• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція №2. Наука як система уявлень про світ

2.1. Суть науки

Наука є найвищим щаблем розумового розвитку людини, вершинним і найспецифічнішим досягненням людської культури. Вона може сформуватися тільки за певних умов. Поняття «наука» в цьому специфічному значенні існує лише з часів великих давньогрецьких мислителів Платона (428 чи 427 — 348 чи 347 до н. е.) й Аристотеля (384 — 322 до н. е.). Та вже в середньовіччі воно було відтиснуте на периферію людського буття. В епоху Відродження науку знову відновили в правах. Відтоді її позиції були непохитними. Жодна сила сучасного світу не може зрівнятися з силою наукової думки.

Можна сперечатися про найважливіші принципи чи наявні результати науки, але ніхто не наважиться заперечити її роль. До науки можна застосувати слова Архімеда (прибл. 287 — 212 до н. е.): «Дайте мені точку опори і я переверну Всесвіт». У мінливому Всесвіті наукова думка фіксує сталі точки, полюси. У давньогрецькій мові навіть термін «episteme» (пізнання) походив від кореня, що означав твердість і усталеність. Розвиток науки призвів до більш-менш стійкої рівноваги, стабілізації, сталості світу в сприйнятті й мисленні людини. В той же час, у випадку, якщо досягнення сучасної науки застосовуються з найгіршими спонуканнями, це може призвести до всесвітньої катастрофи.

Наука — сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і систематизація об'єктивних знань про дійсність; одна з форм суспільної свідомості.

У процесі історичного розвитку наука перетворилася на продуктивну силу і важливий соціальний інститут. Вона впливає на державне, соціальне і громадське життя. Поняття «наука» охоплює як діяльність, спрямовану на отримання нового знання, так і результат цієї діяльності — суму здобутих на певний час знань, сукупність яких створює наукову картину світу.

Наука як діяльність є процедурою узагальнення реальності, а наука як система знань — це сума суджень, що узагальнюють. У першій своїй іпостасі вона завжди дорівнює собі, у другій — постійно перебуває в розвитку.

Визначення будь-якого феномену зводиться до вказівки на те незмінне, що зберігається в ньому протягом усього часу існування незалежно від усіх його метаморфоз. Тому при визначенні науки необхідно звертати увагу насамперед на стійке в ній, тобто не на конкретні характерні для її історичного стану судження (знання), а на «вічні» особливості пізнавальної процедури. Отже, наука є узагальненням реальності, сумою знань-суджень, що відповідають конкретному (історично зумовленому) масштабу узагальнення.

Науці протистоїть антинаука — вид діяльності, відмінної від наукової, результати якої претендують на визнання, авторитетність. Антинаука захищає способи пізнання світу, які суперечать науковому узагальненню дійсності.

Антинаука – це знання отримані для задоволення певних меркантильних інтересів (здійснення кар’єри, одержання короткочасного прибутку) із істотними порушеннями загальної наукової методології.

На роль науки намагається претендувати і лженаука — вид діяльності, яка оперує меншим обсягом факторів, що піддаються узагальненню, порівняно з кількістю накопичених. Лженаука визнає наукову процедуру пізнання, але штучно обмежує її масштаби, домагаючись того, щоб внаслідок цієї процедури загальні судження відповідали бажаному змісту.

Наука є однією з продуктивних сил суспільства. її мета, як стверджував німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 — 1716), — благоденство людства, досягнення всього, що корисне для людей.

Наука завжди розвивається у конкретних історичних умовах, які зумовлюються передусім рівнем розвитку суспільства. Властиві йому засоби виробництва і технології ставлять перед наукою конкретні завдання, створюють можливості реалізації її досягнень. Історії відомо чимало прикладів, коли суспільні відносини гальмували розвиток науки, перешкоджали використанню її відкриттів. У свою чергу, досягнення науки, технічний прогрес сприяють розвитку суспільства.

Наука передбачає процес отримання нового знання і результат цього процесу (систему об'єктивних знань, що адекватно відображають реальність). Вона наділена суттєвими ознаками, що принципово відрізняють її від інших можливостей пізнання світу.

На відміну від міфології та релігії наука є об'єктивною, має апарат дослідження та певні схеми доведень, здатна відрізняти істинне знання від помилкового або суб'єктивного. Наука прагне до пізнання внутрішньої сутності явищ і до побудови системи знань, на противагу об'єктивному емпіричному знанню, отриманому на основі практичного досвіду, яке описує лише зовнішні аспекти явища.

Систему наукових знань утворюють виявлені факти, їх понятійний, якісний і кількісний опис, а також емпіричні закономірності, що були встановлені шляхом їх аналізу. Проте для цілісного наукового уявлення про дійсність необхідно визначити те загальне або спільне, яке стосується всього світоутворення чи окремих його частин — закон або групу законів.

Закон — необхідне, суттєве, стале співвідношення, що повторюється між окремими явищами.

Серед багатьох сформованих наукою законів виокремлюють спільні (фундаментальні), загальні та часткові. Спільні закони виявляються в усіх сферах буття (закони і принципи самоорганізації та еволюції). Загальні закони стосуються деякою мірою суміжних наукових галузей. Наприклад, закони збереження, спрямованості процесів, періодичності виявляються в усіх природничих науках і частково в гуманітарних. Часткові закони діють в окремій галузі, наприклад, закон вектора історичного розвитку — в історії, закон генетики — в біології, закони Ньютона, Ейнштейна — у фізиці.

Знання, понятійний і якісний опис фактів, що ґрунтуються на емпіричних закономірностях, є передумовою формулювання вихідних, основоположних ідей, теорії або групи теорій. Завдяки ним уможливлюється адекватне відображення в мисленні стану природи та людського буття, наукове бачення картини світу як загального об'єктивного образу реальності (сукупності об'єднаних загальними концептуальними ідеями об'єктивних знань, принципів і законів, що функціонують у різних галузях пізнання).

Розкриття законів пов'язане з пошуком та усвідомленням причинно-спадкових зв'язків між окремими явищами. У процесі становлення науки, філософського осмислення її результатів склалося вчення, що отримало назву «детермінізм».

Детермінізм (лат. determino — визначаю) — вчення про загальний об'єктивний закономірний взаємозв'язок і причинну зумовленість явищ соціоприродного середовища.

У системі причинно-спадкових відносин, законів і закономірностей відокремлюють динамічний і статистичний (імовірнісний) рівні.

Динамічні закони відображають об'єктивну закономірність як однозначний зв'язок між середніми значеннями параметрів, що характеризують стан системи. Наприклад, закони класичної механіки встановлюють взаємозв'язок між параметрами руху окремих макротіл. Знаючи їх, завжди можна достовірно і однозначно передбачити, якими будуть параметри стану (руху) тіла в будь-який момент часу. У реальності завжди трапляються випадкові відхилення від середнього значення, флуктуації (лат. fluctuatio — хвилювання, безперервний рух). Випадковість є фундаментальною властивістю, яка перебуває в основі всіх явищ і керує їх розвитком. Але, зокрема, за класичного опису руху окремих макротіл вона здебільшого не відіграє суттєвої ролі, сприймається як похибка і не береться до уваги.

Статистичні закони описують поведінку складних систем, утворених із багатьох частинок, наприклад, закон розподілу молекул газу за швидкостями. У цьому разі спрогнозувати поведінку системи можна лише з певною вірогідністю. У мікросвіті ймовірнісні уявлення застосовують при описі стану навіть окремої елементарної частинки, а закони мікросвіту уявляються принципово статистичними. При описі стану таких систем флуктуації відіграють визначальну роль. За одночасної наявності різноманітних флуктуацій завжди існуватиме багато варіантів розвитку системи. Будь-який випадковий зовнішній вплив, внутрішні причини за певного збігу обставин можуть суттєво вплинути на її розвиток. За таких умов причинно-спадкові зв'язки є нелінійними та багатозначними, відчутніше виявляється детермінізм.

У сучасній науці склалось уявлення, що динамічні закони не є абсолютно точним відображенням дійсності. Оскільки випадковість тимчасова, то статистичні закони — найглибша і найзагальніша форма опису процесів соціоприродного середовища; вони об'єктивніше, ніж динамічні закони, віддзеркалюють природні взаємозв'язки. Детермінованість подій виявляє себе при переході від мікроопису поведінки систем до макроопису, коли необхідно усереднити вимірювані величини.

Найважливішою ознакою науки є метод дослідження — сукупність прийомів і операцій, способів обґрунтування системи знань, контролю об'єктивності отриманих результатів, побудови моделей дійсності. Він не довільний, а зумовлений об'єктивними можливостями науки, особливостями об'єкта пізнання. На позначення сукупності методів, які застосовують у конкретній науці, використовують поняття «методологія», яке означає також і вчення про наукові методи пізнання світу.

У XXI ст., як вважають дослідники, наука має розв'язувати такі головні завдання:

—проблему ризиків і використання нових технологій;

—формування альтернативної історії і стратегічного планування;

—проблему людини та її еволюції;

—вивчення властивостей речовини на субатомному рівні;

—дослідження глибокого космосу й освоєння найближчих планет Сонячної системи.

Є, безумовно, й інші важливі питання, на які наука покликана дати відповідь.

2.2. Етапи розвитку науки

Історичний розвиток науки був нерівномірним. Стадії швидкого і навіть стрімкого прогресу змінювались періодами застою, а іноді й занепаду. Наприклад, в античні часи фізико-математичні науки особливого розвитку набули на теренах Давньої Греції та Давнього Риму, а в середньовіччі їх центр перемістився на Схід, передусім в Індію та Китай. У Новий час ініціативою в розвитку фізико-математичних наук знову заволоділа Європа.

Кожна галузь знань послідовно долає три стани:

1. Теоретичний (стан вимислу) - метафізичні (абстрактні) положення.

2. Емпіричний стан – експериментальні дослідження і відокремлені не підтверджені теорією дослідні дані.

3. Науковий (позитивний) стан – об’єднання теорії та практики, корегування та раціоналізація сформульованих положень.

Протягом усієї історії науки взаємодіяли дві тенденції, які доповнювали одна одну — до поглиблення спеціалізації й посилення прагнення до інтеграції. Одночасно з диференціацією науки, її поділом на нерідко дуже спеціалізовані дисципліни відбувається і її поступова інтеграція, яка ґрунтується на поєднанні наукових методів, ідей та концепцій, а також на необхідності з єдиної точки зору розглянути зовні різнорідні явища. До найважливіших наслідків інтеграції науки належать спрощення оброблення і пошуку інформації, звільнення її від надлишку методів, моделей та концепцій. Головним шляхом інтеграції є формування «міждисциплінарних наук», які пов'язують традиційні спеціальності й завдяки цьому уможливлюють виникнення універсальної науки, покликаної створити своєрідний каркас, який об'єднував би окремі науки в єдине ціле. Чим інтегрованіша наука, тим більше вона відповідає критерію простоти й економії, сформульованому англійським схоластом Вільямом Оккамом (прибл. 1285—1349) і названому «бритва Оккама».

З розчленуванням науки на окремі дисципліни між ними залишається менше зв'язків, ускладнюється обмін інформацією. Аналізуючи подібні об'єкти, вдаючись до однакових методів, галузі часто послуговуються різною мовою, що ускладнює міждисциплінарні дослідження. Якщо англійський природодослідник Чарльз-Роберт Дарвін (1809—1882) міг однаково успішно здійснювати дослідження в галузі зоології, ботаніки, антропології й геології, то наприкінці XIX ст. це вже було неможливим, особливо для людей менш обдарованих. Якщо за його часів спеціалістів, які вивчали живу природу, називали біологами, то згодом у біології не тільки виокремилися ботаніка, зоологія, протистологія (розділ зоології, що вивчає життя найпростіших тварин) та мікологія (розділ ботаніки, що вивчає гриби), а й вони, в свою чергу, поділились на окремі спеціальності. Кожна з цих дисциплін переповнена фактичним матеріалом, опанування яким заповнює життя вченого, і лише особливо обдаровані науковці здатні одночасно або почергово працювати у двох або кількох галузях. Майже неминучим результатом вузької спеціалізації є професійна обмеженість, котра проявляється у звуженні світогляду, зниженні здатності розуміти те, що передбачає за межами спеціалізації вченого. Вузька спеціалізація, безперечно, має специфічні переваги, але загальному прогресу науки не сприяє.

Інтеграційні тенденції в науці активно виявляються у постіндустріальну (інформаційну) епоху, що значною мірою пов'язано з розвитком комп'ютерно-комунікаційної технології і виникненням світової інформаційної мережі — Інтернету. Відчутнішим є прагнення до формулювання нових завдань вищого рівня узагальненості, навіть універсальних, які часто об'єднують віддалені галузі знань. Триває процес творення загальних понять, концепцій, наукової мови. Характерною ознакою сучасної науки вважають посилення інтересу до пошуків принципової структурної узагальненості найрізнорідніших систем і загальних механізмів найрізноманітніших явищ, які сприяють інтеграції науки, її логічній стрункості та єдності, що забезпечує глибше розуміння єдності світу. Сучасним науковим поглядам властива ідея існування загальних моделей різноманітних явищ, ізоморфізму (однаковості) структур різних рівнів організації. Утверджується усвідомлення того, що наявність загальних принципів і моделей в різних галузях знань дає змогу переносити їх з однієї галузі в іншу, що сприяє загальному прогресу науки. При цьому вважається, що інтеграція науки є не редукцією (поверненням) наук до фізики (редукціонізм), а ізоморфізмом систем з різною природою їх елементів, структур різних рівнів організації. Наявність ізоморфізмів найрізнорідніших систем відіграє певну евристичну роль, оскільки вони не лише характеризують концептуальний каркас сучасної науки, а й полегшують вибір напрямів конкретних досліджень, дають змогу уникнути дублювання теоретичних досліджень та ін.

На думку французького філософа Гастона Башлара (1884 — 1962), формування наукового духу (науки) охоплює такі стани (етапи):

—донауковий стан (від класичної античності до XVII—XVIII ст.);

—науковий стан (останні десятиліття XVIII — початок XX ст.);

—стан нового наукового духу (починається в 1905 р. теорією відносності).

Радикальні якісні зрушення в розвитку науки визначені як наукові революції. Саме так оцінено виникнення у XVII ст. природознавства. Воно засвідчило, що наука набула історичної сили, а наукові знання за значенням випередили значення техніки. Відтоді наукові уявлення про навколишній світ стали змагатися з побутовими уявленнями. Будучи закономірним етапом у розвитку науки, наукова революція XVII ст. докорінно змінила уявлення про будову Всесвіту і місце в ньому людини. Вона спричинила злам у людському мисленні, спонукала до наукової творчості, спрямувала погляд і думку вчених у раніше недоступні сфери.

До найголовніших особливостей наукової революції належать:

1.Яскравий творчий характер. Здобуті раніше знання не руйнувались, а інтерпретувалися у контексті нового їх розуміння.

2.Зміна відповідно до нових уявлень, нове тлумачення раніше здобутих знань. У період наукової революції нове створюється на ґрунті вже існуючого. Несподівано виявляється, що в наявній інформації давно визрівали елементи нового. Тому наукова революція не є миттєвим переворотом, оскільки нове не відразу отримує в науці визнання.

3.Поява протягом 1—3 поколінь великої кількості талановитих осіб. Вони піднімають цілий пласт знань на небувалу висоту і тривалий час не мають собі рівних.

4.Бурхливий розвиток фізико-математичних наук.

Як особливий соціальний інститут, наука започатковується у XVII ст., з виникненням перших наукових товариств й академій. її історія охоплює три наукові революції.

Перша наукова революція (XVII—XVIII ст.)

У цей період відбулося становлення класичного природознавства. Основні його критерії і характеристики полягають в об'єктивності знання, достовірності його походження, вилученні з нього елементів, що не стосуються пізнавального суб'єкта і процедур його пізнавальної діяльності. Головною вимогою до науки було досягнення чистої об'єктивності знання. Наука швидко набувала престижу й авторитетності, претендуючи разом із філософією на єдино адекватне втілення розуму. Зростаючий авторитет науки прислужився виникненню першої форми сцієнтизму (лат. всіепііа — знання, наука), прихильники якого абсолютизували роль і значення науки. В його лоні сформувався так званий сцієнтичний (ідеологічний) утопізм — теорія, згідно з якою суспільні відносини можуть бути цілком пізнаними і прозорими, а політика ґрунтується на винятково наукових законах, що збігаються з законами природи. До таких поглядів схилявся французький філософ, письменник Дені Дідро (1713—1784), який розглядав суспільство і людину крізь призму природознавства і законів природи. Відповідно, людину він ототожнював з усіма іншими природними об'єктами, машинами, роль свідомого начала в ній звужувалася, а то й ігнорувалася. Такий погляд на людину простежується у книзі французького філософа Жульєна-Офре Ламетрі (1709—1751) «Людина-машина», в якій людина розглядається як механізм, що сам заводиться, подібно до годинника. Оскільки головною наукою періоду була механіка, загальнонаукова картина світу класичного природознавства мала яскраво виражений механістичний характер.

Наприкінці XVIII ст. перша наукова революція переросла у промислову, наслідком якої була розбудова капіталістичного індустріального суспільства й індустріальної цивілізації. Відтоді розвиток науки значною мірою зумовлений потребами економіки й виробництва.

У XIX ст. наука зазнала істотних змін. Її диференціація спричинила формування багатьох самостійних наукових дисциплін з відповідними сферами компетенції. У цьому процесі механіка втратила монополію на тлумачення загальнонаукової картини світу, зміцніли позиції біології, хімії, геології. Істотно змінився стиль наукового мислення, у якому важливого значення набула ідея розвитку. Об'єкт пізнання, в тому числі й природа, відтоді розглядався не як завершена і стійка річ, а як процес. Загалом наука продовжувала розвиватися в межах класичної форми, і надалі претендуючи на абсолютність вичерпного бачення картини світу. Неухильно зростав її суспільний авторитет і престиж.

Друга наукова революція (XIX — середина XX ст.)

Вона спричинила появу нової, некласичної науки, якій належать відкриття електрона, радіо, перетворення хімічних елементів, створення теорії відносності і квантової теорії, проникнення у мікросвіт і пізнання великих швидкостей. Радикальні зміни відбулися в усіх сферах наукового знання. Заявили про себе нові наукові напрями, зокрема кібернетика і теорія систем.

Некласична наука вже не висувала претензій на повну чи й абсолютну об'єктивність знання, на відсутність у ньому суб'єктивного аспекту. У ній різко зросла роль суб'єктивного чинника. Дедалі більше вона враховувала вплив методів, способів і засобів пізнання. Безперечним було для неї і те, що пізнання зумовлене не тільки природою пізнавального об'єкта, а й багатьма іншими чинниками. Її знання неухильно позбавлялося емпіризму, втрачало дослідницьке походження, стаючи суто теоретичним. Особливого значення у пізнанні почали набувати теорії і моделі, вибудовані пізнавальним суб'єктом за допомогою математичного, статистичного, комбінаторного та інших підходів.

У сфері пізнання й у координатах кожної з наук посилюється процес диференціації, наслідком якого стало збільшення кількості наукових дисциплін і шкіл. Завдяки цьому окреслилась тенденція до плюралізму. Прийнятним стало існування у межах науки різноманітних шкіл і напрямів, різних поглядів на одну проблему. На вищих рівнях пізнання виявив себе і плюралізм загальних картин світу, що претендували на істинність. Актуальності набув принцип релятивізму (лат. relativus — відносний) — відносності людських знань, відповідно до якого кожна теорія визнається істинною лише у конкретній системі даних або координат. У науковому обігу поняття «істинність» дедалі частіше поступається поняттю «валідність», яке означає обґрунтованість, прийнятність. Подібна доля спіткала і такі поняття класичної науки, як «причинність», «детермінізм», що поступилися місцем поняттям «можливість» та «індетермінізм».

Третя наукова революція (середина XX ст. — сьогодення)

Оскільки вона була продовженням другої наукової революції, її також називають науково-технічною, або науково-технологічною. Головним її результатом було виникнення постнеокласичної науки. Подібно до того, як перша наукова революція переросла у промислову революцію, що породила індустріальну цивілізацію, третя наукова революція перетворилась у технологічну, яка формує постіндустріальну цивілізацію. їй відповідає постіндустріальне, інформаційне, постмодерне суспільство. Основою цього суспільства є новітні високі й тонкі технології, які ґрунтуються на нових джерелах і видах енергії, нових матеріалах і засобах управління технологічними процесами. Виняткову роль при цьому відіграють комп'ютери, засоби масової комунікації й інформатики, розвиток і поширення яких набули гігантських масштабів.

Під час третьої наукової революції у науки з'являється якість безпосередньої й основної продуктивної сили, головного чинника виробництва і громадського життя. Прямим і нерозривним став її зв'язок із виробництвом, у взаємодії з яким вона перебрала на себе провідну роль, продовжуючи відкривати, відроджуючи новітні та високі технології, нові джерела енергії, матеріали.

Наука зазнала глибоких змін. Передусім ускладнилися елементи процесу пізнання — суб'єкт, що пізнає, засоби і об'єкт пізнання, змінилося їх співвідношення. Суб'єктом пізнавального процесу рідко є один учений, що самотужки досліджує якийсь об'єкт. Найчастіше його утворює колектив, група, чисельність яких залишається невизначеною. Суб'єкт пізнання перестає перебувати поза його об'єктом, протиставлятися йому, а включається у процес пізнання, стає одним з елементів системи координат цього процесу. Для вивчення об'єкта пізнання часто не потрібні безпосередній контакт і взаємодія з ним. Його дослідження нерідко здійснюються на великій відстані. Наприклад, розвідування родовищ нафти, інших природних копалин з космосу за допомогою високочутливих приладів і телекомунікаційних технологій. Часто об'єкт пізнання позбавлений будь-яких обрисів, будучи частиною або фрагментом умовно виокремленого явища. Постійно зростає, набуваючи вирішального значення, роль засобів (особливо комп'ютера) і способів пізнання.

Постнеокласична наука відчуває посилення впливу зовнішніх чинників. Вона дедалі більше долучається до контексту культури історичної епохи з її світоглядними установками, релігійними, моральними, естетичними ціннісними орієнтаціями тощо. На наукову діяльність завжди впливають соціально-економічні і політичні умови, але в епоху Постмодерну їх вплив посилюється.

В епоху постмодерну цивілізація вступає з величезним запасом знань. Вони створюють передумови для довгострокових соціальних, економічних, політичних, геостратегічних трансформацій. Наукові знання стануть головним чинником, який визначатиме порівняльні й конкурентні переваги націй і країн у системі світо-господарських зв'язків.

2.3. Класифікація наук

Від зародження науки розвиток знання ґрунтувався на його класифікації за тією чи іншою ознакою, що відігравало вирішальну роль в організації, побудові, спеціалізації знання і пізнавальної діяльності. Тому класифікація наук як логіко-методологічна, аксіологічна (грец. axios — цінний і logos — вчення) і соціокультурна проблема відображена у багатьох філософських і наукознавчих дослідженнях, які, розглядаючи структуру науки з однієї точки зору і не претендуючи на цілковиту повноту, доповнюють одне одного, подаючи досить широке уявлення про принципи формування, розвитку та функціонування науки. Багатогранність форм наукових досліджень зумовлює необхідність їх класифікації із врахуванням предмета, характеру, взаємозв'язку різних видів досліджень. При цьому досягають не тільки теоретичної, а й практичної мети розвитку науки.

У межах різних дослідницьких позицій існують відмінні підходи до проблеми диференціації наукових знань. Найвідомішими і найбільш визнаними класифікаціями наук і наукових досліджень є їх розмежування за критеріями:

—об'єкта і предмета дослідження (фізика, хімія, біологія, географія тощо, а також науки, що утворилися внаслідок їх синтезу — біофізика, біохімія, фізична хімія та ін.);

—сфери дослідження (природничі, суспільні і технічні);

—способу і методів одержання нового знання (теоретичні й емпіричні науки);

—зв'язків із предметною діяльністю (теоретичні і практичні науки).

Проблема класифікації наук має таку тривалу історію, як і сама наука, тому будь-який науковий аналіз, що претендує на цілісність, не може уникнути розгляду історії питання, оскільки у кожну історичну епоху наукові знання виконували своєрідні функції. Це було зумовлене рівнем розвитку науки, можливостями суспільства використовувати наявні знання. Вже в добу античності не лише продукувалися нові знання, а й були здійснені спроби класифікації існуючих. Одним з перших таку спробу здійснив Демокрит (470 чи 460 — 380 чи 370 до н. е.), який наукову систему поділяв на три частини: вступну («каноніку» як вчення про істину та її критерії); фізику (науку про різноманітні прояви буття); етику (похідну від фізики). У його класифікації всі розділи були органічно поєднані: «каноніка» належала до фізики як її вихідний розділ, вона мала не логічний характер, а обґрунтовувала правильність обраного системою шляху, захищала основні положення наукової системи від ворожих їй учень. Етика вважалася додатком до фізики.

У контексті проблеми диференціації наукових знань Аристотель порушив питання про необхідність упорядкування самого знання та вироблення мистецтва пізнавальної діяльності. Класифікуючи науки за теоретичним рівнем, історичними умовами їх виникнення та за можливістю практичного застосування. У цьому зв’язку він виділяв, з одного боку, філософію, математику, фізику – науки, які слугують для розв’язання конкретних практичних задач, з іншого, — мистецтво, що є засобом насолоди.

Таким прихильником упорядкування наукового знання у західноєвропейській традиції був реформатор науки Нового часу, англійський філософ і політичний діяч Френсіс Бекон (1561—1626). У своїй праці «Новий органон» він поділяв знання на те, яке вгадує природу, і те, яке тлумачить її, а також прагнув класифікувати всі науки на основі внутрішньої логіки їх розвитку: «Ми не заперечуємо, що після того як з усіх наук будуть зібрані і розташовані по порядку всі досліди і вони зосередяться у знанні та судженні однієї людини, то з переносу дослідів однієї науки в іншу через той дослід, який ми звемо науковим, може бути відкрито багато нового — корисного для життя людини». На цих міркуваннях ґрунтується поділ ними наукових досліджень на світоносні і плодоносні.

Класифікація наук, яку запропонував німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895), відповідала рівню розвитку знань другої половини XIX ст. Розглядаючи принципи матеріальної єдності світу і його невичерпної якісної багатоманітності, він відокремлював науки за описуваними ними формами руху матерії. На цій підставі Енгельс доводив, що класифікація наук, кожна з яких аналізує окрему форму руху або ряд пов'язаних між собою і таких, що переходять одна в одну, форм руху, є одночасно класифікацією, розташуванням, згідно із внутрішньо притаманною їм послідовністю цих форм руху, і в цьому полягає її значення. І і основу диференціації наук він поклав принцип об'єктивності, згідно з яким відмінності між науками зумовлені відмінностями в об'єктах їх дослідження. Ними є існуючі форми руху матерії (механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна).

З виникненням у західній Європі наприкінці XIX ст. некласичної філософії змінилися й критерії класифікації наук. Так, німецький філософ Генріх Ріккерт (1863—1936), прагнучи «показати заплутаність і складність проблеми класифікації наук і всю безпорадність у цьому питанні звичайних схем», вважав, що емпіричні науки розпадаються на дві головні групи: природознавство (науки, які вивчають фізики, хіміки, анатоми, фізіологи, біологи, геологи) та науки про культуру (які досліджують теологи, юристи, історики і філологи), тобто суспільні, гуманітарні науки. Усвідомлюючи, що обидві групи наук поєднані між собою багатьма зв'язками, і заперечуючи їх абсолютне протиставлення, він розглядав і основні розбіжності між ними. Філософ вважав, що це допоможе віднайти відправні засади для диференціації наук про культуру як молодших за часом виникнення, між якими, на відміну від природничих наук, ще не встановлено тісних зв'язків.

Важливий внесок у класифікацію наук зробив німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938). Створюючи феноменологічну філософію, він розрізняв чисту феноменологію як науку про феномени (явища) та інші науки, які також досліджують феномени: психологію — науку про психічні, природознавство — науку про фізичні явища (феномени); історію — науку про історичні феномени, культуру — науку про культурні феномени. У цих двох різновидах науки йдеться про феномени різного порядку: конкретні науки є науками про факти, чиста, або трансцендентальна феноменологія обґрунтована не як наука про факти, а як наука про сутності, що має на меті констатувати пізнання сутності.

Чистими науками про сутності Гуссерль вважав чисту логіку, чисту математику, чисте вчення про час, простір, рух тощо, позбавлені дослідного обґрунтування. Науки про факти він зараховував до дослідних, маючи на увазі науки про природу і науки про дух, оскільки дослідне пізнання є для них актом доведення. Зв'язок між фактуальними і ейдетичними (грец. eidos — образ, форма, суть) науками, тобто науками про сутності, на думку Е. Гуссерля, є однобічним, оскільки будь-яка ейдетична наука принципово незалежна від будь-якої науки про факти, але жодна наука про факти не може бути вільною від ейдетичного пізнання, яке є теоретичним фундаментом дослідних наук, раціоналізує емпіричний матеріал.

У свою чергу, в межах ейдетичних наук виокремлюють конкретні й абстрактні, а дослідних — окремі дисципліни. Наприклад, фізичне природознавство він вважав однією з дослідних наук, а всі окремі науки про природу — власне дисциплінами.

Е. Гуссерлю належить ще одна класифікація — за характером понять, утворених певними науками. За цією ознакою він поділив всі науки на дескриптивні, які ґрунтуються на описуванні, використовуючи дескриптивні (описові) поняття, і точні науки, які прояснюються за допомогою однозначного, точного визначення. Геометрію та інші математичні науки він назвав точними, а природничі — дескриптивними, хоча й вважав, що вони тісно пов'язані між собою. Та, попри ці зв'язки, жодна з груп наук не може підмінити іншу.

Над проблемами класифікації наукового знання працював й український природодослідник, мислитель Володимир Вернадський (1863—1945), який одним із перших у світовій науці усвідомив важливість теоретичного освоєння проблем наукознавства, дослідження феномену науки засобами самої науки. Його внесок у становлення цієї дисципліни зберігає своє значення дотепер. Особлива роль належить його праці «Наукова думка як планетарне явище», у якій В. Вернадський розглядав вузлові проблеми розвитку природознавства, виокремлення та інтеграції його галузей і формування на цій основі нових міждисциплінарних наук (фізична хімія, хімічна фізика, біохімія, біогеохімія та ін.). Будь-яку класифікацію наук він вважав умовною, але необхідною для окреслення визначення предметних областей їх дослідження.

Традиційною вважається класифікація наук за предметом дослідження, згідно з якою виокремлюють математичні, фізичні, хімічні, біологічні, технічні, соціальні науки тощо. Іншим прикладом традиційної класифікації наук є їх поділ залежно від пізнання та практичної дії на теоретичні (фізика, хімія, астрономія, біологія, математика та інші) і прикладні (радіотехніка, технологія машинобудування, агрохімія, медицина тощо). Такий підхід поділяв німецько-американський філософ, соціолог Еріх Фромм (1900—1980), вважаючи, що науку слід диференціювати за встановленням об'єктивно правильних норм виведення знань. За його твердженням, чисті, тобто теоретичні, науки мають справу з відкриттям фактів і принципів, а прикладні зорієнтовані на практичні норми, відповідно до яких належить діяти. При цьому сама норма задається науковим знанням фактів і принципів.

З огляду на характер наукових досліджень і методів одержання знань німецький учений В. Штоф класифікував науки на емпіричні і теоретичні. До емпіричних він зараховував усі види пізнавальної діяльності, методи, прийоми, способи пізнання, а також форми фіксації, вираження і закріплення знання, які є змістом практики або її безпосереднім результатом. Теоретичними науками він вважав форми відображення, у яких логічно виражені об'єктивні закони та інші загальні необхідні й істотні зв'язки реального світу, а також отримані за допомогою логічних засобів висновки або наслідки, що випливають із теоретичних передумов.

Російський дослідник Б. Бірюков класифікував науки за методами, що застосовуються в наукових дослідженнях (описові, емпіричні, експериментальні, дедуктивні, точні та ін.), за відношенням до практики (теоретичні, «чисті» й прикладні) та за використанням математичних методів (дедуктивні і недедуктивні).

Класифікація наук, запропонована Г. Фоллмером, вибудовувалася за критерієм їх функцій у системі наукового знання, виокремлюючи науки про дійсність, структурні науки та метадисципліни. До наук про дійсність він зарахував фізику, хімію, психологію, мовознавство, називаючи їх природничими, соціологію та інші гуманітарні — науками про культуру. Науками про структури (формальні системи) Фоллмер вважав логіку, математику, інформатику, теорію автоматів, кібернетику, теорію систем, теорію ігор і теорію формальних мов. Метанауками (науками про пізнання і теорії) — теорію науки і семіотику. Поза цією класифікацією, на його думку, опинилися нормативні (право, етика, естетика), історичні (історія, археологія, інтерпретація філософських текстів) і прикладні науки (медицина, техніка, психіатрія, педагогіка).

Наприкінці XX ст. майже традиційним стало вживання термінів «класична», «неокласична» та «постнеокласична» у контексті історичної періодизації розвитку науки. Одним з перших таку періодизацію здійснив відомий російський філософ В. Стьопін у 1987 р., досліджуючи наукові революції у процесі розвитку наукового знання. За його твердженнями, в історії природознавства простежуються три стійкі етапи.

1.Класичне природознавство (XVII ст. — рубіж XIX і XX ст.).

2.Формування неокласичного природознавства (кінець XIX — перша половина XX ст.).

3.Неокласичне природознавство типу НТР.

Ця класифікація ще не послуговувалася терміном «постнеокласична наука» для характеристики третього етапу в розвитку знань. Проте пізніше, аналізуючи розпиток науки і зміну типів наукової раціональності, В. Стьопін використовував цей термін і уточнив періодизацію розвитку природознавства. Так, на певних етапах розвитку докорінно змінювалися нормативні структури наукового дослідження філософських засад науки, що знаменувало здійснення, за його висловлюванням, глобальної революції в ній. Таких революцій в історії розвитку природознавства відбулося чотири. Перша пов'язана зі становленням класичного природознавства у XVII ст., коли формувалася механістична картина природи. Друга припадає на останні десятиліття XVIII — першу половину XIX ст., зумовивши перехід до нового стану природознавства — дисциплінарно організованої науки, коли механістична картина світу втрачає статус загальнонаукової і постає проблема класифікації наук (період розвитку науки між цими революціями В. Стьопін назвав класичною наукою). Третя глобальна революція охоплює кінець XIX — середину XX ст. і визначає становлення некласичного природознавства, яке сформувало ідеали та норми некласичної науки, що характеризувалися розумінням відносної істинності теорій та картини природи, виробленої на повному етапі розвитку природознавства. Четверта революція розпочалася в останню третину XX ст. і триває донині, засвідчуючи нові радикальні зміни в засадах науки, що зумовлюють зародження постнеокласичної науки.

Таке видокремлення історичних етапів у розвитку науки підготовлене дослідженнями у сфері методології науки, здійсненими представниками західної філософії науки, передусім австрійським філософом, соціологом Карлом-Раймондом Поппером (1902—1994), американським істориком Томасом Куном (1922—1996), англійським математиком, філософом Імре Лакатосом (1922—1974), американським філософом і методологом науки Полем Фейєрабендом (1924—1994) та іншими вченими, які переосмислили підхід до логіко-методологічного аналізу розвитку наукового знання.

Лекція №3. Загальна послідовність та основні елементи наукових досліджень

3.1. Алгоритм науково-дослідного процесу

Науково-дослідний процес — це чітко організований комплекс дій, спрямований на отримання нових знань, що розкривають суть процесів і явищ у природі і суспільстві, з метою використання їх у практичній діяльності людей.

Кожне наукове дослідження виконують згідно із певним науковим напрямом, що відповідає якісь дисципліні, комплексу дисциплін або спеціальності. Науковий напрям може бути, наприклад, технічним, біологічним, економічним і т. д. з можливою подальшою деталізацією. Структурними одиницями наукового напряму є комплексні проблеми, теми, наукові питання.

Під науковоюпроблемою розуміють комплекс теоретичних і практичних завдань, які потрібно розв’язати для досягнення певної важливої та актуальної для суспільства мети. За своєю суттю проблема є відображенням суперечності між потребою в нових знаннях і відомими шляхами їх отримання; вона виникає тоді, коли людська практика стикається із труднощами або навіть уявною неможливістю досягнення мети. За обсягом розв’язання та актуальністю проблема може бути глобальною, національною, регіональною, галузевою і т.д.

Комплексна проблема — це сукупність проблем, що відносяться до різних галузей і мають різну природу, але об'єднаних однією метою.

Тема наукового дослідження є складником проблеми. У результаті досліджень за темою отримують відповіді на певну низку наукових питань, які охоплюють частину проблеми. Узагальнення результатів виконання комплексу тем у рамках деякої проблеми може дати її розв’язок в цілому.

Під науковими питаннями розуміють невеликі наукові завдання, що відносяться до конкретної теми наукового дослідження.

Важливе значення в науковому дослідженні мають пізнавальні завдання, що виникають під час вирішення наукових проблем. Емпіричні завдання спрямовані на виявлення, точний опис, докладне вивчення різних факторів досліджуваних процесів та явищ. У наукових дослідженнях вони можуть розв’язуватись шляхом спостережень та (або) експериментів. Теоретичні завдання, спрямовані на виявлення та вивчення причин, зв'язків, залежностей, що дають змогу встановити поведінку об'єкта, визначити його структуру та основні характеристики з врахуванням розроблених наукою принципів і методів пізнання. У зв’язку із цим, завдання на підготовку і проведення дослідження формулюють так, щоб його можна було перевірити емпірично.

Практично всі наукові дослідження, що проводяться за різними науковими напрямами, дозволяють розв’язати окремі чи комплексні проблеми, при цьому використовується певна методологія. Дослідження можна класифікувати за окремими ознаками. Наприклад, за цільовим призначенням їх ділять на фундаментальні, прикладні і розробки.

Фундаментальні дослідження спрямовані на відкриття та вивчення нових явищ і законів природи, на створення нових принципів функціонування технічних пристроїв та керування ними. Метою таких досліджень є розширення наукового знання суспільства, встановлення того, що може бути використано в практичній діяльності людини. Подібні розробки проводяться на межі відомого й невідомого; їм притаманний найвищий ступінь невизначеності.

Прикладні дослідження спрямовані на визначення способів використання законів природи для створення нових і вдосконалення існуючих пристроїв та технологій. Метою цих досліджень є встановлення того, як можна використовувати в практичній діяльності наукові знання, отримані в результаті фундаментальних досліджень. Прикладні дослідження, у свою чергу, поділяють на пошукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи.

Пошукові роботи спрямовані на пошук шляхів створення нової техніки або технології на основі способів, запропонованих у результаті фундаментальних досліджень. Результатом науково-дослідних робіт є нові технології, дослідні установки, прилади тощо. Дослідно-конструкторські роботи завершуються підбором оптимальних конструктивних характеристик, розробленого технічного пристрою.

У результаті фундаментальних і прикладних досліджень утворюється нова наукова та науково-технічна інформація. Процес перетворення цієї інформації у форму, придатну для впровадження в практику, називають розробкою.

Взаємозв'язок між основними класами наукових досліджень за цільовим призначенням можна представити у вигляді схеми (рис. 4.1).

Наукові дослідження класифікують також за: видами зв'язку із виробництвом; ступенем важливості; джерелами фінансування; тривалістю виконання тощо.

За видами зв'язку із виробництвом наукові дослідження поділяють на роботи, спрямовані на створення нових технологічних процесів, машин, конструкцій, підвищення ефективності виробництва, поліпшення умов праці, розвиток особистості тощо.

За ступенем важливості для народного господарства розрізняють наукові дослідження, що виконуються за спеціальними постановами Президента та Уряду України; у межах програм державного та міждержавного рівнів, планів HAH України; за планами галузевих міністерств і відомств; за планами та ініціативою дослідницьких організацій і колективів.

За джерелами фінансування дослідження поділяють на роботи, що фінансуються з коштів державного бюджету; у межах господарських угод і

договорів; позабюджетних фондів та коштів; власних коштів підприємств та організацій.

Таким чином, кожне наукове дослідження може класифікуватися за багатьма ознаками. Наприклад, наукове дослідження за темою: "Розробка пропозицій щодо підвищення техніко-економічних показників роботи вугільних шахт" може бути охарактеризоване як прикладна короткотермінова науково-дослідна робота, спрямована на підвищення ефективності виробництва, що виконується за планом галузевого відомства з фінансуванням на підставі господарської угоди.

Науково-дослідний процес будь-якого класу, виду, з різноманітними ознаками проходить за загальною схемою у три стадії (рис. 4.2).

На підготовчій стадії вивчають стан об'єкта і виконують організаційно-методичну підготовку дослідження.

Вивчення стану об'єкта дослідження передбачає конкретизацію теми та попереднє визначення теоретичних передумов її розробки. Конкретизуючи тему, визначають її місце в науковій проблемі; встановлюють зв'язок із суміжними темами або з іншими дослідженнями, що виконувалися раніше чи плануються до виконання; визначають та обґрунтовують об'єкти дослідження. Розгляд теоретичних передумов передбачає вивчення стану об'єкта дослідження, наукової новизни й практичної цінності, а також гіпотез, що висуваються під час реалізації роботи.

Організаційно-методична підготовка наукового дослідження, включає його техніко-економічне обґрунтування, складання плану дослідження, визначення його методики та підготовку робочого плану.

На основній стадії відбувається створення нової інформації, а потім перетворення її за допомогою наукових методів дослідження згідно з програмою робот.

Створення нової інформації передбачає проведення спостереження за об'єктом, вибір оцінних критеріїв, виявлення позитивних і негативних чинників, що впливають на його стан, тощо. Отриману інформацію класифікують і групують для подальшого перетворення згідно з метою дослідження.

На наступному етапі здійснюють власне дослідження: із застосуванням різних наукових методів доводяться висунуті гіпотези, формулюються висновки і рекомендацій, ставляться експерименти, корегуються попередні висновки і результати, оприлюднюються остаточні результати і висновки.

На завершальній стадії проводиться узагальнення та апробація отриманих результатів, а далі і впровадження їх у практику в тій чи іншій формі.

3.2. Підготовча стадія науково-дослідного процесу

Підготовча стадія науково-дослідного процесу — це ціла низка процедур, що виконуються на початку кожного дослідження (див. рис. 3.3).

Етапи конкретизації теми наукового дослідження та вивчення теоретичних основ

Виконання будь-якого наукового дослідження починається з визначення його напряму, проблеми, теми та постановки наукових питань, що є дуже відповідальним завданням. Тут важливо вміти відрізняти так звані псевдопроблеми (хибні, удавані) від справжніх наукових проблем. Поява псевдопроблем практично завжди обумовлена недостатньою інформованістю наукових працівників, що призводить до повторної розробки тих чи інших питань з отриманням відомих науці результатів. До цього ж зайво витрачаються величезні кошти, час та зусилля вчених. Однак іноді під час розробки найбільш актуальної проблеми доводиться йти на дублювання досліджень з метою залучення для їх реалізації різних наукових колективів у конкурсному порядку.

01 Охорона навколишнього природного середовища.

02 Здоров'я людини.

03 Виробництво, переробка та зберігання сільськогосподарської продукції.

04 Екологічно чиста енергетика та ресурсозберігальні технології.

05 Нова сировина та матеріали.

06 Перспективні інформаційні технології, пристрої комплексної автоматизації, системи зв'язку.

07 Наукові проблеми розбудови державності в Україні.

Подальша конкретизація напряму досліджень є результатом вивчення стану суспільних потреб і стану досліджень у тому чи іншому напрямі на певному проміжку часу. У процесі вивчення стану і результатів вже проведених досліджень можуть виникнути ідеї комплексної реалізації кількох наукових напрямів для вирішення поставлених завдань. Практика розробки великомасштабних народногосподарських програм показала, що вони повинні базуватися на єдиній науковій основі послідовного і цілеспрямованого вирішення економічних і соціальних проблем в умовах динамічного розвитку народного господарства. Такою науковою основою стали цільові комплексні народногосподарські програми, що містять окремі соціально-економічні, виробничі, науково-дослідні, організаційно-господарські та інші програми, спрямовані на вирішення народногосподарських проблем найбільш ефективними методами у регламентовані терміни. Ці комплексні програми виходять за межі окремих галузей і регіонів. Вони мають точно визначену цільову орієнтацію всіх заходів, завдань, ресурсів на ефективне вирішення чітко визначеного народногосподарського завдання. За напрямками роботи, основними видами комплексних програм є:

- соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку, закріплення та вдосконалення основ способу життя, підвищення матеріального й культурного рівня життя людей;

- науково-технічні, пов'язані з вирішенням фундаментальних проблем у різних галузях науки, вивченням можливостей практичного використання результатів досліджень у конструкторських розробках, забезпеченням упровадження кращих із них у серійне виробництво;

- виробничо-технічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й вдосконалення виробництва, підвищення його технічного рівня та економічної ефективності, розширення номенклатури і підвищення якості продукції;

- регіональні, призначені для врегулювання територіальних розбіжностей рівнів соціально-економічного розвитку областей та районів, освоєння нових територій, а також для формування і розвитку великих народногосподарських територіально-виробничих комплексів;

- екологічні, розраховані на розробку і здійснення заходів щодо раціонального природокористування, проведення найважливіших природоохоронних заходів.

Одним з важливих напрямів досліджень є також зовнішньоекономічні програми співпраці. Крім того, економічні дослідження входять до комплексної програми довготермінового науково-технічного розвитку економіки. У межах цієї комплексної програми Кабінет Міністрів України затвердив перелік Державних науково-технічних програм за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки на 1999—2003 роки.

Програмно-цільові методи в плануванні та організації наукових досліджень дають змогу спрямувати на конкретному напрямі необхідні народногосподарські ресурси, забезпечити їх високоефективне цільове використання.

- народногосподарська ефективність;

- відповідність профілю установи чи організації, що буде здійснювати розробку;

- забезпечення можливості фінансування і впровадження результатів дослідження.

Основними показниками народногосподарської ефективності дослідження є його актуальність, новизна та практична значимість результатів, які передбачається отримати.

На основі критичного аналізу та порівняння майбутніх результатів з відомими розв’язками проблеми (наукового завдання) обґрунтовують актуальність та доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки чи виробництва.

Можна виокремити такі ступені актуальності:

- значення для розвитку основних напрямів галузі науки, техніки чи виробництва, планові показники яких передбачено директивними документами;

- значення для створення нових напрямів галузі науки, техніки або виробництва;

- якісні зміни в галузі, наприклад створення нових типів продукції, принципово нових методів її виготовлення;

- вирішення комплексу проблем — підвищення якості виробів, продуктивності праці; рентабельності виробництва; економія матеріалів; зменшення собівартості продукції; поліпшення умов праці;

- значення для розвитку другорядних напрямів галузі;

- вирішення окремих проблем, наприклад поліпшення параметрів виробів.

Формальною ознакою актуальності теми дослідження є її зв'язок з відповідною цільовою комплексною програмою або програмами з вирішення найважливіших науково-технічних проблем народного господарства країни чи його окремих галузей. За наявності такого зв'язку в обґрунтуванні наводяться назва конкретної програми чи підпрограми, її шифр та державний реєстраційний номер.

Формулюючи наукову новизну результатів дослідження, необхідно показати їх відмінність від відомих раніше варіантів вирішення проблеми, а також описати ступінь новизни (буде вдосконалено, дістане подальший розвиток тощо). Наукові результати теоретичних досліджень можуть мати форму концепції, гіпотези, класифікації, закону, методу та ін. Результатами прикладних та емпіричних досліджень стають технології, методики, алгоритми, речовини, штами тощо.

За місцем отриманих знань у сукупності вже відомих даних можна виділити три рівні новизни:

- перетворення відомих даних, докорінна їх зміна;

- розширення, доповнення відомих даних;

- уточнення, конкретизація відомих даних, поширення відомих результатів на новий клас об'єктів.

Рівень перетворення характеризується ступенем принципової новизни отриманих знань, які не доповнюють відомі положення, а становлять дещо самостійне.

На рівні доповнення новий результат розширює відомі теоретичні або практичні положення, вносить до них нові елементи, додає знання у певну галузь без зміни суті базової теорії.

На рівні конкретизації новий результат уточнює відоме, конкретизує окремі положення, що стосуються тих чи інших випадків. На цьому рівні відомий метод, спосіб можуть бути розвинуті і поширені на новий клас об'єктів, систем, явищ.

Загальновизнаного переліку ознак практичної значимості результатів досліджень не існує, але такими можуть бути:

- висновок науково-технічної ради Міністерства (Держкомітету) України або відповідного головного управління про практичну значимість і можливість використання результатів у масштабах галузі (кількох галузей), що містить рішення про розвиток прикладних робіт у новому науковому напрямі;

- висновок Міністерства освіти і науки України про можливість використання результатів досліджень у навчальному процесі, під час підготовки видання навчальних посібників, навчально-методичних вказівок і розробок тощо;

- рішення компетентного органу про закінченість досліджень і можливість подальшого практичного використання його результатів;

- можливість використання матеріалів досліджень при створенні державних і галузевих стандартів;

- можливість практичного використання результатів досліджень хоча б на одному підприємстві.

Відповідність профілю установи — важливий критерій вибору теми дослідження, в якому враховують:

- спеціалізацію наукової установи та можливість застосування нею накопиченого досвіду виконання наукових робіт з певної тематики;

- наявність кадрів за профілем роботи, що дозволяє скоротити термін розробки і знизити витрати на НДР;

- стан матеріально-технічної бази, який також слід враховувати при виборі теми дослідження.

Забезпечення можливості фінансування при виборі теми дослідження враховують з метою визначення його джерела (бюджетне, позабюджетні фонди, госпрозрахункове тощо), розміру коштів, рентабельності розробки для наукового закладу, а також можливості створення необхідних умов для впровадження результатів досліджень.

Таким чином, конкретизуючи проблему і теми наукових досліджень, на основі аналізу суперечностей досліджуваного напряму та виявлення пробілів в ньому, визначають загальні риси очікуваних результатів, розробляють структуру роботи, виділяють найважливіші питання, встановлюють їхню актуальність, визначають виконавців.

Визначення теоретичних основ розробки теми передбачає в першу чергу, вивчення історії питання та зміни його стану. На цьому етапі роботи вчені зазвичай користуються періодичними виданнями та інформацією з мережі Інтернет. Все це дозволяє у подальшому уникнути дублювання результатів дослідження, помилок інших дослідників і водночас використати їхні знання та досвід.

В ході реалізації етапу встановлюється повнота висвітлення проблеми в раніше проведених дослідженнях, необхідність подальшого її вивчення, виходячи з практичних потреб у цих знаннях. При цьому слід зібрати матеріал: ознайомитися з результатами раніше виконаних науково-дослідних робіт і захищених дисертацій, переглянути монографії, статті у фахових виданнях, звіти науково-дослідних, проектних, технологічних організацій, сертифікати, рекламні проспекти і зразки передової вітчизняної та закордонної продукції, вивчити директивні документи, що відображають найсучасніший стан досліджень у цій галузі, та ін. Потім проводиться первісне опрацювання та узагальнення зібраного матеріалу, подається теоретичне підкріплення мети досліджень, робляться практичні висновки та рекомендації. Однак за будь-яких обставин дослідник повинен починати свою роботу з вивчення теоретичних передумов, що дають можливість зрозуміти наукову значимість проблеми в цілому і визначити в ній місце теми дослідження. Це дає змогу «становити її зв'язок з тенденціями розвитку досліджуваного об'єкта та загальними закономірностями певної науки.

На наступному етапі початкової стадії зі всього проаналізованого таким чином матеріалу потрібно відібрати ті теоретичні положення, визначення, формули, схеми, таблиці, графіки або статистичні дані, які будуть використані у розпочатому дослідженні і від яких буде відштовхуватись виконавець при отриманні нової наукової інформації. Велику допомогу у вивченні стану питання можуть надати консультації з провідними спеціалістами в певній галузі науки, вченими, виробничниками.

Завершує вивчення теоретичних посилань етап висування та обґрунтування гіпотез. На цьому етапі аналізують сучасний стан проблеми, окреслюють коло питань що залишилися недослідженими, але можуть мати важливе значення у подальшому розвитку певної галузі знань. Висування гіпотез повинно ґрунтуватися на науковому прогнозуванні тенденцій розвитку досліджуваних явищ. Висунуті гіпотези стануть відправним пунктом у визначенні перспектив подальшого вивчення проблеми і встановлення програми дослідження.

Організаційно-методична підготовка наукового дослідження

Організаційно-методична підготовка науково-дослідного процесу починається з розробки програми досліджень. Вона визначає завдання, загальний зміст і народногосподарську значимість, окреслює методи дослідження. Крім того, у програмі зазначається замовник робіт, підрозділ-виконавець, обсяги і терміни виконання робіт.

На основі програми досліджень складають деталізований план теми з метою уточнення порядку проведення робіт. У плані встановлюється період проведення робіт, розписуються витрати, уточнюються обсяги та джерела фінансування, наводяться очікувані результати, визначаються підприємства, на базі яких проводитимуться дослідження, уточнюються терміни відряджень, окреслюються способи збору інформації та ін. План дослідження теми складається із вступу, назв розділів, глав і параграфів, що коротко відображують їх зміст, а також висновків. Складаючи план дослідження, необхідно дотримуватися правил і вимог, встановлених державним стандартом "Звіт про науково-дослідну роботу", що стосуються, зокрема порядку розділення теми на етапи.

Услід за програмою і планом дослідження складається техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) наукової роботи. У ТЕО вказуються найважливіші показники, що дають можливість ще на стадії підготовки дослідження визначити його наукову новизну та практичну цінність, очікуваний економічний ефект від впровадження результатів дослідження. ТЕО містить назву теми і проблеми, до якої ця тема відноситься, дані про замовника, наукового керівника робіт, підставу для виконання і класифікаційні ознаки НДР (теоретична, пошукова, прикладна, конструкторська розробка), кошторисну вартість і терміни виконання, місце й час можливого впровадження.

На підставі ТЕО розглядається питання про ефективність науково-дослідної роботи. Під економічною ефективністю в цілому розуміють зменшення матеріальних і (або) енергетичних витрат та витрат часу на виробництво продукції в тій галузі, де передбачається впроваджувати результати дослідження тої чи іншої теми, виконання науково-дослідної або дослідно-конструкторської розробки (НДР або ДКР). Розрізняють такі основні види ефективності наукових досліджень:

- економічна ефективність — зростання національного доходу; підвищення продуктивності праці, якості продукції; зменшення матеріальних та енергетичних витрат на виробництво;

- зміцнення обороноздатності країни;

- соціально-економічна ефективність — ліквідація або полегшення важкої праці, покращення її санітарно-гігієнічних умов, очищення довкілля;

- підвищення престижу вітчизняної науки.

Фундаментальні дослідження починають віддавати капіталовкладення лише через значний період часу після початку розробки. Результати їх широко використовують у різних галузях, іноді в тих, де зовсім не очікували. Планувати результати таких досліджень непросто, через практичну відсутність кількісних критеріїв оцінки їх ефективності. Тому у подібних випадках використовують тільки якісні критерії: можливість широкого використання результатів досліджень у різних галузях народного господарства країни; новизна явищ, що дає поштовх для принципового розвитку найактуальніших напрямків; суттєвий внесок в обороноздатність країни; створення нової галузі прикладних досліджень; широке міжнародне визнання робіт; опублікування фундаментальних монографій за темою та широке цитування їх вченими різних країн.

Ефективність прикладних досліджень оцінити набагато простіше. Для цього застосовують різні кількісні критерії. Взагалі, економічна ефективність НДР розраховується на всіх етапах проведення досліджень. Попередній економічний ефект визначають під час обґрунтування теми та внесення її до плану робіт. Розраховують його за орієнтовними показниками з урахуванням прогнозу обсягу впровадження результатів дослідження на групі підприємств певної галузі.

Очікуваний економічний ефект розраховують у процесі виконання НДР. Його умовно відносять (прогнозують) до певного періоду (року) впровадження продукції у виробництво. Очікувана економія — точніший економічний критерій, ніж попередній, хоча в деяких випадках він також є достатньо орієнтовним показником.. Очікуваний ефект розраховують не на один рік, а й на триваліший період: до 10 років від початку впровадження - для нових матеріалів і до 5 років - для конструкцій, приладів, технологічних процесів.

Фактичний економічний ефект розраховують після впровадження наукових розробок на виробництві, але не раніше, ніж через рік. Визначають його за фактичними витратами на наукові дослідження і впровадження з урахуванням конкретних вартісних показників продукції певної галузі (підприємства), де впроваджено наукові розробки.

Існує ціла низка методик визначення економічної ефективності в різних галузях, але всі вони зводяться до того, що основною оцінкою реальної економічної ефективності НДР за рік може бути так званий коефіцієнт економічної ефективності, що розраховується за формулою

,

де Е, В — відповідно сума реального економічного ефекту від упровадження результатів НДР за рік і загальна сума витрат на НДР за той же самий період у тис. грн.

Максимальний економічний ефект, який може бути досягнутий завдяки впровадженню результатів НДР у виробництво за розрахунковий період й у запропонованому обсязі, називають економічним потенціалом НДР.

Якщо наукове дослідження пов'язано з ризиком отримання негативного результату, економічний потенціал НДР визначають за формулою

де Е_і — розрахунковий економічний потенціал за і років;

р — ймовірність позитивного результату дослідження;

В — додаткові витрати в разі негативного результату;

q — ймовірність негативного результату наукового дослідження.

Екон

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
11. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
12. Автоматична система сигналізації

Переглядів: 4594