Психотерапевтичний процес за К. Юнгом

Як метод аналізу прихованих мотивів К. Юнг запропонував тест на асоціацію слів (асоціативний експеримент). Неадекватна реакція або затримка реакції на слово-подразник указує на наявність комплексу (З точки зору класичного психоаналізу є ознакою спротиву, за яким щось ховається. З точки зору юнгіанства ховається завжди у формі комплексів чи архетипів. Оскільки архетипи це і є комплекси колективного несвідомого). Комплекс — неусвідомлюване утворення, яке обумовлює структуру і спрямованість свідомості. Наприклад, эдипів комплекс, комплекс провини (комплекс меншовартості за А. Адлером) тощо.

Метою психічного розвитку людини К. Юнг вважав індивідуацію — прагнення Эго до злиття з "самістю" (На мою думку радше з психеєю для досягнення Самості.) — особливу інтеграцію змісту колективного несвідомого, завдяки якій особа реалізується як унікальне неподільне ціле.

Під лібідо К. Юнг розумів не тільки сексуальну, але і будь-яку життєву енергію.

І нарешті, запропонована К. Юнгом типологія характерів, згідно якої є дві головні категорії людей, — экстраверти (спрямовані на зовнішній світ) і інтроверти (спрямовані на внутрішній світ), набула широкого поширення в конкретних психологічних дослідженнях особистості, що виходять за рамки аналітичної психології.

Висновки до 1-го питання

Отже: До теоретичних концептів, які стали основою сучасно юнгіанської психокорекції відносяться поняття колективного підсвідомого, архетипу, комплексу, процесу індивідуації і його наслідку самості.

Серед теоретичних конструкцій запозичених у К. Юнга, що є корисними для психокорекційного процесу можна виділити структуру особистості та періоди життєвого циклу за Юнгом і його психологічну типологію, котру ви детальніше вивчали у курсі «Психологія особистості».

ІІ питання: Робота із символами, снами та казками в сучасній юнгіанській психокорекції.

На думку навчаючого аналітика Міжнародної асоціації Аналітичної психології доктора філософії Розмарі Гордон, в наукових роботах часто плутають поняття архетип, образ і символ. Вона вважає, що в цьому є провини самого К. Юнга. Відстоюючи концепцію архетипів, він описує їх як психосоматичні цілісності, що їх фізичне вираження в житті ─ це інстинктивна дія, реакція чи поведінка людини, тоді як їх психологічне вираження існує в формі символів. Він стверджує, що, на відміну від образу, безпосередньо архетип для самої людини є неможливим до сприйняття, це психоїдний фактор, а тому «не може бути досяжним для свідомості». Він постійно наполягає, що архетипи позбавлені форми і змісту в розумінні свідомості аж поки особистий досвід не зробить їх видимими. (Через символізацію у образи). Так архітепічний досвід може прявлятися в уяві чи сні у вигляді крилатого коня – Пегаса. Пегас симводлізує поетичну творчість, поетичне натхнення. Пегас – це символ. Крилатий кінь ─ образ.

Юнг стверджував, що архетипи доступні нам тільки у вигляді образів, причому не важливо розуміємо ми їх, чи просто з ними контактуємо в ритуалах або в уяві. «Оживлення» чи доступність архетипу відбувається тоді, коли якийсь символ, що відповідає цьому архетипу знаходиться у контакті з психікою людини. Таке «оживлення» певного архетипу сприяє тому, що ми отримуємо доступ і до інших архетипів, які знаходяться у тому самому шарі несвідомого, що і перший чи включають ті ж символи. Це ж, у свою чергу, робить доступним весь шар архітепічного і можливим підняття до рівня свідомості архітипічного матеріалу і початкового, і сусідніх ахетипів. Яке завжди супроводжується підйомом лібідо і тому є дуже виливим резервуаром ресурсів людини. Підняття архітепічного з подальшою його інтеграцією через уяву є метою роботи з символами у сучасному юнгіанстві. Для цього немає необхідності робити спочатку так би мовити «послівний переклад» з мови символів на мову свідомості (як це передбачає класичний психоаналіз), адже ми вже знаємо архетипи і можемо їх упізнати в цілому. Тому достатньо просто якнайдовше перебувати з символічним в ритуалах чи уяві і потім зрозуміти про що він.

Уява, за Розмарі Гордон, черпає силу перш за все із нашого внутрішнього світу. Схильність людини до уявлення залежить від її довіри до того, що у внутрішньому світі живе. Індивід мусить поєднувати такі свої Его-функції як зусилля з лібідозним досвідом на зразок зачарованості, ентузіазму, захоплення, радості, він має бути здатним виходити за межі Его-функціонування, щоб віддатися мріям, зустрітися з символічним.

Поняття «зони іллюзій»

Юнг, на думку Р. Гордон, внесла великий вклад в наше розуміння природи і цінності символу і символічної трансцендентної природи символу коли зробила припущення, що ця трансцендентність (тобто вихід за межі), відбувається виключно з позиції «уявім, що», і що вона майже завжди опосередковує відкриття чогось нового і у космосі, котрий живе довкола людини, в її внутрішньому досвіді, а також що вона пов’язана з глибинною потребою відкривати порядок і зміст. Пізніше ці ідеї стали центральними у екзистенційній психокорекції. Проте, стверджує Гордон, Юнг не дослідив можливі корені цього феномену і здатності до фантазування. Саме цю прогалину, мабуть, заповнив Віннікотт, коли він сформулював концепцію про перехідний об'єкт, перехідний феномен і «область ілюзії».

Перехідним об’єктом у психоаналізі називають якийсь предмет, що належить матері і, який як показує досвід, дитина намагається тримати при собі, щоб легше перенести тимчасову реальну відсутність самої матері. Психоаналітики навіть рекомендують батькам, при розлуці з маленькими дітьми, залишати їх якийсь заміщаючий предмет, наприклад, м’яку, іграшку, котра б символізувала дитині наявність у світі тимчасово відсутнього близького.

Віннікотт припустив, що перехідний об'єкт є фактично виходом першої творчої дії дитини, відносно якої було б недоречно питати: «Це реальне чи уявне?», «Ти це сам придумав чи виявив?» Перехідний об'єкт і даний дитині, і, також, створений нею, оскільки дитина намагається прийняти своє відділення від матері, розділення внутрішнього і зовнішнього світу, реальність і фантазію. У ній виникає усвідомлення «потенційного простору», яким вона починає насолоджуватися, простору між «ніщо, але я» і об'єктами і явищами, які існують зовні її всемогутнього контролю. Перехідний об'єкт, за припущенненням Віннікотта, діє як основа для розвитку третьої області, області ілюзії, яка не є такою, що належить ні виключно зовнішньому світу, ні виключно внутрішньому. Це саме та третя область, яка потім послужить джерелом гри, творчого пристосування до дійсності, творчості як такої, всього символічного, і отже мистецтва, релігії, ритуалів, церемоній, етики, естетики, тощо. А значить і для інтеграції архітепічних змістів.

Дивно виявити, що ще в 1930 р. в «Цивілізації і її незадоволеності» Фройд сам дійшов деяких теоретичних концепцій, за допомогою яких зрозумів і оцінив це, - я цитую:

«Для внутрішніх психічних процесів, в яких зв'язок з реальністю втрачається без невідповідності між ілюзією і реальністю, можливим є поєднання з насолодою. Регіон, з якого ці ілюзії виникають, є життям уяви» [Фройд].

Таким чином, Фройд сам вже здогадувався про існування особливої області в психіці, і він вже використовував термін «ілюзія» в позитивному, а не психопатологічному сенсі.

Слово «ілюзія», як відзначає Юдіт, походить від латинського слова «ludo» - «я граюсь», отже «ілюзія» означає «я граюсь в» або «з», тоді як «помилка» (delusion в англ.) переводиться як «розігрую» або «відводжу геть від гри» або «не граючись». Таким чином, в помилці немає реальної гри, швидше є небезпека «відреагування», дії поза даними чи доречними межами [Хаббек].

Ця здатність переживати «ілюзії», гратись, в або з, є важливою, оскільки вона визначає, чи може людина дійсно символізувати, тобто дозволяти собі гратися в просторі між тим, що означає і означуваним. Власне наявність цієї здатності перевіряють класичні психоаналітики під час первинного інтерв’ю. Якщо ця здатність відсутня або пошкоджена, то, як ми можемо бачити в дослідженнях людських релігій, означуване може дійсно стати ідентифікованим з означуваним. В цьому випадку відбувається арешт або регресія до того, що слідувало б описати як «фетишизм», тобто образ - картинка або скульптура - не приймається як те, що представляє Бога, а як сам Бог. У деяких сектах індуїзму здається існують певні зусилля, щоб уникнути цього фіналу; образ Бога робиться для окремих випадків і на обмежений час, потім він ритуально руйнується - ламається або стирається в кінці цього «періоду».

Отже, нестача здібності до гри ─ гри між тим, що означає і означуваним ─ може вести до стагнації або скаменіння зв'язку означуване-«те, що визначається». Те що визначає може тоді зафіксуватися - тривожно і фанатично - так, що будь-яка нова форма визначення, ймовірно, переживатиметься як така, що призводить до заперечення або відкидання того, що з точки зору фаната означуване означає, тобто Бога.

Юнг підійшов дуже близько до самої межі відкриття того, що є у концепції Віннікотта і до її формулювання, коли він досліджує ідею «психічної реальності». У «Психології алхімії» він, наприклад, пише:

«Місце або середовище реалізації - це не розум і не матерія, але те проміжне середовище тонкої реальності, яка може бути виражена тільки символами. Символ - не абстрактний і не конкретний, ні раціональний ні ірраціональний, ні реальний ні нереальний. Він завжди і те і інше разом» [Юнг].

Ще в «Алхімічному дослідженні» ми читаємо:

«Замість того, щоб дозволити йому переконатися ще раз, що демоній це ілюзія, йому слід пережити ще раз реальність цієї ілюзії» [Юнг].

І в «Mysterium Coniunctionis», використовуючи цитату з «Психіка Трісмегиста», алхіміка Джеральда Дорна, він виділяє важливу роль цього третього проміжного середовища:

«Спочатку Бог створив єдиний світ (Unis Mundus). Він розділив його на два - небеса і землю. За цими духовними і земними бінарними сферами захована третя, яка є зв'язком вищого шлюбу» [Юнг].

Тут виявлялася тенденція пізнього Юнга приховувати свої спостереження, інсайти і ідеї в міфологічній оболонці, яка робила їх неясними і тим самим довго не дозволяла виявити близькість думок Юнга і Вінникотта про цю особливу область.

Зараз, здається, абсолютно ясно встановлено, що еволюція і утворення цієї області ілюзії можуть відбуватися тільки:

1. Коли дитина виходить із стану, в якому домінують досвід злиття і симбіозу з світом і з своєю матір'ю;

2. Коли вона стає більш здатною диференціювати психічний досвід від соматичного, внутрішнє від зовнішнього;

3. Коли вона досягає деякого відчуття безперервності і постійності ─ світу навколо і себе самої як людини, окремої і унікальної, і яка, отже, може бути толерантною до деякого відділення від тих, хто її любить і від кого вона залежить;

4. Коли его-функції стають достатньо надійними і твердими, вона готова досягти «депресивної позиції», тобто відчуття втрати або незадоволення потреб, або того, що Віннікотт називав «стадією заклопотаності».

Існування області ілюзій забезпечує індивідуума переживанням внутрішнього світу, який не порожній і не несвідомий, але живий і вітальний. І оскільки встановлення області ілюзії залежить від того, чи досягає дитина депресивної позиції, остільки саме виникнення і функціонування цієї області в свою чергу допомагає консолідувати досягнення депресивної позиції, оскільки зростання інтрапсихичної внутрішньої активності може породити втрату деякої опори і деякого «володіння» частиною об'єктів і людей поза нами сами, включаючи тих, кого ми втратили тимчасово або назавжди.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Періоди життєвого циклу	\|	Динаміка інтеграції архітипічного матеріалу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.025 сек.