Критерії класифікації економічних систем.

При визначенні основних типів сучасних економічних систем використовують різні категорії. Загалом визначальною характеристикою основних типів суспільства, в тому числі й економіки, які пройшло у своєму розвитку людство, є характеристика з погляду власності, насамперед власності на засоби виробництва. За такого підходу виділяють первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний (останній почав формуватися в розвинутих країнах світу три—чотири десятиліття тому) типи суспільства, а отже й економіки.

Пріоритет критерію власності визначений, по-перше, тим, що власність — багатопланова соціологічна категорія, в якій виділяють низку аспектів, а отже, у власності відображається майже весь спектр відносин, у які вступають між собою індивіди, колективи, класи, держави та інші суб'єкти. По-друге, від типу економічної власності (на засоби виробництва, результати праці, управління власністю тощо) залежать соціально-економічний прогрес у суспільстві, формування найпотужніших стимулів до праці. По-третє, всебічний розвиток людини передбачає прогрес не лише людини-працівника, а й людини-власника.

Але така схема характеризує здебільшого держави Західної Європи і не поширюється на Китай, Індію та інші країни. Проти такої характеристики не виступають окремі західні учені (наприклад, американський соціолог Д. Белл), зазначаючи при цьому, що критерієм їх розмежування є вісь власності. Водночас такий критерій він вважає недосконалим, пропонуючи замість нього виробництво і використання різних видів знань.

Конкретизацією критерію власності є наявність і ступінь розвитку товарно-грошових відносин. У цьому зв'язку розрізняють натуральне виробництво, товарне виробництво, ринкову економіку, командну економіку (зокрема й дефіцитну), або командно-адміністративну економіку тощо. У такій класифікації водночас використовується критерій централізованого або ринкового регулювання економіки.

Основними рисами командно-адміністративної системи є:

1) майже тотальне одержавлення економіки (частка державної власності в СРСР становила понад 92%);

2) безпосереднє управління з єдиного центру всіма підприємствами, використання директивного планування, централізований розподіл ресурсів, що значно послаблює і навіть унеможливлює економічну самостійність підприємств, товарно-грошові відносини між ними;

3) використання переважно адміністративних важелів регулювання економіки, що посилює бюрократичний апарат.

Якщо за критерій розвитку суспільства брали розвиток промисловості, застосування науки, то західні науковці виділяли доіндустріальне (аграрне) суспільство, індустріальне і постіндустріальне. У класифікації з погляду окремих нових елементів або компонентів продуктивних сил західні вчені розмежовували «інформаційне суспільство», «кібернетичне суспільство», «технотронне суспільство» та ін. (табл. 1). Але така характеристика є однобічною, не відповідає вимогам системного підходу. Це означає, що за основу виділення певного типу суспільства береться окремий елемент продуктивних сил (наука, техніка або окремі компоненти останньої), але ігноруються або спрощено тлумачаться відносини власності.

Таблиця 1 Класифікація економічних систем

Критерії класифікації економічних систем	Моделі єкономічних систем
Частка державної власності й ступінь втручання держави в економіку	Ринкова економіка	Соціально орієнтована ринкова економіка	Змішана економіка	Командно-адміністративна економіка
Наявність або відсутність товарно-грошових відносин і ступінь їх розвитку	Натуральне виробництво	Командно-адміністративна економіка	Товарне виробницт-во	Ринкова економіка
Розвиток промисловості, використання науки у виробництві	Аграрне (доіндуст-ріальне) суспільство)	Індустріальне суспільство	Постінду-стріальне суспільство	Інформаційна економіка
Характер власності на засоби виробництва	Первіснообщинний лад	Рабовласницький лад	Феодальний лад	Капіталізм

Те саме стосується визначень, в яких робляться спроби поєднати характеристику економічної системи з боку окремих елементів продуктивних сил та окремих сторін власності. У цьому випадку виділяють «організований капіталізм», «народний капіталізм» (в якому критерієм класифікації є поширення акцій серед частини найманих працівників). Сказане дає підставу зробити висновок про доцільність використання інтегруючого критерію з погляду відносин економічної власності та системи продуктивних сил (за основу класифікації береться розвиток продуктивних сил). В останньому випадку розвинутіша економічна система повинна перевершити попередню за рівнем продуктивності праці.

Критеріям науковості відповідає виділення в межах економічних систем окремих стадій, ступенів тощо. Так, виділяють вищу і нижчу стадії капіталізму, окремі ступені вищої стадії (монополістичний або корпоративний капіталізм, державно-монополістичний або державно-корпоративний капіталізм тощо).

Оскільки побудова змішаної економіки є метою трансформації економіки в Україні, з'ясуємо зміст цього поняття, запозиченого з праць західних учених, і розглянемо різні варіанти змішаної економіки, які збагачувалися впродовж тривалого історичного періоду.

Змішана економіка — модель соціально-економічного розвитку, що пере-дбачає оптимальне поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою побудови прогресивнішого ладу.

Виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють три її основні варіанти (моделі): 1) консервативний; 2) ліберальний; 3) соціал-реформістський. Кожний із них набуває специфічних ознак в окремій західній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, наповнення елементами якісно нового змісту в процесі еволюції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяють різні течії, школи.

Консервативний варіант змішаної економіки (найвідоміші його представники — американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та інші) передбачає обмежене (передусім опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятливих умов для розвитку приватного сектора, ринкових важелів саморегулювання економіки.

Згідно з ліберальним варіантомнеобхідне проведення важливих інституційних і соціальних реформ, раціональна взаємодія приватного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та інші.

Соціал-реформістський варіант передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники — теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Останні два варіанти змішаної економіки мають чимало спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економі-ку в суспільних інтересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивідуальними тощо.

За соціально-економічним змістом між консервативним і ліберальним та соціал-реформістським варіантами змішаної економіки — глибока прірва. Консервативний варіант представлений прихильниками неокласичного напряму економічної науки, тому лише незначною мірою відповідає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання двох форм власності, двох типів регулювання. Ідеологи цього напряму виступають проти планових начал в економіці (Ф. Хаєк, наприклад, називає планування рабством).

Ідейні витоки змішаної економіки — насамперед у німецькій історичній школі, представники якої (Г. Шмоллер, А. Вернер, В. Зомбарт та інші) в останній чверті XIX ст. обстоювали державне втручання в економіку з метою її модернізації, за проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інституційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), представники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та інші) різко критикували неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими інститутами, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом з-поміж них вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Вони виступали за встановлення соціального контролю і побудову держави соціального благоденства, за обмеження приватної власності. Оскільки державу інституціоналісти вважали нейтральною силою, то вона, на їхню думку, повинна була здійснювати соціальний контроль за економікою, проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи інституціоналісти називали форми власності та механізми розподілу (або аллокації) ресурсів, які є основою типологізації економічних систем. Крайніми антиподами власності вони вважали приватну і державну, а проміжним — різні варіанти їх поєднання. Крайніми антиподами механізму розподілу ресурсів, на їхню думку, є стихійне ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різні форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентралізму, форми втручання держави в економіку можна істотно змінювати механізм розподілу ресурсів і доходів.

Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце в кейнсіанській теорії. На противагу неокласичному напряму, представники якого вважали несумісними ринкові механізми самоуправління економіки з державними централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси — державна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, — які є ознаками соціалізації економіки. Так, наприклад, характеризували заходи американського президента Ф. Рузвельта щодо виходу економіки з кризи 1929—1933 pp., які ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської теорії.

Модель змішаної економіки збагатилася елементами нового змісту завдяки неокласичному синтезу — узагальнюючій економічній концепції, в якій поєдналися раціональні аспекти теорії ціноутворення і розподілу доходів неокласичного напряму з положенням макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму. Найвідомішими представниками неокла-сичного синтезу вважають американських економістів П. Самуельсона, Дж. Хікса, Е. Хансена та ін. Вони обстоювали необхідність державного втручання в економіку через використання різноманітних методів антициклічного регулювання (насамперед сукупного попиту) для досягнення загальної рівноваги існуючої системи, її збалансування на макро- і мікроекономічному рівнях. Головними умовами досягнення такої рівноваги є рівність інвестицій і заощаджень, а також попиту на ліквідність і грошової маси.

Найважливішими формами соціалізації власності соціал-реформістські теоретики називають пряме одержавлення окремих галузей або крупних компаній через націоналізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізм розвитку державної власності в суспільних інтересах. За їх відсутності (демократизації контролю і управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралізму політичних сил та ін.) державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхідною умовою соціалізації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування.

Значного поширення в деяких країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема впливу держави на інвестиційну, цінову, промислову політику крупних приватних підприємств тощо, завдяки чому відбувається розширення частки державного капіталу. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації існуючих форм власності, так і щодо створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих крупних компаній у ключових галузях народного господарства і спрямовували їх на розвиток в загальнонаціональних інтересах.

Ліві соціал-демократи пропонують широко практикувати розвиток децентралізованих форм суспільної власності — регіональної, муніципаль-ної, комунальної та ін. Крім цих методів соціалізації капіталістичної економі-ки, вони вважають за необхідне розвивати профспілкову, кооперативну та інші форми колективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуправління, залученню трудящих до управління процесом управління власністю.

Ще один напрям соціалізації економіки — вплив держави на інвестиці-йну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійсню-ється через податки, кредити, надання позичок, субсидій, державні закупівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробітною платою і капіталовкладеннями тощо. Вплив на розподіл доходів — через механізм трансферних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, спожи-вчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосу-ються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Засобами соціалізації є також впровадження загальнонаціонального регіо-нального регулювання і планування всього народного господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладання контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва крупними компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдосконалення антимонопольного законодавства, прийняття нового статуту діяльності великих корпорацій тощо). Надзвичайно важливе значення має процес демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Зокрема, за допомогою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулювання господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки передбачається регулювання і коригування пропорцій між попитом і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Демократизація процесу планування дасть змогу здійснити як демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розвиток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів.

В інвестиційній діяльності впровадження демократичного планування передбачає докорінну зміну в структурі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення і насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов'язані з новою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане дієвим засобом комплексного вирішення проблеми інфляції та безробіття. Важлива роль у механізмі реалізації демократичного планування належить механізмові укладання контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регулювання з мікроекономічним, а також встановлено необхідний суспільний контроль за крупними компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітності тощо). Крім того, контрактна система вважається ефективним засобом удосконалення економічних взаємовідносин у межах державного сектора економіки (зокрема між державними компаніями, з одного боку, адміністративними і регулюючими органами — з іншого), зростання ефективності державних підприємств, посилення їх фінансово-оперативної самостійності, конкурентоспроможності. Так, у разі виконання завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприємства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цього методу, зокрема, планують вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції.

У моделі змішаної економіки, в тому числі демократичного планування, важлива роль відводиться ефективному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Якщо зіставити сутність змішаної економіки з реаліями української дійсності щодо трансформації існуючої системи, то можна зробити висновок, що вона ґрунтується на концепції монетаризму. Її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної економії: надання переваги приватній власності, механізмові ринкової конкуренції та вільного ціноутворення. З-поміж сфер державного регулювання економіки вирішальну роль у грошовій сфері відіграє монетаризм, а для досягнення стабілізації економіки — обсяг грошової пропозиції. Стабільне зростання цієї пропозиції, максимальне обмеження державного втручання в економіку, а також послаблення податкового тягаря — такі, як вважають монетаристи, основні важелі регулювання народного господарства. На їхню думку, ринкові важелі слід впроваджувати також у сферу соціального забезпечення.

Ці принципи монетаристської концепції (крім низьких податків на прибуток підприємств) втілювалися в Україні в 90-х роках. Внаслідок цього руйнувалося державне управління економікою в умовах переважання державного сектора, проводилася безоглядна лібералізація цін, зовнішньоекономічної діяльності та ін. За відсутності сформованої структури та інфраструктури ринку це означало некерованість макроекономічними процесами, призвело до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало вдвічі більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння населення і казкового збагачення жменьки бізнесової, мафіозно-номенклатурної еліти.

Із трьох західних соціально-економічних моделей розвитку (змішана економіка, соціально орієнтована ринкова економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України, на нашу думку, була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумовлено тим, що вона поєднує в собі позитивні сторони приватної й державної власності, ринкових механізмів і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних і суспільних інтересів, адміністративних і економічних важелів управління народним господарством. Соціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас.

Незважаючи на значні успіхи розвинутих країн світу, в економічній системі яких втілені деякі варіанти й форми змішаної економіки, ця система недосконала, оскільки допускає значне розтрачання людських ресурсів (про що свідчить кількість безробітних — майже 50 млн, бідних — 100 млн), матеріальних ресурсів (середня завантаженість виробничих потужностей на рівні 75%), фінансових ресурсів (значні витрати коштів на озброєння, паразитичний спосіб життя найбагатших верств населення тощо), десятки мільйонів людей, що живуть у злиднях та ін. Крім того, Україна не має часу на такий тривалий поступовий еволюційний розвиток, щоб остаточно не втратити шанси на вхід до складу найрозвинутіших держав. З огляду на це слід шукати досконалішу модель соціально-економічного розвитку. Такою моделлю могла б стати, на нашу думку, народна економіка.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Еволюція ринкової економіки та основні риси сучасних економічних систем.	\|	Народна економіка.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.