• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні закономірності виникнення держави і права

Педагогічна думка України має глибокі історичні коріння, які беруть свій початок з давніх часів. Але довідатись про них ми можемо лиш настільки, наскільки "сягають писані звістки людські. Для нашого народу се значить півтори тисячі літ назад..; а для декотрих, приморських частин нашого краю — дві з поло­виною тисячі літ, або трохи більше"¹.

Українська етнопедагогіка остаточно склалась у процесі формування української народності на багатющій культурній спадщині давньоруської народної педагогіки. Вона характери­зується властивими їй внутрішніми історико-педагогічними зако­номірностями розвитку, що об'єднують у собі елементи загальні і специфічні. Загальна закономірність полягає у залежності родин­ного і громадського виховання від усього характеру суспільного буття, укладу сім'ї, розвитку продуктивних сил і виробничих відносин між людьми, соціально-культурного прогресу. Спе­цифічна закономірність криється у здатності етнопедагогіки за­безпечувати соціально-виховну, морально-психологічну захи­щеність "людської природи", зберігати генофонд у його природ­ному розвиткові.

Здійснений нами науковий аналіз усних і письмових джерел показав, що українська народна педагогіка репрезентує собою цілісну виховну систему, яка має свою термінологію, відображає світогляд народу, його погляди на формування особистості. За змістом і виховними цілями її умовно розділяємо на п'ять ор­ганічно пов'язаних між собою складових частин: 1) народну фамілогію (родинознавство); 2) етнічне дитинознавство (етнографію дитинознавства); 3) народне виховання; 4) етнодидактику; 5) пе­дагогічну деонтологію.

Добре виховання в українській етнопедагогіці розглядається як найбільша чеснота. Тому етнопедагогіка в основному націлена на реалізацію таких виховних завдань, як натуралізм — роз­криття фізичних якостей, природних нахилів і здібностей дити­ни; раціоналізм — плекання розуму; гуманізм — прищеплення якостей досконалої людини; евдемонізм — вироблення здатності

до осягнення земного благополуччя і людського щастя, життєвого оптимізму; етнізація — опанування національною культурою (національна освіта) у поєднанні із засвоєнням загальнолюдських духовних цінностей (цивілізація).

Соціалізація (етнізація) дітей і підлітків відбувається голов­ним чином, у контексті життєдіяльності сім'ї, де найбільш успіш­но й повно, духовно багато реалізується засобами етнопедагогіки весь виховний комплекс.

Народна виховна пансофія — це передовсім педагогіка сім'ї. Сім'я дає дитині життя і продовжує рід людський. Духовний зв'язок поколінь між батьками і дітьми здійснюється в основному через сім'ю. Сім'я є тим першим соціальним середовищем, у яко­му розвивається і виховується дитина з моменту її народження, з першого осмисленого погляду, коли бавить її мати і дарує іграшку батько. Тобто сім'я бере на себе виховний обов'язок саме в той найвідповідальніший момент, коли відбувається найінтенсивніший розвиток дитини і коли вона найбільшою мірою схиль­на до наслідування і піддатлива до виховних впливів.

Виховна місія сім'ї особлива, тому що саме тут формується характер людини, її ставлення до життя.

Педагогічний ідеал народної педагогіки — сім'я повна, бага­тодітна, зі сприятливою для виховання дітей педагогічною атмо­сферою.

Діти — майбутнє народу, його найбільший скарб. Отже, і го­ловний сенс сімейного життя полягає у тому, щоб мати й догля­дати дітей, вирощувати й виховувати їх. За твердженням народ­ної педагогіки, подружжя може досягти свого повного духовного, фізичного й емоційного розвитку тільки через дітей.

Народна педагогіка особливу роль відводить батькам насам­перед як вихователям. На високий п'єдестал вона поставила жінку-матір. "Усе найкраще на землі, — кажуть у народі, — йде від сонця та від молока матері". Мати — хранителька домашнього вогнища, перша вихователька дітей. Високими виховними обо­в'язками наділений батько. За вимогою народної педагогіки дітей повинні виховувати спільно батько і мати. Чоловік, який пере­кладає виховання дітей на свою дружину, збіднює їх духовно, самопринижує себе як батько, як людина, прирікає своїх дітей на те, що вони перестають бути дітьми батьковими, а стають дітьми лише маминими, дитсадівськими, шкільними. У таких умовах найчастіше виникають різні непорозуміння між батьками й дітьми.

Народна педагогіка бореться за здорову й міцну сім'ю.

Перші істини, ази життя діти пізнають у родинному колі Саме тут дитина засвоює найелементарніші правила людської поведінки, набуває трудових навичок, дістає уявлення про нав­колишній світ, про взаємини між дітьми. Через "сімейний універ­ситет" у молоді формуються ті основні поняття, погляди, почут­тя, звички, які стають підвалиною духовного становлення особис­тості.

Родинне життя з його багатогранними психологічними, мо­ральними й побутовими особливостями є своєрідною школою підготовки хорошого сім'янина.

Сім'я виховує дітей усім ладом свого життя. До того ж ро­динне виховання відбувається у своєрідній психологічній атмо­сфері, створеній стосунками між подружжям, батьками і дітьми. Сім'я є першим І неперевершеним за силою впливу осередком, який соціалізує особистість, розширює її кругозір і наділяє жит­тєвим досвідом.

Життя і спілкування у дружній, згуртованій сім'ї, у колі близьких і рідних людей дає змогу найбільш повно виявляти свої почуття, інтереси та емоційні переживання. Правильно поставле­на діяльність сім'ї — виховна, господарсько-економічна, ор­ганізація побуту, споживання і дозвілля — створює великі мож­ливості для задоволення духовних та інтелектуальних запитів дітей. У сім'ї з її здоровою моральною атмосферою діти нор­мально розвиваються, з повагою й любов'ю ставляться до батьків. Відносини любові й дружби встановлюються також між братами й сестрами.

Виховання дітей — це не тільки особиста справа батьків, а й їхній громадський обов'язок.

Отже, у народній педагогіці чітко виділене головне коло провідних вихователів дитини, до яких належать мати, батько, старші діти, брати і сестри, бабусі й дідусі, близькі й далекі ро­дичі (сім'я загалом), свояки, куми, домашні няні, ровесники, дит садок, школа, виправні будинки для занедбаних дітей, будинки для сиріт, виховні заклади для дітей хворих та інвалідів, а та­кож релігія і природа. У свою чергу, природа об'єднує такі фак­тори впливу на розвиток виховання, як-от: вроджені здібності дитини, індивідуальні особливості, стать; зовнішні впливи (клімат, ландшафт, харчування, житло, флора і фауна, побут, матеріальне становище, природні краєвиди й земельні угіддя), місце проживання (село, селище, місто).

Основою виховання є праця — найперше життєдайне дже­рело людської гідності, моральності та щастя. Тому прекрасною є родинна виховна традиція, за якою кожний член сім'ї, у тому числі й дитина, обов'язково трудиться, бере на себе частину за­гальних турбот та обов'язків. Дітей змалку привчають до самооб­слуговування, до посильної праці. Чим старші діти, тим склад­ніші й вагоміші їхні трудові обов'язки. Навіть тоді, коли дитина почала ходити до школи й на першому плані стало її навчання, вона не усувається від інших видів праці, зокрема побутової.

Зробивши трудову підготовку центральною у своїй виховній системі, народна педагогічна практика наочно й переконливо до­вела, що без трудового виховання немислиме ні моральне, ні ро­зумове, ні фізичне, ні естетичне формування особистості (як не­мислиме й виховання взагалі). Єдність Трудового й морального виховання має на меті насамперед формування працьовитості й дисциплінованості, сумлінного й творчого ставлення до праці. Оцінкою моральної та естетичної краси людини теж є праця: гарний і моральний той, хто любить працю.

Домашні умови, побут сім'ї, її культурний рівень справляють величезний вплив на естетичну сприйнятливість дитини, на формування її смаків та уподобань. Народна педагогіка в обов'я­зок батьків увела прилучення дітей до прекрасного, орієнтуючи на застосування таких надійних засобів естетичного виховання дітей у сім'ї, як природа, праця, мистецтво, естетика побуту й поведінки, залучення до художньої творчості.

Народну педагогіку неможливо уявити без фізичного вихо­вання. Віковічне прагнення людства - мати фізично досконале, здорове, життєрадісне покоління, підготовлене до продуктивної праці.

Народна педагогіка є динамічною виховною системою, яка змінюється й удосконалюється разом з економічним розвитком суспільства.

Сумніву не підлягає, що саме етнопедагогіка, народні виховні засоби є тим джерелом, яке за його повного використання може зробити значний вклад у збагачення педагогічної науки, будів­ництво національної школи, встановлення гармонії сім'ї і школи у вирішенні сучасних виховних проблем, пов'язаних з повернен­ням батьківській та шкільній педагогіці її істинно народної ду­ховно-моральної основи.

За критерій оцінки науковості будь-якої теорії родинно-шкільного виховання треба брати ступінь її відповідності етнопедагогіці. Перебудова виховання дітей та підлітків у школі та сім'ї мусить проходити через застосування етнопедагогіки. Здійснити це треба не тільки в сім'ї, а й у дитячому садку, в школі, про­фесійних навчальних закладах, а також у педагогічній пропа­ганді, батьківському всеобучі.

Застосування знань і засобів етнопедагогіки ставить реаль­ний заслін бездуховності, національному нігілізму, історичному безпам'ятству, допомагає дітям і підліткам усвідомити свою роль як спадкоємців народних цінностей і традицій, національної сімейно-побутової культури.

Література

Декларація про державний суверенітет України // Літера­турна Україна. — 1990. —

17 лип.

Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"). — К, 1994.

Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія. — К, 1977.

Бабишин С. Д. Школа та освіта Давньої Русі (IX—І пол. ХШ ст.). — К., 1973.

Балади. Кохання та дошлюбні взаємини. — К, 1987.

Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. — К, 1988.

Болтарович 3. В. Народне лікування українців Карпат кіпця XIX — початку XX ст.

— К., 1980.

Бурячок А. А. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові. — К., 1961.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

Весільні пісні. — К, 1988.

Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І—III. — К, 1992.

Воропай О. Звичаї нашого народу. — Ч. І—II. — К, 1991,

Гайдай М. М. Народна етика у фольклорі східних і західних слов'ян. — К., 1972.

Гаврилюк Н. К. Картографирование явлений духовной куль­тури (по материалам

родильной обрядности украинцев). — К, 1981.

Граціанська Л. М. Нариси з народної математики України. — 1968.

Грицай М. С, Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська на­родно-поетична творчість.

— К., 1983.

Гнатюк В. М. Вибрані статті про народну творчість. — К., 1966.

Грушевський М. Про Українську мову і українську школу. — К, 1991.

Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії. — К, 1984.

Дитячий фольклор. — К, 1986.

Довжепок Г. В. Український дитячий фольклор. — К., 1981.

Довженко О. її. Щоденник // Україна в огні. — К., 1990.

Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персонали. — К., 1993.

Закувала зозуленька. Антологія української народної твор­чості. — К., 1989.

Календарно-обрядові пісні. — К., 1987.

Колискові пісні. — К., 1973.

Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського наро­ду. — К, 1966.

Квіти верховини: Коломийки. — Ужгород, 1985.

Культура і побут населення України. — К, 1991.

Курочкін О. В. Новорічні свята українців: традиції і сучас­ність. — К, 1978.

Летіла сорока по зеленім гаю. Дитячі та молодіжні українські народні ігри. — К,

1990.

Макаренко А. С. Книга для батьків // Зібр. т.: В 7 т, — К., 1954. — Т. 4.

Макаренко А. С. Виступи з питань сімейного виховання // Зібр. тв. — Т. 4.

Мицик Ю. Л., Плохій С. М., Сторожепко І. С. Як козаки воювали. —

Дніпропетровськ, 1990.

Народні усмішки. — К, 1986.

Народні оповідання. — К, 1986.

Огієнко І. Українська культура. — К, 1991.

Основи національного виховання. — К., 1994.

Пазяк М. М. Українські прислів'я та приказки. — К., 1984.

Пашкова Б. Т. Етнокультурні зв'язки українців та біло­русів. — К, 1978.

Погребенник Ф. Наша дума, наша пісня. — К., 1991.

Приступа Е. Я., Пилат В. С. Традиції української націо­нальної фізичної культури.

— Львів, 1991.

Пушик С. Г. Перо золотого птаха. — Ужгород. — 1978.

Рекрутські та солдатські пісні. — К, 1974.

Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні. — К, 1991.

Російщення України. Науково-популярний збірник / Гол. ред. Леонід Полтава. —

К., 1994.

Семчигиин М. Тисяча років української культури. — К., 1993.

Січинський В. Чужинці про Україну. — Львів, 1994.

Сковорода Г. Вірші, пісні, байки, діалоги, трактати, притчі. — К., 1983.

Скуратівський В. Т. Берегиня. — К., 1988.

Скуратгвський В. Т. Посвіт. — К., 1989.

Ступак Ю. Я. Виховне значення українського фольклору. — К, 1960.

Соціально-побутові пісні. — К, 1985.

Стельмах Г. Ю. Історичний розвиток сільських поселень на Україні. — К, 1964.

Субтельний О. Україна. Історія. — К, 1994.

Сухомлинський В. О. Моральні заповіді дитинства і юності. — К., 1966.

Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. — К., 1978.

Сявавко Є. І. Українська етнопедагогіка в її історичному ро­звитку. — К., 1974.

Український дитячий фольклор. — К., 1962.

Українські народні думи та історичні пісні. — К., 1990.

Українознавство. Посібник / Укл. В. Я. Мацюк, В. Г. Пу­гач. — К, 1994.

Українська душа. — К., 1992.

Українські прислів'я та приказки. — К., 1984.

Українські приказки, прислів'я і таке інше / Спорудив М. Номис. — Ст., 1864.

Українські народні пісні, наспівані Д. Яворницьким. — К,, 1990.

Українські народні загадки. — К, 1963.

Ушинський К. Д. Про сімейне виховання. — К., 1974.

Франка 1. Я Педагогічні статті і висловлювання. — К, 1961.

Шевченко Т. Г. Кобзар. — К., 1988.

Ярмиш Ю. І. У світі казки. — К., 1974.

Основні закономірності виникнення держави і права

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. II. Основні засоби
3. II.3. Основні способи і прийоми досягнення адекватності
4. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
5. IV. Закономірності структурно-функціональної організації спинного мозку
6. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
7. XVII ст.). Виникнення козацтва.
8. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
9. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
10. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
11. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
12. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

Переглядів: 422