Поняття «етика», його походження і основні значення

Етика – це філософська наука, наука про людину. Сфера етичного – невід'ємне надбання людської культури, одна з найбільш давніх форм життєдіяльності людини, пов'язана з реалізацією «людського» в людині. В етиці втілене все те, що в сукупності вказує на первинність духу над природою, на властиву людині як такій здатність розрізняти добро і зло, здійснювати вільний моральний вибір і поступати морально. Можна припустити, що потреба в осмисленні відношення людини до світу з точки зору добра і зла існує стільки, скільки існує сама людина, і саме тому неможливо визначити, коли власне з'явилася подібна потреба, коли людина усвідомила сама себе як істота, що морально поступає.

Загальновідомо, що найдавніші тексти, перші письмові свідчення людства, які дійшли до нас, свідчать про те, що моральна проблема з незапам'ятних часів була однією з ключових тем роздумів людини, незалежно від того, де, коли, в який час вона жила, до якої культури належала, які були її переконання і погляди на світ.

У цих давніх письмових пам'ятках ми знаходимо основне коло моральних уявлень людини, міркування про те, що існує добре, хороше і погане, недобре, дозволене і недозволене, про добру і злу вдачу людини, про те, що люди можуть поступати добре або погано, у відповідності або невідповідності з релігійними заповідями або культурними нормами. Такий зміст перших відомих нам етичних проблем, сформульованих в історії людської культури. Проте цей прадавній етап існування етики можна назвати донауковим або протонауковим, оскільки етичні погляди ще не стали предметом наукового дослідження, не виділилися в окрему сферу людських знань, не аналізувалися як певна система світоглядних уявлень.

У якості самостійного напряму філософських пошуків етика виникає значно пізніше – в I тис. до н.е. Так, в першій половині тисячоліття, в старогрецькому епосі, зокрема, у Гомера, ми зустрічаємо поняття «ήθος» («этос»), від якого Арістотелем був утворений згодом термін «етика» (1.1.)для позначення філософської науки про людину і людські «чесноти» (1.2.).

(1.1.) Етика - наука про мораль, що досліджує систему моральних цінностей, виявляючи фундаментальні, граничні засади справедливих, розумних та осмислених дій в сумісному житті людей.

(1.2.) Чеснота (доброчесність) – поняття моральної свідомості. Слугує узагальненою характеристикою позитивних стійких моральних якостей особистості, вказуючи на їх моральну цінність з позиції реалізації добра. Протилежне поняття - порок.

Старогрецьке походження терміну етика не є свідченням того, що і сам феномен виникає в межах однієї давньогрецької цивілізації, в одному єдиному культурному центрі. Етика з'явилася практично одночасно, в різних, незалежних культурах, у той період історії, який був названий в 20 сторіччі періодом «осьового часу» людства. Звідси ми можемо говорити про те, що етичне знання виникає:

1) в Палестині VIII – Ш вв. до н.е. – у вченні старозаповітних мудреців Ісайї, Ілії, Осії і інших пророків, предметом проповіді яких стає моральний стан богообранного народу, викриття його моральних вад, злочинів, падінь як наслідків порушення заповідей Божественного морального Закону;

2) в Давній Індії VI – V вв. до н.е. – в брахманічних і буддійських вченнях про дхарму і карму, згідно з якими кожен вчинок людини, як добрий, так і поганий, не проходить без наслідків і визначає стан наступного народження;

3) в Давньому Китаї V – IV вв. до н.е. – у вченні Конфуція про людяність як одну з головних доброчесностей людини, що відрізняє «благородну людину» від «низької», і вченні даосов про «Дао» – Закон, що визначає шлях руху всіх речей у всесвіті, і розуміється, у тому числі, як закон моральний;

4) в Давній Греції V – IV вв. до н.е. – як одна з основних складових частин філософії («любові до мудрості»), що розглядає зв'язок між Всесвітом (макрокосмосом) і людиною (мікрокосмосом), Вищим Логосом (Розумом, що впорядковує світ) і розумом (логосом) людини, що йому вона спроможна підпорядковувати своє життя, бажання і вчинки.

Незважаючи на різне культурне походження, підвалини, що становлять світоглядний фундамент прадавніх етичних систем, виявляються близькі одна до одної. Про це свідчить, зокрема, властива етичним вченням старовини, ідея існування загального єдиного морального космічного закону, згідно з яким існує і Світ-всесвіт, і природа, і людина як її органічна частина, і суспільство. А також – загальна для різних релігійно-філософських систем ідея про те, що відношення людини до світу визначає відношення світу до людини, що знайшла своє втілення у знаменитому «золотому правилі моральності» (1.3.).

(1.3.) Золоте правило моральності – відомо з найдавніших часів, зустрічається в багатьох давніх культурах в тому чи іншому вигляді. Найбільш відомо у формуліровці з текстів Святого письма, зокрема з Євангелія від Луки (6, 31) і Євангелія від Матвія (4, 15). Сутність його може бути виражена у негативній формуліровці: «не роби другим того, чого не бажаєш собі», або у позитивній: «поступай з другими так, як бажаєш, щоб поступали з тобою».

Очевидно, що з прадавніх часів до сучасності основу етики утворюють уявлення про протилежність добра і зла, про здатність людини розрізняти хороше і погане і здійснювати свідомий вибір між ними, що реалізується як моральне або аморальне поступання. Етика дозволяє побачити людину такою, якою вона є, побачити те, що знаходиться за гранню видимого, пізнати «внутрішню людину». Її цікавить все те, що має відношення до сенсу людського існування, до пізнання сутності людини, її вчинків і того, що є їх внутрішньою потаємною причиною.

Ця особливість предмета етики визначається і тією парадигмою значень, що були історично притаманні старогрецькому слову «ήθος» (етос). До виникнення власне терміна «етика», в епічних поемах Гомера «Іліада» і «Одисея», що датуються VIII ст. до н.е., воно вживалося в значенні «людське житло», «дім», «житло худоби». Самим давнім автором, що використав це слово в моральному сенсі, був Гесіод (VII ст. до н.е.). У поемах «Теогония» і «Роботи і дні» він веде мову про житло, а також про устої богів і людей. Викладаючи міф про прекрасну Пандору, створену богами у відплату людям за те, що вони скористалися вкраденим вогнем, Гесіод нагадує про те, що всередину цього «подарунка» вкладена підступна вдача.

Тим самим, зауважимо, що спочатку слово «ήθος» вживалося в просторовому значенні. Воно означало влаштований людиною світ його життєбуття, житло, будинок, тобто те місце, де людина почувала себе добре, була захищеною, огородженою від зовнішньої небезпеки, «свій» простір, який протилежний до «чужого», ворожого.

Наступна група значень пов'язана з поведінковими характеристиками людини. Звідси поняття «етос» вказує на вдачу, характер людини, дії людей, спосіб поведінки, а потім і образ думок і почуттів, пов'язаний з поведінкою і вчинками, що можуть бути позитивно або негативно оцінені.

Також поняття «этос» було пов'язане з якісною оцінкою природи якого-небудь явища, воно вказувало на стійкі, незмінні його характеристики.

Безумовно, у давніх міфах і епічних поемах ще не може йти мова про існування етики у власному сенсі, але швидше про втілення уявлень про моральне, що увійшли у самосвідомість культури. Вони знайшли своє втілення в міфологічних образах, правилах, нормах поведінки, закріплених в афоризмах, прислів'ях і приказках, переданнях, що увійшли до скарбниці усної народної творчості будь якого із народів світу, і стали своєрідним підґрунтям становлення етики.

У міфах давалися позитивні і негативні зразки поведінки у вигляді епізодів з життя богів, героїв і антигероїв («трикстерів»), а також своєрідні пояснення походження тих або інших устоїв і культурних досягнень. Невипадково прадавні етичні системи склалися в тих культурах, в яких надавалося особливе значення збереженню священних і канонічних текстів: Вед, епічних поем «Махабхарата» і «Рамаяна» в Індії; «Книги пісень» і «Книги переказів» в Китаї; Святого письма «Танаха» в Палестині, епічних поем Гомера і Гесіода у еллінів. Упродовж багатьох віків ці тексти переписувалися, заучувалися і слугували джерелом моральних уявлень і життєвих орієнтирів.

За часів язичництва, спроба пізнати долю, суть сьогодення, привідкрити завісу, що пов'язує або відокремлює сучасність від минулого і майбутнього, поклала початок формулюванню різноманітних правил життєвої мудрості. З цієї практики виник феномен пророцтва (від греч. «προφήτης» – «пророк»). Так, у барвистій, а іноді туманній формі оракули (у Греції – жерці культу бога Аполлона) прокреслювали зв'язок між можливими діями людей і вірогідними наслідками цих дій. У практичному сенсі ці пророцтва були порадами – словесними вказівками, який вибір варто зробити в певній життєвій ситуації. Вважається, що типізація і узагальнення таких порад і започаткували особливий жанр усної народної творчості: прислів'я і приказки.

Багато повчальних висловів традиція приписує легендарним «семи грецьким мудрецям», що жили в VI ст. до н.е., а також Піфагору, який, за переказами, першим став називати себе не мудрецем, а «філософом», тобто другом, любителем Вищої Мудрості – Софії. Зміст даних правил – мудрих життєвих порад свідчить про ті моральні проблеми, що хвилювали тоді людину і торкалися його стосунків:

1) з самим собою («З молодості в старість бери припасом мудрість, бо немає надбання надійнішого» (Біант));

2) з іншими істотами, що розділялися за мірою досконалості на богів і демонів, могутніших і досконаліших, ніж людина; людей, тварин і рослин. Так, Піфагор наказував «богів шанувати вище ніж демонів, героїв вище ніж людей, і з людей найвище батьків».

Найбільшу увагу в давнину приділяли стосункам людини з богами і іншими людьми. При цьому відношення до інших людей, у свою чергу, розглядалися як ієрархічні. По відношенню до рівних собі – друзів або ворогів – рекомендувалося, наприклад: «Не лихословь на ближнього, щоб не почути таке, чому сам не порадієш» (Хілон).

Існували правила, що стосувалися відношеннь між поколіннями, головним чином, батьками і дітьми: «Чим підтримав ти своїх батьків, такої підтримки чекай і від дітей» (Фалес).

У відношенні між правителем і підданими радилося: «Карай не лише за провину, але і за наміри» (Периандр).

Про суть відношеннь між чоловіком і жінкою, чоловіком і дружиною збереглося таке повчання: «З дружиною при чужих не леститися і не сваритися: перше – знак глупості, друге – сказу» (Клеобул).

В усіх культурах подібні правила життєвої мудрості отримали відповідне іменування. У грецькій мові – це «канон». Спочатку цим словом позначалася пряма палиця, яка використовувалася для вирівнювання тих або інших поверхонь при будівництві споруд. Пізніше – всякий зразок і правило взагалі. Словесне формулювання такого зразка або правила дістало назву афоризма (від греч. «αφορίζω» – «встановлювати межу», «визначати»).

У латинській мові аналогічного значення набув термін «norma» (норма). Рух від приватних правил до узагальнених викликав до життя термін «максима» як словесне вираження вищої, найзагальнішої норми, що встановлюється людиною для самого себе. У римської культурі вміння коротко формулювати максими було з віками доведено до досконалості.

Тенденція до узагальнення універсальних принципів життєвої мудрості пов'язана в історії з численними варіантами формулювання вже згаданного «золотого правила моральності», що його можна розглядати як своєрідну квінтесенцію вираження морального відношення людини до людини, як синоним людяності. Як вже було сказано, різні спроби сформулювати його ми знаходимо в історії мудрості різних народів, зокрема і кожної з чотирьох культур – центрів становлення етики.

Одне з самих давніх приписується Фалесу: «Саме краще життя, це коли ми не робимо самі того, що засуджуємо в інших». У Китаї аналогічне правило зустрічаємо в конфуціанських текстах: «Чого я не бажаю, щоб інші робили мені, того ж я бажаю не робити і іншим» («Лунь-юй», V, 12). У старозаповітній книзі Товіт воно звучить ще лаконічніше: «Що ненависно тобі самому, того не роби нікому» (Тов. 4,15). У дещо іншому ракурсі вимога моральної рівності людей висвічується в буддійської «Дхаммападі»: «Як він повчає іншого, так нехай поступає і сам» (ХП, 159).

Простота, прозорість і переконливість «золотого правила моральності» спонукала багатьох мислителів надавати йому унікальне значення – зробити його універсальним етичним принципом (від лат. «principium» – «початок») – таким положенням, від якого, як деякого початку, можна вивести зміст усіх інших. Проте інші філософи таке тлумачення ролі «золотого правила моральності» заперечували. Вони вказували на те, що практичне життя людини не перекривається стосунками між рівними істотами, до яких і закликає золоте правило, а включає і стосунки нерівності.

Інші філософи-этики, не задовольнившись жодним з згаданих формулювань, намагалися запропонувати своє визначення універсального морального правила. Німецький філософ XVIII ст. М. Мендельсон надав йому наступної форми: «Роби свій власний внутрішній і зовнішній стан, а також стан свого ближнього, у відповідній пропорції, настільки досконалим, наскільки можеш». І. Кант назвав вищий принцип моральності категоричним імперативом: «Поступай так, щоб максима твоєї волі мала силу загального закону». А. Шопенгауер знайшов простішу формулу: «Нікому не роби шкоди і допомагай усім, наскільки можеш». Т. Липпс зосередив увагу не на іншій людині, а на відношенні до самого себе: «Внутрішньо завжди поступай так, щоб залишатися вірним самому собі».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПЕРЕДМОВА	\|	Походження етики в культурі Давньої Греції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.