• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Музей історії міста Тисмениці.

Івано-Франківський краєзнавчий музей.

Загальна характеристика музеїв Прикарпаття.

ПЛАН

ЛЕКЦІЯ №7. МУЗЕЙНА СПРАВА НА ПРИКАРПАТТІ

2.Державні музеї області:

2.1. Національний музей Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринського;

2.2. Івано-Франківський історико-меморіальний музей Олекси Довбуша;

2.3. Івано-Франківський музей визвольних змагань Прикарпатського краю імені Степана Бандери. Долинський музей «Бойківщина» ім. Омеляна та Тетяни Антоновичів;

3.Колекції на громадських засадах:

3.1. Івано-Франківський обласний художній музей (Музей мистецтв Прикарпаття);

3.2. Музей освіти Прикарпаття;

1. Щодня мільйони людей у світі, прагнучи збагатити свої знання, зустрітися з прекрасним, відвідують музеї. Музейні експозиції розповідають про речі, зрозумілі всім, мовою, що не потребує перекладу. Музеї дають змогу побувати в давньому минулому, побачити сьогодення людства, його здобутки, і навіть заглянути у майбутнє.

Термін «музей» виник давно. У наш час зміст його, як і зміст поняття «музей», значно змінився і розширився. В музеєзнавстві музеями називають науково-дослідні й культурно-освітні заклади, які збирають, комплектують, вивчають і зберігають пам’ятки історії матеріальної і духовної культури людства, природничо-етнографічні, меморіальні та інші колекції, за допомогою яких через свої експозиції, виставки, екскурсії, лекції та інші види наукової та освітньо-виховної роботи поширюють природничо-наукові і суспільно-політичні знання.

Функції музеїв широкі і складні, а форми діяльності – різноманітні. Музеї мають багато особливостей і специфічних рис, які зумовлюють їхні наукові, культурно-освітні, ідеологічні функції і зближують їх з відповідними закладами. Найголовніша особливість музеїв полягає в тому, що вони збирають, вивчають, зберігають і експонують першоджерела, або оригінали, тобто ті пам’ятки , які безпосередньо пов’язані з розвитком природи, життям людського суспільства. За цією особливістю музеї близькі до науково-дослідних установ, які також вивчають першоджерела.

Друга особливість музеїв полягає в тому, що вони працюють над дуже різнорідними першоджерелами – використовують геологічні, ботанічні, палеонтологічні, зоологічні, антропологічні та інші природничі колекції, пам’ятки матеріальної культури (знаряддя праці, інструменти, ремісничі вироби, зброю, побутові речі тощо), пам’ятки духовної культури (твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва та ін.), а також рукописні й друковані документи, книги. Види і форми першоджерел надзвичайно різноманітні, кількість їх величезна. Все це вимагає від музейних працівників глибоких спеціальних знань.

Третьою особливістю музеїв є те, що вони використовують свої фонди для популяризації першоджерел – показу їх в експозиційних залах, на спеціальних виставках, за допомогою екскурсій, лекцій або інших видів інформування. Специфіка музеїв виявляється також у тому, що в їхній діяльності науково-дослідні й освітні функції тісно поєднуються.

Збираючи першоджерела, створюючи таким чином джерельну базу для наукових досліджень і проводячи власні дослідження, музеї водночас займаються широкою популяризаторською діяльністю.

З розвитком музейної справи, ці заклади спеціалізуються – виникають історичні, художні, природничо-наукові та інших профілів музеї. Вони поділялися на групи відповідно до функцій, характеру збірок або за іншими ознаками. Наукова класифікація розрізняє музеї за типами.

Суспільне призначення та напрями роботи визначають типи (види) музеїв. Переважна більшість вітчизняних музеїв є науково-освітніми установами. Як соціальні інституції вони, з одного боку; тісно пов’язані з системою освіти (як правило, основний контингент відвідувачів становить учнівська і студентська молодь), а з другого – виконують представницькі функції, знайомлячи світ з національними надбаннями країни, регіону; конкретного міста чи села. Здебільшого це поліфункціональні за принципом організації, формами й методами роботи структури незалежно від того, чи це національний заповідник, обласний, муніципальний музей, чи центр сучасного мистецтва з відповідною галереєю.

Завдяки публічності й доступності вони здійснюють широкий комплекс охоронних, збиральницьких, просвітницьких, наукових завдань. Відповідно спеціалізація таких закладів може охоплювати дуже різні напрями: археологію, охорону ландшафтного середовища та окремих природничих зон, історико-архітектурні заповідники, тематичні колекції пам’яток матеріальної та духовної культури.

Дещо іншою спеціалізацією характеризується інший різновид музеїв, пов’язаних із стратегічними напрямами наукових досліджень. Це академічні або науково-дослідні музеї при академіях наук та науково-дослідних інститутах. Профіль діяльності таких музеїв визначається напрямами наукових розробок академічної установи.

До третьої категорії належать суто навчальні музейні заклади, які діють в системі середньої, вищої освіти, на виробництвах і представляють еталонні зразки й напрацювання різних галузей науки, промисловості, техніки, художніх ремесел. Державні заклади становлять основу національного музейного фонду України. Поряд з ними діє розгалужена система громадських музеїв і таких, що засновані благодійними фондами, меценатами, а також зростає кількість приватних колекцій та установ музейного призначення. Профіль музею визначається основним змістом його фондів та зв'язком з тією чи іншою науки, мистецтва або виробництва.

При всій різноманітності існуючих варіантів заведено поділяти музеї на історичні,краєзнавчі, художні, меморіальні, літературні, природничо-наукові, галузеві. Музеї кожного з цих профілів можуть мати ще вужчу спеціалізацію, види й підвиди. Музеї історичного профілю – це група, до якої належать музеї, що збирають, вивчають і експонують матеріали про розвиток суспільства, про знаряддя праці, пам'ятки побуту й культури, створені народом упродовж століть, про народно-визвольний рух, визначні історичні події. Зберігаючи матеріальні й культурні цінності музеї історичного профілю ведуть науково-дослідну й освітньо-виховну роботу.

Залежно від характеру й складу колекцій, від завдань, що стоять перед ними, музеї історичного профілю поділяються на такі види: загальноісторичні, військово-історичні, археологічні, етнографічні, історико-архітектурні та історико-культурні (музеї або заповідники). До музеїв історичного профілю належить Музей міста Коломия,Музей історії міста Тисмениці імені Степана Гаврилюка, Музей історії Надвірнянщини. Загально-історичні – найважливіший вид музеїв історичного профілю. Вони висвітлюють історію розвитку людського суспільства, історію нашої країни, розвиток її господарства, науки, техніки, культури в різні періоди. Хронологічні рамки експозицій цих музеїв дуже широкі. Вони будуються за соціально-економічними формаціями: первіснообщинною,рабовласницькою, феодальною, сучасною. Окремим видом музеїв історичного профілю єархеологічні музеї. Основу їхніх збірок становлять пам’ятки матеріальної культури від найдавніших часів до епохи середньовіччя, виявлені під час археологічних досліджень.

Популярністю у відвідувачів користуютьсяісторико-архітектурні та історико-культурні заповідники. Їх створюють у будівлях, які складають історичну чи художню цінність, є визначними історико-культурними пам'ятками. Деякі заповідники відкрито в давніх храмах, що були свого часу важливими державними, громадськими, політичними й освітніми центрами. Вони проводять велику науково-дослідну й реставраційну роботу, широко по­пуляризують культурну спадщину нашого народу. Експозиці­єю такихзаповідників є самі пам'ятки – їх архітектура, живопис,скульптура, декоративні оздоби, інтер'єр тощо. Бувають і додаткові експозиції – виставки, що знайомлять з історією пам'яток, їхніми художніми особливостями або пов'язаними з ними історичними подіями. Типовим взірцем такого закладу можна вважати Національний заповідник «Давній Галич».

Краєзнавчі музеї збирають, зберігають, вивчають і експонують матеріали, що розповідають про природу, історію й культуру певного краю. Геологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні, археологічні, етнографічні та інші колекції, знаряддя праці, вироби місцевих промислів різних історичних періодів, твори мистецтва, літератури, розвиток економіки, народної творчості тощо.Специфіка краєзнавчих музеїв у тому, що вони мають широкий діапазон експозицій, поєднують риси музеїв історичного й природничо-наукового профілів, а іноді мають ще художні, літературні чи меморіальні відділи. Через це їх називають ще музеями комплексного профілю. Наприклад – Долинський краєзнавчий музей «Бойківщина» Омеляна та Тетяни Антоновичів, Калуський історико-краєзнавчий музей, Івано-Франківський краєзнавчий музей.

Музеї художнього профілю зберігають, вивчають і пропагують визначні твори живопису, графіки,іконопису, скульптури, ужиткового мистецтва, а також народної творчості. Експозиції цих музеїввисвітлюють історію розвитку того чи іншого виду мистецтва в історичній послідовності, експонують твори реалістичного напряму. Відповідно до своїх колекцій музеї цього профілю поділяються на музеї українського мистецтва чи інших народів або західноєвропейського чи східного мистецтва. До музеїв цього профілю відноситься Івано-Франківський обласний художній музей.

Меморіальними музеяминазивають музеї, присвячені видатним людям. Меморіальними ємузеї великих учених, письменників і поетів, полководців, композиторів (наприклад – Меморіальний музей-садиба Марка Черемшини). Меморіальні музеї проводять велику збиральницьку, наукову й освітню роботу. Специфіка їх у тому, що вони не лише зберігають меморіальний комплекс, пов’язаний з життям і діяльністю тієї чи іншої видатної людини, а й створюють додаткові експозиції, які показують роль і значення цієї людини в історії, в розвитку науки й культури, розповідають про вшанування пам’яті.

Музеї, присвячені письменникам, називають ще літературно-меморіальними, бо їхні експозиції висвітлюють не лише творчість письменника, якому вони присвячені, а й розвиток літератури певного періоду. Такими музеями є Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, Літературно-меморіальний музей Івана Франка, Снятинський літературно-меморіальний музей Марка Черемшини.

Музеї природничо-історичного профілю збирають, зберігають, систематизують, вивчають і експонують різноманітні природничі матеріали – геологічні, петрографічні, мінералогічні, ботанічні та інші і які відображують у своїх експозиціях найновіші досягнення природничих наук. Такі музеї тісно пов’язані з академічними науково-дослідними інститутами і вищими навчальними закладами, діяльність їх має як наукові, так і навчальні цілі. Експозиція таких музеїв в історико-хронологічній послідовності висвітлює історію Землі, зародження її рослинного й тваринного світу, походження людини, розвиток матеріальної культури запервісноїдоби і в пізніші часи, ознайомлює з сучасною фауною і флорою різних країн тощо.

Нині існують музеї й інших профілів. Розглянуті вище музейні заклади належать до, так би мовити, старих, традиційних профілів. Сучасний науково-технічний прогрес, великі досягнення науки й культури зумовлюють виникнення нових профілів. Це здебільшого галузеві (техніко-економічні, сільськогосподарські, медичні, педагогічні та ін.) або музеї, які створюються при відповідних відомствах і організаціях. Наприклад, музеї санаторіїв, аптек, музеї просто неба тощо.

Окрему групу становлять музеї, що створюються з ініціативи громадськості (тобто на громадських засадах) при сільських радах, школах, промислових підприємствах, будинках культури, бібліотеках та при інших культурних закладах, установах, організаціях. Відповідно до характеру колекцій та експозицій музеї на громадських засадах поділяються на історичні, історії міст і сіл, краєзнавчі, виробничі, шкільні, меморіальні, літературні, художні та інші. Музеї на громадських засадах – справжні народні музеї. Вони проводять велику й багатогранну роботу: вивчають історію міст і сіл, фабрик і заводів, різних виробництв, природу рідного краю, збирають матеріали про героїв, знаменитих людей нашої країни, проводять просвітницьку роботу.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про музеї та музейну справу» фінансування музеїв залежно від форм власності здійснюється з Державного бюджету України, місцевих бюджетів та коштом підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян. Музейні установи, що фінансуються за рахунок Державного та місцевого бюджетів складають єдиний кошторис доходів і видатків, який затверджує вищестояща організація.

Додатковими джерелами фінансування музеїв можуть бути: плата за відвідування музеїв і виставок; кошти, одержувані за науково-дослідні та інші види робіт, які виконує музейний заклад на замовлення підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян і окремих громадян; прибутки від реалізації сувенірної продукції, видавничої діяльності; плата за кіно- і фотозйомки та інші джерела, в тому числі валютні надходження, відповідно до законодавства України.

Під час дослідження діяльності музейних Західної України серед додаткових джерел фінансування музейні працівники називали доходи від оренди приміщень, від концертів та проведення богослужінь в сакральних спорудах, що знаходяться у використанні музеїв. Додатковими доходами можуть бути пожертви відвідувачів тa туристів, спонсорська допомога тa членські внески, гранти, доходи, отримані від учбових закладів згідно і укладеними з цими закладами угодами.

Таким чином, створення і легалізація музею є тривалим процесом діяльності, у ході якого поглиблено і всебічно вивчається його історія, природа, економіка і культура, відбувається збір, наукова обробка і систематизація музейного матеріалу, формування основного і науково-допоміжного фондів, оформлення експозицій, відкриття і реєстрація нового музейного закладу.

2.1. Прикарпаття є одним з прекрасних туристичних районів України. У цьому краї є багато цікавих та пізнавальних місць. Серед них є музей, який користується великою популярністю серед туристів це – Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринського, один з відомих мистецько-культурних закладів Івано-Франківської області.

Ідея створення музею в Коломиї виникла у середовищі прогресивної інтелігенції наприкінці XIX ст. і була палко підтримана І. Франком. Проте його організація була розпочата пізніше, через кілька десятків років. 13 листопада 1926 р. на засіданні управи товариства «Народний дім» було розглянуто план створення музею, розроблений Володимиром Кобринським, затверджено його статут та назву – «Український народний музей ім. Йосафата Кобринського». 18 травня 1927 р. загальні збори товариства «Народний дім» затвердили рішення управи. Організація музею була доручена Володимиру Кобринському, палкому шанувальникові народного мистецтва Гуцульщини.

Спочатку експозиція містилася у маленькій гардеробній театрального залу «Народного дому». На горищі зберігалися перші фондові збірки. В. Кобринський був багаторічним директором музею. Музейній справі він віддав багато сил і навіть власних коштів. Часто їздив по селах, звертався з відозвами до селян, інтелігенції, знаходячи серед них гарячий відгук та підтримку. Багато цінних експонатів для музею передали В. Тимінський та В. Ровенчук з села Печеніжин, І. Симчич з Верхнього Березова, лікар Левицький з Коломиї. Пізніше надійшли колекції І. Стрийського, Г. Герасимович, Л. Гарматія та інших. Починаючи з 1926 р. неодноразово ставилося питання про офіційне відкриття музею. Але панівна верхівка Польщі, що окупувала західноукраїнські землі, гальмувала розвиток української культури, всіляко перешкоджала організації та відкриттю музею. Лише 31 грудня 1934 р. відбулося його урочисте відкриття.

Експонати музею у той час були розгорнуті у трьох кімнатах – відділах історичного, гуцульського та культового мистецтв. Згодом «Народний дім», в організаційну структуру якого входив музей, передав йому ще дві кімнати, в одній з яких розмістився етнографічний відділ, в другій – музейний архів та бібліотека.

У роботі музею виникали великі труднощі. Він вважався громадською установою, створеною на добровільних засадах. Чіткої системи в роботі не було. Науково-освітня робота також була обмеженою. Лише раз на тиждень, у неділю, музей був відкритий для відвідування. Але й за таких умов існування національна культурна установа була небажана панівним колам. У 1937 р. місцеві польській владі вдалося на деякий час закрити музей. Але завдяки домаганням трудящих польський уряд був змушений знову його відкрити.

Після возз’єднання західноукраїнських земель з Українською PCP у 1939 р. почалася нова сторінка в житті музею. Він став державною установою, дістав усі можливості для дальшого розвитку, активної участі в культурному житті народу. Багато шкоди музею завдала німецько-фашистська окупація. Загарбники пограбували та знищили найцінніші експонати. Повернення до нормальної діяльності музею почалося з перших днів після визволення Прикарпаття у 1944 р. У перші повоєнні роки музей мав такі відділи: гуцульського мистецтва, етнографічний, Великої Вітчизняної війни. Найбільше було в ньому експонатів з народного мистецтва, що в наступні роки остаточно вирішило профіль закладу. До лютого 1945 р. музей вважавсякраєзнавчим від 1996 р. музей має сучасну назву – Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського. Цей знаний мистецький осередок не лише в Україні, а й за кордоном – заклад внесений до Королівської енциклопедії Великої Британії «як музей світових шедеврів».

У 2006 р. у рамках відзначення 80-ліття музею Івано-Франківська обласна держадміністрація порушила клопотання про надання закладу статусу національного. За 3 роки – 20 жовтня 2009 р. Указом Президента України Віктора Ющенка № 837/2009 р. Коломийському музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського надано статус національного. Такий статус був наданий за вагомий внесок музею у розвиток музейної справи, вивчення, збереження та популяризацію традиційного народного мистецтва Карпатського регіону та його активну міжнародну діяльність.

З часом музей перетворився на справжню скарбницю народного мистецтва Гуцульщини, став широковідомим центром його популяризації. Колекції музею нараховують близько 15 тисяч експонатів. Експозиція розкриває етапи розвитку народного мистецтва Гуцульщини і Покуття з кінця XVIII ст. по сьогоднішній день. Найбільші колекції одягу, тканин, вишивок. Це насамперед комплекси чо­ловічого та жіночого одягу з різких сіл Гуцульщини і Покуття, компоненти одягу – сердаки, кептарі, кожухи тощо.

У музеї є чимало надзвичайно різноманітних за композиційним вирішенням, орнаментикою, колірною гамою одягових та інтер’єрних тканин – запасок, поясів, хусток, пере міток, верет, скатертей. Збірка чоловічих та жіночих сорочок демонструє мистецтво вишивання, багатство мотивів, композицій, колірних сполучень, технік виконання, характерних для Гуцульщини і Покуття. У фондах та експозиції широко представлені декоративні тканини, килими, вишивки ра­дянського періоду і доби незалежності. Це, зокрема, твори видатних народних майстрів-ткачів О. Горбової, P. Горбового, Ю. Бовича, М. Ганущака, Й. Джуранюка та ін. Вирізняються твори талановитої ткалі, лауреата Державної премії імені Т.Г. Шевченка Г. В. Василащук з села Шешори Косівського району. її творчість е новим явищем у сучасному ткацтві Гуцульщини. Цінними художніми виробами є традиційні ліжники з найбільш характерними візерунками: «кривий», «очкатий», «російський», «лопатковий», «вуставковий» та ін. Велику цінність мають твори заслужених майстрів народної творчості УPCP Г. Герасимович з міста Косова та П. Клим з села Виженка Вижницького району Чернівецької області, М. Сабадаш з Коломиї. У 198І р. музей придбав колекцію моделей сучасного одягу Г.Г. Вінтоняк з міста Коломиї, яка активно розвиває традиції крою гуцульського одягу, орнаментику ткацтва та його колірне багатство.

Колекція різьби по дереву (понад 2500 експонатів) знайомить з історією поширеного на Гуцульщині виду народного мистецтва. В збірці дорадянського періоду є різні предмети хатнього вжитку (боклажки, барильця, рахви, ложки, сільнички тощо), форма та орнамент яких відзначаються високими художніми якостями. Привертають увагу багатством форм, декору, вмілим їх поєднанням скрині, столи, сволоки, сільськогосподарський інвентар. По цих виробах можна простежити розвиток різьби по дереву, поступовий перехід майстрів від простих елементів орнаменту до складних композиційних вирішень.

Виняткову художню цінність має колекція творів різьбярської родини Шкрібляків з села Яворова Косівського району, які визначили нові напрямки в розвиткові різьби по дереву. Музей має цінну збірку творів видатного різьбяра кінця XIX – початку XX ст. В. Девдюка з Косова, який збагатив різьбу та інкрустацію новими мотивами та композиційними вирішеннями, багато зробив у справі підготовки різьбярських кадрів.

Досить повно представлена творчість видатних майстрів різця нашого часу: заслужених майстрів народної творчості Юрія та Семена Корпанюків, І. Балагурака, членів Спілки художників УРС і України М. Тимківа, В. Кабина, які примножують народні традиції, удосконалюють художні прийоми, що побутують у місті Косові, селах Яворів, Річка, Брустурів, Космач Косівського району та ін. Новим явищем в гуцульській різьбі є тематичні твори, присвячені важливим датам із життя радянського народу. Велику художню цінність має збірка творів заслуженого майстра народної творчості, майстра художнього випалювання І. Ю. Грималюка.

Колекція кераміки (понад 3 тисячі експонатів) представлена гончарними виробами з основних осередків керамічного виробництва: міст Коломия та Косів, села Пистинь Косівського району, селища Кути цього ж району. Унікальними є твори видатнихгончарівXIX ст. Петра Баранюка, Олекси Бахматюка з Косова, Дмитра Зінтюка, Петра Кошака з села Пистинь Косівського району, які полонять багатством геометричних, рослинних та анімалістичних мотивів, композиційних вирішень, колірним звучанням. Особливо цінна збірка кахлів та скульптури малих форм. Музей має велику збірку творів видатної гончарки нашого часу П. Й. Цвілик, а також інших відомих народних майстрів М. Тим’як, Ганни та Михайла Рощиб’юків.

На Гуцульщині здавна розвивалася художня обробка металу та шкіри. Колекція цих видів народного мистецтва Гуцульщини порівняно невелика – близько 700 експонатів. У збірці є чимало топірців, палиць, жіночих нашийних прикрас, прикрас для одягу, тобівок, поясів. Багатство композиційних вирішень, прийомів обробки цих виробів свідчить про великий талант народних майстрів, їхню фантазію, вміння у простому відтворити прекрасне. Художня обробка металу та шкіри розвивається і в наш час. У фондах та експозиції представлені твори відомих народних майстрів П. Харінчук, М. Медвідчука, М. Вінтоняка, І. Тинкалюка, які, зберігаючи і розвиваючи традиції минулого, виготовляють різні предмети побутового та декоративного призначення, співзвучні з сучасними но­ваторськими тенденціями розвитку мистецтва.

З 1970 р. в Косові працює Музей народного мистецтва та побуту, який став відділом Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. Колекції його нараховують понад дві тисячі експонатів. На традиціях народного мистецтва Гуцульщини плідно працюють випускники Косівського технікуму народних художніх промислів, які вдало поєднують у своїй творчості художні традиції з новаторськими пошуками. В колекціях музею представлені високохудожні декоративно-орнаментальні й тематичні твори колишніх ви­пускників, нині відомих майстрів І.М. Савченка, О.І. Іщенка.

Збирання експонатів, комплектування фондів посідає важливе місце в роботі колективу наукових працівників музею, які щороку вирушають в експедиції по гірських селах. В минуле десятиріччя музей поповнився більш ніж двома тисячами експонатів, зокрема, зібраними на Гуцульщині на початку XX ст. відомим українським художником-передвижником В. К. Розвадовським.

Протягом останніх років музей зібрав цінну колекцію одягу, ткацтва, вишивки Городенківського та Снятинського районів, які зараз широко використовують майстри Коломийської художньої майстерні. Колекції музею постійно вивчають сучасні народні майстри, художники легкої, текстильної промисловості, театрів, працівники кіно та телестудій. Музей став своєрідною школою для навчання студентів художніх закладів. Часто на базі музею проводиться практика студентів Косівського технікуму народних художніх промислів, Вижницького училища прикладного мистецтва, Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва, а також уроки з народознавства для учнів шкіл міста і району. Багаті фонди дають можливість організовувати різні виставки в музеї та поза його межами. З 1960 р. періодично влаштовується виставка «Народне мистецтво Гуцульщини», що експонувалася в Ташкенті, Новгороді, Ризі, Тарту, Одесі, Донецьку, Запоріжжі. Виставка «Традиції та сучасність у творчості члена Спілки художників Г. Г. Вінтоняк» експонувалася в Ленінграді, Києві, місті Бендери Молдавської PCP. У залах музею експонувалися виставки «Одяг Гуцульщини та Покуття», «Гуцульські пояси», «Народне мистецтво Коломийщини», «Творчість родини Шкрібляків» та ін.

Багатовікова історія пов’язана з традицією розпису яєць на Покутті та Гуцульщині, саме тут писанкарське мистецтво досягло найвищого рівня. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини формував багато років колекцію писанок, і з часом у них виникла ідея створити Музей писанкарського розпису. Завдяки спеціальному методу збереження та реставрації писанок, який використовують коломийські музейники, сьогодні ми можемо помилуватися величезною колекцією. Ця колекція розмістилася вже в окремому музеї, відкриття якого відсвяткували 23 вересня 2000 р. Це музей Писанка, який виконаний у формі найбільшого у світі яйця, це архітектурна споруда повністю розписана як писанка і стала особливою візитною карткою Коломиї.

У формі яйця облаштована центральна частина музею, це писанка висотою в 14 метрів, з діаметром в 10 метрів. Приміщення споруджено з кольорового скла і загальна площа вітражу – 600 квадратних метрів. У музеї представлено для огляду понад 6000 писанок з усіх куточків України. Вся експозиція відображає композиційне, орнаментальне, колористичне багатство народної поліхромної графіки. Деякі експонати були виконані ще в XIX–XX ст. У музеї є цікава традиція, якщо її відвідують перші особи держави, то писанкарка дає їм біле яйце, писачок і розтоплений віск і просить зробити підпис на яйці, після чого сама його розписує. У колекції вже є писанки з підписами – Президента України Л.Д. Кучми та його дружини, А. Кінаха, Івана Плюща, В. Семиноженка, В.П. Постовойтенка, В.А. Ющенка, А. Кузьмука та інших.

2.2. Не менш важливим державним музеєм є Івано-Франківський музей Олекси Довбуша, який глибоко, як ніхто інший, увійшов в усну народну творчість, надихнув до праці багатьох письменників, поетів, художників, композиторів, кінематографістів. Оповитий ореолом слави, героїзму, нескореності перед гнобителями, ще за життя він став легендою. Музей, присвячений його діяльності, відкрито в Івано-Франківську на вулиці гетьмана Мазепи 22 серпня 1995 р. Він має статус державного.

Тематико-експозиційний план музею побудований за хронологічно-проблематичною системою і структурно складається з шести частин. На початку – стенди про те, як дослідник-колекціонер академік Володимир Грабовецький невтомно впродовж 45-ти років збирав і досліджував матеріали про карпатських опришків під проводом Олекси Довбуша. І сьогодні він продовжує цю справу. Далі експозиція присвячена Галицько-Волинському князівству. В двох вітринах багато історичної літератури про історію та мистецтво Галицько-Волинського князівства – книги Левка Войтовича «Удільні князівства Рюриковичів і Гедеміновичів у XI – IXVI ст.», Михайла Фіґоля «Мистецтво стародавнього Гали­ча», Ісидора Шараневича «Исторія Галицко-Володимирской Руси», Павла Грицака «Галицько-Волинська Держава» та багато інших. Експонуються два великі портрети князя Ярослава Осмомисла і короля Данила Галицького.

На другій стінці й у вітринах експонуються матеріали про повстання селян Прикарпаття у 1490-1492 рр. проти шляхетської Польщі під проводом селянського ватажка Мухи, бій під Рогатином 1490 р. повсталого селянства Прикарпаття проти шляхетської Польщі, здобуття Пнівського замку-фортеці і замку Потоцького в Печеніжині. Експонується картина «Перший похід запорізьких козаків на Попуття і Коломию у 1648-1653 рр.».

На третій стінці експонуються матеріали про участь населення Прикарпаття в боротьбі українського народу під проводом Семена Височана та Івана Грабівського проти шляхетської Польщі у 1648 р. У вітринах експонуються клейноди Війська Запорізького, мапа України 1648-1653 рр.

Далі експонуються матеріали, що розкривають соціально-економічні передумови, які спричинили піднесення опришківського руху під проводом Олекси Довбуша, письмові документи, мали, схеми, а також малярські та скульптурні зображення ілюструють становище Галичини під Польщею в першій половині XVIII ст. У вітринах розміщені документи, що відображають кріпосницьке лихоліття, оригінали документів про феодальні повинності селян, письмовий договір передачу Печеніжинського маєтку посесором-шляхтичем (1722–1725 рр.), фрагменти договорів між шляхтою та орендні справи Печеніжних маєтків за 1725–1726 рр. Увагу привертає схема-літопис життя і діяльності Олекси Довбуша. Тут у хронологічній послідовності подано історію опришківського руху від першої письмової згадки до загибелі героя. У вітринах музею виставлені праці В. Грабовецького, Є.М. Косачевської, К.І. Дракохруст та інших істориків про О. Довбуша. Олекса Довбуш представлений у творах таких малярів, як О. Новаківський – «Олекса Довбуш», Ю. Кротохвиля-Відемська – «Олекса Довбуш», Захарасевич – «Довбуш спить — Довбуш пантрує» та інші.

У цьому ж залі представлено багато графічних робіт: «Олекса Довбуш» та «Головач» («Довбуш із скелею») – народної художниці України, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка О. Кульчицької, «Аркан. Танець опришків» – народного художника України, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Г. Якутовича, «Довбуш і Дзвінка», «Олекса Довбуш» – заслуженої художниці України С. Гебус-Баранецької та інші.

Дуже цінним експонатом є рукопис літературного сценарію Любомира Дмитерка і Віктора Іванова до кінофільму «Олекса Довбуш». Один з найцінніших експонатів – топір, який, за дослідженням професора В. Грабовецького, мав належати безпосередньо народному героєві. Цю реліквію понад 200 років свято берегли космачани – нащадки свідків загибелі О. Довбуша 1745 р. Експозицію доповнюють різні види зброї, одяг, окремі речі опришків, макет церкви в с. Космачі Косівського району, яку знищила комуністична влада у 1983 р. За народними переказами, цю церкву у 1738-1745 рр. неодноразово відвідував О. Довбуш і дарував гроші на церковні потреби.

У розділі експозиції, що відтворює обставини загибелі О. Довбуша 24 серпня 1745 р., є свідчення космацького селянина Штефана Дзвінчука у Станіславській міській раді перед міською судовою лавою про обставини поранення ним Олекси Довбуша ввечері 23 серпня 1745 р. Музейна експозиція відтворює подальшу боротьбу опришків на Прикарпатті під проводом бойових побратимів О. Довбуша Василя Баюрака та Івана Бойчука. Зворушлива картина художника М. Ткаченка зображає засудженого Василя Баюрака, який перед стратою виграє на сопілці сумні гуцульські пісні. Тут в експозиції представлені матеріали про наступника Василя Баюрака Івана Бойчука, який боровся з польською шляхтою, орендарями 1755–1758 рр. на Прикарпатті, а влітку 1759 р. на запрошення козаків разом із своїми побратимами перейшов на Запорізьку Січ, а звідти пішов на допомогу гайдамакам боротися з польською шляхтою. Картина М. Ткаченка показує саме цей момент, коли Іван Бойчук виступає перед козака­ми Запорізької Січі.

Крім екскурсій, у музеї постійно проводяться виставки, конференції, присвячені визначним подіям історії України. Найчастіше відвідують музей студенти Інституту історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, для яких тут викладачі читають лекції, проводять з ними практичні заняття та семінари з історичного краєзнавства.

2.3. Ще одним цікавим музеєм є Івано-Франківський музей визвольних змагань Прикарпатського краю, який було урочисто відкрито 14 жовтня 1997 р. на вул. Тарнавського 22. Його співзасновниками стали Івано-Франківська обласна рада та обласне товариство «Меморіал».

Уперше за десятиліття дезінформації героїчних сторінок історії українського визвольного руху було сформовано музейну експозицію, яка розповідала про важку боротьбу українців за свою державність, розповідала вустами тих, хто пройшовши сталінські тюрми й табори проніс у своїй пам’яті героїчне минуле і не скорився.

В Дем’яновому Лазі під час розкопок в 1989 р. знайдено 524 останки галичан, знищених службами НКВС перед приходом німців у 1940–1941 рр. Віднайдені в 1990-х рр. листівки, брошури, журнали стали основою музейного фонду як і предмети та документи, знайдені під час розкопок в Дем’яновому Лазі. Архіви, колись закриті для неблагонадійних істориків, підтвердили факт тривалої боротьби українців. Нинішня експозиція розміщена в 4-х залах двоповерхового будинку. Вона розповідає про історію боротьби та державотворчі процеси на території Галичини, охоплюючи часові проміжки XII ст., часів Галицького князівства до подій, що відбувалися в XX ст. Документальні матеріали цілковито спростовують міфи, створені радянською історичною школою і проливають світло на події, що замовчувались або трактувались як ворожі та небезпечні для СРСР. Тому для нас цей музей є досить цінним, адже з його експозиції ми можемо дізнатися історію нашого краю, історію визвольних змагань.

Досить цікавим своєю історією є Долинський музей «Бойківщина» ім. Омеляна та Тетяни Антоновичів. У 1997 р. попри всі негаразди й труднощі районна влада прийняла рішення про заснування музею із назвою «Історико-художній музей «Бойківщина».

Для музею потрібне було відповідне приміщення і спочатку передбачалося розмістити його у будинку «Просвіти», для чого потрібно було зробити відповідну реконструкцію. Та бракувало коштів і тимчасово експонати, які наполегливо збирав у селах району перший директор музею Олексій Фрищин, складали у сховищі. Знавець мистецтва, художник і педагог з відповідальністю і знанням поставився до важливої справи і надбав чималу збірку творів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, а також речей побуту й культури нашого краю.

На щастя, про проблеми Долинського музею довідалися Омелян Антонович із дружиною Тетяною. Добродій О. Антонович народився в Долині і навідався з дружиною в рідні терени. Відомий діяч української діаспори в Америці, меценат і засновник літературного фонду його імені вирішив піднести й рідному місту вагомий подарунок – благодійна організація із США, яку очолює доктор Омелян, надала кошти на будівництво музею. 5 вересня 2003 року у день Міжнародного фольклорного фестивалю «Бойківська ватра» в Долині у новозбудованій оселі з участю мецената Антоновича урочисто відкрито двері краєзнавчого музею «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів.

2.4. У формуванні перших постійно діючих музейних експонатів взяли участь кандидат історичних наук заступник директора Івано-Франківського краєзнавчого музею нині – викладач кафедри етнології і археології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Михайло Паньків та заслужений художник України Богдан Губаль. Нині в музеї є чотири відділи: зал, присвячений родині Антоновичів, історичний, природничий, етнографічний. У перспективі – створення відділу сакрального мистецтва. Серед матеріалів експозицій є цікаві археологічні знахідки, знаряддя праці та побуту минулих літ, бойківський одяг та вишивки, документи, фотографії з історії краю, стародруки, твори образотворчого мистецтва. Колектив музею також працює в науково-дослідному напрямку, поглиблено вивчаючи давню історію Долинщини.

Сьогодні працівники музею пропонують відвідувачам такі екскурсії: «Оглядова», «Сім’я Антоновичів», «Історія міста Долини», «Видатні люди Бойківщини», «Кам’яне диво Бойківщини», «Митці Долинщини», «Життя і діяльність сім'ї Дучимінських в с.Тяпче». Організовуються також екскурсійні маршрути до Гошівського монастиря оо. Василіян, на Скелі Довбуша та ін.

Колектив музею прагне, щоби заклад став пріоритетним у формуванні духовності й культури молодого покоління, зміцнив любов до рідного краю і його історії, бо «кожний повинен пізнати свій народ і себе в ньому».

Візитною карткою Івано-Франківська є міська ратуша, в працює Івано-Франківський краєзнавчий музей. Він заснований 1939 р. на основі збірок Покутського музею і музею Гуцульщини в Жаб’є, нині смт. Верховина. Працюють експозиційні відділи: природи; історії; народного мистецтва; археології. Відділ природи знайомить з різноманіття Прикарпаття. Окрасою відділу історії є колекція археологічних пам’яток доби Київської Русі і Галицько-Волинської держави. Надзвичайно цікаві знахідки з розкопок Княжого Галича. В експозиції представлена багата колекція зброї та стародруків. У відділі народного мистецтва експонуються речі народного побуту, одягу, вироби декоративно-ужиткового мистецтва. В експозиції музею також представлені ікони ХVII–XIX ст.

Важливе місце в роботі краєзнавчого музею займає збиральницька робота. Сьогодні фонди музею налічують понад 120 тисяч одиниць, що стали базою побудови нової експозиції та стаціонарних виставок. Щороку музей відвідує близько 140 тисяч осіб, проводиться понад дві тисячі екскурсії, організовується близько 40 виставок.

Музей організовує археологічні експедиції, проводить наукові конференції, випускає «Наукові записки» та іншу літературу. Здійснює методичне керівництво громадськими музеями. На правах відділів працюють: літературно-меморіальний музей Івана Франка (створений 1953 р.) в с. Криворівня Верховинського району; музей М. Грушевського в с. Криворівня Верховинського району (створений у 2002 р.); хата-гражда П. Харук в с. Криворівня (заснована в 1978 р.); літературно-меморіальний музей Леся Мартовича в його рідному селі Торговиця Городенківського району (відкритий у 1971 р.); літературний музей Прикарпаття в Івано-Франківську (заснований в 1986 р.), що розкриває розвиток письменництва в нашому краї з ХV ст. до сучасних днів; історико-краєзнавчий музей в смт Солотвин Богородчанського району (створений у 2001 р.) на базі громадського історико-краєзнавчого музею ім. О. Федака; історико-краєзнавчий музей О. Довбуша в смт. Печеніжин Коломийського району (створений в 2004 р.); історико-краєзнавчий музей «Гуцульщина» в смт. Верховина.

Таким чином, музеї державного значення були створені з метою просвітництва суспільства, адже щодня їх відвідують багато людей. Вони ознайомлюють людей з історією, збагачують їхні знання про свій край. Музеї дають змогу ознайомитися з минулим, порівняти його з сьогоденням, його здо­бутки, і навіть заглянути у майбутнє.

3.1. Музей завжди є місцем, де людина шукатиме відповіді на численні запитання свого минулого і теперішнього. Ми знаходимо відповіді тільки тоді, коли задаємо запитання. Чим музей є: храмом, сховищем раритетів, університетом знань, тим чи іншим? Але це та основа, в якій завжди присутній міст між минулим і теперішнім. Тож не дивно, що Івано-Франківський обласний художній музей є тим мостом.

Музей розташований у костьолі Найсвятішої Діви Марії (Станиславівська колегіата) – найдавнішій архітектурній пам'ятці міста. Споруду зводили на основі креслень французького інженера-архітектора, автора міських укріплень і забудови середмістя Франсуа Корассіні, який у той час був на службі у засновника міста і фундатора будівництва костьолу Андрія Потоцького. У 1679–1682 рр. за спорудженням храму наглядав інший французький архітектор – Кароль Беное (Шарль Бенуа). У 1703 р. костьол освятив львівський архієпископ Костянтин Зелінський. В основу об’ємно-просторової структури пам’ятки покладено поширений у європейській ренесансній архітектурі, зокрема в італійській, тип центральної базиліки на основі грецького хреста. Поземний план утворений трьома навами з перпендикулярно розташованим до них коротким трансептом. Місцезнаходження костьолу в західній від ринкової площі частині міста зумовило нетрадиційну для культової архітектури орієнтацію його вівтарної частини (пресбітерію) на північ. Головна нава, пресбітерій і трансепт значно вивищуються над невисокими бічними навами і прямокутними приміщеннями захрестії та скарбниці. Нартекс (вхідна частина) фланкований двома квадратними в основі баштами. Двоярусний фасад прикрашений глибокою віконною нішею, обрамленою півциркульною аркою та балюстрадою, увінчується невисоким, простого абрису фронтоном.

Період найбільшого піднесення колегіати припадає на 30-ті роки XVIII ст. У цей час стараннями тогочасного власника міста Йосифа Потоцького, молодшого сина Андрія Потоцького, в інтер’єрі з’явилося нове декоративно-скульптурне оздоблення, виконане в сницарській майстерні Томаса Гуттера (Гутера) і Конрада Кутченрайтера з м. Ярослава. Десятки різьблених із дерева скульптур у поєднанні з орнаментальними декоративними оздобами в стилі розквітлого бароко увінчували численні вівтарі. Багатоярусний головний вівтар з монументальними фігурами святих і ангелів уміщував образ Найсвятішої Діви Марії, оздоблений карбованими із срібла позолоченими шатами. Бічні вівтарі у трансепті: святого Вінцента (східний) і святого Йосифа (західний) були вирізьблені з краківського мармуру і прикрашені граційними циборіумами (балдахінами). В різних частинах костьолу містилися вівтарі: Матері Божої Ченстоховської, святого Себастіяна, архангела ихаїла і Розп’яття Христового. Вишуканою різьбою відзначалися лави для каноніків у пресбітерії. Найбагатше скульптурне оздоблення мав амвон (кафедра для проповідей), що стояв на кутовому пілоні між східною навою і правим крилом трансепта. В більш як 15-ти скульптурних зображеннях амвона розкривалася складна християнська символіка цього важливого елемента католицької літургії, його нижню частину підтримували скульптурні консолі, в яких, можливо, були втілені образи різьбярів Томаса Гуттера і Конрада Кутченрайтера. Скульптурно-декоративний ансамбль Станиславівської колеґіати завдяки сюжетно-тематичному розмаїттю, багатству художніх і формальних засобів вираження, а також широкому використанню позолоти належав до найкращих і найпишніших у Галичині.

1737 р. з нагоди завершення оздоблювальних робіт у східну стіну головної нави вмурували пам’ятну таблицю з гербом Пилява і літерами «J. P. W. К. H. W. К.» навколо (Йосиф Потоцький, воєвода київський, гетьман великий, коронний). З ім'ям Потоцького пов’язана ще одна важлива подія, яка відбулася в рік його смерті (1751 p.). Напередодні так званої POMPA FUNEBRIS – пишного за шляхетним звичаєм триденного похорону стіни костьолу оббили дорогоцінними адамашковими тканинами. Труну з тілом покійного встановили на величному катафалку з чотирма скульптурними зображеннями найвідоміших представників роду Потоцьких: Миколи, Станіслава, Андрія та Фелікса-Казимира. Ці різьби, з яких одна експонується, виконав талановитий майстер пізньобарокової скульптури Матвій Полейовський (бл. 1720 – бл. 1800 рр.). Оббивка стін в інтер'єрі зберігалася до 1877 року, коли на пропозицію пароха каноніка Яна Красовського стіни і склепіння костьолу розписав по заґрунтованому тиньку клейовими фарбами художник-декоратор Еразм Фабіанський (1826–1891 рр.). У розписах переважають орнаментальні, стилізовані під бароко мотиви: Гірлянди з плодів і квітів, картуші, розетки. Стіни обрамляв меандровий орнамент, а на склепіннях пресбітерію і головної нави вміщено тепер майже втрачені сценічні композиції на євангельські теми. Розписи костьольного склепіння близькі до традицій декорування храмів візантійського обряду. В парусах зображено медальйони з образами євангелістів, вище шість великих картушів з постатями апостолів та ілюзорно написані монохромні зображення пророків із символами-атрибутами в руках. Після пожежі 1882 р., підчас якої згоріли дах і зовнішнє покриття склепіння, його додатково зміцнили цегляними ребрами-тягами, що частково наклалися поверх живопису, і встановили овальні вікна, а тому розписи забілили і більше не поновлювали. Поліхромію костьолу неодноразово реставрували і доповнювали. В 1933–1935 рр. ґрунтовні поновлення здійснив Йосип Смучак за проектом інженерів Дайчака і Равського зі Львова. Тоді ж над склепінням з’явилися бароковий ліхтар з балюстрадою і сигнатура над ним. Фасади наново потинькували і настелили нові, з керамічної плитки, підлоги. Стіни зміцнили контрфорсами.

Починаючи із XVII ст., в крипті костьолу ховали представників роду Потоцьких. В дерев’яних і мармурових саркофагах спочивали останки Андрія Потоцького (помер 1691 р.), його дружини Анни з Рисінських, їх сина Станіслава, галицького старости, полковника коронного війська, який загинув у битві з турками під Віднем 1683 року і на означення 200-х роковин смерті якого в костьолі встановили пам’яткову таблицю. Тут поховали Йосифа Потоцького, двох його онуків та дружину Вікторію Лещинську, мармуровий різьблений саркофаг якої зберігся до наших днів. У 1886 р. його перенесли до костьольної крипти з греко-католицької кафедри – колишнього костьолу єзуїтів, фундаторкою будівництв якого була Вікторія Лещинська.

І тільки з 1979 р. почалося відродження архітектурної пам’ятки. Вперше через багато років проведено реставраційно-ремонтні роботи і розчищено частину розписів на склепінні західного трансепта. 18 травня 1980 року тут відкрили Івано-Франківський художній музей. У 1990–1993 рр. Львівська міжобласна спеціальна науково-реставраційна виробнича майстерня здійснила другий етап реставрації, в процесі якої відкрито і реконструйовано більшу частину фрескових розписів костьолу. Керівник проекту реставрації – Михайло Декальський. 1985 р. музеєві передано залишки костьольної скульптури, частина якої після реставрації у Львові й Києві демонструється в новій експозиції, присвяченій сакральному мистецтву Галичини X–ХІХ ст.

Структура експозиції «Сакральне мистецтво Галичини ХV–ХІХ ст.» охоплює п’ять розділів, присвячених іконописові Прикарпаття XVI–XIX ст., пам’яткам католицького сакрального малярства ХV–ХVІІІ ст., скульптурі Галичини XVI–XIX ст., декоративному різьбленню на дереві і мистецтву друкованої книги XVII–XVIII ст. Ретроспективний показ релігійного мистецтва ґрунтується на двох найчисленніших комплексах пам’яток, що представляють різні національно-культурні і віросповідні середовища. Це іконопис галицької школи, походження і функціональне призначення якого пов’язане з традиціями візантійського мистецтва і церковного обряду. Іншу групу пам’яток становлять взірці сакральної скульптури, поширення якої було зумовлене експансією польського національного елементу на автохтонні українські землі після приєднання в середині XIV ст. Галицько-Волинського князівства до Польської держави, що супроводжувалася будівництвом римо-католицьких костьолів і монастирів, в оздобленні яких традиційно переважала фігуративна пластика. Взаємозв’язки між обома гілками християнської культури – східної і західної – в Галичині, що особливо зміцнилися після проголошення Українською церквою унії з Ватиканом (1596 р.), визначили яскраву самобутність мистецької спадщини регіону .

Найдавніші експоновані ікони походять з другої половини XVI ст. – завершального етапу розвитку галицького іконопису в ортодоксальних традиціях візантійського мистецтва, розквіт якого був пов’язаний з культурою Київської Русі і княжого Галича Х–ХІ ст.; «Розп’яття» (середина XVI ст.) і «Богородиця-Одигітрія з пророками» (друга половина XVI ст.) створені в околицях м. Долини на Бойківщині, де в 60-х роках XVI ст. діяла монастирська майстерня, яку очолював іконописець Дмитро. Ікони, де стоїть його підпис: «Спас з апостолами» (1565 р.), «Різдво Богородиці» з іконостаса Долинської церкви Різдва; «Страшний суд» і «Архангел Михаїл» зі сценами життя з Михайлівської церкви (Національний музей у Львові), – це найкращі твори, що вийшли з цієї майстерні. «Розп’яття» належить до оточення майстра Дмитра. Воно є частиною композиції, що вивершувала іконостас, до складу якого входили випиляні вздовж контуру постаті стоячих перед Розп’яттям Богородиці та Івана Богослова. «Богородиця-Одигітрія з пророками» (похвалою) – варіант поширеного на Бойківщині іконографічного взірця, трактованого в традиціях, близьких до народного малярства. Архаїчна манера виконання твору була, очевидно, причиною того, що в XIX ст. ікону повністю перемалювали, і тільки в 1987–1988 рр. під час реставрації їй повернули первісний вигляд. Творчість майстрів долинського осередку в другій половині XVI ст. належала до сфери впливу перемишльської школи і майстерні при Спаському монастирі на Старосамбірщині, де найдовше зберігався стиль церковного малярства, заснований на візантійській догматиці, ірраціональності форм і кольору, символічності їхнього змісту, канонічності зображень. Помітно простежуються у творах долинських майстрів впливи молдавського та балканського іконопису.

Експоновані ікони другої половиниXVII ст. з Рогатинщини «Христос-Пантократор», «Воздвиження Чесного Хреста», «Христос- Пантократор» (с Воскресінці) належать до найкращих творів галицької школи барокового малярства, досягнення якої пов’язані з творчістю майстрів рогатинського іконостаса, з творами львівських і жовківських іконописців Федора Сеньковича, Василя Патрановича і Йова Кондзелевича. Пам’ятки XVIІ ст. з південно-східного пограниччя Бойківщини «Богородиця- Одигітрія» (1685 р.) і «Різдво Богородиці» (кінець XVII ст.) позначені впливом народного малярства. До реставрації «Різдво Богородиці» в музейних документах облікувалося як ікона «Святий Миколай». У минулому столітті його обрізали і поверх давнього зображення намалювали новий образ святого.

Малярство XVIII ст. відзначається розмаїттям сюжетів, тем і художніх напрямів. Діяльність окремих іконописців і майстерень поширювалася на землі всього Прикарпаття, а не зосереджувалася, як раніше, в економічно і культурно розвиненіших містах його північно-західної частини. «Введення Богородиці до храму» (1749 р.), «Апостольський ярус іконостаса» (кінець XVIII ст.), «Святий Миколай» (середина XVIII ст.) з Бойківщини, «Богородиця-Одигітрія» з околиць Галича (початок XVIII ст.) та деякі інші твори експозиції зберігають традиції іконописного малярства XVII ст. У стилі європейського рококо трактовані «Сцена страстей Христових» (друга половина XVIII ст.) з Рогатинщини і «Відсічення голови Івана Хрестителя» (кінець XVIII ст.) з Рожнятівщини, Запозичення багатьох західних іконографічних взірців і стильової манери олійного живопису посилилося після рішень церковного Собору 1720 р. в Замості, постановами якого запроваджувалися нові для Української церкви свята і суттєво доповнювався обряд, зокрема введенням до храмових інтер’єрів вівтарів католицького типу. У XVIII ст. складаються локальні осередки народного малярства на Бойківщині та Гуцульщині.

Найкращою пам’яткою народного іконопису цього періоду є частково збережений іконостас церкви Великомучениці Параскеви в с. Космачі на Косівщині першої половини XIX ст. За народними переказами, його замовником і фундатором виступав Олекса Довбуш.

Розділ іконопису XIX ст. присвячений переважно народним майстрам, які працювали на Покутті. Серед них цікавою оповідною іконографією відзначаються твори невідомого майстра з околиць Обертина на Тлумаччині «Свята Варвара» і «Святий Дмитро», створені в 40-х роках XVIII ст. Зразком для них слугували сюжети українських Гравюр XVII ст. Ікони на склі «Святий Миколай» і «Юрій Змієборець» репрезентують поширений у минулому столітті вид народного малярства, осередками якого на Прикарпатті були Богородчани, Станиславів, Снятии і деякі гуцульські села. Останній розділ експозиції присвячений мистецтву друкованої в Галичині книги, яку високо цінували в усьому слов’янському світі. На початку XVII ст. львівський єпископ Гедеон і Балабан заснував на Прикарпатті дві друкарні – в Стратині на Рогатинщині (1602-1606 рр.) і в Крилосі під Галичем (1606 р.). В експозиції представлено стародруки львівських друкарень: приватної Михайла Сльозки (1638–1667 рр.); Успенського Ставропігійського братства (1591–1786 рр.), при монастирі Святого Юра (1700 р.) і видання Почаївської лаври (XVIII ст.). Експонуються різані на дереві і Гравіровані на міді Гравюри найвідоміших галицьких Граверів: Іллі, Никодима Зубрицького, Йосифа й Адама Гочемських.

Народна графіка репрезентована малюнками рукописного ірмологіона 1741 р., пам’яток кінця XIX ст. розфарбованим естампом із зображенням святого Миколая другої половини XIX ст. Відділ сакрального мистецтва Івано-Франківського художнього музею експонує лише невелику частину надзвичайно багатої художньої спадщини Галичини. Величезну кількість творів утрачено ще в минулому столітті у зв'язку із заміною старих дерев’яних церков мурованими храмами і в часи двох світових воєн. Після встановлення на Галичині влади комуністичного режиму храми і пам’ятки релігійного мистецтва методично нищили з політичних міркувань. Збірку відділу сформовано в 1982–1989 рр. завдяки експедиційній роботі музею щодо виявлення творів давнього мистецтва на так званих закладах культурного майна, розорених церквах і дзвіницях.

Реставрацію творів здійснили спеціалісти Львівської філії Українського науково-дослідного реставраційного центру. Керівник – Мирослав Откович. Структуру відділу і концепцію експозиції розробив світлої пам’яті мистецтвознавець Віктор Мельник. Івано-Франківський обласний художній музей пропонує:

· ознайомитися з постійною експозицією «Сакральне мистецтво Галичини ХV–ХХ ст.», з виставками сучасного мистецтва;

· відвідати концерти класичної музики та хорового співу;

· скористатися послугами з мистецтвознавчої експертизи, творів, літературою з питань мистецтва відомчої бібліотеки музею.

Івано-Франківський обласний художній музей проводить заняття у творчій майстерні з живопису, композиції та малярства, майстер-класи вишивки стрічками, розпису по тканині, і розпису по склі, розпису писанки, школи , вечірнього малюнка.

«Коли минуле починає заважати – з’являються й музеї», цей висновок французьського у культуролога Жана-Луї Деота вдало характеризує один із механізмів музейного довкілля. Але завжди пам’ятаймо – там, де ми задаємо – запитання, там ми отримуємо відповіді.

3.2. 16 травня 1980 р. в Івано-Франківському педагогічному інституті ім. В. Стефаника відбулася знаменна подія – відкриття Музею освіти Прикарпаття. Декілька років інститут та освітяни області йшли до цього дня. Нелегким був цей шлях, бо вже з самого початку приречений на невдачу: заснування музею, в якому був би показаний весь тернистий шлях національної освіти на Прикарпатті, деяким партійним керівникам уявилось непотрібним, а то й небезпечним, а ініціаторові створення музею, доцентові кафедри історії УРСР Ярославу Мельничукові довелося багато попсувати собі крові, бігаючи по владних кабінетах, пишучи листи у високі інстанції, пояснюючи не­обхідність відкриття такого музею, що відіграв би велику роль у вихованні молоді і особливо майбутніх педагогів. Ініціативу Ярослава Мельничука підтримав тодішній ректор педагогічного інституту професор Олександр Устенко. І нарешті 25 грудня 1977 р. ухвалили спільну постанову обласного відділу народної освіти, вченої ради державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника та президії обкому профспілки працівників освіти, вищої школи та наукових установ «Про створення Музею освіти Прикарпаття». Музей створювався на базі Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника. В його організації взяли активну участь не тільки викладачі та студенти педагогічного інституту, але й освітяни області. З різних куточків Івано-Франківщини почали надходити експонати: шкільні підручники, документація, свідоцтва, спогади педагогів, речі шкільного побуту.

Для організації роботи майбутнього музею, створення його експозицій була задіяна рада музею, яку очолив Ярослав Мельничук. Завідувачем музею призначено викладача Богдана Гавриліва, нині заслуженого працівника культури України, кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Багато для організації музею зробив кандидат педагогічних наук, доцент Іван Прус, який після смерті Ярослава Мельничука у 1986 р. очолив раду музею. Тематико-експозиційний план був складе ний за активної участі наукового працівника Івано-Франківського краєзнавчого музею, нині заступника директора, заслуженого працівника культури України, кандидата історичних наук, доцента Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Михайла Паньківа. Він передав для музею частину цінних експонатів.

Проект інтер’єру музею розробили заслужений художник України, доцент, пізніше доктор мистецтвознавства, професор Михайло Фіґоль та архітектор М.І. Данилюк. Велику допомогу в художньому оформленні музею надавали і надають студенти і викладачі Інституту культури і мистецтв, особливо уже покійний професор М. Фіґоль.

Велику увагу діяльності музею приділяє та забезпечує його фінансову підтримку ректорат Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Нині роботою музею керує рада у складі 12-ти чол. (голова – доц. Б. Гаврилів). За час його існування тут побувало близько 159 тис. відвідувачів, проведено майже 7 тис. екскурсій, організовано понад сотню тематичних виставок. Музей надає допомогу в організації роботи громадських і шкільних музеїв, консультує викладачів та студентів університету, вчителів та учнів з питань становлення освіти на Прикарпатті, веде широку пошукову, науково-дослідницьку і популяризаторську діяльність. На його базі проводять наукову роботу викладачі та студенти Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника й інших навчальних закладів області. Тематичні та ювілейні виставки, що регулярно тут влаштовують, привертають незмінну увагу відвідувачів. У 1983 р. постановою Колегії Міністерства освіти УРСР Музеєві освіти Прикарпаття присвоєно звання народного музею.

Експозиція музею складається з трьох розділів:

· Освіта на Прикарпатті з часів Київської Русі до 1939 р.

· Школа й освіта на Прикарпатті у період 1939–2004 р.

· Історія становлення Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Ці розділи в свою чергу поділяються на підрозділи, що розкривають історію шкільництва й освіти на території області на різних етапах розвитку нашого краю.

На експозиційній площі музею у 200 м² розміщено понад тисячу експонатів. Значна частина їх оригінальна, а деякі – унікальні. У фондах музею зберігаються сотні документів, світлин, книг та інших пам’яток історії освіти на Прикарпатті. Тільки основний фонд музею налічує близько 3 тис. експонатів.

Музей освіти Прикарпаття є дуже цікавим і пізнавальним, адже ми можемо побачити історію становлення освіти Прикарпаття, навчальних організацій.

3.3. Наступним не менш цікавих громадським музеєм є музей історії міста Тисмениця. Ідея створення музею належала міському осередкові Народного руху України, а зреалізував цей задум педагог, громадський діяч Степан Васильович Гаврилюк, який і став його директором.

Розмістився музей у приміщенні чоловічої, а пізніше середньої школи. Цей двоповерховий будинок у центрі міста побудований у 1902 р. Музей зайняв три зали першого поверху будинку загальною площею 150 кв. м. При створенні музею велику допомогу надали місцеві підприємства, а мешканці міста приносили цікаві експонати, які характерні саме для Тисмениці; тисменицька громада в США допомогла фінансово.

У 2002 р. музеєві присвоїли звання «народного», а в 2003-му надали ім’я Степана Гаврилюка.

Оскільки Тисмениця є центром кушнірства, то велика частина музейної експозиції присвячена саме цьому ремеслу, яке принесли сюди вірмени. Тут є дуже цікавий макет кушнірської хати, виставлено зразки кожухів та іншого одягу, а також знаряддя праці кушнірів. На стендах розміщено багато цікавих фотокопій документів стосовно кушнірства (статут кушнірського цеху 1638 р.), оригінали свідоцтв про навчання у майстрів цієї справи. Ряд стендів висвітлює роботу хутрофірми «Тисмениця».

Відома Тисмениця ще й своїми вихідцями. Це зокрема: Іов Княгиницький – засновник Манявського скиту, Кость Горбаль – педагог і публіцист, Кость Левицький – перший голова уряду ЗУНРу, барельєф якого прикрашає будівлю, де розміщується музей.

Має у своєму розпорядженні музей і невелику колекцію археологічних знахідок із розкопок первісного поселення Тисмениці, так званого «Городища», речі домашнього вжитку, колекцію банкнот. Велику увагу відвідувачів притягає макет центру старої Тисмениці. Тут показані церкви, костели, синагога, які знищила радянська влада, залізниця, інші будівлі, яких уже нема. На основі зібраних у музеї матеріалів Степан Гаврилюк та Ігор Андрухів написали книжку «Історія Тисмениці», С. Гаврилюк – «З історії церков Тисмениці».

Важливе місце в роботі музею займає висвітлення заборонених у радянські часи сторінок історії України. До уваги відвідувачів був представлений цілий ряд солідних виставок: «Коли ми вмирали, нам сурми не грали» (50 років УПА), «Забуто не підлягає» (про злочини комуністичного режиму в Україні), «Ми звинувачуємо! Голодомор 1932–1933 рр. – геноцид українського народу», «Пласт» (до 100-річчя від дня народження Степана Бандери).

Пощастило музеєві з меценатами зі США. Подружжя Володимир і Анна Раки переслали до Тисмениці дуже багато цікавих книжок зі своєї бібліотеки, більшість з яких була заборонена за радянських часів. Ці книжки є цінним матеріалом для різних наукових робіт учнів та студентів.

Не залишається байдужою до рідного міста й остання хвиля еміграції до США. Емігранти зібрали кошти для того, щоб музей придбав комп’ютерну техніку. Щороку відомий фотоклуб «Колумб» представляє в музеї свої чудові роботи. Частими учасниками виставок є й учні Тисменицької школи мистецтв.

Для кращого пропагування історії рідного міста музей налагоджує співпрацю з Івано-Франківським регіональним туристично-інформаційним центром, бере участь у конкурс) підтримки музейних працівників, який організовує благодійний фонд «Україна 3000» (музей відзначено дипломом лауреата 2008–2009 рр. та грошовою премією), тісно співпрацює з районною газетою «Вперед» і районною студією телебачення «Тисмениця».

Музей фінансує міська рада, проте цих коштів не досить, і на допомогу приходять меценати, за що їм велика подяка. Дуже тішить, що останнім часом, окрім тисменців, музей часто відвідують закордонні гості. І це я великим досягненням, тому цей музей вартий нашої уваги.

Таким чином, музеї на громадських засадах – справжні народні музеї. Вони проводять велику й багатогранну роботу: вивчають історію міст і сіл, фабрик і заводів, різних виробництв, природу рідного краю, збирають матеріали про героїв, знаменитих людей нашої країни, проводять просвітницьку роботу.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Актуальність курсу історіософії історії України
3. Актуальність курсу «Історіософія історії України».
4. АЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ В ІСТОРІЇ
5. Античні міста-держави на півдні України, їх культурні традиції.
6. Античні міста-держави Північного Причорномор'я
7. Античні міста-держави Північного Причорномор'я
8. Античні міста-держави Північного Причорномор’я
9. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
10. Античні рабовласницькі міста-держави Північного Причорномор'я.
11. Антропологічна періодизація первісної історії
12. Бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, їх об’єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах)(ч.3 ст.5 БК України).

Переглядів: 1650