• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Політичного лідера: Функції політичного

Характерні риси

Характерні риси та функції політичного лідера

лідера:

- наявність програми - інтеграція суспільства

- популярність, вміння - прийняття оптимальних

подобатися людям рішень

- політична інтуїція, - легітимізація політичного

ораторські здібності ладу

Варто зауважити, що перелік та ієрархія соціальних якостей політичного лідера значно змінюються залежно від історичних конкретних ситуацій і традицій тих або інших держав. Навіть у сучасних умовах особливі якості лідерів, яким віддає пере­вагу народ, істотно відрізняються, наприклад у США, Росії, Північній Кореї і Україні. До того ж в авторитарних і тоталітарних режимах політичними лідерами часто стають пересічні особистості, що не володіють особливо видатними індиві­дуальними якостями. Існуючі тут системи формування правлячих еліт орієнтують­ся насамперед на такі якості, як відданість певним ідеям, лояльне ставлення до іс­нуючого політичного режиму, близькість до народу, професійні знання й організаторські здібності.

Різновидом теорії рис є факторно-аналітична концепція. Відповідно до цієї концепції розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в міжособистому спілкуванні в повсякденному житті, і якості, пов’язані з досягненням певних по­літичних цілей. Між цими двома групами якостей може бути істотна різниця.

Факторно-аналітична концепція доповнює теорію лідерства властивостями ін­дивіда, пов’язаними з його прагненням до влади. У результаті взаємодії індивідуальних якостей людини і стоячих перед нею політичних цілей виробляється певний стиль її поведінки, що характеризується роздвоєнням її сутності.

Ситуаційна концепція (Р. Согдилл, Т. Хілтон, А. Голдієр) обґрунтовує і розвиває ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство виявляється якійсь конкретній ситуації. Людина, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов’язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини диктують необхідність у політичному лідері, визначають його функції і поведінку. Наприклад, лідер, що ус­пішно справляється з управлінням на рівні малих соціальних груп, не завжди насті­льки ж ефективно зможе діяти в загальнонаціональному масштабі.

Ситуаційна теорія при поясненні природи політичного лідерства пріоритет від­дає соціальним обставинам, з огляду при цьому й на індивідуальні якості особистості. . З погляду цієї теорії, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може виступити як лідер на мітингу, друга — в організаційно-партійній роботі, третя — в ідейно-теоретичній і т. п. Однак за всіх обставин політичного лідера відрізняють компетентність, цілеспрямованість і соціальна відповідальність.

У західній науці велике поширення мають різні психологічні концепції політич­ного лідерства.Основна теза всіх цих теорій у тому, що витоки лідерства знахо­дяться в людській психіці. Австрійський лікар-психіатр і психолог 3. Фрейд пояс­нював лідерство несвідомим потягом індивіда до панування над іншими. У психоаналізі Фрейда це прагнення одержало назву лібідо. Це внутрішня психологічна енергія індивіда, здатна привести до значних, за термінологією дослідника, сублімацій ( від лат. sublimatio – піднесення) соціальної дійсності, у тому числі політичної. Стосовно лідерства Фрейд виділив дві категорії індивідів. До першої він відносив тих, у кого серед усіх природно-біологічних потягів переважає праг­нення панувати над іншими, тому представники цієї категорії прагнуть до влади. Друга категорія — це індивіди, що відчувають внутрішню потребу в підпорядку­ванні. Зміст їхнього існування й основний спосіб самоствердження — схиляння і самоприниження перед вождями, уявними та реальними авторитетами.

Приблизно таке саме трактування лідерства дає відомий французький дослідник психології мас Г. Лебон (1841—1931). Він поділяє народ на лідерів і натовп. Зна­чення лідерів у громадському житті Лебон перебільшує, а натовпу — навпаки, не­дооцінює. На його думку, лідери можуть усе, досить тільки їм навчитися володіти психологією мас. Лебон у своїй роботі „Психологія народів і мас” розкриває до­кладно механізм впливу на натовп, що завжди шукає вождя і сам прагне до підко­рення і рабства.

Психологічні теорії про політичне лідерство одержали свій подальший розвиток у працях Є. Фромма і Т. Адорно. Вони виявили психологічні особливості індивідів, що визначають авторитарний тип політичного лідера. Індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворю­ються в авторитарних вождів. Така особистість формується найчастіше в суспільст­вах, які знаходяться в стані глибокої загальної кризи, що породжує масові фрустра­ції і розпач. У цих умовах народ шукає рятівника і готовий довірити йому свою долю.

Авторитарний лідер, вміло використовуючи сформовану соціальну ситуацію, прагне підкорити своєму впливу всі структури громадянського суспільства. Такий лідер схильний до утопій і містики, демагогії і брехні, він не терпить інакомис­лення і демократії. Авторитарний лідер будує свої відносини з людьми крізь при­зму відносин сили і слабості, перед сильними він схиляється, а слабким наказує і загрожує.

Важливе місце в політичних науках у трактуванні природи політичного лідер­ства приділяється марксистським теоріям. Останні в поясненні природи лідерст­ва виходять із соціально-класових основ суспільства. Політичні лідери, відповід­но до марксистів, з’являються у відповідь на об’єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна й історична обстановка вимагають лідерів, то вони неминуче з’являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів. Лідери краще усвідомлять інтереси і потреби цих груп, вказують шляхи їх досяг­нення.

Як стверджує марксизм, політичний лідер завжди діє в рамках об’єктивної не­обхідності. Він її не в змозі скасувати, але він може на неї впливати. Якщо лідер знає об’єктивну спрямованість суспільних процесів, володіє їхніми законами, діє відповідно до них, тоді він може творити історію.

3.Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання типологізації даного феномену. Складність і багатоманітність суспільно-політичного розвитку, політич­них протесів і політичної діяльності зумовлюють багатоманітність типів лідерства. У науковій літературі існують типологізації політичного лідерства, які базуються на різних критеріях.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійс­нив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.

1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становлять основу існування всякої монархічної влади.

2.Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління ле­гальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажаному наборові
необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси ( харизма – винятковий, містичний божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свід­чить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. Харизма досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захи­щеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування „батька нації та народів” єдиним кандидатом на виборах тощо.

Характеризуючи означені вище типи лідерства, Вебер підкреслював, що якщо перші два типи притаманні стабільним соціальним спільнотам, то харизматична влада завжди виникає на переломних етапах розвитку суспільства, пов’язаних із радикальною зміною соціально-економічних структур і культурно-ціннісних орієн­тацій, з активізацією масового ентузіазму. Харизматичне лідерство несе в собі за­перечення минулого державного досвіду, ідею революційності й месіанізму. Однак у процесі об’єктивної стабілізації воно може набувати рис традиційного (монархіч­ного) та бюрократичного типів.

Для докладнішого аналізу проблем типології лідерства сучасна політологія за­стосовує такі критерії: функції і роль лідера в суспільстві, стиль та методи діяльно­сті, ціннісні орієнтації, характер участі лідерів в організації політичної влади, мас­штаб і рівень їхньої діяльності тощо.

Застосовуючи критерії функцій і ролі політичного лідера в системі владних від­носин, цікаву класифікацію політичних лідерів запропонував відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:

а) лідер-„комівояжер” – сенс своєї діяльності він вбачає у вираженні й задоволенні інтересів своїх послідовників;

б) лідер- „пожежник” – його діяльність – це ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій;

в) лідер-„маріонетка” – ним керують його прибічники.

Подібну типологію політичного лідерства застосовує Р.Такер виділяючи ліде­рів „реальних” і „менеджерів”. Перші — це лідери-герої, революціонери, реформа­тори. Другі — ті, що майже не впливають на хід подій.

Проаналізувавши стиль політичної поведінки американських президентів, про­фесор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізацій лідерських обов’язків:

— активно-позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяль­ність, раціональне розуміння лідером своїх обов’язків і здібностей, своїх можливостей;

— активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;

— пасивно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попе­редніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;

— пасивно-негативний стиль, що передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов’язків у межах існуючої системи думок і відносин. Для такого лідера ха­рактерне або передоручення ведення справ своєму оточенню, або приймання імпу­льсивних, непродуманих рішень.

Використовуючи цей критерій, Л. Р. Стогділ виділяє такі типи політичного керівни­цтва: авторитетний, переконувальний, демократичний, інтелектуальний, виконавчий.

Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.

Оскільки в лідерстві завжди проявляються певні ціннісні орієнтації, то його типо­логія часто здійснюється на основі ставлення лідера до панівних у суспільстві куль­турних та ідеологічних цінностей. За цим принципом лідерів поділяють на такі типи:

— лідер-консерватор, діяльність якого спрямована на відродження й збережен­ня усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них від­носять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько-демократичних партій і рухів;

— лідер-ліберал {реформатор),який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін полі­тичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал-демократичного напряму;

— лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій;

— лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності і традиції. Це пе­реважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.

У теоретичній і практичній політології поширеним є поділ лідерства на формальне і неформальне за критерієм характеру участі лідерів в організації суспільно-політичного життя. Формальне лідерство пов’язане з встановленими правилами висування і при­значання лідера-керівника, неформальне виникає як результат особистих взаємин ліде­ра з певною спільнотою завдяки завоюванню власного авторитету. На цій основі в політології розрізняються поняття „лідер” і „керівник”. Різниця між політичним керівником і лідером полягає в тому, що керівник найчастіше призначається „згори”, а лідер висувається стихійно „знизу” Звичайно, в деяких випадках керівник може бути чи може стати і неформальним лідером. Проте керівник часто не володіє необхідними якостями лідера. Це здебільшого „номенклатурник”, слухняний рупор верхів.

Велике значення має здійснення типології за масштабом лідерства. Розрізняють лідерів загальнонаціонального, регіонального і місцевого рівнів, а також лідерів певних класів, груп і етнічних спільнот.

Одним із складних і важких аспектів, пов’язаних з типологізацією політичного лідерства, є проблема вождизму. Вождизм слід розглядати як різновид політичного лідерства, характерний для ідеологізованих, жорстко організованих (тоталітарних) суспільств, що проявляється певним типом владних відносин та ієрархії установ влади корпоративного плану. Це тип владних відносин, які ґрунтуються на особистій відданості персоні вождя, що володіє нічим не обмеженою верховною владою. Характерними рисами вождизму є ірраціональне сприйняття політичних відносин носіями буденної свідомості, харизматизація й атрибутизація вождя. У сучасному світі зовнішніми формами прояву вождизму виступають месіанізм, теократизм та ін.

Завершуючи розгляд проблеми типологізації політичного лідерства, слід нагадати положення Вебера про те, що типів лідерства в чистому вигляді немає. Вивчення різноманітних методик типології політичного лідерства виявило взаємопереплетеність типів. Це потребує застосування під час їх дослідження конкретно-історичних підходів. Однак і на цій основі неможливо знайти остаточних відповідей на безліч питань, пов’язаних з типологією політичного лідерства, із сутністю, функціями й тенденціями його розвитку, з пріоритетністю певних типів. Це зумовлюється тим, що з одного боку, лідерство є творчим процесом і кожен лідер виступає творцем власного стилю, власної політичної програми і шляхів здійснення її, а з іншого - лідерство значною мірою залежить від рівня розвитку суспільства, його типу і політичного устрою, політичного режиму, рівня розвитку політичної культури і свідомості мас, від історичних і національних традицій та від інших чинників.

Серед сучасних політологів немає єдиної позиції щодо пріоритетності певного типу лідерства в умовах сучасного світу. Одні, як, наприклад, американський учений Д. Белл, вважають, що умови сучасного технотронного, інформаційного, постіндустріального демократичного суспільства вимагають лідерів демократичного типу, лідерів-професіоналів, меритократів. А інші небезпідставно роблять висновок, що нинішня доба – це доба харизматичного лідерства. На думку багатьох фахівців, саме харизматичний лідер здатний вивести сучасну цивілізацію з кризового стану, подолати наступ бюрократизації й масовизації суспільних відносин, суспільну „атомізацію”, відчуженість мас від політики й держави.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об’єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.

Отже, проблема політичного лідерства складна, багатогранна й багатовимірна. Тільки застосування комплексу різних методів дослідження дає змогу охопити всі грані політичного лідерства.

4. Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні стосуються інституту громадсько-політичного лідерства. У цій ситуації дуже непростою постає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона при­щеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активам тільки навич­ки „вимагати”, „спрямовувати”, „організовувати”, „домагатися”, „забезпечувати” тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбут­нім лідерам-управлінцям треба вчитися і здобувати наукові методи соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, пар­тнерів, а не невиразних „виконавців”. Внаслідок формування багатопартійної сис­теми, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов’язані між собою системи партійно-політичного лідерства: перша — лідерство в рамках партії або руху; дру­га - лідерство міжпартійного плану.

З розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. Суспіль­ство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають з конкретної політичної ситуації. Під час пе­реходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимо­гами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управ­лінні, уміння організувати справу, мати реальну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві.

В Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Але найбільш бажаним є варіант розвитку подій, пов’язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий ва­ріант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтерна­тивних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.

Індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. У су­часному світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. В Україні процес формування інституту політичного лідерства має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається парале­льно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Ви­значальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій дер­жаві, є політетнічна і поліконфесійна структури населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях.

Потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяль­ності суспільства. Можливості суспільства щодо розв’язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який не тільки запропонував би стратегію виходу з кризи, а зумів консолідувати суспільство на її ви­конання. Завдання президентської влади полягає в тому, щоб рішення, що приймаються, були компетентними, а їх здійснення – оперативним і ефективним. Це посилить позиції загальнонаціонального лідерства.

Читайте також:

1. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
2. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
3. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
4. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
5. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
6. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
7. Асимптоти графіка функції
8. Базальні ядра, їх функції, симптоми ураження
9. Базові функції, логічні функції
10. Банки як провідні суб’єкти фінансового посередництва. Функції банків.
11. Банківська система та її основні функції
12. Банківська система та її структура. Функції Центрального банку.

Переглядів: 2466