Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Критерії класифікації економічних систем.

При виз­наченні основних типів сучасних економічних систем використовують різні категорії. Загалом визначальною характеристикою основних типів суспільства, в тому числі й економіки, які пройшло у своєму розвитку людство, є характеристика з погляду власності, насамперед власності на засоби виробництва. За такого підходу виділяють первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний (останній почав формуватися в розвинутих країнах світу три—чотири десятиліття тому) типи суспільства, а отже й економіки.

Пріоритет критерію власності визначений, по-перше, тим, що власність — багатопланова соціологічна категорія, в якій виділяють низку аспектів, а отже, у власнос­ті відображається майже весь спектр відносин, у які вступають між собою індивіди, колективи, класи, держа­ви та інші суб'єкти. По-друге, від типу економічної влас­ності (на засоби виробництва, результати праці, управ­ління власністю тощо) залежать соціально-економічний прогрес у суспільстві, формування найпотужніших сти­мулів до праці. По-третє, всебічний розвиток людини пе­редбачає прогрес не лише людини-працівника, а й люди­ни-власника.

Але така схема характеризує здебільшого держави Західної Європи і не поширюється на Китай, Індію та інші країни. Проти такої характеристики не виступають окремі західні учені (наприклад, американський соціолог Д. Белл), зазначаючи при цьому, що критерієм їх розме­жування є вісь власності. Водночас такий критерій він вважає недосконалим, пропонуючи замість нього вироб­ництво і використання різних видів знань.

Конкретизацією критерію власності є наявність і сту­пінь розвитку товарно-грошових відносин. У цьому зв'яз­ку розрізняють натуральне виробництво, товарне вироб­ництво, ринкову економіку, командну економіку (зокре­ма й дефіцитну), або командно-адміністративну економі­ку тощо. У такій класифікації водночас використовуєть­ся критерій централізованого або ринкового регулювання економіки.

Основними рисами командно-адміністративної систе­ми є:

1) майже тотальне одержавлення економіки (част­ка державної власності в СРСР становила понад 92%);

2) безпосереднє управління з єдиного центру всіма під­приємствами, використання директивного планування, централізований розподіл ресурсів, що значно послаблює і навіть унеможливлює економічну самостійність підпри­ємств, товарно-грошові відносини між ними;

3) викорис­тання переважно адміністративних важелів регулювання економіки, що посилює бюрократичний апарат.

Якщо за критерій розвитку суспільства брали розвиток промисловості, застосування науки, то західні нау­ковці виділяли доіндустріальне (аграрне) суспільство, індустріальне і постіндустріальне. У класифікації з погляду окремих нових елементів або компонентів продук­тивних сил західні вчені розмежовували «інформаційне суспільство», «кібернетичне суспільство», «технотронне суспільство» та ін. (табл. 1). Але така характеристика є однобічною, не відповідає вимогам системного підходу. Це означає, що за основу виділення певного типу суспільства береться окремий елемент продуктивних сил (наука, техніка або окремі компоненти останньої), але ігноруються або спрощено тлумачаться відносини власності.

 

Таблиця 1 Класифікація економічних систем

Критерії класифікації економічних систем Моделі єкономічних систем
Частка державної власності й ступінь втручання держави в економіку Ринкова економіка Соціально орієнтована ринкова економіка Змішана економіка Командно-адмініст­ративна економіка
Наявність або відсутність товарно-грошових відносин і ступінь їх розвитку Натуральне виробництво Командно-адміністра­тивна еко­номіка Товарне виробницт-во Ринкова економіка
Розвиток промисловості, використання науки у виробництві Аграрне (доіндуст-ріальне) суспільство) Індустріальне суспільство Постінду-стріальне суспільство Інформа­ційна еко­номіка
Характер власності на засоби виробництва Первісно­общинний лад Рабовлас­ницький лад Феодальний лад Капіталізм

 

Те саме стосується визначень, в яких робляться спро­би поєднати характеристику економічної системи з боку окремих елементів продуктивних сил та окремих сторін власності. У цьому випадку виділяють «організований капіталізм», «народний капіталізм» (в якому критерієм класифікації є поширення акцій серед частини найманих працівників). Сказане дає підставу зробити висновок про доцільність використання інтегруючого критерію з пог­ляду відносин економічної власності та системи продук­тивних сил (за основу класифікації береться розвиток продуктивних сил). В останньому випадку розвинутіша економічна система повинна перевершити попередню за рівнем продуктивності праці.

Критеріям науковості відповідає виділення в межах економічних систем окремих стадій, ступенів тощо. Так, виділяють вищу і нижчу стадії капіталізму, окремі сту­пені вищої стадії (монополістичний або корпоративний капіталізм, державно-монополістичний або державно-корпоративний капіталізм тощо).

Оскільки побудова змішаної економіки є метою тран­сформації економіки в Україні, з'ясуємо зміст цього по­няття, запозиченого з праць західних учених, і розгляне­мо різні варіанти змішаної економіки, які збагачувалися впродовж тривалого історичного періоду.

Змішана економіка — модель соціально-економічного розвитку, що пере-дбачає оптимальне поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою побудови прогресивнішого ладу.

Виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють три її основні варіанти (моделі): 1) консервативний; 2) лібе­ральний; 3) соціал-реформістський. Кожний із них набу­ває специфічних ознак в окремій західній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водно­час відбувається їх взаємозбагачення, наповнення елемен­тами якісно нового змісту в процесі еволюції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моде­лей змішаної економіки виділяють різні течії, школи.

Консервативний варіант змішаної економіки (найвідоміші його представники — американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та інші) передбачає обме­жене (передусім опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятли­вих умов для розвитку приватного сектора, ринкових ва­желів саморегулювання економіки.

Згідно з ліберальним варіантомнеобхідне проведен­ня важливих інституційних і соціальних реформ, раціо­нальна взаємодія приватного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпо­рядкування приватного сектора інтересам розвитку сус­пільства, здійснення поступової соціалізації капіталіс­тичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та інші.

Соціал-реформістський варіант передбачає опти­мальне поєднання децентралізму і централізму, плану­вання ринку, індивідуальних і колективних форм влас­ності для поступової трансформації капіталізму у прогре­сивніше суспільство. Його представники — теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Останні два варіанти змішаної економіки мають чи­мало спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економі-ку в суспільних інтересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивіду­альними тощо.

За соціально-економічним змістом між консерватив­ним і ліберальним та соціал-реформістським варіантами змішаної економіки — глибока прірва. Консервативний варіант представлений прихильниками неокласичного напряму економічної науки, тому лише незначною мірою відповідає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання двох форм власнос­ті, двох типів регулювання. Ідеологи цього напряму вис­тупають проти планових начал в економіці (Ф. Хаєк, наприклад, називає планування рабством).

Ідейні витоки змішаної економіки — насамперед у німецькій історичній школі, представники якої (Г. Шмоллер, А. Вернер, В. Зомбарт та інші) в останній чверті XIX ст. обстоювали державне втручання в еконо­міку з метою її модернізації, за проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інституційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), пред­ставники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та інші) різко критикували неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної ко­рисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими інститута­ми, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом з-поміж них вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Вони виступали за встановлення соціального контролю і побудову держа­ви соціального благоденства, за обмеження приватної власності. Оскільки державу інституціоналісти вважали нейтральною силою, то вона, на їхню думку, повинна бу­ла здійснювати соціальний контроль за економікою, про­водити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи інституціоналісти називали форми власності та механізми роз­поділу (або аллокації) ресурсів, які є основою типологізації економічних систем. Крайніми антиподами власності вони вважали приватну і державну, а проміжним — різ­ні варіанти їх поєднання. Крайніми антиподами механіз­му розподілу ресурсів, на їхню думку, є стихійне ринко­ве регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різні форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентраліз­му, форми втручання держави в економіку можна істот­но змінювати механізм розподілу ресурсів і доходів.

Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце в кейнсіанській теорії. На противагу нео­класичному напряму, представники якого вважали несу­місними ринкові механізми самоуправління економіки з державними централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» методи безпосереднього втру­чання держави в макроекономічні процеси — державна власність, організація громадських робіт, надання субси­дій приватним компаніям, — які є ознаками соціалізації економіки. Так, наприклад, характеризували заходи аме­риканського президента Ф. Рузвельта щодо виходу еко­номіки з кризи 1929—1933 pp., які ґрунтувалися на ре­комендаціях кейнсіанської теорії.

Модель змішаної економіки збагатилася елементами нового змісту завдяки неокласичному синтезу — уза­гальнюючій економічній концепції, в якій поєдналися раціональні аспекти теорії ціноутворення і розподілу до­ходів неокласичного напряму з положенням макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в ме­жах кейнсіанського напряму. Найвідомішими представ­никами неокла-сичного синтезу вважають американських економістів П. Самуельсона, Дж. Хікса, Е. Хансена та ін. Вони обстоювали необхідність державного втручання в економіку через використання різноманітних методів антициклічного регулювання (насамперед сукупного по­питу) для досягнення загальної рівноваги існуючої систе­ми, її збалансування на макро- і мікроекономічному рів­нях. Головними умовами досягнення такої рівноваги є рівність інвестицій і заощаджень, а також попиту на лік­відність і грошової маси.

Найважливішими формами соціалізації власності соці­ал-реформістські теоретики називають пряме одержавлен­ня окремих галузей або крупних компаній через націона­лізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізм розвитку державної власності в суспільних інтересах. За їх відсутності (демок­ратизації контролю і управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралізму політич­них сил та ін.) державна власність може сприяти посилен­ню монополізації економіки. Необхідною умовою соціалі­зації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування.

Значного поширення в деяких країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приват­ного підприємництва, зокрема впливу держави на інвести­ційну, цінову, промислову політику крупних приватних підприємств тощо, завдяки чому відбувається розширення частки державного капіталу. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галу­зей) як з погляду трансформації існуючих форм власнос­ті, так і щодо створення відповідного механізму регулю­вання. Доцільно також, на думку реформістських теоре­тиків, створювати спеціальні державні фінансові інститу­ти, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих крупних компаній у ключових галузях народного госпо­дарства і спрямовували їх на розвиток в загальнонаціо­нальних інтересах.

Ліві соціал-демократи пропонують широко практику­вати розвиток децентралізованих форм суспільної влас­ності — регіональної, муніципаль-ної, комунальної та ін. Крім цих методів соціалізації капіталістичної економі-ки, вони вважають за необхідне розвивати профспілкову, ко­оперативну та інші форми колективної власності, асоціа­ції дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню дум­ку, сприяють розвитку самоуправління, залученню тру­дящих до управління процесом управління власністю.

Ще один напрям соціалізації економіки — вплив дер­жави на інвестиці-йну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійсню-ється через по­датки, кредити, надання позичок, субсидій, державні за­купівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та встановлення стандартів якості, за умовами праці, заро­бітною платою і капіталовкладеннями тощо. Вплив на розподіл доходів — через механізм трансферних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, спожи-вчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосу-ються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Засобами соціалізації є також впровадження загаль­нонаціонального регіо-нального регулювання і плануван­ня всього народного господарства (макроекономічний рі­вень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладання контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціа­ціями підприємців, селективний вплив на розвиток окре­мих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих рин­ках тощо), здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва крупними компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдоско­налення антимонопольного законодавства, прийняття но­вого статуту діяльності великих корпорацій тощо). Над­звичайно важливе значення має процес демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтере­сам, а також демократизації управління на макро- і мік­рорівнях. Зокрема, за допомогою плану формується мо­дель соціально-економічного розвитку країни, здійсню­ється макроекономічне регулювання господарства. Вод­ночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки передбачається регулювання і коригування пропорцій між попитом і пропозицією лише на окремі то­вари і послуги. Демократизація процесу планування дасть змогу здійснити як демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сек­тор, спрямувати розвиток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів.

В інвестиційній діяльності впровадження демокра­тичного планування передбачає докорінну зміну в струк­турі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення і насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов'язані з но­вою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане дієвим засобом комплексного вирішення проблеми інфляції та безробіття. Важлива роль у механізмі реалізації демокра­тичного планування належить механізмові укладання контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регу­лювання з мікроекономічним, а також встановлено необ­хідний суспільний контроль за крупними компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звіт­ності тощо). Крім того, контрактна система вважається ефективним засобом удосконалення економічних взаємо­відносин у межах державного сектора економіки (зокре­ма між державними компаніями, з одного боку, адмініс­тративними і регулюючими органами — з іншого), зрос­тання ефективності державних підприємств, посилення їх фінансово-оперативної самостійності, конкурентоспро­можності. Так, у разі виконання завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприємства повинні отримувати відповідну компенса­цію. До цього методу, зокрема, планують вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції.

У моделі змішаної економіки, в тому числі демокра­тичного планування, важлива роль відводиться ефектив­ному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Якщо зіставити сутність змішаної економіки з реалі­ями української дійсності щодо трансформації існуючої системи, то можна зробити висновок, що вона ґрунтуєть­ся на концепції монетаризму. Її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної еко­номії: надання переваги приватній власності, механізмо­ві ринкової конкуренції та вільного ціноутворення. З-поміж сфер державного регулювання економіки вирі­шальну роль у грошовій сфері відіграє монетаризм, а для досягнення стабілізації економіки — обсяг грошової про­позиції. Стабільне зростання цієї пропозиції, максималь­не обмеження державного втручання в економіку, а та­кож послаблення податкового тягаря — такі, як вважа­ють монетаристи, основні важелі регулювання народного господарства. На їхню думку, ринкові важелі слід впро­ваджувати також у сферу соціального забезпечення.

Ці принципи монетаристської концепції (крім низьких податків на прибуток підприємств) втілювалися в Україні в 90-х роках. Внаслідок цього руйнувалося дер­жавне управління економікою в умовах переважання державного сектора, проводилася безоглядна лібераліза­ція цін, зовнішньоекономічної діяльності та ін. За відсут­ності сформованої структури та інфраструктури ринку це означало некерованість макроекономічними процесами, призвело до величезних збитків в народному господарст­ві (воно постраждало вдвічі більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння населення і каз­кового збагачення жменьки бізнесової, мафіозно-номенк­латурної еліти.

Із трьох західних соціально-економічних моделей роз­витку (змішана економіка, соціально орієнтована ринко­ва економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України, на нашу думку, була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумов­лено тим, що вона поєднує в собі позитивні сторони при­ватної й державної власності, ринкових механізмів і дер­жавного регулювання, ринкових і централізованих мето­дів розподілу доходів, приватних і суспільних інтересів, адміністративних і економічних важелів управління на­родним господарством. Соціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас.

Незважаючи на значні успіхи розвинутих країн світу, в економічній системі яких втілені деякі варіанти й фор­ми змішаної економіки, ця система недосконала, оскіль­ки допускає значне розтрачання людських ресурсів (про що свідчить кількість безробітних — майже 50 млн, бідних — 100 млн), матеріальних ресурсів (середня заван­таженість виробничих потужностей на рівні 75%), фінан­сових ресурсів (значні витрати коштів на озброєння, па­разитичний спосіб життя найбагатших верств населення тощо), десятки мільйонів людей, що живуть у злиднях та ін. Крім того, Україна не має часу на такий тривалий поступовий еволюційний розвиток, щоб остаточно не втратити шанси на вхід до складу найрозвинутіших держав. З огляду на це слід шукати досконалішу модель соціально-економічного розвитку. Такою моделлю могла б стати, на нашу думку, народна економіка.

 


Читайте також:

  1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
  2. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
  3. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  4. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  5. Алгебраїчні критерії стійкості
  6. АНАЛІЗ ЛІНІЙНИХ МОДЕЛЕЙ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАДАЧ
  7. Аналіз макроекономічних показників
  8. Аналіз основних техніко-економічних показників діяльності підприємств будіндустрії
  9. Антагоністичні - критеріальні класифікації надто спрощені, тому дослідники
  10. Аудит інформаційних систем.
  11. Базові та прикладні класифікації
  12. В якості критеріїв для оцінки або вимірювання предмета завдання з надання впевненості не можуть використовуватись очікування, судження або власний досвід аудитора.




Переглядів: 2027

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Еволюція ринкової економіки та основні риси сучас­них економічних систем. | Народна економіка.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.