різкого зменшення кількості банкрутств банків. Під час «Великої депресії» з 1930 до 1933 р. кількість банкрутств банків становила в середньому понад 2000 на рік. З 1934 до 1981 р. число банкрутств банків становило в серед­ньому десять на рік. З 1981 р. кількість банкрутств банків значно зросла. Див.: Фредерік Р. Мишкін. Економіка грошей, банківської справи, фінансових ринків. — К.: Основи, 1999. — С. 291

[4] Фредерік Р. Мишкін. Економіка грошей, банківської справи, фінансових ринків. — К.: Основи, 1999. — С. 294.

[5] Недоступність вкладів, тобто неможливість одержання вкладу вкладником банку згідно з умовами договору, настає з дня призначення ліквідатора банку — учасника Фонду.

[6] Фонд визначає критерії відбору банків, які можуть виступати у ролі банків — агентів Фонду. Основні вимоги до банків — агентів Фонду: вони повинні виконувати економічні нормативи, установлені НБУ, бути фінансово стійкими, належати до групи найбільших або великих банків, мати розгалужену мережу філій та відділень, володіти сучасними технологіями обслуговування грошових переказів тощо.

Читайте також:

1. Аналіз втрат від маркетингового ризику
2. Аналіз дебіторської заборгованості
3. Аналіз дебіторської і кредиторської заборгованості
4. Аналіз кредиторської заборгованості підприємства.
5. Аналіз ризику можливих збитків
6. Аналіз руху грошових коштів та дебіторської заборгованості
7. Аналіз складу та структури дебіторської заборгованості
8. Аудит дебіторської заборгованості
9. Аудит кредиторської заборгованості за кредитами банків
10. Аудит розрахунків за відшкодуванням завданих збитків
11. Безпека під час експлуатації резервуарів і балонів
12. Бюджет амортизаційних відрахувань

Переглядів: 857