• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 10. Соціологія культури

З часу виникнення соціології як окремої науки культурна сфера стала одним із важливих об’єктів соціологічного аналізу – і як проблема соціологічної теорії, і як напрямок конкретних соціологічних досліджень. У процесі поглиблення і диференціації соціологічного знання, розширення сфери емпіричних досліджень соціокультурних процесів постає окрема комплексна дисципліна – соціологія культури.

Соціологія культури – галузь соціології, яка вивчає соціальні аспекти виробництва, розповсюдження та споживання культурних цінностей; закономірності функціонування культури в суспільстві, досліджує соціально-демографічні характеристики споживачів культури, їх інтереси, смаки, мотиви, орієнтації. У загальній формі її предметом є вивчення структури, змісту, механізму функціонування культури як соціального інституту, що пов’язаний із іншими соціальними структурами й інститутами.

Об’єктом соціології культури виступає:

● діяльність спільнот і груп – носіїв культурних уявлень, цінностей, стилів і норм поведінки, споживачів і виробників культурних благ та цінностей;

● інституційні структури, у рамках яких розгортається культурна діяльність (культурно-освітні і культурно-дозвіллєві установи та організації, формальні і неформальні творчі об’єднання, спілки, рухи тощо).

Специфіка соціологічного підходу до вивчення та регуляції явищ культури полягає у тому, що культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, явищ, процесів, що пов'язані із функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством).

Культура (лат. culture – догляд, освіта, розвиток) – вид соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової та теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

У соціологічній науці склалося кілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури.

Функціоналістський підхід. Розглядає основним елементом культури цінності. На думку Т. Парсонса, культура – це відповідно організована, стабільна система цінностей. Різні культури мають багато спільного, тому їх природним розвитком є тільки еволюція. Однак, вважаючи вихідним положення про стабільність культурних систем, цей підхід недостатньо уваги приділяє культурним змінам і відхиленням.

Конфліктологічний підхід. Аналізує культуру як динамічну, суперечливу систему, арену конфліктів, що породжені соціальною нерівністю. Зокрема, К. Маркс розглядає її як похідну економічних відносин. Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти усіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми. Домінуюча культура є наслідком нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на свої цінності. Однак, розкриваючи суперечності культури, джерела її розвитку, представники цього підходу акцентують увагу на відмінностях культур, не звертаючи уваги на їх спільні риси.

Технологічний підхід. Розглядає культуру як технічно-цивілізаційне явище, продукт людської діяльності, сукупність створених людством матеріальних та духовних цінностей. Був поширений у вітчизняній філософській та соціологічній літературі до середини 60-х рр. ХХ ст.

Діяльнісний підхід. Культура виступає людським, особистісним виміром історії, процесом і засобом самовизначення розвитку та самореалізації людини. Ця концепція приваблювала своїм гуманізмом, поєднанням творчого та особистісного начал, соціетального та індивідуального підходів. Але вона занадто орієнтувала на позитивні якості культури, яка насправді є складним феноменом, маючи в собі й негативні риси.

З соціологічної точки зору, культура є соціальним інститутом, який забезпечує системність та стійкість суспільства.

До основних елементів культури відносять такі:

1) цінності – визнані усім суспільством або більшою його частиною зразки, ідеали, уявлення про те, до яких повинна (чи) може прагнути людина, знаходячись у певному соціокультурному просторі;

2) норми – правила та стандарти поведінки, яких повинна дотримуватись людина, якщо вона розділяє систему цінностей культури. Норми підтверджуються санкціями, тобто покараннями та нагородами за їх порушення. Відповідно, санкції можуть бути позитивними і негативними;

3) звичаї – встановлені схеми (паттерни) поведінки, обов’яз­кові на рівні культури в цілому, їх можна схарактеризувати як культурні звички;

4) етикет – сукупність правил стосовно інших людей, до складу яких входять особливі традиції, ритуали та норми, що вироблені суспільством або його певними соціальними групами і можуть мати релігійне, філософське або інше обґрунтування;

5) традиції – сукупність елементів культурного спадку, яка передається від покоління до покоління і є цінністю в межах даної культури;

6) мова – сукупність знаків, кодів, що використовується членами суспільства для комунікації, а також в межах вторинних моделюючих систем (художньої літератури, поезії, ритуальних текстів і т. ін.);

7) обряд – сукупність колективних дій, що містять у собі визначені уявлення і цінності даного суспільства;

8) менталітет – форма вияву суспільної (групової) свідомості, своєрідність сприйняття та оцінки соціумом, різноманітними соціальними і політичними групами певного суспільного явища або процесу.

Рис. 1. Розповсюдження культури у сучасному суспільстві.

Культурне життя людей, з одного боку, детермінується природними та штучними умовами їх існування, з іншого, – саме впливає на їх зміну. Культурна реальність визначається змістовими аспектами суспільного життя. Межа між соціальним та культурним теоретично проходить там, де стають помітними відмінності між людьми стосовно конкретних дій, оцінок, символізації цих зв’язків у процесі їх реалізації. Так, соціальне розшарування визначається ступенем суспільного впливу різних груп людей у межах даного суспільства. Основою культурного розшарування є ступінь розуміння та оволодіння складними об’єктами культури (науковими уявленнями, художніми образами, виробничими та соціальними технологіями).

Відмінності між культурним та індивідуальним, перш за все, – це відмінності між поняттями «індивід» та «особистість». Індивід – конкретна людина як представник конкретної соціальної групи. Особистість – «відбиток» приналежності людини до соціокультурного світу. Це соціалізований індивід, який володіє визначеними, спеціально засвоєними знаннями та навичками, вміннями їх використовувати, тобто культурою, яка властива оточенню, в якому індивід народжується, з якого він черпає розуміння соціальної адаптації.

Відмінності між культурним та індивідуальним виступають як якісна розбіжність між безпосередніми відчуттями і переживаннями індивіда і їх вираженням у зрозумілих для інших людей формах. Тобто, індивідуальні властивості можуть бути позакультурними (біологічними, психічними і т. д.), однак будь-який колективний стереотип дії, поведінки, суджень належить виключно світу культури.

Закономірності розвитку культури:

1) залежність типу культури від природних та соціальних умов життя, її зворотній вплив на їх зміни;

2) спадковість культурних норм, стандартів, оскільки кожне наступне покоління ускладнює реальні культурні універсалії того світу, в якому народжується та виховується;

3) наступність у розвитку культури, оскільки вона може бути тимчасовою (вертикальною) чи просторовою (горизонтальною), позитивною (продовження культурної традиції) чи негативною (заперечення попереднього культурного досвіду);

4) нерівномірність розвитку культури, яка виявляється у двох аспектах: розквіт в одних сферах, підсистемах суспільства та занепад в інших;

5) особлива роль особистості, людської індивідуальності у культурному процесі.

Збереження культури реалізується через культурну діяльність людей – створення, поширення та засвоєння культурних цінностей.

Культурну діяльність визначають такі параметри:

· сукупність видів діяльності під час дозвілля (читання, відвідування кіно, театрів, концертів, хобі, громадська діяльність);

· культурна активність, рівень участі людини у громадському житті;

· спрямованість і вибірковість видів діяльності, з різноманітних видів діяльності людина обирає ті, що відповідають її можливостям та уподобанням;

· стійкість обраних видів захоплення, наприклад, інженер може бути водночас театралом або спортсменом;

· співвідношення (активного, пасивного) споживання й продукування культурних цінностей.

Відповідно до змісту діяльності культуру поділяють на матеріальну та духовну.

Розрізняють наступні історичні форми культури:

– народна (побутова) культура – народні витвори мистецтва (казки, билини, пісні, міфи, сказання тощо), основний прояв – фольклор (характеризується належністю до певної території, але це не завжди є обов’язковою ознакою народної культури);

– елітарна (висока, професійна) культура – витвори мистецтва, сприйняття яких вимагає високого рівня освіти; для елітарної культури характерні витонченість, ексклюзивність, складність і висока якість культурної продукції. Основна функція – виробництво соціального порядку (право, влада, структури соціальної організації суспільства, легітимне насильство в інтересах підтримки цього порядку) та ідеології, що обґрунтовує цей порядок (релігія, соціальна філософія, політична думка). Для елітарної культури характерні високий рівень спеціалізації та соціальних домагань особистості, незначний розрив між повсякденною і спеціалізованою складовими культури. Злиття елітарної та буржуазної субкультур (що почалося у ХVІІІ – ХІХ ст.) сприяло істотному зростанню вимог до професійної підготовленості виконавців елітарних функцій, призвело до виникнення відповідних навчальних закладів, стало однією з важливих рис постмодерністської культури;

– масова культура стосується усіх верств населення, вона розрахована на масове споживання і розповсюджується завдяки засобам масової комунікації. Поняття «масова культура» характеризує особливості виробництва і споживання культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві. Ці цінності пов’язані із поширенням та розвитком засобів масової інформації і комунікації. Масова культура розглядається як прояв демократизації сучасного суспільства і процесів глобалізації. Критика масової культури (до попередників і авторів якої можна віднести Ф. Токвіля, Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Х. Ортегу-і-Гасета. Т. Адорно, Ч. Мілза, Х. Енценбергера та ін.) бачить у ній вираження політичної та соціально-економічної влади правлячих еліт, що експлуатують культурні запити мас, обмежують духовну свободу, уніфікують особистість. Масова культура, розрахована на широку аудиторію, орієнтується на спрощену техніку письма, традиціоналізм і консерватизм, середню семіотичну норму, просту прагматику. Масова культура займає проміжне положення між двома галузями морфологічної будови культури: повсякденною (освоюваною людиною у процесі загальної соціалізації) та спеціалізованою (освоєння якої вимагає спеціальної професійної освіти), будучи транслятором культурних змістів від спеціалізованої до повсякденної свідомості. Основними напрямками масової культури є наступні: індустрія «субкультури дитинства»; масова загальноосвітня школа, що формує масові знання, форми поведінки тощо; друковані та електронні засоби масової інформації; масові політичні та суспільні рухи; система національної (державної) ідеології та пропаганди; масова соціальна міфологія; індустрія розважального, оздоровчого, інтелектуального дозвілля і т. д.

Класифікувати культурні цінностей можна за такими критеріями:

– за суб’єктом-носієм виокремлюється: культура суспільства, культура нації, культура соціальної групи (субкультура), культура окремої особистості;

– за функціональною роллю – загальна, яка необхідна кожній людині, і спеціальна, яка необхідна людям тієї чи іншої професії;

– за походженням – народна культура (наприклад, фольклор), масова, елітна (високопрофесійна);

– за видами – матеріальна (наприклад, предмети побуту, суспільно-виробничі технології, матеріальні блага, послуги і т. д.) і духовна (наука, освіта, мистецтво, політика, право, релігія і т. д.).

Відповідно до рівня та форм соціальної взаємодії визначають такі види культури:

1) домінуюча (супер-) культура – культура, яку обирає більшість членів того чи іншого суспільства;

2) субкультура – культура, що виробляється у тій чи іншій соціальній групі, в тій чи іншій спільноті;

3) контркультура (культура девіантних соціальних груп) – сукупність культурних норм і цінностей, способів комунікації тощо, вироблена членами спільноти на протидію суспільним нормам та цінностям (обов’язкова ознака – опозиційність).

Таким чином, культура – це складний процес взаємодії традицій і новаторства, їх змін та наслідування, що спричиняє постійне оновлення соціального буття. Виходячи з цієї точки зору, можна розглядати актуальну та неактуальну культуру.

Актуальна культура – це цінності, які реально функціонують у певний час, у певному соціальному просторі і мають попит у реальному житті. Це наявна культура, що масштабно виражає масові, типові, провідні явища у суспільному житті. Актуальна культура тотожна домінуючій, оскільки охоплює усі основні вірування, уявлення, світогляди та ідеології. Масова культура є частиною актуальної культури.

Неактуальна культура – така, що перестає реально функціонувати у соціокультурній комунікації.

Якщо типологізувати культурно-дозвіллєву діяльність з точки зору тих комунікативних засобів, на засадах яких вона ґрунтується, то можна виділити такі типи цієї діяльності:

· «усна культура» – це різновиди дозвіллєвої діяльності, що ґрунтуються на безпосередньому особистому спілкуванні у рамках відносно невеликих спільнот;

· «письмова культура» – форми соціального спілкування, що опосередковані письмовими текстами – спочатку рукописними, пізніше – друкованими, а також пов’язані з діяльністю відповідних інститутів та організацій – бібліотек, видавництв, освітніх закладів та ін.;

· «аудіовізуальна культура» – це соціальна діяльність, яка опосередкована спеціальними технічними засобами передачі інформації – радіо, кінематографом, телебаченням, новітньою аудіо- та відеотехнікою.

Отже, культура є соціальним інститутом, оскільки вона являє собою сукупність історично створених і засвоєних різними соціальними групами і прошарками населення, соціумами, людством практичних соціокультурних форм, способів, методів спільної життєдіяльності та відпочинку людей.

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції:

Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновленні, а в окремих випадках запозиченні з інших культур і народів. Повнота реалізації цієї функції залежить від історичного досвіду, вміння вирішувати соціокультурні проблеми, знань і вмінь людей та врахування традицій, звичаїв, сил соціальної інерції, стану суспільної думки, вірувань, переконань, суспільних санкцій та заохочень, визнаних у суспільстві.

Функція соціальної пам’яті (накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду). Основними механізмами культурної спадковості є природна пам'ять людей, колективна пам'ять, що збережена у мові, духовній культурі, у речових засобах.

Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Виявляється в існуванні обов'язкового для особистості соціокультурного мінімуму.

Комунікативна функція. Забезпечує інтеграцію суспільства і соціальних груп на засадах соціокультурних традицій, зв’язків, норм. Полягає в нормативізації, підтримці успадкування різноманітних культурних форм.

Інтеграційна функція. Поєднання у різних форм, видів культури в єдине ціле, упорядкування відносно незалежних культурних цінностей в пріоритетні імперативи для окремих особистостей, соціальних груп, спільнот культурі націй, суспільства в цілому.

Селекційна функція. Полягає в оцінці та класифікації наслідуваних цінностей та норм, визначенні їх місця та ролі у вирішенні проблем розвитку окремих соціальних груп чи суспільства у певний період.

Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі культури на формування і розвиток світогляду як суттєвого суспільного життя, у межах певної соціокультурної системи.

Адаптивна функція тісно пов’язана з впливом культури на соціалізацію особистості і свідчить про пересічну роль культурних традицій у процесі становлення особистості.

Функція соціального контролю виявляється в дії таких субстанціональних елементів культури, як право і мораль.

Оціночна функція. Культура визначає зміст людської діяльності в соціальному житті і дає конкретну оцінку на основі соціальних інтересів різного роду цінностей та норм поведінки.

Прогнозуюча (футурологічна) функція. Культура моделює майбутній розвиток суспільства, формує уявлення про його оптимальний устрій, до якого необхідно прагнути.

Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, що була заснована на патерналізмі; субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється соціокультурна ніша, за заповнення якої сперечаються західна і маргінальна субкультури. Але найбільше криза культури впливає на соціально-психологічний стан особистості.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ
3. Амстердам, Дельфт — осередки культури Нідерландів
4. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
5. Архаїчний і класичний періоди культури Давньої Греції
6. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
7. Атрибутивні ознаки і властивості культури
8. Багатомірність і сутність культури виявляється в її основних функціях: соціальній (гуманістичній), пізнавальній, аксиологічній, семіотичній, нормативній.
9. Братства та їх роль в розвитку української культури.
10. Варни і касти, їх роль у розвитку культури. Поширення буддизму та джайнізму.
11. Вибір слова – основа культури мовлення
12. Видатні діячі культури про роль книги у вихованні дітей.

Переглядів: 3496