• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Періодизація творчості А. Ахматової

______________________________________________________________________________________

“Вона першою відкрила, що бути некоханою поетично...”. Творчість Ахматової 1900-1917 років.

Як пізніше пригадувала сама Ахматова, свої перші вірші вона написала у віці 11 років, але вони, на жаль, не збереглися. Перші з її відомих віршів датуються 1904 роком і представляють з себе наслідування зразкам символістської поезії. Батько жартома називав її в цей час «декадентською поетесою», але друкувати вірші під своїм справжнім прізвищем – Горенко – категорично заборонив, тому дівчина змушена була скористатися літературним псевдонімом, для якого вона обрала ім’я своєї прабабушки – татарської княжни Ахматової. «…Мого предка хана Ахмата, - писала Ахматова, - вбив вночі у його наметі підкуплений вбивця, і на цьому, як стверджує Карамзін, закінчилось на Русі монгольске іго». Справжній поетичний дебют поетеси відбувся в 1910 році, коли вона оприлюднила свої вірші в колі авторитетних знавців та шанувальників поезії і отримала з їхнього боку повне схвалення. Визнав вірші Ахматової і її чоловік, на той час вже відомий поет М.Гумільов. Починаючи з 1911 року, Ахматова вже регулярно друкується в московських та петербурзьких журналах, а з кінця того ж року входить до акмеїстичного “Цеху поетів”, де на неї було покладено обов’язки літературного секретаря. В 1912 році з’являється перша поетична збірка Ахматової “Вечір”, яка відразу ж привернула загальну увагу і викликала численні схвальні відгуки. Надзвичайний літературний успіх супроводжував появу другої поетичної збірки Ахматової “Чотки”, яка з’явилася в 1914 році і потому була перевидна близько десяти разів. Ця книга принесла Ахматовій всеросійську славу і вилилась у численні наслідування, які породили не лише “ахматівську школу” в російській поезії, але й прийняли форму справжньої моди. Стала популярною гра “розповідати “Чотки”, яка полягала у тому, що хтось з гравців починав цитувати довільно обрані рядки з віршів збірки, а інші повинні були їх підхопити і продовжити. Сучасники стверджували, що після появи перших віршових збірок поетеси стали навіть “кохати по-ахматівськи”, тобто стримано і суворо”. “Її поезія близька до того, щоб стати одним із символів величі Росії”, - відгукнувся на появу “Чоток” О.Мандельштам.

Рання творчість Ахматової, за спостереженнями вже сучасних їй критиків, значною мірою відштохується, але одночасно й спирається на традиції символізма. На рівні побудови вірша Ахматова найчастіше відмовляється від символізма, оскільки на зміну підкресленій музикальності символістів в її віршах приходить так званий “говірний”, з прозовими інтонаціями вірш; з її поезії зникають високі абстракції та містичні образи, притаманні для символістів, натомість образи відображеного життя стають більш зримими і предметними; замість вишуканих, екзотичних віршовх форм (сонетів, терцин, рондо та ін.) перевага надається вільній побудові вірша. Вже з перших поетичних спроб Ахматова здобула репутацію проникливого співця жіночої душі, складного світу жіночих почуттів, потаємних думок та переживань. Жінки-поети були в російській поезії і до Ахматової, але вперше жіноче слово зазвучало в ліриці з такою щирістю та відвертістю, з такою силою поетичного виразу. “Я навчила жінок говорити”, - зауважувала Ахматова у одній з епіграм, і це дійсно так, оскільки для віршів її найбільшої попередниці З.Гіппіус властиво було говорити від особи чоловіка, а не жінки. Центральною темою ранньої лірики Ахматової є тема кохання, розкритого в його найбільш глибинних і потаємних основах. У віршах Ахматової ведеться нескінченний діалог між Жінкою і Чоловіком, найчастіше – у формі звернення до Нього, але при цьому його слова цитуються і заперечуються. Більшість з ранніх віршів Ахматової написані у формі своєрідних “спогадів” про пережиту любовну драму, яка, втім, за словами самої поетеси, далеко не завжди була відображенням реальних, біографічних перипетій кохання, на яке Ахматовій так фатально не щастило. Ахматовій дійсно вдалося створити непересічний, багато в чому зразковий тип і модель характеру жінки-сучасниці. Якщо герой блоківської поезії був найбільш значним і характерним “чоловічим” героєм епохи, то героїня поезії Ахматової стала таким же “еталоном” героїні-жінки. У віршах Аматової ця героїня постає у різних ролях: коханки і дружини, вдови і матері, жінки, яка зраджує і жінки, яку зраджуть. Образ жінки у Ахматової не площинний, не статичний, вона змальовує саме складну і напружену, драматичну історію характера своєї сучасниці, його життєвих витоків, душевних зламів, болісного пристосування до тих нових умов та вимог, які поставило перед жінкою ХХ століття.

Надзвичайно глибоко і точно, але водночас й метафорично образно розкриває у своїх віршах Ахматова почуття кохання, яке в одному з її творів названо “п’ятою порою року”. “До Ахматової, - як зауважує поет Д.Самойлов, - любовна лірика була надривною або туманною, містичною і статичною. Звідси поширився стиль кохання з напівтонами, недомовками, кохання естетизованого і часто ненатурального. Ахматова вперше після Пушкіна заговорила в російській поезії про кохання не лише як про високе, але й як про природне, невід’ємне вд людського існування почуття”. Послідовно у її віршах розкриваються усі етапи розвитку любовного почуття: від першої хвилюючої миті його зародження, перших побачень і відвертого освічення, через поцілунки і клятви вірності, вимушене розлучення і довгоочікувані листи, непорозуміння і безсонні ночі, страждання і муки кохання до трагічного розриву стосунків і довгу пам’ять про пережиті миті щастя. Одна з найбільш прикметних особливостей ранніх віршів Ахматової полягає у тому, що любовна пристрасть і мука виражають себе, як правило, дуже скупо, одним-двома штрихами, часто прихованими і непомітними.Трагічна загостреність, недомовленість, лаконізм вияву почуттів – риси, що зумовили поглиблений психологізм лірики Ахматової, споріднений з психологізмом російської прози ХІХ ст., з романами Тургєнєва, Толстого, Достоєвського, зв’язок з якими в своїй поезії відмічала й сама Ахматова. Свої ліричні мініатюри Ахматова нерідко будує у формі своєрідної психологічної новели або балади з несподіваною розв’язкою, часто вона не показує усієї любовної драми, лише її розв’язку або фінал, але за недомовленим, прихованим відкривається глибокий психологічний підтекст, світ трагічних душевних переживань жінки, яка хоче бути гордою і сильною, будь-що зберегти свою гідність, а тому тамує свій біль, своє страждання, про яке уважний читач дізнається лише з якоїсь, здавалося б незначної, але психологічно “промовистої” деталі.

Так, наприклад побудовані знамениті вірші Ахматової “Сіроокий король” і “Пісня останньої зустрічі”. Любовна трагедія, змальована у першому вірші, зовні залишається прихованою від очей. Чоловік ліричної героїні скупо повідомляє їй про загибель під час полювання короля і невтішне горе його дружини. Здавалося б, що ця трагедія не має жодного відношення до цієї подружньої пари, але мовчки, не видавши себе ані словом, ані жестом, героїня розбудить вночі свою доньку, аби зазирнути в її сірі оченята, які, як про це в фіналі твору мусить здогадатися читач, так схожі на очі сіроокого короля. По таким же зовні непримітним деталям ми лише здогадуємось про шквал любовної муки героїні, яку більше не кохає її обранець. Останнє побачення у його будинку. Промовисті деталі: перчатка з лівої руки, одягнута на праву, зовні легка хода, хоче в душі крижаний холод, три сходинки, але здається, що їх – не порахувати, байдужий жовтий (колір розлучення) вогонь свічки у вікні коханого і німе співчуття осіннього клена... За тонким спостереженням К.Чуковського, Ахматова насамперед виявила себе як співець безнадійного кохання. “Я кохаю, але мене не кохають; мене кохають, але я не кохаю – це була її стихія. Тут вона незрівнянна... Вона першою відкрила, що бути некоханою поетично...”

_______________________________________________________________________________________________________________

“...руки, сірники, попільничка, - обряд прекрасний і гіркий”. Творчість А.Ахматової 1917-1941 років.

В період після революції і до початку Другої світової війни Ахматовій вдалося надрукувати ще три свої поетичні збірки “Біла зграя”(1917), “Подорожник”(1921), “Anno Domini. MCMХХІ” (“1921 рік від різдва Христового”). Провідним мотивом цього періоду творчості Ахматової, як і раніше, залишається тема кохання. Як і раніше, з віршів Ахматової звучить туга за втраченою у шлюбі дитячою чистотою і безпосередністю, скарги на жорстокість та нерозуміння коханого. Любов постає як хвороба, як щось таке, від чого можна вилікуватись лише “крижаним спокоєм нелюбові”. Водночас, поряд з темою кохання, у вірщах збірок звучать й інші мотиви: війни й революції, пушкінська тема, роздуми поета над сенсом та цінностями буття, тема поета і поезії та ін. В цілому, критика відмічає більшу філософську заглибленість, одухотвореність лірики поетеси цього періоду, зростаюче “відчуття приватного життя як невід’ємної частки життя національного, історичного”, за словами Б.Ейхенбаума. В любовний роман Ахматової стрімко входила історична епоха, яка змушувала по-новому звучати її вірші, вносила в них нотки смутку і тривоги, що набувала масштабу незрівнянно більшого, аніж біль коханням зраненого серця. Вперше на повний голос у віршах Ахматової зазвучала громадянська тематика. Яскравими зразками громадянської лірики Ахматової цього періоду є вірші “Коли у тузі самогубства...”(1917), в якому зображені перипетії революційної епохи і наголошена необхідність морального вибору особистості за умов зла і насильства, а також “Не з тими я, хто кинув землю...”(1922), де розкривається активна громадська позиція поетеси. Якщо в першому вірші вона рішуче відкидає пропозицію емігрувати з рідної країни, заявляє про свою готовність розділити з нею усі біди, то в другому вірші, виступаючи від імені всіх патріотів, які залишились на батьківщині, вона прямо засвідчує їхню трагічну долю, але водночас висловлює переконання в кінцевій історичній правоті тих, хто у важкий для батьківщини час не зрадив її і мужньо прийняв на себе усі удари долі.

Після 1924 року вірші Ахматової поступово зникають з друку, а на її ім’я влада накладає неофіційну цензурну заборону. Вороже ставлення з боку влади до поетеси було викликано багатьма причинами. Насамперед, ідеологічному цькуванню піддавались її вірші, як занадто абстраговані від актуальних питань епохи і несумісні з її революційними настроями, а в чомусь і прямо їм протилежні. В середині 30-х років були заарештовані чоловік та син Ахматової, що ще більше загострило стосунки поетеси із владою. В 1937 р. НКВС підготувало ідеологічний компромат й на саму Ахматову, маючи намір звинуватити її у контрреволюційній діяльності. “Час був апокаліптичний. Біда ходила за усіма нами”, - писала згодом Ахматова, згадуючи 30-ті роки. Але, незважаючи на важкі матеріальні умови, несприятливу для творчості моральну атмосферу і постійне ідеологічне пильнування влади, Ахматова увесь цей час продовжувала писати вірші. Інколи їй вдавалося прорватися з ними на сторінки тодішніх літературних журналів, але більшість з цих віршів з ідеологічних міркувань тоді принципово не могла бути надрукована і призначалась поетесою для вузького кола самих найближчих і надійних друзів. В цьому колі вона й читала свої вірші, які після прочитання відразу спалювала, аби вони ненароком не потрапили до рук сталінських нишпорок. Близька знайома поетеси, письменниця Л.Чуковська так розповідала пізніше про ці таємні зустрічі: “Це був обряд: руки, сірники, попільничка, - обряд прекрасний і гіркий”. Роздуми і переживання цих трагічних для поетеси років навіяли їй задум поеми “Реквієм”, рядкам якої також судилося пройти обряд вогненного хрещення, оскільки довгий час Ахматова, із зрозумілих причин, не наважувалась перенести свою поему на папір.

Зміст поеми спирається на автобіографічну основу. Упродовж 30-х років НКВС двічі заарештовувала сина поетеси, Лева Гумільова, що стане пізніше відомим істориком. Після другого арешту він отримав вирок – десять років виправно-трудових таборів. Ідея твору зародилася, коли одного разу під час безкінечних стоянь в тюремних чергах до Ахматової звернулася безіменна жінка із єдиним запитанням: “А ось це ви зможете описати?” Поема народилася із обіцянки поетесі цій безіменній жінці.

“Реквіємом” (за початковим словом латинського текста «Requiem aeternam dona eis, Domine» - “Вічний спокій даруй їм, Господи”), в католицькій традиції прийнято називати заупокійну мессу. На традиійний латинський текст реквієма писали музику багато відомих композиторів – В.А.Моцарт, Г.Берліоз, Ф.Лист, Дж.Верді та ін. Заупокійною мессою по загиблим у сталінських катівнях став й “Реквієм” Ахматової.

Поема не відразу склалася в свідомості Ахматової як цілісний, закінчений твір. Вона народжувалась упродовж майже двох десятків років з окремих ліричних фрагментів, які були усвідомлені як єдине ціле лише в березні 1940 року, коли поетеса написала рядки, якими тепер відкривається і завершується поема. Внутрішня побудова ахматівського “Реквієму” викликає аналогії з поемою Блока “Дванадцять”. В “Реквіємі” відсутня фабула у традиційному розумінні цього поняття. Віршові фрагменти, на які поділена поема, об’єднані наскрізною темою і єдністю ідейно-емоційного пафосу, в якому звучить невимовна біль за муки і страждання свого народу.

Ø Епіграф(1961 р.) – запозичений з вірша Ахматової “Не даремно ж тоді говорили ми...” – налаштовує читача на головну тему поеми - трагічну історичну долю російського народу, приреченого на страждання тиранічною владою.

Ø Замість передмови( 1 квітня 1957 р.) – коротко зазначена історія народження творчого задуму поеми.

Ø Посвята (березень 1940 р.) – вперше з’являється постать матері, яка в німому горі очікує перед стінами в’язниці на побачення з сином.

Ø Вступ (осінь 1935 р.) – окреслюються страшні реалії епохи, в якій “безвинна судомилась Русь Під кривавими каблуками І під шинами орних “марусь”. Сцена арешту сина викликає асоціації з історією, з стрілецьким заколотом 1698 року, жорстоко придушеним Петром І, і знеславленими стрілецькими жонами, що проводжають на страту своїх чоовіків.

Ø Фрагменти ІІ,ІІІ,ІУ (1938 р.) – в розповідь вплітаються народно-пісенні інтонації: “Тихо плине тихий Дін...”, що поглиблюють трагічний емоційний пафос, переживання жінки, у якої “мужа вбито. Син в тюрьмі”. Героїня не може повірити в те, що це сталося з нею. Різка прірва відділяє її теперішню, знесилену і змучену, від колишньої – “царськосільської веселої грішниці”, яка й уявити собі не могла, яка страшна доля на неї очікує: “Під Хрестами, із передачею, Днім і чергам втративши лік...”

Ø Фрагменти У, УІ (весна 1939 р.) – туга за сином, в постійних молитвах за якого мати проводить дні і ночі, переростає в нестерпну муку: “Сімнадцять місяців молю, Чекаю без надій...”

Ø УІІ. Вирок (літо 1939 р.) – “камінним словом” на груди матері падає страшний вирок суду, але вона вже майже не відчуває болі.

Ø УІІІ. До смерті (19 серпня 1939 р.) – мати бажає лише одного – смерті, яка втамує біль і обірве усі її страждання: “мені вже все задарма...”

Ø ІХ (4 травня 1940 р.) – емоційний стан матері близький до божевілля: “Вже чорне безуму крило Дішу вгорнуло половину”.

Ø Х. Розп’яття (березень 1940 р.) – безутішне горе матері викликає асоціації з муками розп’ятого Христа.

Ø Епілог (березень 1940 р.) – усвідомлення особистої трагедії матері як частки хагальнонародної трагедї, болісного крику відчаю, що розриває “змордований рот” стомільйонного народу. В фіналі поеми з’являється монументальний образ пам’ятника святої материнської скорботи.

Сюжет поеми побудований за принципом поліфонії, тобто багатоголосся, яке стосовно ахматівського твору набуває вигляду взаємоспіввіднесеного поєднання кількох образно-тематичних ліній. Головну з них складає плач матері за втраченим сином – трагедія, яка проходить усі етапи свого розвитку, пов’язані із наростанням і поступовим загостренням материнського почуття: від початкового потрясіння і болі до повного відчаю. Водночас ця образно-тематична лінія осмислена в поемі і в перспективі більш широких узагальнень, а саме в перспективі створеного Ахматовою узагальненого портрету народного страждання. В цій образно-тематичній площині образ ліричної героїні, матері розростається до символічного образу батьківщини, Росії, а постать сина асоціюється з образом знедоленого і підданого репресіям народу: «Хотіла б згадати я всі імена, / Та віднято список, а де він – хто зна?», - з гіркотою пише Ахматова. Нарешті, ще одна образно-тематична лінія твору – біблійна, через яку трагедія матері осмислена й у планетарному, загальнолюдському масштабі, співзвучна трагедії Богоматері.

Поема "Реквієм" - не тільки історичній документ приголомшливої сили, це лірико-філософське осмислення людського буття. Високе життя людського духу, мужність і стійкість у стражданнях, моральний опір насиллю, жертовність, глибока віра у справедливість, у торжество гуманізму - саме ці моральні цінності проповідує Анна Ахматова”. Оцінюючи поему Ахматової “Реквієм”, літературний критик О.Урбан сказав: “Це й зразок високої громадянської лірики, і історичний документ, і відважний вчинок великого російського поета”. “А на що вони розраховували? Що я буду бачити це все і мовчати?” – риторично запитувала сама Ахматова. Оприлюднення поеми за сталінських часів означало б для Ахматової миттєвий смертний вирок, але й пізніше твір Ахматової довгий час не наважувалися опублікувати. Вперше “Реквієм” побачив світ в 1963 році у Мюнхені, на батьківщині ж Ахматової поема була надрукована лише у 1987 році.

______________________________________________________________________

“Я не переставала писати вірші...” Творчість А.Ахматової 1941-1966 років.

В роки війни радянського народу з фашистською навалою творчіть Ахматової отримує новий потужний імпульс. З новою силою у віршах Ахматової зазвучали високі громадянські мотиви, насамперед мотиви патріотичного змісту і антифашистської спрямованості. Образ матері-страдниці заступає узагальнений образ батьківщини-матері, яка закликає увесь народ піднятися у критичний для країни час на святу боротьбу із ненависним ворогом. З перших місяців війни патріотичні вірші Ахматової звучать по радіо. Це й “Клятва” і “Перша дальнобійна у Ленінграді”, це й “Птахи смерті в зеніті стоять...” і “Щілини вириті в саду...”, в яких описується блокадний Ленінград, це й “Переможцям” і “А ви, мої друзі останнього призиву”, в яких відтворений героїчний подвиг захисників міста, це, нарешті, й знаменитий вірш “Мужність”, що прозвучав на усю країну:

І та, що сьогодні прощається з милим, —

Нехай переплавить у силу це горе.

Ми дітям клянемся, клянемся могилам:

Ніхто нас не зігне у рабській покорі!

Після евакуації до Ташкенту Ахматова створює присвячений чарівному аромату Сходу віршовий цикл “Місяць у зениті” і водночас продовжує писати вірші на воєнну тематику, в яких подумки повертається до рідного міста, намагаючись високим словом підтримати мужній дух його захисників.

Творчість Ахматової продовжується і в післявоєнні роки, незважаючи на те, що влада продовжує чинити їй цензурні перепони. В 1945-1946 роках Ахматова в черговий раз змушена була відчути на собі гнів “вождя народів”, якому не сподобались контакти поетеси з англійським істориком І.Берліном. Покаранням для поетеси а порядз нею і для іншого “ідеологічно несвідомого” письменника М.Зощенка стала спрямована проти них постанова ЦК ВКП (б) від 1946 року “Про журнали “звезда” і “Ленинград”. Безпосередньо спрямована проти Ахматової та Зощенко постанова ставила й більш широку мету – зробити більш жорстким ідеологічний диктат та контроль над радянською інтелігенцією, яку, на думку Сталіна, занадто розкріпачив дух усенародної єдності під час війни. В черговий раз був заарештований й син Ахматової Лев Гумільов. І знову на довгі роки Ахматова була позбавлена можливості друкувати свої твори, знову їй довелося терпіти матеріальні нестатки і ідеологічне шельмування, жити на мізерні гонорари від перекладів і писати “в шухляду”. В рік смерті Сталіна, кли поступово почав спадати жах перед репресіями, Ахматова вимовила пророцьку фразу: “Тепер арештанти повернуться, і дві Росії поглянуть одна одній в очі: та, що заарештовувала, і та, яку заарештовували. Почалася нова епоха”. Але тільки через п’ять років по смерті Сталіна вперше після довгої перерви був надрукований невеличкий збірничок віршів поетеси, який поступово відкрив їй шлях на сторінки літературних газет та журналів. Увесь цей час Ахматова продовжувала писати. В період вимушеного мовчання нею було створено чимало зразків довершеної лірики, окремі з яких присвячені подіям минулого життя і людям, з якими була знайома; інші вірші представляють із себе роздуми поетеси над вічними питаннями життя і смерті. Як і раніше, багато з віршів Ахматової написані на тему кохання а також на тему творчості. Більшість з цих віршів склали підсумкову поетичну збірку Ахматової “Біг часу”. В ці ж роки поетеса завершує й свою знамениту поему “Без героя”. «Якщо сприймати її буквально, - пише А.Хайт, - то її тему можна було б визнати так: як час або історія обійшлися з певним колом людей, переважно поетів, друзів її «палкої юності», серед яких і вона сама – така, якою була в 1913 році, і яких вона називає своїми «двійниками». В останні роки життя поетеса багато спілкувалася з твор­чою молоддю. Одним із її учнів був Й. Бродський — майбутній лауреат Нобелівської премії з літератури. Він приносив їй свої перші поетичні спроби. А. Ахматова допомагала молодому поетові, коли його заарештували за "дармоїдство". Контакти Ахматової з Бродським стали своєрідним зв’язком поколінь, через який нова російська поезія приймала творчу естафету від поезії “срібної доби. На початку 60-х років вірші Ахматової стають відомими в усьому світі, їх перекладають італійською, англійською, французькою мовами. Як знак міжнародного визнання поетесі вручають престижну міжнародну поетичну премію в Італії і почесну мантію доктора Оксфордського університету. Один з представників тодішньої критики, Л.Озеров, намагаючись простежити характер творчої еволюції поетеси, зауважував, що за останні п’ятнадцять років, особливо в любовній ліриці, Ахматова вела “розмову із сучасником”. Її вірші,за слоами рецензента, це лірика переборення самотності, сповідь доньки віку, яка зрозуміла, що шлях самотності та ізоляції призводить митця до важкої душевної травми”. Ахматова, наполягав він, ніколи не зраджувала своїм поетичним правилам і, як справжні митці, увесь час рухалась вперед обраним нею шляхом. Можна говорити про складність та драматичність її великого творчого шляху, - писав Озеров, - але не помічати того, що це саме шлях, - неможливо. По мірі своїх сил поетеса завжди намагалася знайти шлях до нового читача. Це шлях до сучасності, а не від неї”. З цими словами перекликаються й думки самої Ахматової про власну творчість, записані нею незадовго до смерті: “Я не переставала писати вірші. Для мене в них – мій зв’язок з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила у ці роки і бачила події, яким не було рівних”.

__________________

Запитання і завдання:

s Охарактеризуйте провідні мотиви ранніх поетичних збірок Ахматової. В чому полягало художнє новаторство її поезії?

s Визначте основні стильові риси поезії Ахматової.

s В якому напрямку еволюціонувала поезія Ахматової, написана в післяреволюційний період?

s Чому, на вашу думку, сталінський режим переслідував поетесу?

s Що дало підстави К.Чуковському сказати про Ахматову: “Їй не потрібно було нічого забувати, ні від чого відмовлятися…”

s Прочитайте вірші Ахматової “Сіроокий король” і “Пісня останньої зустрічі”. Які художні риси стилю Ахматової відбились у цих віршах?

__________

“Реквієм”

s Чим можна пояснити незвичайність художньої побудови поеми? Простежте особливості композиційного розподілу і поєднання окремих віршів, що складають поему.

s Яке значення має для поеми епіграф? В чому полягає його смислова роль? Як у загальних рисах можна визначити предметне, фактичне тло, що на ньому розгортається дія поеми?

s Що таке поліфонія? Як вона виявляє себе у поемі Ахматової? Які узагальнюючі, образно-тематичні лінії розвитку дії складають сюжет поеми? Який образ у поемі можна виділити як головний? Простежте пов’язану з ним образно-тематичну лінію. Які символічні значення отримує образ матері у поемі?

s Простежте образно-тематичну площину, в якій розкривається образ народного страждання. Для чого, розкриваючи зміст цього образу, Ахматова добирає до нього віддалені у часі історичні паралелі? Що є спільним для зазначених Ахматовою історичних етапів розвитку Росії?

s Як розширюють зміст зображеного безпосередньо біблійні паралелі? З якими біблійними образами співвідносить Ахматова своїх героїв?

s Як би ви визначили пафос ідейної спрямованості поеми? Що хотіла сказати Ахматова, які духовні, морально-етичні цінності намагалася ствердити у своїй поемі?

Читайте також:

1. Антропологічна періодизація первісної історії
2. Б) періодизація міжвоєнного державотворення та його аналіз
3. Байки першого періоду творчості (1850-1870 pp.).
4. Важливою методико-методологічною проблемою є періодизація історії економічної думки, визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.
5. Види і форми правотворчості держави
6. Види правотворчості
7. Види правотворчості громадянського суспільства.
8. Виникнення єгипетської держави і періодизація історії Стародавнього Єгипту.
9. Виховний ідеал у творчості Г. Вашенка
10. Вікова періодизація
11. Вікова періодизація дитинства
12. Вікова періодизація дітей.

Переглядів: 1923