Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 15. Соціологія девіантної поведінки

Соціологія девіантної поведінки є «наскрізною» теорією, яка досліджує методами соціології сутність девіації як соціального явища - відхилення у поведінці людей. Специфіка її предмету полягає у тому, що коло досліджуваних явищ історично мінливе і залежить від сформованих у даний момент у конкретному суспільстві соціальних норм.

Термін «девіантна поведінка» походить від «девіантність» (лат. deviatio - відхилення). На думку російського психолога О. Змановської, існування терміну «девіантна поведінка» підтверджує той факт, що дилема «свобода чи необхідність», навіть всупереч очікуванням суспільства, є предметом особистого вибору кожної людини. У соціологічному словнику термін «девіантна поведінка» визначається як «вчинки, діяльність людей, соціальних груп, які не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Спрямованість порушень може бути різною. Вони можуть охоплювати як корисні відхилення від норми, так і дезорганізуючі вчинки. Для того, щоб індивідуальні негативні відхилення набули якості соціальних, потрібні деякі умови: 1) однакова спрямованість таких відхилень у подібних групах людей в однакових умовах; 2) близькість або навіть єдність причин, що детермінують їх появу; 3) наявність певної повторюваності, стійкості вказаних явищ. Тобто, девіації - це не випадкові факти, а процеси, які набули певного поширення у суспільстві або виявляють до цього тенденцію».

Я. Гілінський, І. Кон, В. Степанов під девіантною поведінкою розуміють:

1) вчинок, дію людини, що не відповідає нормам (стандартам, шаблонам), які офіційно встановлені або які фактично склалися у даному суспільстві;

2) соціальне явище, яке відбито у масових формах людської діяльності, не відповідає нормам, які офіційно встановлені або фактично склалися у даному суспільстві.

Етнокультурний підхід розглядає девіації крізь призму традицій визначеного суспільства: девіантом вважається той, чия поведінка відрізняється від норм, прийнятих у його мікросоціумі. Натомість у межах гендерного підходу девіантною поведінкою вважається гіперрольова поведінка, зміна сексуальних орієнтацій.

Професійний підхід у оцінці норм поведінки і девіацій базується на уявленні про існування професійних та корпоративних стилів поведінки і традицій. Професійна норма - це технічний стандарт, модель поведінки типового представника професії, порушення якої розглядається як девіація.

Психологічний підхід розглядає девіантну поведінку у зв’язку з внутрішньоособистісним конфліктом, деструкцією, блокуванням особистісного зросту і деградацією особистості.

Представники феноменологічного підходу вважають, що за відхилення може бути прийнято поведінку, яка «не відповідає віковим шаблонам і традиціям, що є наслідком акселерації, гетерохронності розвитку. Наявність стандарту, що фіксує риси дитини визначеного хронологічного віку, дозволяє розглядати кожну окрему дитину як варіант, що більш чи менш відхиляється від основного типу».

У межах психіатричного підходу девіантні форми поведінки розглядаються як передхворобні риси особистості, що сприяють формування тих чи інших розладів та захворювань.

Основними ознаками класифікації основних форм прояву девіантної поведінки є масштаб прояву; суб’єкти відхилення; об’єкти порушень; тривалість; тип порушеної норми; характер наслідків для девіанта та суспільства.

Як різновиди девіацій найчастіше визначають наступні:

Делінквентна поведінка (от лат. delictum - провина, англ. - delinquency - правопорушення) - антисуспільна протиправна (протизаконна) поведінка індивіда, втілена в його вчинках (діях чи бездіяльності), що спрямована на нанесення шкоди окремим громадянам чи суспільству в цілому.

Залежна поведінка - найпоширеніший вид девіантної поведінки, що характеризується прагненням до кого-небудь чи чого-небудь з метою отримання задоволення чи адаптації.

Аддиктивна поведінка (англ. addiction - схильність, звичка) - зловживання однією або декількома хімічними речовинами, що протікає на фоні зміни свідомості (наркоманія, токсикоманія, алкоголізм і т. ін.).

Сексуальні девіації - відхилення від соціальних та моральних норм у сексуальній поведінці здорової людини (розбещення, перверзії, гомосексуалізм, транссексуалізм, педофілія, зоофілія, фетишизм, трансвестизм та ін.).

Суїцид (самогубство) - свідоме позбавлення себе життя. Суїцидна поведінка - поняття більш широке і включає в себе не лише суїцид, а й суїцидальні спроби і прояви.

Бродяжництво - переміщення впродовж тривалого часу з одного населеного пункту до іншого або у межах одного населеного пункту особи, яка не має постійного місця проживання чи залишила його. Бродяжництво є характеристикою певного способу життя.

Жебрацтво - систематичне випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб з метою отримання прибутку, часто супроводжується бродяжництвом.

Під детермінацією девіацій розуміють сукупність факторів, що викликають, провокують, підсилюють чи підтримують девіантну поведінку. Детермінуючі фактори діють на різних рівнях соціальної організації, у яких особистість є однією з підсистем. Оскільки система «суспільство - особистість» функціонує на декількох рівнях (геофізіологічному, макросоціальному, соціально-груповому, мікросоціальному, індивідуально-особистісному, психофізіологічному), то розрізняють і відповідні групи факторів, що детермінують девіації особистості:

w зовнішні умови фізичного середовища;

w зовнішні соціальні умови;

w внутрішні спадково-біологічні та конституційні передумови;

w внутрішньоособистісні причини та механізми девіантної поведінки.

До зовнішніх фізичних умов девіантної поведінки фахівці відносять такі фактори, як кліматичний, геофізичний, екологічний і т.д. Навпаки, сприятливі умови зовнішнього середовища знижують ймовірність девіацій. Не дивлячись на існування зв’язку між фізичними умовами і поведінкою особистості, даний фактор може бути визнано недостатньо суттєвим, оскільки він діє досить опосередковано, і люди поводяться по-різному за одних і тих же звичайних (фізичних) умов.

Найважливішими чинниками, що впливають на поведінку особистості, на думку Л. Ланцової і М. Шурупової, слід вважати саме зовнішні соціальні умови, до яких відносяться:

- суспільні процеси (соціально-економічна ситуація, державна політика, традиції, мода, засоби масової інформації тощо);

- характеристики соціальних груп, до яких включена особистість (субкультура, соціальний статус і т.д.);

- мікросоціальне середовище (рівень та стиль життя родини, психологічний клімат у родині, особистості батьків, характер взаємовідносин в сім’ї, стиль виховання, вплив друзів, знайомих і т. ін.).

Класична школа у дослідженні причин девіантної поведінки представлена соціологічними мислителями доби Просвітництва - Є. Бентамом та Ч. Беккарієм.

Центральна ідея Є. Бентама - утилітаристське уявлення про доцільність будь-якої соціальної дії: вона повинна бути спрямована на те, щоб зробити щасливішими якомога більше людей. Досліджуючи правову систему Великої Британії XVIII ст. (де смертною карою каралися більш ніж 200 порушень закону), Є. Бентам дійшов висновку, що у ній існував ухил у бік суворості покарань. У раціональній же системі покарання мають відповідати важкості злочинів.

На відміну від Є. Бентама, інший представник класичної школи у дослідженні девіацій та їх причин Ч. Беккарія, стверджував, що покарання повинне базуватися не стільки з огляду на шкоду, спричинену жертві злочину, скільки приймаючи до уваги шкоду спричинену суспільству. Щодо злочинців, то найбільш ефективним стримуючим фактором є певність виявлення винуватця. Вдосконалення роботи правоохоронних органів слід супроводжувати пом’якшенням санкцій стосовно правопорушників. Інформацію про скоєний злочин та виявлених злочинців слід оприлюднювати.

Наступний етап розвитку протосоціологічних знань про девіантну поведінку характеризують домінуванням позитивістського підходу. Найвідомішим представником якого є Ч. Ломброзо - італійський кримінолог, засновник італійської школи кримінології, автор праці «Злочинна людина» (1876 р.). Дослідник стверджує, що злочинна поведінка успадковується, і що злочинці можуть бути ідентифіковані завдяки фізіономічним характеристикам чи деформаціям, що являють собою приклади деградації, соціальної та біологічної еволюції у зворотному напрямку. Природжених злочинців, згідно з Ч. Ломброзо, можна виявити завдяки таким характеристикам як великі щелепи, що виступають вперед, низьке чоло, високі вилиці, сплюснутий або задертий ніс, нечутливість до болю, довгі руки тощо. Зазначені характеристики, на думку дослідника, є доказами атавістичного виродження.

Ч. Ломброзо вважав, що «кримінальний тип», який відрізняється від незлочинної людини своїми анатомічними, фізіологічними та патологічними особистісними якостями - відсутністю докорів сумління, цинізмом, жорстокістю, пихатістю, гонористістю, прагненням до помсти тощо, є результатом деградації людини на ранніх стадіях еволюції.

Окремо можна розглядати продовження теорії Ч. Ломброзо, за якими злочинна поведінка визначається фізичними та конституційними особливостями. Так, згідно з поглядами американського лікаря і психолога У. Шелдона, виходячи зі зв’язку між типами темпераменту і типами соматичної будови людини, люди належать до трьох типів конституції, що були визначені на основі аналізу великої кількості фотографій фігур людей, максимально не схожих одна на одну:

- мезоморфи (люди атлетичної тілобудови - широкі плечі, мускулисті руки і ноги, мінімальна кількість підшкірного жиру) - особи найбільш схильні до девіантної поведінки, ця схильність виявляється у прагненні до домінування, активності, агресії;

- ектоморфи (особи худорлявої статури - витягнуте обличчя, тонкі довгі руки і ноги, вузька грудна клітка, нерозвинена мускулатура, відсутність підшкірного жиру, добре розвинена нервова система) - загальмовані, схильні до прихованої агресії, самості, схильні до самоаналізу, невротичні;

- ендоморфи («товстуни» - м’якість, наявність великого живота, велика кількість жиру, в’ялі руки та ноги, кругла голова, нерозвинені м’язи) - добродушні, веселі, відкриті особи.

Етологічний підхід К. Лоренца, розвиваючи ідеї Ч. Дарвіна, пояснює різні феномени людської поведінки, наприклад агресію, перш за все, як природний інстинкт самозбереження. Даний інстинкт розвивався у ході еволюції як біологічно необхідний. Сила агресії, на думку дослідника, залежить від кількості накопиченої агресивної енергії і сили специфічних стимулів, що спричиняють появу агресивної поведінки.

У межах психогенетичного підходу Ф. Гальтон провів систематичне вивчення індивідуальних відмінностей з метою з’ясування їх генетичної (спадкової) основи, використовуючи статистичний метод та метод «близнюків». Під впливом загальнобіологічного підходу він висунув положення про те, що індивідуальні відмінності психологічного розвитку, подібно до відмінностей тілесних, можуть бути пояснені лише у категоріях вчення про спадковість.

Прихильники біосоціальної теорії девіацій (Г. Кєелан, Р. Джонсон, К. Бейлі) вважають, що девіантна поведінка спочатку завжди є немотивованою. На їх думку, соціальне оточення сприяє активізації взаємодії з девіантним середовищем, зменшує можливість соціального контролю і сприяє подальшому посиленню девіантної поведінки та схильності до неї. Для цієї ситуації характерно формування зворотної залежності між відносинами девіанта у родині й ступенем його залучення до девіантної групи. Як наслідок девіантні вчинки з немотивованих стають мотивованими.

Для пояснення соціальних девіацій Е. Дюркгейм запропонував концепцію аномії. Термін «аномія» у перекладі з французької означає «відсутність норм, організації». На його думку, девіації є складовою частиною будь-якого здорового суспільства, основною причиною появи різних форм девіантної поведінки людей є порушення соціальних норм або їх нехтування.

Пояснюючи явище соціальної аномії, він підкреслював, що соціальні норми відіграють важливу роль у регуляції життя людей. Життєвий досвід людей певною мірою відповідає соціальним очікуванням, які обумовлені соціальними нормами. Однак у часи криз та соціальних змін цей досвід перестає відповідати ідеалам, що втілюються у соціальних нормах, у результаті чого люди перебувають у стані заплутаності та дезорієнтації. Соціальну дезорганізацію Е. Дюркгейм визначає як стан суспільства, коли культурні цінності, норми та соціальні взаємозв’язки відсутні, послаблені та протиставлені один одному за своїм змістом і сутністю. Аномія - це такий стан суспільства, коли воно втрачає свою регулюючу функцію: значна частина людей знає про існування зобов’язальних нормативів, але нехтує ними, ставиться до них негативно або байдуже. Іншими словами, аномія є наслідком неповноти переходу суспільства з одного стану до іншого, а саме від механічної солідарності до органічної, коли старі соціальні інститути і норми зруйновані, а нові ще не створені.

Е. Дюркгейм стверджував, що абсолютна аномія, або повне відчуження від норм, фактично неможливе, оскільки суспільство - це нормативна система. Якщо люди не підкорюються одним нормам, то це означає, що вони у даний момент підкорюються іншим нормам. Конкретні суспільства і соціальні групи різняться ступенем аномії, через те, що обов’язково у суспільствах наявні соціальні групи, які відрізняються внутрішньою дисциплінованістю за самими умовами свого життя. З дитинства звиклі до стриманості, ці люди значно з меншими зусиллями волі можуть витримати нові випробування.

Особливо небезпечною для суспільства є концентрація девіацій. Якщо порушення чи недотримання соціальних норм стає масовим явищем під загрозою знаходиться найцінніше - солідарність людського суспільства як соціального організму, носієм якої є колективна свідомість (сукупність вірувань і почуттів, що утворює визначену систему, яка існує об’єктивно, незалежно від нашої волі та свідомості). Творцем цієї солідарності є мораль, а джерелом моралі виступає релігія.

У своїй «Соціології» Е. Дюркгейм пише: «Злочин необхідний ... корисний для нормальної еволюції моралі та права ... він готує зміни». Навряд чи можна погодитись з такою позицією класика соціологічної думки. Коли злочин скоюють чужі, невідомі нам люди, то можна більш-менш визнати, що вони певним чином дають можливість відрізнити моральне від аморального. Проте коли злочинцями стають близькі, знайомі - то ставлення будь-якої людини, зокрема вченого, буде протестним щодо висловленої думки.

Важливу роль у вивченні загальних соціальних причин поведінки, що відхиляється від норми, відіграла теорія Р. Мертона. Він модифікував поняття соціальної аномії, запропоноване Е. Дюркгеймом, пов’язавши його з напругою, яка визначає характер поведінки індивідів, коли прийняті у суспільстві норми протирічать соціальній реальності. Він розглядав девіантну поведінку як результат невідповідності визначених культурних прагнень соціальній структурі, яка визначає засоби їх задоволення.

Зважаючи на те, що кожна дія, вчинок людини включають два моменти: по-перше, визначення цілей; по-друге, пошук засобів, за допомогою яких суб’єкт здатний досягти мети. Обидві ці складові регулюються соціальними нормами, які поділяють їх на ті, що відповідають змісту культури, традицій (схвалюються або не заперечуються загалом, суспільною думкою, офіційними інститутами), цілі та засоби протилежного характеру. Оскільки не всі люди (класи) мають однакові умови для досягнення успіху, але вони можуть адаптуватись до протиріч декількома шляхами. У якості таких шляхів адаптації, Р. Мертон виділив: конформізм (повне прийняття соціально схвалених цілей і засобів їх реалізації); інновацію (прийняття цілей, підтвердження легітимних способів їх досягнення); ритуалізм (негнучке відтворення заданих або звичних засобів); ретризм (пасивне невиконання соціальних норм, наприклад у формі наркоманії); заколот (активний бунт - неприйняття соціальних норм).

Оригінальним підходом щодо пояснення причин девіацій є теорія Т. Парсонса. Так, характер людської дії, згідно його ідей, визначається чотирма підсистемами - організмом, особистістю, соціальною і культурною системами. Незважаючи на здібності людського організму до навчання та можливості створення нових елементів культури, жоден індивід сам по собі не здатен створити систему культури. Людина в основному пасивно навчається типовим зразкам поведінки, хоча і може внести в них незначні позитивні (або негативні) зміни. У межах, визначених, з одного боку, генетикою виду, а з іншого - нормативними культурними зразками, визначаються можливості конкретних індивідів і груп розвивати незалежні структурні поведінкові системи. Отже, власна поведінкова система є унікальним варіантом культури і притаманних їй зразків поведінки.

Ряд соціологів підкреслює подібність між способом вироблення девіантної поведінки й способом вироблення будь-якого іншого стилю поведінки. Одним з перших до такого висновку дійшов французький соціолог Г. Тард, який ще наприкінці XIX ст. сформулював теорію наслідування для пояснення девіацій. Він затверджував, що злочинці, як і «порядні» люди, імітують поведінку тих індивідів, з якими вони зустрічалися в житті, яких знали або про яких чули. Але на відміну від законослухняних громадян вони імітують поведінку злочинців.

У 1920-1930-і рр., соціологи Чиказького університету, намагаючись пояснити високий рівень злочинності у Чикаго, провели ряд досліджень, у результаті яких виявили, що в окремих кварталах міста рівень злочинності залишався стабільним протягом багатьох років, незважаючи на зміни в етнічному складі населення. Науковці зробили висновок, що кримінальна поведінка може передаватися від одного покоління до іншого, тобто молодь, яка живе у зонах високої злочинності, засвоює злочинні моделі поведінки.

У 1939 р. американський кримінолог Е. Сазерленд, використавши висновки чиказьких соціологів, сформулював теорію диференційованої асоціації, у відповідності до якої девіантна поведінка - складна і диференційована форма поведінки, їй навчаються у взаємодії. Цей процес включає засвоєння девіантної мотивації та техніки реалізації девіантної поведінки. Диференційовані асоціації можуть варіюватися за частотою, тривалістю, пріоритетам та інтенсивності. Він також стверджував, що девіація є результатом переважно спілкування з носіями злочинних норм. Індивідуальні відмінності людини якщо і визначають схильність до девіацій, то лише тією мірою, якою вони обумовлюють частоту і стійкість контактів зі зразками злочинної поведінки.

Ця теорія є скоріше описовою, аніж пояснювальною, оскільки аналізуючи механізм засвоєння зразків поведінки, впливу яких зазнає індивід, вона не пояснює звідки виникає злочинна поведінка, якій навчаються. Концепція Е. Сазерленда суперечить погляду, згідно з яким психологічні відмінності відокремлюють злочинця від інших людей. Вона проголошує, що злочинна діяльність засвоюється майже так само, як і така, що не суперечить закону, і що вона спрямована на задоволення тих самих потреб й цінностей. Злодії намагаються здобути собі засоби життя як і люди, що зайняті звичайною роботою, хіба що вони обирають незаконні засоби аби домогтися цієї мети.

Ю. Клейберг на прикладі підліткової девіантності розкриває сутність девіантної поведінки, визначаючи ставлення особистості до культурних норм. Девіації - це «специфічний спосіб зміни соціальних норм та очікувань через демонстрацію особистістю ціннісного ставлення до них». Для цього використовуються особливі прийоми: сленг, символіка, мода, манери, вчинки і т.д. Девіантна поведінка підлітків виступає як засіб досягнення значущої мети, самоствердження.

Теорія інтеракціонізму, яка розвинута західними дослідниками проголошує: «Визнання вчинків негативними, соціально шкідливими є відносним, оскільки ґрунтується на інтересах правлячих у суспільстві соціальних груп. Вирішальне значення у оцінці соціальних відхилень має не поведінка, а ставлення до них інших людей». Сутність цієї теорії полягає у тому, що девіантна поведінка не являє собою щось на кшталт психологічної схильності окремих індивідів, а детермінується процесом соціалізації («learned behaviour pattern»), тобто як тільки індивіду наклеюється ярлик злочинця, так він ним і стає. Вербалізація та артикуляція саме такого визначення даної групи осіб і є вирішальним для завершення процесу їх ідентифікації з девіантною групою.

Розвиваючи теорію ярликування, Ф. Танненбаум акцентує увагу на тому, як саме суспільство реагує на різного роду відхилення і як впливає на їхнє відтворення. Визначаючи певний вчинок людини девіантним, суспільство «наклеює» їй ярлик. Таким чином, ярлик - це оцінка, яку дає суспільство діям індивіда чи соціальній групі. Ярлики діють у двох напрямках: вони утримують від антисуспільних вчинків, але за умови їх недоречного, надмірного застосування (за Ф. Танненбаумом це процес «надмірної драматизації зла») можуть поглиблювати антисуспільну поведінку.

Близькою до теорії ярликування є теорія стигматизації представники (І. Гоффман, Е. Лемерт, Г. Беккер) якої вважають, що поряд з об’єктивними соціальними факторами діють так звані суб’єктивні чинники девіантної поведінки. Е. Лемерт, Г. Беккер вважали, що девіації - це наслідок того, що суспільство (точніше соціальна група) наклеює на особистість відповідні ярлики (стигми) шляхом співвіднесення дій конкретної людини з абстрактними правилами (первинна девіація). Поступово формується репутація, яка спонукає індивіда дотримуватись девіантної ролі (вторинна девіація).

І. Гоффман, досліджуючи людей з певними рисами, завдяки яким інші люди вважають перших не такими як вони, неприємними, девіантними, визначивши ці риси, назвав їх стигмами. Розмежовуючи індивідів за наявністю у них певних відмінностей, він виділяє три типи стигм (ярликів): фізична стигма (вроджені аномалії та тілесні ушкодження); дефекти волі (алкоголізм, наркоманія, душевні хвороби); расові стигми (негри, євреї тощо).

Проблеми соціальних відхилень пояснюються також культурологічними теоріями (А. Коен, Дж. Мілер, Т. Селлін), які акцентували увагу на аналізі культурних цінностей, що сприяють появі відхилень.

Т. Селлін підкреслює, що девіація виникає у результаті конфліктів між нормами культури. Дж. Мілер стверджував, що існує яскраво виражена субкультура нижнього прошарку суспільства, одним з проявів якої є групова злочинність. Ця субкультура надає великого значення таким якостям особистості, як готовність до ризику, авантюризм, азартність, витривалість, прагнення до гострих відчуттів і «везіння». Оскільки члени банди керуються цими цінностями у своєму житті, то інші люди, і, у першу чергу, представники середніх верств, починають ставитися до них як до девіантів.

Т. Селлін і Дж. Мілер вважають, що девіація має місце, коли індивід ідентифікує себе з субкультурою, норми якої протиставлені нормам домінуючої культури. Але лише деякі люди засвоюють цінності девіантної субкультури, у той час як інші їх не приймають.

А. Коен фокусує увагу на поведінці злочинних угруповань робітничої молоді. Він не підтримував ідеї про те, що у бідних кварталах панує «закон джунглів», а наявність вуличних, криміногенних груп є рішенням загальних проблем (на культурному рівні), які характерні для всієї малозабезпеченої молоді.

А. Коен, як і більшість американських соціологів, був впевнений, що у суспільстві обов’язково існує «illеgitimate opportunity structure», тобто жива криміногенна субкультура, в яку молодь включається задля пошуку свого власного життєвого шляху. На його думку, молодь, що належить до робітничого класу, формує власну делінквентну субкультуру у відповідь на брак економічних та соціальних можливостей досягти схвалюваних суспільством цілей. Вказаній субкультурі властиві: антиутилітаризм (у багатьох випадках у злочинах бракує практичних мотивів, основною метою є створення та відтворення відчуття солідарності, що виникає внаслідок спільного порушення закону); агресія, жорстокість, характер вандалізму («якби цей світ був справедливим, то ці речі належали б мені»).

Конфліктологічна парадигма відхиляє всі теорії девіантної поведінки, вважаючи головною детермінантою девіацій природу сучасного суспільства (О. Турк, І. Тейлор, П. Уолсон, Д. Янг). Представники цього підходу називають себе «радикальними кримінологами», вони переважно займаються аналізом сутності законодавчої системи, розглядаючи «девіантів» не як порушників загальноприйнятих правил, а скоріше як бунтарів, що виступають проти капіталістичного суспільства.

О. Турк акцентує увагу на культурних чинниках девіантної поведінки. У центрі його досліджень боротьба між окремими соціальними групами за здійснення влади у індустріальному суспільстві. Ця владу здійснюють формальні інституції і саме за контроль над ними розгортається боротьба між соціальними групами. Перемога у цій боротьбі означає заміщення членами групи ключових позицій в урядових, економічних, релігійних, освітніх та інших інституціях. Групи, які здобувають таку перемогу кодифікують власні культурні цінності у законодавстві. У випадку якщо ті, чию поведінку регулюють правові норми, погоджуються із культурними цінностями домінуючої групи має місце співпраця між громадянами та агентами соціального контролю. Натомість, у випадку якщо громадяни, чи окрема їх група, не погоджується із культурними нормами домінуючої групи - виникає конфлікт.

На думку О. Турка, більшість девіантних субкультур є негативним відображенням суперкультури суспільства або якоїсь частини цієї суперкультури і вибудовують свої цінності за принципом зворотної симетрії. Поширеною є класифікація девіантних субкультур наведена нижче: кримінальна субкультура характеризується використання насильства і злочинів для досягнення схвалюваних суспільством цілей; протестна субкультура розглядає порушення норм як самоціль, діяльність групи завжди носить публічний характер і полягає у протиставлені себе решті суспільства; субкультура професійної злочинності, що знаходиться посередині між кримінальною і протестною (у межах цієї субкультури нормою вважається ніколи не працювати, не мати сім’ї, ув’язнення представниками цієї субкультури розглядається як бажане і необхідне).

Одним з представників субкультурної теорії девіантної поведінки є Ф. Трешер, об’єктом дослідження якого стали молодіжні злочинні угрупування в умовах мегаполісів. Автор вважав, що формування підліткових злочинних груп відбувається тоді, коли колективна поведінка цих груп викликає засудження з боку оточуючих. Таким чином, формується групова свідомість. Злочинні молодіжні субкультури виникають внаслідок накладання специфічних умов, таких як: низький рівень розвитку окремих територій з одного боку, і пошуків нової групової ідентичності з боку підлітків - з іншого. Дослідник виявив, що більшість молодіжних злочинних груп зосереджені у районах міста, для яких характерні безробіття, наявність багатоквартирних будинків, жителі яких мають низький рівень освіти і потребують соціального захисту.

Отже, західні соціологи, аналізуючи сучасну їм дійсність, роблять різні висновки щодо природи девіацій, проте можна простежити спільну рису їх поглядів - залежність девіантної поведінки від природи та стану суспільно-економічної формації. Різноманітність наукових шкіл та течій значно ускладнила структуру сучасної західної девіантології, оскільки прагнення зарубіжних дослідників застосувати міждисциплінарний науковий підхід до розгляду проблем поведінки, що відхиляється, внесло певне концептуальне «забруднення» до соціології девіантної поведінки. Це стало «гальмом» на шляху однозначного підходу до тлумачення поняття «девіантна поведінка» та визначення її детермінант.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 14. Соціологія праці та управління. Соціологія економіки	\|	Тема 16. Соціологія вільного часу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.