• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Становлення та еволюція класичної політичної економії в Англії та Франції

Особливості господарювання у Франції періоду розкладу феодалізму й виникнення капіталізму

У Франції початок промислового перевороту співпадає з роками буржуазної революції (1789 - 1794 рр.), яка остаточно (і юридично) покінчила з феодалізмом, скасувала прошарковий поділ суспільства, провела реформи в аграрному секторі, ліквідувала урядову регламентацію й цеховий устрій. В період консульства й імперії (1799 – 1812 pp.) капіталістичний розвиток промисловості й сільського господарства йшов вперед. Перші економічні кроки Наполеона І в області економічної політики: створення Французького банку та ряду банків в Паризьких провінціях. Наполеонівські війни велись в інтересах французької торгівельної експансії. Проте континентальна блокада Англії (1806 р.) ще до військової поразки для Франції обернулась „бумерангом”, оскільки призупиняла імпорт необхідного для французьких підприємств англійського обладнання й машин. Період „реставрації монархії” (1815-1830 pp.) вже не в змозі був призупинити ходу промислового перевороту, а в роки „липневої монархії” (1830 - 1848 рр.) він прискорився, проте був далекий від завершення з причин: 1) ще переважали ремеслові й мануфактурні підприємства; 2) парцеляризація сільського господарства; 3) панування фінансової аристократії з її прагненням до збагачення за рахунок банківських й біржових операцій. У зв’язку з останнім відмічається активізація лихварських рис французького капіталу (створення з сер. ХІX ст. нових великих банків („Креді мобіл’є”, „Національна облікова контора”, „Ліонський кредит”), Паризької біржі, участь (разом з англійцями) в концесії на будівництво Суецького каналу та ін.).

Формування економічних відносин, притаманних ринковій економічній системі, в ряді країн Західної Європи поставило нові завдання перед системою уявлень про те, як ця система функціонує. Виникла необхідність у формуванні нової економічної ідеології, здатної пояснити й узагальнити нові економічні процеси. На зміну меркантилізму прийшла класична політична економія, яка зародилася в Англії в кінці XVII ст. і у Франції на початку XVIII ст. Представники цього напряму економічної думки зробили спробу наукового аналізу виробничих відносин, використовуючи метод наукової абстракціїі тим самим поклали початок політекономії як науці. Вони зробили великий крок вперед в порівнянні з меркантилістами, тому що перенесли економічні дослідження з сфери обігу в сферу виробництва, поклали початок теорії трудової вартості, піддали аналізу окремі форми додаткової вартості і капіталістичного відтворення.

Представники класичної школи прагнули довести, що в економічному житті панують об’єктивні (природні) закони, які не залежать від волі людини, але можуть бути пізнаними, і порушення яких приводить до суспільної біди. Уявлення класичної школи про суспільне відтворення базуються на принципі природної рівноваги в економічній системі.

Класична політична економія виступала за максимальне обмеження втручання держави в економіку, за свободу торгівлі. Економічний лібералізм значною мірою об’єднувався з лібералізмом політичним, з ідеями буржуазної демократії. Був зроблений глибокий аналіз таких основних категорій товарного господарства, як цінність, капітал, зарплата, прибуток, рента, гроші, товар тощо.

Для розуміння ідей класичної школи політичної економії треба детально розглянути роботи її найвидатніших представників: У. Петті, А. Сміта і Д. Рікардо – в Англії, П. Буагільбера і Ф. Кене – у Франції.

Уільям Петті (1623-1687 рр.) став основоположником класичної політекономії в Англії. Він намагався з’ясувати внутрішні причини розвитку економіки. Багатство, на думку У. Петті, утворюють не лише дорогоцінні метали, а й усі матеріальні предмети, вироблені в суспільстві, а також земля та її надра. Він піддав критиці меркантилістів, підкреслюючи, що не у зовнішній торгівлі, а в матеріальному виробництві створюється вартість, і джерелом її створення є праця.

Проте У. Петті відрізняється від інших класиків в поясненні суті трудової теорії вартості. Вартість визначається не працею, витраченою на виробництво самого товару, а вартістю з видобутку золота і срібла, за які продається цей товар. Така постановка питання свідчить про пережитки меркантилізму, які наслідує трудова теорія вартості.

Оскільки у виробництві товару бере участь не лише праця, а й природа, У. Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів У. Петті: „Праця - батько і найбільш активний принцип багатства, земля - його мати”.

Він ототожнює додаткову вартість з грошовою рентою, або процентом, та з рентою з земель і доходів.

У. Петті чітко розділяє вартість товару (яку він називає „природною ціною”) і ринкову ціну (яку називає „політичною ціною”). Він вважає, якщо бушель хліба обмінюється на унцію срібла, то вона являє собою природну ціну хліба.

У. Петті поділяв вартість на три частини: 1) таку, що відшкодовує витрачені засоби виробництва; 2) що забезпечує підтримання життя робітника та його сім’ї; 3) надлишок, або чистий доход, що відповідає поняттю вартості додаткового продукту.

У. Петті розробляв не тільки вчення про ренту, він дав у загальних рисах характеристику одного з її видів - ренти диференційної, пов’язаної як з родючістю земель, так і їх розташуванням щодо ринків збуту. Він характеризує і категорію ціни землі як накопичену ренту принаймні за життя трьох поколінь.

Заробітна плата, за У. Петті, це ціна праці, що не повинна перевищувати мінімуму засобів існування для робітника та його сім’ї. Він разом з тим розуміє, що вартість, створювана працею робітника - це значно більша величина, ніж його заробітна плата. Цю різницю він ототожнює, проте, не з додатковою вартістю, а з рентою.

У цілому погляди У. Петті мають суперечливий характер, хоча він і намагався з’ясувати суть економічних явищ.

Пьєр Лепезан де Буагільбер (1646-1714 рр.) став родоначальником класичної школи політичної економії у Франції.

Критикуючи меркантилізм, він обгрунтував необхідність реформ буржуазно-демократичного характеру.

Його інтерпретація теорії вартості істотно відрізняється від трактування У. Петті: вартість товару повинна визначатися працею, витраченою на виробництво товару (а не срібла, за Петті). На відміну від У. Петті, який бачив вартість в суто грошовій формі, П. Буагільбер ігнорував грошову форму вартості. В центрі його уваги - обмін товару на товар. Багатство країни полягає не в фізичній масі грошей, а в різноманітності корисних благ та речей.

Безумовною заслугою П. Буагільбера є зведення вартості до витраченого робочого часу.

Багато економічних ідей П. Буагільбера було розвинуто концепціями школи фізіократів.

Відображаючи реалії такої переважно сільськогосподарської країни, якою на той час була Франція, фізіократи перенесли питання про походження додаткової вартості з сфери обігу у сферу виробництва, хоча ця остання і розумілась ними дещо обмежено - лише як сільськогосподарське виробництво. Фізіократи досліджували внутрішні залежності в їх натурально-речовому виразі, а оскільки саме в сільському господарстві наявне прирощення матеріального продукту під впливом природних сил, то і зростання вартості, на їх думку, можливе лише в цій галузі. Звідси і назва цієї теоретичної школи - фізіократи („фізіос” - природа та „кратос” - влада).

Основоположником цієї школи є Франсуа Кене (1694-1774 рр.).

Основні теоретичні ідеї Ф. Кене:

1) Відправною ідеєю є концепція природного порядку, за якою природним є суспільний лад з пануванням приватної власності та засадами конкуренції, що розвивається за об’єктивними законами суспільства.

2) В праці „Економічна таблиця” (1758 р.) вперше в історії зроблено спробу вирішити одну з основних проблем політичної економії - проблему процесу відтворення суспільного продукту. Ф. Кене звернув увагу на те, що вартість створюється у виробництві (на відміну від меркантилістів).

3) Ф. Кене поділяє все суспільство на три великі класи:

- виробничий клас, до якого належать фермери і селяни;

- клас земельних власників (феодалів);

- безплідний клас, до якого він відносить ремісників, купців, банкірів, ростовщиків.

4) Ф. Кене один з перших вводить в економічний обіг поняття „чистий продукт” як різницю між повною вартістю сільськогосподарської продукції і витратами на її виробництво. Але „чистий продукт” за Кене створюється лише в сільському господарстві.

5) У вченні про капітал він проводить розмежування між первісними авансами в сільському господарстві (витрати на сільськогосподарські знаряддя, худобу та все те, що використовується протягом кількох циклів) та щорічними авансами (витрати на насіння, корми, оплату праці та інші витрати, що здійснюються протягом одного року). Цим розмежуванням зроблено (правда, лише щодо сільського господарства) велике наукове відкриття про основний та оборотний капітал.

Ідеї Ф. Кене набули подальшого розвитку у працях його послідовників. Зокрема, із спадщиною Анна Робера Жака Тюрго можна ознайомитися у [6, с. 39-40].

Основні проблеми ринкової економіки описані у працях видатних економістів А. Сміта (1723-1790) і Д. Рікардо (1772-1823).

У 1776 р. вийшла з друку головна праця Адама Сміта - „Дослідження про природу та причину багатства народів” в п’яти книгах. Перша книга присвячена питанням виробництва, розподілу, містить вчення про вартість та доходи. Друга досліджує поняття капіталу та його функційних форм. У третій книзі йдеться про історичні умови розвитку капіталізму, в четвертій наведено аналіз концепцій меркантилістів та фізіократів і, нарешті, п’ята присвячена проблемам державних фінансів.

Основою багатства за А. Смітом є праця. Будь-яка виробнича праця створює вартість. А людина за самою своєю природою є егоїстом, головним мотивом господарської діяльності якого служить своєкорисний інтерес. Переслідуючи його, він надає послуги іншим людям, і на базі цього розвивається поділ праці. Природне прагнення людини до збагачення веде до розгортання господарських зв’язків, до загального розвитку суспільства.

Долю виробників визначає „невидима рука” (стихійна дія об’єктивних економічних законів). Ті умови, за яких найефективніше здійснюється вплив своєкорисного інтересу і стихійних законів економічного розвитку, А. Сміт називає природним порядком.

Основа розвитку суспільства - це свобода конкуренції. Держава повинна забезпечити мир, невеликі податки і помірність в управлінні - все інше зробить матеріальний інтерес, забезпечивши добробут як людини, так і суспільства в цілому. Головне ж завдання політичної економії полягає в збільшенні багатства країни.

Основні теоретичні ідеї А. Сміта:

1) Вперше в економічній науці чітко визначив дві функції політичної економії: функцію формування світогляду і аналізу об’єктивної економічної реальності (позитивна сторона) та функцію практичну, що полягає в розробленні рекомендацій для держави, фірми (нормативна сторона).

2) Поглибив метод логічної абстракції - виділення закономірних, корінних процесів у економіці й відволікання від випадкових елементів; проникнення у внутрішній зв’язок явищ, здатність за зовнішньою, поверховою картиною знайти глибинні закономірності економічних явищ.

3) Теорія трудової вартості А. Сміта має суперечливий характер.

В усіх галузях матеріального виробництва вартість товару визначається працею, витраченою на його виробництво, а обмін товарів здійснюється згідно з витраченою на них працею. Він визначає і розмежовує споживчу і мінову вартості товару.

Відкривши дію закону вартості. А. Сміт не зміг пояснити на основі цього закону створення додаткової вартості (прибутку). Якщо робітник продає підприємцю свою працю, то, згідно із законом вартості він має отримувати таку заробітну плату, яка б дорівнювала вартості його праці. Але якщо віддати робітникові всю вартість товару, створеного його працею, то підприємець не буде мати прибутку. Звідси А. Сміт робить висновок, що закон вартості діяв тільки до капіталізму. При капіталізмі закон вартості вже не діє, а вартість товару визначається як сума доходів трьох основних класів суспільства: робітників, підприємців і землевласників.

Крім визначення вартості товару кількістю праці, що властиве простому товарному виробництву, для капіталістичного господарства він вводить інший критерій - вартість товару визначається сумою доходів - заробітної плати, прибутку та ренти, тобто вартість визначається кількістю праці, яку можна купити за даний товар. Ця формула отримала в економічній літературі назву „догма Сміта”.

4) А. Сміт визнавав наявність трьохосновних класів. Перший – це землевласники, що одержують доход у вигляді ренти; другий – капіталісти, що володіють засобами виробництва, наймають робітників і одержують доход у вигляді прибутку; третій, найчисленніший клас - наймані робітники, що одержують єдиний доход - заробітну плату за свою працю. Крім названих трьох класів, існують проміжні групи та верстви, доходи яких є вторинними, перерозподіленими від основних доходів.

5) Заробітна плата, за А. Смітом, - це ціна праці, бо саме вона, а не робоча сила як здатність до праці, визнається товаром. В основі величини заробітної плати лежить вартість засобів існування для робітника і його сім’ї .

6) Він розглядає прибуток як складову частину ціни товару, певну винагороду підприємців за вкладений капітал, працю та ризик. Розмір прибутку визначається розміром капіталу. Непослідовність А. Сміта у визначенні вартості веде до непослідовності у визначенні прибутку, що виступає і як породження праці, з одного боку, і як породження капіталу, з іншого. Процент є похідним від прибутку - величина і норма процента визначається величиною і нормою прибутку.

7) У теорії земельної ренти А. Сміт виступає як противник великого землеволодіння, розглядаючи його як нетрудовий доход, як вирахування з вартості товару на користь землевласника. Його величина правильно визначається ним як надлишок вартості над заробітною платою робітників та середнім прибутком фермера.

Ренту А. Сміт відрізняє від орендної плати, в яку включається і процент за вкладений в землю капітал.

8) З одного боку, А. Сміт вважає капітал вартістю, що дає приріст завдяки експлуатації найманої праці. З другого, трактує капітал як запас робочих предметів, потрібних для виробництва.

Важливим досягненням А. Сміта було чітке розмежування капіталу на основний (машини та інші необхідні знаряддя праці, будівлі, устаткування) та оборотний (гроші, запаси сировини, незавершене виробництво, готові, але ще не реалізовані товари).

8) Він визнає продуктивною працею лише ту, що створює вартість і додаткову вартість.

Таким чином, глибоко аналізуючи суть економічних процесів, А. Сміт заклав основи систематизованому аналізу в політичній економії.

Ідеї А. Сміта справили значний вплив на подальшу еволюцію економічної думки. Вони знайшли відображення у працях Д. Рікардо та К. Маркса (трудова теорія вартості), Ж. Б. Сея (теорія факторів виробництва), А. Маршалла (теорія ціни та та факторів ціноутворення), у концепціях неолібералізму тощо.

Давид Рікардо (1772-1823 рр.) - видатний представник англійської політичної економії. Головна праця – „Начала політичної економії та оподаткування” (1817). свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. На його думку, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства.

Намагаючись досліджувати внутрішні об’єктивні закономірності буржуазного ладу, Д. Рікардо успішно застосовував для цього метод логічної абстракції. Водночас він вважав, що в економічному дослідженні можуть бути з успіхом використані й методи точних наук, особливо наукова дедукція, кількісний аналіз співвідношень окремих категорій.

Основне завдання політичної економії він вбачав у встановленні законів розподілу „продукту землі” (тобто національного доходу та національного багатства) між головними класами суспільства. В цьому проявлялися переваги його методології , але разом з тим вона мала й істотний недолік - засіб розподілу не пов’язувався із засобом виробництва матеріальних благ.

Найважливіші ідеї економічної теорії Д. Рікардо:

1) Д. Рікардо значно поглибив теорію трудової вартості:

- розрізнив поняття споживної вартості й вартості товару;

- показав, що мінова вартість – це тільки форма вираження вартості товару;

-ввів поняття величини вартості товару і показав, що величина вартості товару прямо пропорційна продуктивності праці;

-на відміну від А. Сміта показав, що закон вартості діє і при капіталізмі, визначає пропорції, в яких одні товари обмінюються на інші відповідно до суспільно-необхідних затрат праці.

2) Рікардо визначає вартість грошей (золота і срібла) кількістю праці, витраченої на їх виробництво. Це дозволяє йому зробити висновок: вартість грошей при незмінній величині цін товарів, які перебувають в обігу, визначає кількість грошей, потрібних для обігу. Але під впливом знецінення паперових грошей кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст. він переносить закономірності обігу паперових грошей на гроші металеві. Звідси – прямо протилежний висновок, що розвиває кількісну теорію грошей: вартість грошей визначається їх кількістю, що перебуває в обігу. Ця непослідовність - наслідок нерозуміння природи грошей.

3) В буржуазному суспільстві він виділяє три основних класи - капіталісти, наймані робітники і земельні власники, та відповідно три основних види доходу – прибуток, заробітна плататарента.

На думку Д. Рікардо, основна тенденція, яка характеризує динаміку доходів, полягає в тому, що з розвитком суспільства реальна заробітна плата залишається незмінною, рента зростає, а рівень прибутку знижується.

Д. Рікардо чітко визначає експлуататорську суть прибутку - він виступає як неоплачена капіталістами, але привласнена ними праця найманих робітників.

Заробітна плата розглядається як плата за працю, обумовлена вартістю засобів існування працівника і його родини. Праця як товар має природну і ринкову ціну: під природною він розуміє вартість (цінність), під ринковою - власне ціну.

Цінність складається із заробітної плати і прибутку.

Д. Рікардо досить переконливо довів, що не земля є джерелом диференційної ренти, а праця найманих робітників в сільському господарстві. Він аргументовано визначає рентоутворювальні фактори: різниця в родючості ґрунту та відмінність у віддаленості земельних ділянок від ринків збуту.

4) Д. Рікардо, аналізуючи процес суспільного відтворення і реалізацію виробленої продукції, приходить до висновку, що економічні кризи при капіталізмі неможливі, оскільки ця система забезпечує повну реалізацію товарів і послуг на основі суспільного розподілу праці, коли продукція одних підприємств є тільки вихідною сировиною для інших.

5) Заслугою Рікардо є розробка теорії порівняльних переваг у міжнародній торгівлі.

Порівняльна перевага – здатність країни випускати товари з меншими альтернативними витратами.

Рікардо розвинув теорію абсолютних переваг А. Сміта і показав, що торгівля вигідна кожній з двох країн навіть, якщо жодна з них не має абсолютної переваги у виробництві конкретних товарів.

Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох англійських економістів – Томаса Мальтуса, Джона Мак-Куллоха, Нассау Уільяма Сеніора, Ждона Стюарта Мілля [6, с. 59-64].

Ідеї класичної економічної школи у Франції розвивали Жан Батист Сей (1767–1832) та Фредерік Бастіа (1801–1850) [6, с. 64-68].

Так, Жан Батист Сей запропонував теорію трьох факторів виробництва, в якій він доводить, що у створенні продукту беруть участь три основних фактори: праця, капітал, земля, роль яких якісно однозначна, хоча кількісно їхні частки у виробленому товарі неоднакові. Після реалізації вартість розпадається на доходи, кожний з яких є винагородою за роботу того чи іншого фактору: зарплата - праці, прибуток - капіталу, рента - землі. Ця теорія зіграла важливу роль у вирішенні низки завдань у пошуках оптимальних комбінацій різних виробничих факторів, які дають найбільший ефект.

Ще одним представником французької класичної школи політекономії був Ф. Бастіа (1801-1850 рр.). Він стояв на індивідуалістичних позиціях, як Сміт, вірив, що прогрес суспільства пов’язаний з реалізацією свободи інтересів окремої людини, що приватні інтереси антагоністичні тільки зовні, а, по суті, вони солідарні: досить щоб кожний домагався здійснення власних інтересів, і тоді він побачить, що сам того не бажаючи, буде слугою інтересів інших.

Сукупність цих інтересів і їх узгодження, на думку Бастіа, є предметом політичної економії. На відміну від соціалістів, він впевнений, що гармонію інтересів може забезпечити капіталізм, який є асоціацією об’єднаних спільною метою людей, але відносини між ними складаються на основі дії природних сил, об’єктивних економічних законів. Дія цих сил забезпечує гармонію інтересів, а відтак - прогрес суспільства.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
3. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
4. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
5. Аграрна еволюція українських земель у др. пол. ХVІІ - ХVІІІст.
6. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії
7. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України
8. Антимонархічна революція 1952 р. в Єгипті.
9. Б. Громадсько-політичний рух 60-90 рр. ХІХ ст. інтелігенції Росії та України, в центрі уваги яких був народ, селянська община та соціальна революція.
10. В Німеччині, Швеції, Франції
11. Вал має 5 опорних шийок, зовнішні діаметри яких послідовно збільшуються для полегшення встановлення вала в головку.
12. Валютний курс. Режими встановлення валютних курсів

Переглядів: 1192