• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Структура вищої освіти в Україні

Змістовий модуль I. ГЕНЕЗА ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ЯК ЗАСІБ ІНТЕГРАЦІЇ І ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ КРАЇН ЄВРОПИ

Тема 2. Особливості університетської освіти. Принципи побудови і структура системи вищої освіти в Україні

ПЛАН

1. Особливості університетів та університетської освіти.

2. Парадигми університетської освіти.

3. Структура вищої освіти України.

4. Принципи освітньої політики в Україні.

5. Типи ВНЗ та основні напрями їх діяльності.

1. Особливості університетів та університетської освіти.

У 90-х рр. XX – на початку XXI ст. в Україні мала місце тенденція трансформації вищих галузевих НЗ в у-ти: економічні, лінгвістичні, аграрні, технічні, медичні, педагогічні тощо.

Ідея університету розкривається у самій назві Universitas, що в перекладі з латини перекладається як сукупність. Приведений, на попередній лекції, короткий аналіз розвитку системи вищої освіти демонструє, що під поняттям “університет” (“сукупність”) розуміли різний зміст.

По-перше, в організаційному аспекті університетом стали називати результат об’єднання різних типів вищих навчальних закладів. Типовим закладом може слугувати Паризький у-т, який виник як об’єднання богословської школи Сорбонни з медичною і юридичною школами.

По-друге, і дуже важливо, що основна місія університету полягає у залученні молодої людини до сукупності усіх видів знань. Історія науки свідчить, що у-ти намагались сформувати універсальні світоглядні позиції для розуміння життя, світу, космосу, людини, дати універсальну освіту випускникам, котрі після завершення навчання в Alma mater, вливалися до еліти суспільства.

Виокремлюють ще один аспект “сукупності”, який відноситься до принципів організації університетської освіти. У першу чергу до них належить принципи, котрі забезпечують неперервність наукової творчості: викладання новітніх наукових знань і методів пізнання та залучення студентів до науково-дослідної діяльності. Тому головне завдання університету полягає у тому, щоб розбудити у юнацтва потяг до вогнику науки, допомогти випускникові переносити наукові ідеї в конкретні галузі знань та суспільної практики [Туркот, с. 62].

С. І. Гессен, узагальнивши історичний досвід, чітко сформулював головні принципи університетської освіти:

- повнота, різнобічність та універсальність, пропонованих університетом знань;

- дух свободи і творчості у процесі викладання і учіння;

- здібність у-ту до самовідтворення шляхом підготовки викладачів і вчених із числа своїх студентів.

За С. І. Гессеном ці принципи мають бути притаманні кожному у-ту, незалежно від історичної епохи і характеру його розвитку.

Відповідно вимог різнобічності, повноти і універсальності університетських знань перед українською вищою школою постає чітко окреслене завдання: “Формування змісту навчання з дисциплін змістових частин галузевих стандартів вищої освіти має розглядатися відповідно до детального опису визначень і належних знань, навичок і відносин у кожній з восьми галузей, а саме: комунікації рідною мовою; комунікації іноземною мовою; математична грамотність і основні компетентності в науці й техніці; інформаційно-комунікаційна компетентність; “вчись вчитися”; міжособистісні і громадянські компетентності; підприємництво; загальна культура”. [Вища освіта України – Європейський вимір: стан, проблеми, перспективи: Матеріали до підсумкової колегії (21 березня 2008 року, м. Київ) // Освіта України. – 19 березня 2008 р. – №21-22 (905). – С. 4].

Другою важливою особливістю у-ту є свобода викладання і учіння, що потребує відповіді на декілька запитань:

- Як в межах єдності наукових досліджень і викладання можна реалізувати ідею свободи науково-педагогічної діяльності викладача у-ту?

- Яким є співвідношення між систематичним навчальним курсом, який складається з лекцій і семінарсько-практичних знань, та в стимулюванні до пошуку нових, між науковою дисципліною як організацією навчальної діяльності студентів і пошуком ними шляхів вирішення наукових проблем?

Різні університети по різному вирішують ці питання. Викладачі деяких у-тів не “читають” окреслений програмою курс, а публічно викладають власні наукові погляди. Відповідно студент не стільки навчається, скільки займається науковою діяльністю. Однак інтенсивна науково д-ть потребує системних знань наукових теорій і напрямків розвитку наукової думки. Тому сучасний у-т зберігає поряд із свободою навчання різноманітні програми предметного і професійного навчання, які мають за мету глибоке оволодіння системою наукових знань та практичних умінь, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Практика інших університетів полягає в наданні переваги викладачам – прекрасним риторам, вмілим пропагандистам наукових знань, які можуть викликати у студентів інтерес до пізнання істини. Однак у обох варіантах важливою особливістю у-ту є свобода висловлювання наукових поглядів, свобода науково-педагогічної творчості, свобода думки та слова.

І. Г. Фіхте розглядає у-т як вищу наукову школу, яка відкриває наукові істини і перевіряє результати новітніх відкриттів. Слід у той же час зазначити, що сучасні у-ти готують своїх випускників не тільки до науково-дослідної діяльності, але і до професійних обов’язків у конкретній практичній діяльності. При цьому традиційна – духовна і культурологічна місія у-ту повинна залишатися незмінною. Отже, ідея, яка об’єдную всі у-ти світу, полягає в їх якості як наукового і інтелектуального центрів розвитку суспільства.

Третя особливість у-тів – це їх здібність до самовідтворення науково-педагогічних кадрів з числа власних студентів, що символізує потенціал саморозвитку і свободу науки. Вочевидь, мова йде про наукові школи, які створюються в університетах, і які виконують функції “інкубаторів” науково-педагогічних кадрів. Історики науки традиційно приводять як приклад наукову школу Ернеста Розерфорда, учні якої створили яскраву плеяду всесвітньо відомих вчених – фізиків. Серед представників “школи Розерфорда” в гадузі дослідження атома і атомного ядра яскраво сяють такі “зірки” як Н. Бор, Г. Гейгер, О. Ган, Дж. Кокрофт, Г. Мозлі, М. Оліфант, Дж. Чедвік, П. Капіца К. Синельников та багато інших.

2. Парадигми університетської освіти

У процесі еволюції університетської освіти сформувалися її історичні змінні парадигми, кожна з яких утворилася в залежності від домінування в певну історичну епоху ідеального уявлення людини про універсальні знання.

Термін “парадигма” був запозичений педагогікою з філософії, де це поняття має декілька дефініцій. В античній і середньовічній філософії воно характеризувало галузь вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого Бог – Деміург створює світ. Відомо, що термін “парадигма” вперше запропонував позитивіст Р. Бергман. Проте пріоритет у вживанні й поширенні цього терміну належить Т. Куну, який в книзі “Структура наукових революцій” (1962 р.) обґрунтував сутність парадигми як сукупності фундаментальних знань. Цінностей, переконань і технічних прийомів, що сприймаються за зразок наукової діяльності.

У сучасній науці термін “парадигма” визначають як систему теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, що приймаються за зразок вирішення проблеми всіма членами наукового співтовариства. У 90-х рр. XX ст. цей термін став постійно використовуватися в педагогіці, набув педагогічного значення.

Є. В. Бондаревська, С. В. Кульнєвич, В. О. Сластьонін стверджують, що педагогічна парадигма – сталий погляд, який став значним, певний стандарт, зразок рішення освітніх і дослідних задач.

Н. В. Бордовська, О. А. Реан пропонують наступну класифікацію парадигм університетської освіти:

· культурно-ціннісна;

· академічна;

· професійна;

· технократична;

· гуманістична.

Культурно-ціннісна парадигмаспирається на засвоєння студентами універсальних елементів культури і фундаментальних цінностей минулих поколінь засобами систематичного і поглибленого вивчення надбань великих мислителів. Навчання найчастіше відбувалося латинською чи грецькою мовами, що характерно для перших університетів. Культурно-ціннісна парадигма орієнтувала молодь на різнобічне пізнання оточуючого світу. Випускники університетів отримували вище звання освіченої людини – філософа чи богослова. Така стратегія освіти з давніх часів до нашого сьогодення традиційно належить до феномену класичної освіти.

Академічна парадигма університетської освіти характеризується пріоритетом теоретичних знань і розвитком фундаментальних наук орієнтацією на підготовку випускників у-ту до пошуку нових знань, розумінні і пояснення оточуючого світу з теоретичних позицій. В межах цієї парадигми головною цінністю вважаються наукові знання про природу, людину в суспільстві, космос, життя. За типом та якістю засвоєння наукових знань. Фундаментальних і прикладних досліджень розпочали виокремлювати такі види університетської освіти як біологічна, математична,філологічна, фізична, хімічна тощо. Головною академічною традицією у-ту визначається систематичне вивчення фундаментальних основ науки, яке передбачає безпосередню участь студентів у процесі наукових досліджень.

Професійна парадигмазнайшла прояв у збагаченні і розширенні змісту університетської освіти. В межах цієї парадигми наука перестає бути самостійною у якості засобу пізнання і пояснення світу. Вона почала виконувати функцію виробничої сили, яка сприяє розвитку техніки і виробництва. У результаті подібного підходу у-т почав концентрувати і розширювати не тільки спектр наукових знань, але й кращі зразки соціокультурної і професійної діяльності. З того часу в університетах стали отримувати вищу медичну, юридичну, економічну, педагогічну, інженерно-технічну та іншу вищу професійну освіту як відповідь на соціальний запит суспільства.

Технократична парадигма виступає на перший план у XIX – XX ст. як своєрідний світогляд, суттєвими рисами якого є: примат техніки і технології над науковими і культурними цінностями, вузько прагматична спрямованість вищої освіти і розвитку наукового знання. При визначенні мети і змісту університетської освіти згідно цієї парадигми домінують інтереси виробництва, економіки і бізнесу, розвитку техніки і засобів комунікації. У зв’язку з цим у XX ст. з гуманітарною та природничо-науковою компонентами університетської освіти відбулися суттєві, далеко не кращі зміни. З цього приводу напевно слід узяти до роздумів слова занепокоєння видатного українського мислителя Г. С. Сковороди (1722 – 1794 рр.): “Що може бути гірше за людину, яка володіє знаннями найскладніших наук, але не має доброго серці? Вона усі свої знання застосовує для зла”.

Наразі альтернативною технократичній і професійно-прагматичній парадигмі університетської совіти виступає гуманістична (від лат. Humanus – людський, людяний) орієнтація університетської освіти постає особистість людини з її здібностями та інтересами. В умовах у-ту молода людина повинна отримати універсальну освіту і вибрати сферу професійної діяльності не тільки за ознакою соціальної значущості, але й за власними мотивами та інтересами, що забезпечує самореалізацію особистості. Саме тому теперішнього часу пріоритетним у галузі модернізації національної системи освіти визначається особистісно орієнтоване навчання. Сутність цього підходу у відповідності з Національною доктриною розвитку освіти (2002 р.), полягає у необхідності забезпечення вищою школою таких умов, за яких стає можливим перетворення особистісно-суспільних цілей на дієвий внутрішній стимул професійного становлення майбутніх спеціалістів, розвитку і закріплення в них активного професійної позиції, творчого стилю діяльності, гуманістичних цілей. Цей процес повинен здійснюватися поступово, ґрунтуючись на урахуванні індивідуальних психологічних особливостей, ціннісних орієнтацій, професійних сподівань студентів, їхнього ставлення до отриманої професії, має сприяти розв’язанню суперечностей навчального процесу, досягненню гармонії між учінням і викладанням. Згідно гуманістичної парадигм університетської освіти вища школа повинна забезпечити перетворення кожного студента з об’єкта в суб’єкт навчальної роботи, демократизацію і гуманізацію відносин у системі “викладач – студент”, конкретизацію програми і змісту навчання, метою якого повинно стати становлення професійних рис та гармонійного розвитку студента.

Гуманістична парадигма є підґрунтям розбудови сучасної системи вищої освіти України. Вища освіта є складовою частиною системи освіти, функціонування якої регулюється законами України “Про освіту” та “Про вищу освіту”.

Система вищої освіти – це сукупність вищих навчальних закладів освіти, які забезпечують фундаментальну наукову, професійну і практичну підготовку, здобуття випускниками освітньо-кваліфікаційних рівнів, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення кваліфікації. На сучасному етапі відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу ВНЗ установлено 4 рівні акредитації:

- Перший рівень – технікум, училище та інші навчальні заклади прирівняні до них;

- Другий рівень – коледж та інші, прирівняні до нього ВНЗ;

- Третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації): університет, інститут, академія, консерваторія.

У середині 90-х років XX ст. було запроваджено ступеневу систему підготовки фахівців, яка полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти.

Освітньо-кваліфікаційний рівень “молодший спеціаліст” забезпечують ВНЗ I рівня акредитації.

Рівень “бакалавр” (базову вищу освіту) забезпечують ВНЗ II рівня акредитації.

Освітньо-кваліфікаційний рівень “спеціаліст”, “магістр” (повна вища освіта) забезпечується ВНЗ III і IV рівнів акредитації.

ВНЗ вищого рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікайними рівнями, які забезпечують навчальні заклади нижчого рівня акредитації. Технікуми, училища, коледж можуть бути структурними елементами ВНЗ III – IV рівнів акредитації.

Закінчивши загальноосвітню школу, громадянин отримує “атестат зрілості”, що, як і після закінчення професійно-технічної школи (технікуму, училища та ін.) з отриманням диплому молодшого спеціаліста, надає йому право вступу до ВНЗ. На сьогодні структура вищої освіти передбачає 4-річну базову вищу освіту з отриманням сертифіката про базову вищу освіту і надання кваліфікації “бакалавр”. При подальшому навчанні можлива часткова зміна напряму навчання чи спеціальності на другому циклі терміном в 1 рік, навчальний план якого містить переважно спеціальні дисципліни. Випускнику має присвоюватися кваліфікація “спеціаліст”. Продовжити навчання в магістратурі (1; 1,5 – 2 роки) можуть кращі випускники-бакалаври та спеціалісти, які відбираються для навчання на сонові рейтингових показників та досягнень у науково-дослідній роботі. Успішне завершення навчання за магістерськими програмами та захист магістерської роботи дає право отримати диплом фахівця освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр”.

На сучасному етапі розвитку системи вищої освіти вищими рівнями підготовки фахівця-професіонала є аспірантура та докторантура. До аспірантури на конкурсній основі зараховують магістрів (в окремих випадках фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”) для проведення самостійних наукових досліджень, підготовки і захисту дисертаційної роботи. Студії аспірантів передбачають обов’язковий супровід зі сторони наукового керівника і складання кандидатських іспитів. Успішний захист дисертаційної роботи у Спеціалізованій вченій раді, які функціонують при провідних ВНЗ або в наукових установах Національної академії наук України чи галузевих академій, дає право на здобуття наукового ступеня “кандидат наук”. Кандилат наук має право продовжити навчання в докторантурі, захистити більшу за обсягом дисертацію у тій самій або іншій (зазвичай суміжній) галузі знань у Спеціалізованій вченій раді на здобуття наукового ступеня “доктор наук”. “Доктор наук” є найвищим рівнем наукової кваліфікації в Україні та дає широкі права на особисту автономію і зайняття вищих посад у науковій ієрархії. Присудження Спеціалізованими вченими радами наукових ступенів “кандидат наук” та “доктор наук” затверджується державним органом – Вищою атестаційною комісією (ВАК) України.

Відповідно до підписаних Україною Болонських угод у недалекому майбутньому планується перехід до наступних освітньо-кваліфікаційних рівнів: бакалавр – магістр – доктор філософії (PhD). Тобто у вищій школі фактично запропоновано запровадити 3 взаємопов’язані наскрізні цикли підготовки фахівців. Перший – має зазвичай тривати 3 – 4 роки і завершуватися здобуттям академічного ступеня “бакалавр”. Навчання упродовж 2-го циклу може передбачати отримання через 1 – 2 роки ступеня магістра. За умови загальної тривалості навчання не менше 8 – 9 років і захисту дисертації може бути отриманий ступінь “доктор наук” (доктор філософії в певній галузі наукових знань).

До прикладу розглянемо систему кваліфікацій в США. Першим рівнем є бакалавр, підготовка якого найчастіше триває 4 роки (окрім медицини, права і деяких інших спеціальностей). Цей час поділяється на 2 половини. У 1-ій – викладаються загальні дисципліни, з яких менше 50% стосується майбутньої спеціалізації, у 2-гій половині – спеціалізованих предметів уже більша половина. Дипломи цього рівня (Bachelor’s Degree) за змістом – це переважно академічні кваліфікації і представлені дипломами бакалавра мистецтв або наук.

Програма другого рівня передбачає спеціалізацію у певні йгалузі та за 1 – 2 роки навчання має завершуватися присвоєнням диплома магістра (Master Degree). Вимоги для отримання цього диплома досить різноманітні: написання наукової роботи, складання іспиту з іноземної мови, засвідчення вміння користуватися комп’ютером та базами даних, складання заключних іспитів.

Третім рівнем є аспірантура (докторантура) і підготовка дисертації для отримання ступеня PhD-доктора філософії в певній науковій галузі. Навчання в аспірантурі має продовжуватися упродовж 3 – 5 років після отримання диплома магістра. Загальні та фахові іспити складаються зазвичай упродовж перших двох років докторських студій. Звання доктора філософії (PhD) є найвищим академічним званням у США.

Згідно вимог Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) теперішнього часу пропонується нова модель модернізації структури освіти в Україні.

При упровадженні пропонованої моделі необхідно досягти конкурентоспроможності бакалавра на ринку праці, як це має місце за кордоном. З цією метою необхідно сформувати громадську думку у кадрових агентств щодо достатньої компетентності бакалаврів, які мають достатній обсяг знань та умінь для виконання професійних обов’язків. Водночас слід урахувати, що існують галузі техніки, економіки та суспільної діяльності, в яких бакалавр не зможе знайти свого місця (наприклад, ядерна енергетика, філософія та ін.).

До магістерських студій можуть залучатися студенти, які отримали високий рівень підготовки у першому циклі і здатні навчатися за магістерськими програмами. Магістерські програми у майбутньому пропонується модифікувати. Так, сьогодні в українській вищій школі пропонується програма “Магістр наук” іі програма, яка орієнтована на практичну діяльність. На сьогодні обговорюються питання еволюції двох варіантів магістерських програм: магістра академічного і магістра професійного (наприклад, магістр наук та магістр інженерії для технічних спеціальностей). За деякими напрямками, максимально зберігаючи прогресивний національний досвід, необхідно визначитися із підготовкою фахівців за програмою інтегрованих магістрів (Integrated Magister’s Degree). Підготовка інтегрованого магістра має здійснюватись за окремими спеціальностями: педагогічна освіта, медицина, фармація, філософія, мистецтво, транспорт, національна безпека тощо.

В руслі вимого Болонського процесу дискутується проблема реформування 2 традиційних наукових ступенів (кандидат – доктор наук) в 1 (доктора PhD), яку слід розглядати під кутом сприйняття освітянським та науковим середовищем, ринком праці, соціального забезпечення та існуючих стереотипів.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. VІ. План та організаційна структура заняття
3. Автоматизація банківської діяльності в Україні
4. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
5. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
7. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
8. Адміністративне судочинство в Україні
9. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
10. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
11. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
12. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Переглядів: 2541