• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Держава як суб’єкт інвестиційної діяльності

Держава приймає участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор економіки, так і побічно через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк України, Фонд державного майна України, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Державну комісію з регулювання ринку фінансових послуг, Державний антимонопольний комітет.

Прямий вплив держави на інвестування здійснюється в адміністративній і цільовій формі. Адміністративна форма – це пряме дотаційне фінансування, що здійснюється згідно спеціальних законів. Цільова форма – елемент системи контрактних відносин, за яких укладаються угоди між підрядником і замовником. Це може бути конкретне фінансування шляхом державних цільових програм підтримки інвестицій.

Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві — одна з основних форм реалізації загальнодержавних інвестицій. Замовлення (контракт) розміщується, як правило, на конкурсній основі з урахуванням економічної вигідності того чи іншого замовлення. Об'єкти державного замовлення (державного контракту) приймаються до експлуатації у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

При виконанні державного замовлення (державного контракту) можуть встановлюватись пільги. Зокрема, за встановленою Концепцією державного замовлення з метою підтримки державного замовлення щодо запровадження в дію виробничих потужностей. об'єктів було передбачено:

зменшення ставки оподаткування доходу, отриманого від виконання державного замовлення;

надання пріоритетного права на одержання коротко- і довгострокових позик у комерційних банках-контрагентах Уряду;

проведення прискореної амортизації активної частини основних фондів.

Державні, міждержавні ти регіональні інвестиційні проекти та програми, що реалізуються за рахунок бюджетних та позабюджетних коштів, підлягають обов'язковій державній експертизі. У разі потреби експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватися експертними комісіями, створюваними Верховною Радою України.

Політику держави щодо механізмів здійснення інвестиційної діяльності, а також пріоритетних напрямів інвестицій називають інвестиційною політикою. Особливість інвестиційної політики держави в Україні визначається ситуацією, яка склалася в інвестиційному комплексі та в інвестиційній діяльності. Їй властиві:

– надзвичайно низькі темпи оновлення виробничого апарату, внаслідок чого основним фондам промисловості, транспорту та будівництва властиве 50-60%-не зношення;

– зниження інвестиційної активності суб'єктів господарської діяльності — підприємств, організацій, інших юридичних осіб;

– різке зниження питомої ваги нагромадження, яка становить близько 17,4% національного доходу;

– деформована структура економіки у бік гіпертрофії оборонної і видобувної промисловості, її витратний характер;

– зниження питомої ваги амортизаційних відрахувань у структурі витрат на фінансування технічного розвитку підприємств;

– напруженість державного і місцевого бюджетів, внаслідок чого скорочуються можливості бюджетного фінансування інвестицій.

З огляду на це інвестиційна політика України включає:

1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і реконструкцію. Приріст виробничих потужностей за рахунок нового будівництва здійснюватиметься лише у випадках, коли запровадження такої потужності визначене як пріоритетне. Для активізації діяльності підприємств у технічному переозброєнні виробництва пропонується використовувати кошти, отримані від приватизації. 50% коштів від приватизації держава повинна віддати на підтримку його технічного розвитку як кредит на максимально пільгових умовах, включаючи і безпроцентний кредит.

2. Нарощування у міру можливості частки нагромаджень у національному доході і внутрішньому валовому продукті. З цією метою пропонується на наступні 3—5 років встановити, що у видатках бюджету України обсяг витрат на інвестування розвитку народного господарства повинен бути фіксованим щодо обсягу валового національного продукту.

3. Збільшення частки капітальних вкладень за рахунок власних коштів підприємств і скорочення питомої ваги централізованих капітальних вкладень. Спрямування державних інвестицій на будівництво об'єктів пріоритетних галузей у кожному конкретному випадку може здійснюватися лише за умов, що вони є частиною реалізації конкретної програми, а їх реалізація забезпечує: технологічний прорив економіки, оновлення виробничого апарату і розвиток експортного потенціалу; жорстку економію, ресурсозбереження, зниження ма­теріаломісткості, застосування економічно чистих технологій; проведення робіт з технічного переозброєння і модернізації у межах 1—2 років з метою поліпшення якості і підвищення конкурентоздатносгі виробів.

4. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства з метою реалізації структурної перебудови економіки. Пріоритетними галузями, в які першочергово спрямовуватимуться централізовані інвестиції, є:

технічне переозброєння і модернізація підприємств галузей АПК (харчової, м'ясно-молочної, рибної, мукомельної, комбікормової промисловості), лісової і деревообробної, легкої, медичної;

структурна перебудова у машинобудівному і оборонному комплексі, їх конверсія у напрямі зростання виробництва товарів народного споживання, складно-побутової техніки, запасних частин для автомобілів, мотоциклів, механізмів для сільського господарства і садово-городнього інструменту;

розвиток паливно-енергетичного комплексу України для теплоенергозабезпечення потреб держави і підприємств хімічної і нафтохімічної промисловості, пов'язаних з випуском полімерних прогресивних і конструкційних матеріалів та виробів; підтримка металургійної промисловості;

підтримка охорони навколишнього природного середовища, спорудження природоохоронних об'єктів.

Пріоритети, звичайно, уточнюватимуться у міру змін, що відбуватимуться в економіці України, але вони матимуть соціальну орієнтацію.

5. Розширення джерел фінансування капітальних вкладень. Окрім традиційних (централізовані капітальні вкладення за рахунок державного і місцевих бюджетів, кошти підприємств і організацій, колгоспів), розширюється частка державного кредиту, коштів населення, кредитів комерційних банків. Поступово передбачається створення одного з найважливіших елементів ранкової економіки — ринку капіталів. Нині діють лише окремі його елементи (банківська система, випуск акцій, державних цінних паперів).

6. Залучення іноземних інвестицій і кредитів. Для цього передбачається дозволити комерційним банкам проводити усі зовнішньоекономічні операції, створити пільгові умови для інвестиційних компаній та фондів.

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного регулювання, яке визначається: 1) показниками економічного і соціального розвитку України; 2) програмами розвитку народного господарства; 3) державним і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Управління державними інвестиціями включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є прогнози економічного і соціального розвитку України; схеми розвитку і розміщення продуктивних сил; цільові науково-технічні і комплексні програми; техніко-економічні обґрунтування доцільності таких інвестицій. Виконання функцій щодо прийняття рішень з бюджетних асигнувань в інвестиції вимагає створення системного підходу до визначення пріоритетів. На сьогодні вибір пріоритетних напрямів в Україні пов'язується з першочерговими завданнями стабілізації економіки, довгостроковими завданнями, спрямованими на перебудову економіки, і завданнями піднести рівень життя населення до раціональних нормативів й європейських стандартів.

Стратегія пріоритетів визначається на підставі відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм. Це робиться у зв'язку з тим, що за умов скорочення бюджетних інвестицій держава не спроможна забезпечити розвиток усіх пріоритетних напрямів. Незважаючи на те, що Міністерство економіки України визначило пріоритетні напрями здійснення інвестицій у розвиток народного господарства України, державну підтримку мають програми, що є невідкладними,

Для пріоритетних об'єктів інвестування у соціальній сфері передбачається дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигнувань; б) державного кредиту.

Усі розрахунки по інвестиціях і розподіл асигнувань за напрямами і міністерствами, відомствами здійснюють при формуванні державного плану соціально-економічного розвитку України.

Поряд із державним управлінням і державним фінансуванням інвестицій здійснюється регулювання умов інвестиційної діяльності, тобто реалізується побічний вплив держави на інвестування. Основні важелі такого регулювання:

– система податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг. З метою регулювання інвестиційного попиту Верховна Рада України може ввести диференційований податок на інвестиції;

– проведення кредитної та амортизаційної політики, у тому числі шляхом прискореної амортизації основних фондів (пільги з амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних фондів, видів устаткування);

– надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництва;

– державні норми та стандарти; антимонопольні заходи; роздержавлення та приватизація;

– визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; політика ціноутворення;

– проведення експертизи інвестиційних проектів; інші заходи.

Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період, ступеня інвестиційної активності суб'єктів господарювання тощо.

2.2. Вплив на інвестиційну діяльність державних інститутів

Найбільший вплив на інвестування здійснює Національний банк України, Фонд державного майна України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг, Державний антимонопольний комітет.

В Україні, як і в більшості країн світу, центральний банк належить державі. Функції центрального банку в Україні виконує Національний банк України (НБУ).

Національний банк України відіграє свою роль в інвестиційних процесах.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Згідно Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.99 №679-ІV НБУ виконує також такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій;

10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

12) здійснює валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

15) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

16) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики НБУ є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків. Їх розмір встановлюється єдиним для банків в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів в національній та іноземній валюті. Для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися різні норми обов'язкових резервів;

2) процентну політику.

Згідно Постанови Правління НБУ «Про затвердження Положення про проценту політику Національного банку України» від 18.08.04 №389 за своїми операціями ним встановлено такі процентні ставки:

а) облікова– виражена у відсотках плата, що береться НБУ за рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів до настання строку платежу по них і утримується з номінальної суми векселя. Облікова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування і є орієнтиром ціни на гроші).

б) за кредитами овернайт – процентна ставка, за якою НБУ надає банкам кредити строком на один робочий день з метою згладжування тимчасових коливань ліквідності банків, оперативного регулювання грошово-кредитного ринку. Розмір процентної ставки за кредитами овернайт під забезпечення має бути не нижчим, ніж облікова ставка плюс один процентний пункт, а без забезпечення (бланковий) – не нижчим, ніж облікова ставка плюс два процентних пункти (є найвищою ставкою НБУ);

в) за депозитами овернайт– процентна ставка, за якою НБУ залучає тимчасово вільні кошти банків строком на один робочий день;

г) ставка рефінансування – процентна ставка, за якою НБУ надає банкам на визначений строк кредити рефінансування. Вона встановлюється за результатами проведення процентних тендерів залежно від пропозиції вартості на кошти НБУ, що надходять від банків. На цьому тендері заявки банків задовольняються відповідно до зниження запропонованої в них процентної ставки, починаючи із найвищої, і далі поступово до закінчення запропонованого НБУ обсягу кредитів або задоволення всіх заявок банків. Ставка рефінансування не можу бути нижчою за облікову ставку.

д) ставка залучення тимчасово вільних коштів банків – процентна ставка, за якою НБУ залучає тимчасово вільні кошти банків відповідно до визначених строків понад один робочий день шляхом розміщення депозитних сертифікатів або шляхом укладення депозитних договорів з метою вилучення надлишкових коштів банків, регулюючи обсяг грошової маси в обігу.

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами через здійснення валютних інтервенцій шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов'язаннями, на відкритому ринку (відкритий ринок – ринок, на якому здійснюються операції з купівлі-продажу цінних паперів між особами, що не є первинними кредиторами та позичальниками, і коли кошти внаслідок продажу цінних паперів на такому ринку надходять на користь держателя цінних паперів, а не їх емітента. Використовується центральними банками для купівлі-продажу, як правило, короткострокових державних цінних паперів з метою регулювання грошової маси. Внаслідок купівлі збільшується вкладення коштів в економіку, внаслідок продажу – зменшується). ;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними.

В залежності від цілей, на які орієнтована кредитно-інвестиційна політика центрального банку, а також від порядку використання інструментів регулювання, прийнято розрізняти рестриктивну та експансивну кредитно-інвестиційну політику.

1. Рестриктивна кредитно-інвестиційна політика (“політика дорогих грошей”) проводиться з метою зменшення інвестиційної активності шляхом обмеження пропозиції грошей і націлена на стримування інфляції.

2. Експансивна кредитно-інвестиційна політика (“політика дешевих грошей”) проводиться з метою розширення інвестиційної активності шляхом збільшення пропозиції грошей і націлена на стимулювання зростання виробництва й зайнятості.

В останні роки НБУ провадить в Україні політику кредитної експансії через зниження облікової процентної ставки, що призводить до збільшення питомої ваги довгострокових кредитів і зростання обсягів інвестицій.

Фонд державного майна України (ФДМУ) був створений у 1991 році для здійснення державної політики у сфері приватизації держмайна. Має регіональні відділення у всіх областях України, в Республіці Крим, в містах Києві і Севастополі.

Завданнями ФДМУ є:

– захист майнових прав України на її території та за кордоном;

– здiйснення прав розпорядження майном державних пiдприємств у процесi їх приватизацiї, створення спiльних пiдприємств;

– здiйснення повноважень щодо органiзацiї та проведення приватизацiї майна пiдприємств, яке перебуває у загальнодержавнiй власностi;

– сприяння процесовi демонополiзацiї економiки i створенню умов для конкуренцiї виробникiв.

Фонд вiдповiдно до покладених на нього завдань:

– змiнює у процесi приватизацiї органiзацiйно-правову форму пiдприємств, що перебувають у загальнодержавнiй власностi, шляхом перетворення їх у ВАТ;

– продає майно, що перебуває у загальнодержавнiй власностi у процесi його приватизацiї, включаючи майно лiквiдованих пiдприємств i об'єктiв незавершеного будiвництва;

– укладає угоди з посередниками щодо органiзацiї пiдготовки до приватизацiї та продажу об'єктiв приватизацiї;

– видає лiцензiї посередникам;

– вживає заходiв до залучення iноземних iнвесторiв до процесу приватизацiї;

– бере участь у створеннi СП, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власнiстю;

– представляє iнтереси України за кордоном з питань, що стосуються захисту майнових прав держави.

Починаючи з 1992 р., процес приватизації можна розділити на три етапи:

1. (1993 – 1995 рр.) – з 14 тис. підприємств близько 10,5 тис. було приватизовано шляхом оренди з викупом. При цьому абсолютна більшість громадян країни не мала коштів, достатніх для того, щоб взяти участь у здійснюваних заходах. За підрахунками відомих вітчизняних економістів, усіх заощаджень громадян України, які у 1991 р. були на особистих рахунках в Ощадбанку, вистачило би для викупу лише 15% майна державних підприємств. Оренда давала змогу трудовим колективам нагромадити кошти для викупу державної частки майна підприємства. Продаж державного майна відбувався на неконкурентних засадах, тобто за мінімальної стартової ціни.

Оренда виявилася найбільш адекватною умовам першого етапу ринкових перетворень. На кінець 1995 р. шляхом викупу було приватизовано близько 6,5 тис. об’єктів оренди. Але дисбаланс на користь викупу й оренди з викупом у структурі застосування способів приватизації означав неможливість використати ПМС для тих громадян, котрі не були зайняті у сфері матеріального виробництва й обслуговування.

Відповідно до Першої державної програми приватизації наприкінці 1992 р. мало розпочатися здійснення масової сертифікатної приватизації. Планувалося у 1993 р. не менш як 10% загальної кількості об’єктів, запланованих до продажу на аукціонах, продавати виключно із застосуванням приватизаційних сертифікатів. Але випуск їх на паперових носіях не відбувся, а заміна депозитними рахунками загальмувала розвиток ринку цінних паперів. З 26 листопада 1994 р. сертифікати набули вигляду цінних паперів.

2. (1996 – 1999 рр.) – створено Національну Мережу Центрів Сертифікатних Аукціонів (НМЦСА) у 1995 році, через які було вкладено більш як 32 млн. ПМС. За весь період сертифікатної приватизації населення одержало понад 45,7 млн. цих цінних паперів, а вклало у придбання акцій понад 43 млн. За цей же період з емітованих компенсаційних сертифікатів (КС) на загальну суму більш як 3,3 млрд. грн. населення одержало близько 30% запланованої їх кількості.

Хоча процес сертифікатної приватизації не завершився появою ефективного власника та великими надходженнями у державний бюджет, він усе ж таки виконав своє позитивне завдання: тисячі підприємств вийшли з-під управління держави, мільйони громадян дістали перші уроки ринкової економіки, широкі верстви населення були залучені до одержання акцій великих та середніх підприємств.

3. Розпочався у 2000 р. і має цілу низку визначальних особливостей:

– виставляються на продаж за гроші контрольні пакети акцій стратегічних підприємств.

– враховуються конкретні характеристики кожного підприємства (показники фінансово-економічного стану, його ринкова цінність і значення для національної безпеки) і необхідність створити цивілізовані умови для участі інвесторів.

– щоб не допустити до участі у конкурсах офшорних та інших тіньових підставних структур, запроваджено поняття “промисловий інвестор” –інвестор, зацікавлений у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту; він повинен не менше трьох років виробляти продукцію (виконувати роботи, надавати послуги), аналогічну основній продукції (роботам, послугам) підприємства що приватизується, або використовувати в основному виробництві, як основну сировину продукцію (роботи, послуги), як це робило підприємство що приватизується, або здійснювати безпосередній контроль на таких підприємствах не менше одного року.

Продаж акцій проводиться декількома способами. Перший і найбільш привабливий для інвесторів – це конкурс. На конкурс виставляються або контрольні, або блокуючі пакети акцій підприємств в залежності від того, що залишилося за державою.

Історія сучасного фондового ринку України почалась від дня прийняття у 1991 році Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”. Найбільш важливим при визначенні правових засад здійснення державного регулювання ринку цінних паперів, державного контролю за випуском та обігом цінних паперів та їх похідних став Указ Президента України, яким 12.06.95 утворено Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). Було визначено її завдання, функції, повноваження, права, відповідальність та відносини з іншими державними органами з питань регулювання та контролю на ринку цінних паперів.

ДКЦПФР є державним органом, підпорядкованим Президенту України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять ДКЦПФР, її центральний апарат і територіальні органи.

ДКЦПФР утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії. Вони призначаються та звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Термін повноважень Голови та членів Комісії – сім років. Одна й та ж особа не може бути членом Комісії більше двох термінів підряд. Основною формою роботи Комісії є засідання, які проводяться за рішенням Голови Комісії у разі необхідності, але не рідше одного разу на місяць.

Основними завданнями ДКЦПФР є:

– формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

– координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

– здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

– захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

– сприяння розвитку ринку цінних паперів;

– узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) створена згідно із Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та Указом Президента України від 11.12.02 №1153/2002. Указом Президента України від 04.04.03 №292/2003 затверджене Положення про Комісію, згідно з яким Комісія є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до Закону про фінансові послуги Комісія є колегіальним органом.

До структури Комісії входять п'ять департаментів, директори яких є членами Комісії:

– Департамент державного регулювання та розвитку ринків фінансових послуг;

– Департамент страхового нагляду;

– Департамент нагляду за кредитними установами;

– Департамент нагляду за фінансовими компаніями;

– Департамент нагляду за недержавними пенсійними фондами.

Розпорядженнями Комісії затверджені положення про ці департаменти, які визначають їх завдання, повноваження і функції, права для реалізації наданих повноважень. Крім того, згідно із законом Комісія створює територіальні управління, які підпорядковуються і є підзвітними Комісії.

Основними завданнями Комісії у межах її повноважень є:

– проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг;

– розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг;

– здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері;

– захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринках фінансових послуг та їх припинення;

– узагальнення практики застосування законодавства України з питань функціонування ринків фінансових послуг, розроблення і внесення пропозицій щодо його удосконалення;

– запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг;

– сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Створенню Антимонопольного комітету України передувало прийняття в лютому 1992 року Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», в якому така структура як Антимонопольний комітет лише згадувалась. Офіційною датою народження Комітету вважається 26 листопада 1993 року - день ухвалення Закону України «Про Антимонопольний комітет України». Призначення у грудні того ж року державних уповноважених Комітету започаткувало його повномасштабну діяльність як колегіального органу. За дорученням Президента України Л.Д.Кучми Комітетом було посилено діяльність на соціально значимих ринках з метою забезпечення реального захисту прав та інтересів людей. Ця принципова орієнтація на потреби i проблеми соціального характеру визначила політику Комітету останніх років.

До складу Комітету входять одинадцять державних уповноважених. Діючий склад Комітету призначено Президентом України. Відповідно до Конституції України Голова Комітету призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України є незалежним у здiйсненнi покладених на нього повноважень щодо контролю за дотриманням антимонопольного законодавства та пiд час розгляду справ про його порушення.

Антимонопольний комiтет України має розгалужену структуру центрального апарату та територіальних відділень, що забезпечують виконання покладених на Комітет завдань.

Згідно із статтею 3 ЗУ «Про Антимонопольний комiтет України» основними завданнями Комітету є:

– здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;

– запобігання, виявлення i припинення порушень антимонопольного законодавства;

– контроль за економічною концентрацією;

– сприяння розвитку добросовісної конкуренції.

Комітет контролює дотримання антимонопольного законодавства суб'єктами господарювання, органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема при створеннi, реорганізації, лiквiдацiї господарюючих суб'єктiв та в усiх інших випадках економічної концентрації. Адже значно легше попередити появу нового монопольного утворення на ринку, нiж у подальшому боротись iз його зловживаннями.

Відповідно до ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.01 №2210-ІІІ суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

– на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

– не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнано становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35% або менше, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Читайте також:

1. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
2. IІI. Формулювання мети і завдань уроку. Мотивація учбової діяльності
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
5. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.
6. Автоматизація банківської діяльності в Україні
7. Автоматизація метрологічної діяльності
8. Автономні утворення у зарубіжних державах
9. Агностик, суб’єкт пізнання, субстанція
10. АДАПТАЦІЯ ОБМІНУ РЕЧОВИН ДО М'ЯЗОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
11. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
12. Аксіоми безпеки життєдіяльності.

Переглядів: 1419