• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Частина 1. Процес навчання військовослужбовців

РОЗДІЛ 4. МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬК У МИРНИЙ ЧАС

Тема 9. ПРОЦЕС НАВЧАННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ТА ЙОГО МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Частина 1. Процес навчання військовослужбовців

Різноманітні та багатогранні й водночас вкрай необхідні для нашого суспільства завдання вирішують офіцери Збройних сил України. Аналіз їх функціональних обов’язків і характеру діяльності свідчить про те, що офіцерський склад, по-перше, відповідає за виховання і навчання своїх підлеглих у широкому смислі слова, по-друге, концентрує і зосереджує змістовні педагогічні функції, являючись, водночас, вихователем, вчителем і організатором військово-педагогічного процесу у військових підрозділах і частинах, по-третє, характер завдань, які виконують вони в мирний час і особливо які будуть виконувати в воєнний час, вимагають від них сильного духу, військово-професійних знань, навичок та вмінь, високих особистісних індивідуально-психічних якостей. Аналізуючи їх службові обов’язки, можна виокремити такі функціональні компоненти:

- управління підрозділом у бойовій обстановці;

- керування підрозділом у мирний час;

- організація виховної роботи у підрозділі;

- виховання воїнів;

- організація військово-дидактичного процесу у підрозділі;

- навчання воїнів і військових підрозділів;

- організація і проведення психологічної роботи у підрозділі;

- робота з членами сімей військовослужбовців тощо.

Стисло розглянемо зміст кожного цих видів діяльності.

Діяльність щодо управління підрозділом у бойовій обстановці. Ця діяльність передбачає наявність екстремальних ситуацій для функціонування психіки військовослужбовців і протидію супротивника. Головною задачею будь-якого командира є знищення живої сили, бойової техніки та матеріально-технічних засобів противника якомога у великій кількості. Отже, об’єктом впливу командира виступає противник, а як засоби його знищення - підлеглий йому особовий склад. Трагізм ситуації полягає у необхідності людських втрат, прийняття рішення відправити підлеглих на смерть. Таким чином, особливості сучасної війни та її характер, у тому числі й морально-психологічний, вимагають від офіцера Збройних сил України високих моральних, психічних, бойових та інтелектуальних якостей.

Діяльність офіцера щодо керування підрозділом у мирний часспрямована на забезпечення функціонування військових підрозділів у стані постійної бойової та мобілізаційної готовності до ведення бойових дій. Для цього створюється спеціальна система вимог і норм, які забезпечують формування військової майстерності, жорстке виконання норм і нормативів військової служби, моделювання умов сучасної війни під час проведення бойової підготовки та ін. Але повсякденна діяльність цим не обмежується. Багато інших функцій виконує військовий підрозділ, й відповідно, а отже, і офіцер. Це й виконання різноманітних господарчих завдань, несення різних видів служби, обслуговування бойової техніки та зброї тощо. Усі ці заходи спрямовані на забезпечення високої бойової готовності військового підрозділу. Характер і зміст цих задач вимагає всебічної підготовки офіцера, тобто він водночас має бути командиром, інженером, господарником.

Наступні два види діяльності певною мірою взаємопов’язані. Це організація виховної роботи у підрозділі та безпосередня участь у ній.Зміст цієї діяльності передбачає визначення мети, задач, змісту виховання воїнів у підрозділі, обгрунтування її методики та безпосереднє здійснення. За своїм характером процес виховання - надзвичайно складне соціально-педагогічне явище, тому він вимагає з боку командирів високого педагогічного професіоналізму. У зв’язку з цим офіцер має добре опанувати як теоретично-методичні підвалини військового виховання, так і оволодіти конкретними навичками та вмінням організації й проведення виховного процесу у підрозділі. А виховна робота без урахування індивідуально-психічних особливостей військовослужбовців і соціально-психологічних явищ військового колективу втрачає конкретність, цілеспрямованість, ефективність. Тому офіцер має добре засвоїти основи військово-психологічної науки. Ці знання йому допомагають цілеспрямовано впливати на свідомість, емоційно-почуттєву, вольову і пізнавальну сферу особистості військовослужбовця, які є предметом виховного впливу військового педагога.

Діяльність з організації військово-дидактичного процесу у підрозділі та особисте навчання воїнів і військових підрозділів. Процеси виховання та навчання мають підготувати особистість військовослужбовця і військові колективи до виконання їхньої основної функції: бути у постійної бойової та мобілізаційної готовності й забезпечити територіальну цілісність та суверенітет України. А у воєнний час особовий склад безпосередньо готується до бойових дій. Ця підготовка здійснюється під час організації та проведення військово-дидактичного процесу у військовому підрозділі шляхом моделювання умов сучасної війни. Офіцер водночас проводить заняття, практично, з усіх предметів бойової та гуманітарної підготовки, що, в свою чергу, вимагає від нього різноманітних загальних і військово-професійних знань, навичок і вмінь, володіння методикою викладання різних предметів.

Організація і проведення психологічної роботи у підрозділі є важливим напрямком роботи офіцера, зміст якої полягає у вивченні індивідуально- психічних особливостей військовослужбовців і соціально-психологічних явищ військового колективу, оптимальній розстановці військовослужбовців залежно від їх індивідуально-психічних якостей і психічної сумісності; наданні психологічної допомоги військовослужбовцям та членам їх сімей; проведенні психологічної підготовки; створенні оптимальної морально-психологічної обстановки у військовому підрозділі; психологічному супроводі військово-дидактичного процесу тощо. У зв’язку з цим офіцер має бути психологом-дослідником і психологом-практиком. Безумовно, ключовою постаттю у цій роботі виступають психологи батальйону і полку – спеціально підготовлені фахівці, які також мають навчати офіцерів практиці психологічної роботи з особовим складом.

Робота з членами сімей військовослужбовців є важливим напрямком роботи офіцера і ефективним інструментом впливу на соціальне оточення військовослужбовця. Тому ця діяльність спрямовується на зміцнення сімейних відносин і проводитися систематизовано і послідовно. Коли військовослужбовець має нормальну сім’ю, здорові взаємини в ній, коли існує взаємопорозуміння щодо проходження військової служби, то він, як правило, сумлінно ставиться до виконання службових обов’язків. Узгодження поглядів на предмет проходження військової служби, виконання службових обов’язків є досить складними завданнями і тому вимагає спеціальних психологічних знань. Отже, офіцер водночас має цікавитися всіма проблемами військовослужбовця, у тому числі й сімейними. У цьому - одна із запорук його успіхів у роботі з особовим складом.

Таким чином, незважаючи на такий різноманітний характер діяльності офіцера, вона має одну суттєву особливість - надзвичайно міцний виховний і дидактичний відтінок. Через це професійна діяльність офіцера носить безпосередньо педагогічний характер і відрізняється досить великою складністю. З чим це пов’язано?

Навіть вищенаведений поверховий аналіз змісту діяльності офіцера свідчить про те, що вона суттєво відрізняються як за характером, так і за змістом від діяльності будь-якого цивільного педагога. Наприклад, шкільний педагог чи викладач вищої школи практично відповідає за викладання свого навчального предмета і за його якість. Ця діяльність для нього є професійною. Офіцер, як ми переконалися вище водночас виступає в кількох ролях:

1) є вихователем, вчителем і організатором навчально-виховного процесу;

2) викладає не один предмет, а всі предмети бойової та гуманітарної підготовки, передбачені навчальними планами;

3) ефективність його педагогічних дій і заходів перевіряється відразу, тобто під час практичної діяльності воїнів, а у воєнний час - на полі бою, де за педагогічний брак розплатою є людське життя;

4) окрім педагогічних функцій, він виконує й інші, передбачені його службовими обов’язками.

Звичайно у педагогічній науці під поняттям ”педагог” розуміють певну особу, котра займається практичною роботою в галузі виховання, освіти й навчання підростаючого покоління і яка має спеціальну педагогічну підготовку. Відповідно педагогічна діяльність - це діяльність педагога у навчально-виховному процесі, яка спрямована на формування і розвиток його об’єктів. Безперечно, у дослівному значенні ”педагог” важко пристосувати до офіцерського складу. Але з іншого боку, зміст і характер їх діяльності свідчать про те, що вони є Педагогами з великої літери. Через те в процесі вивчення даної дисципліни ми використовуємо поняття ”педагог”, а не “офіцери”, “прапорщики” чи “сержанти”. Видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський вважав, що педагогічна діяльність має об’єктивні закони, знання яких потрібні педагогу для цілеспрямованого і оптимального її здійснення. Сучасні офіцери-педагоги мають володіти глибокими, системними, багатогранними та гнучкими знаннями, навичками та вміннями, мати гуманістичні особистісні якості та безпосередню педагогічну спрямованість, тому що ці властивості є підвалиною їх успішної діяльності як військових педагогів, так і військових фахівців.

Програми курсу “Військово-політичні, психолого-педагогічні та соціальні проблеми гуманітарного розвитку Збройних Сил України” передбачає певну психолого-педагогічну підготовку майбутніх офіцерів. Хоча, заради справедливості, слід наголосити, що її обсяг є недостатнім через обмеженість навчальних годин для вивчення і опанування фундаментальними їх основами, що також ускладнюється відсутністю сучасних підручників, навчальних посібників, методичних матеріалів щодо різноманітних проблем організації та здійснення виховного і дидактичного процесів у Збройних силах України.

1.1. Історичний досвід розвитку військового навчання.

Галузь педагогічної науки, що містить теорію навчання військовослужбовців і військових підрозділів, зветься військовою дидактикою (від грец. ”didacticos” - ”навчальний”).

Сучасна дидактика - найусталеніший розділ у педагогіці, яка виокремилась в окрему галузь наукової думки з системи філософського знання на початку XVII ст., завдяки англійському філософу Ф.Бєкону (1561-1626). Безумовно, дидактика змінювалась і змінюється, крокуючи в ногу з історією і часом, вбирає у себе всі світові наукові досягнення. Але в структурі вона залишається класичною.

Вважається, що термін ”дидактика” запровадив німецький педагог В.Ратке (1571-1635), який під цим терміном розумів наукову дисципліну, яка досліджує теоретичні засади навчання.

Засновником дидактики був Ян Амос Коменський (1592-1670) - великий чеський гуманіст і педагог. Його педагогічна діяльність розпочалася у польському містечку Лешно, де він керував школою в общині “чеських братів”, а пізніше був обраний єпископом. Тут у 1631 році він написав свою першу навчальну книгу. Як педагог-практик він увійшов в історію завдяки своїм пропозиціям щодо організації шкільного навчання, розробкою оригінальних навчальних посібників.

Провідним його твором є ”Велика дидактика або та, що містить універсальну теорію вчити всіх усьому, або правильний і ретельно обдуманий спосіб створювати по всіх общинах, містах і селах кожної християнської держави такі школи, в яких юнацтво обох статей, без будь-якого, де б це не було, винятку, могло б опановувати науки, удосконалювати свою вдачу, набувати благочестя і таким чином у роки юності навчитись усього, що потрібне для сучасного і майбутнього життя, стисло, приємно і грунтовно, де для всього, що пропонується, основи виникають із самої природи речей, істинність підтверджується паралельними прикладами з галузі механічних мистецтв, порядок подій являється за роками, місяцями і годинами, нарешті, вказується легкий і правильний для вдалого здійснення цього на практиці” (Титульний аркуш цієї книги).

Свою працю він написав чеською мовою в 1632 р. і у 1633-1638 рр. переклав на латинську мову. 1657 р. вона вийшла друком в Амстердамі. Ця фундаментальна праця мала велике науково-педагогічне значення, яке вона зберегла до наших днів. Ще у XVII ст. Коменський обгрунтував класно-урочну систему, принцип природності освіти, поділу учнів одного віку на класи, а навчального часу - на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденні заняття - на 45-хвилинні уроки та 10-20-хвилинні перерви. Йому також належать концепції предметної системи викладання з певними програмами іспитів наприкінці року, а також професіоналізму вчителів (до того часу вони готувалися тільки в межах знань предмета і не розумілися на методиці викладання).

На рубежі XVIII-XIX ст., коли світська школа вже мала пріоритет перед конфесійною, в дидактиці склалася теорія формального, а згодом - матеріального виховання й освіти.

Автором теорії формальної освіти є Йоган-Фрідріх Гербарт (1776-1841) - німецький філософ і педагог, який вважав, що світ складається з простих ”реалів” - елементів і зв’язків та зчеплень між ними.

Теорія матеріальної освіти належить англійському філософу Герберту Спенсеру (1820-1903). Оскільки систему Й.-Ф.Гербарта було орієнтовано на підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти, остільки систему Г.Спенсера було спрямовано на підготовку спеціалістів практичного прошарку - кваліфікованих техніків і робітників. Дидактичні основи матеріальної освіти грунтувалися на необхідності п’яти видів людської діяльності: самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій і дозвілля.

Засновником української дидактики був великий педагог К.Д.Ушинський (1823-1871), який вважав себе українцем і багато часу працював і жив в Україні, і був похований у Києві. В основу його педагогіки було покладено ідею народності (у сучасному розумінні - загальності) початкового навчання.

Його висловлювання служитимуть дороговказом для педагогів не одне століття. Наприклад, це загальновідоме кардинальне положення К.Д.Ушинського: ”Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також у всіх відношеннях”

Помітною постаттю в Україні в XIX ст. був О.В.Духнович (1803-1865), який у Закарпатті, що тоді належало Австро-Угорській імперії, створював підручники для народних шкіл, брав участь у широкій освіті, культурно-освітній діяльності.

Автором ряду підручників був Б.Д.Грінченко (1863-1910). Незважаючи на заборону, він викладав українською мовою, видав ”Словарь украинского языка” в 4 томах (1905-1907), а також “Українську граматику до науки читання й писання” (1907).

У вітчизняній історії поява проблем навчання і виховання військовослужбовців пов’язана із створенням наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. регулярної армії та флоту. Власне у цей період, на думку багатьох дослідників, було закладено основи вітчизняної військової педагогіки. Турбота про захисників Батьківщини знаходилася в полі зору державних діячів. “Офицеры суть солдатам, яко отцы детям, того ради надлежит их ровным образом отечески содержать”, - підкреслювалася у наказах і статутах Петра І. Вище за все у війську цінилися моральні якості, від офіцерів вимагалися дисципліна, твердий характер, свідоме ставлення до свого обов’язку, він мав бути взірцем служіння Вітчизні.

Значний внесок у систему уявлень про виховання і навчання військовослужбовців зробив О.В.Суворов. Він глибоко розумів природу слов’янського характеру воїнів, їх здатність на великі подвиги та героїзм у відповідь на батьківську турботу офіцерів. Видатний полководець вважав навчання і виховання єдиним процесом, який вимагає від командирів наполегливості, послідовності та осмисленості. Він підкреслював необхідність підготовки військ не до плац-параду, а до війни з “будь-яким неприятелем”, і тому метою виховання військовослужбовців вважав прищеплення таких якостей, щоб “будь-хто у будь-якому випадку” був “бадьорим, сміливим, мужнім і на собі надійним”.

У другій половині XIX ст. значний внесок у створення дидактичних основ навчання військовослужбовців зробив наш співвітчизник М.І.Драгомиров (1830-1905) - професор, генерал, почесний член Київського університету імені Тараса Шевченка, командувач військами Київського військового округу. Він об’єднав психологію, педагогіку та тактику і вважав, що військова справа повинна бути побудованою відповідно до законів людської психіки. Його заслугою є створення цілісної військово-педагогічної школи у російській армії.

Запропонована ним військово-педагогічна система була враховувала зміни, які відбулись у військах (наприклад, поява нарізної зброї, нова тактика, нові форми організації та комплектування військ). Вона спиралася на суворівську систему підготовки військ. Зміст військово-професійної освіти включав: вивчення статутів, вогневу підготовку, гімнастику, фехтування, стройову підготовку, тактику, окопну справу, вміння володіти холодною зброєю. Процес навчання мав грунтуватися на принципі: ”Війська мають вчити в мирний час тільки те, що їм належить робити у воєнний час”. Він вимагав послідовності, доцільності, систематичності, наочності, доступності та міцності навчання воїнів. Багато уваги він приділяв методиці навчання військовослужбовців, яка в основному спиралася на демонстрацію, пояснення і вправи.

Основну задачу військового навчання і виховання Драгомиров вбачав у прищепленні воїнам бойового духу (“моральної енергії”), необхідного для перемоги у бою, патріотизму і дисципліни.

Військово-педагогічні погляди М.І.Драгомирова справили значний вплив на підготовку офіцерського складу і організацію бойової підготовки військ. Великі вимоги він ставив до офіцера. На його думку, офіцер має володіти щирою відданістю і любов’ю до військової справи, яка потребує від нього значного напруження як духовних, так і фізичних сил; і сумлінно його стані виконати тільки той, у кого є любов до неї, хто присвятив собі цієї справі і рішився служити їй не тільки за страх, але і на совість.

Світова дидактика першої половини XX ст. розвивалася на філософських засадах прагматизму. Наприклад, американський психолог і педагог Дж. Дьюї (1859-1952) заснував педоцентризм - керування практичним досвідом, навчання без програм, широка дитяча і вчительська самостійність. Застосування педоцентризму в американський системі освіти завдало їй шкоди та змусило її перебудувати в 50-60-х роках ХХ ст.

Але, по-перше, сучасні умови розвитку вітчизняної військово-педагогічної науки, а також соціальні запити до Збройних сил України свідчать про те, що визначення військової дидактики вимагає суттєвого уточнення.

Рис.1. Місце військової дидактики у системі військово-педагогічної науки

Це диктується тим, що обсяг знань, які необхідні військовому спеціалісту, швидко зростає. Сьогодні робити акцент на опануванні військовослужбовцями тільки певної сукупності знань не можна. Кожному воїну необхідно прищепити вміння самостійно поповнювати свої знання, орієнтуватися у сучасній військово-науковій інформації.

Це означає, що військова дидактика має бути спрямована до особистості воїна, який навчається. Процес навчання необхідно організувати таким чином, щоб він умів самостійно вчитися, сформував у себе навички та вміння до самоосвіти.

По-друге, це пізнавальна діяльність воїнів, яка має свої, притаманні тільки їй, психологічні та фізіологічні закономірності. Напевно, сучасна військова дидактика повинна враховувати і ці закономірності.

Існують також і певні труднощі під час визначення предмета військової дидактики. У загальній дидактиці є кілька підходів до цієї проблеми. Наприклад, одні визначають її предметом навчання як засіб освіти та виховання; другі – як закономірності та принципи навчання, його цілі,

наукові підвалини змісту навчання; треті – як взаємодію викладання і навчання в їх єдності; четверті вважають, що предметом загальної дидактики є не тільки власне процес навчання і учіння, але й умови, необхідні для його здійснення (зміст, організація, засоби тощо), а також різні відносно стійкі результати цих умов. Польський вчений-дидакт Ч.Купісевич до навчальної діяльності відносить також і самоосвіту. Усе це свідчить про те, що навчальний процес має багатоаспектний характер, і це, безперечно, накладає свій відбиток на визначення об'єкта і предмета як загальної, так і військової дидактики.

Безумовно, військовою дидактикою охоплюється вся діяльність командирів, яку називають викладанням, і навчально-пізнавальна діяльність воїнів, яку визнають як учіння. Ця активна, цілеспрямована і змістовна взаємодія того, хто вчить (офіцери, прапорщики, сержанти), і того, хто навчається (всі військовослужбовці), визначається як процес навчання військовослужбовців, під час якого останні засвоюють певну сукупність військово-професійних знань, формують необхідні професійні практичні навички та вміння, всебічно розвивають свої інтелектуальні та фізичні здібності і кваліфікацію. Таким чином, цей процес має бути свідомим і створювати тісний та плідний союз між викладанням і учінням, тому що, коли він відсутній, процес навчання військовослужбовців практично не виконує свої суспільні функції та не досягає мети.

Кілька зауважень щодо фундаментальних категорій військової дидактики “навчання”, “процес навчання військовослужбовців”, “навчальний процес”, “військово-навчальний процес”, “військово-дидактичний процес”, тому що правильне їх розуміння та обгрунтування сприяє науковому визначенню її предмета. З‘ясування змісту дидактичних категорій потребує чіткого їх визначення, тому що вони не є тотожними і не є синонімами. Вихідні поняття - це “процес” і “навчання”. Процес – зміна стану системи навчання військовослужбовців як цілісного військово-педагогічного явища, послідовне поступове просування вперед для досягнення цілей навчання, виховання, розвитку і психологічної підготовки військовослужбовців та військових підрозділів. Про складність дидактичної категорії “навчання” свідчать різні підходи авторів до його визначення.

Цікавим у цих дефініціях є те, що більшість авторів під час визначення змісту “навчання” використовують філософічне поняття “процес”, тобто навчання має процесуальний характер і не може існувати без нього. В іншому разі втрачається смисл існування цього соціально-педагогічного явища, зникає його гуманний зміст, втрачається особистість об‘єкта навчання, не досягається мета навчання.

Отже, військове навчання – це планомірна, організована, спільна і двостороння цілеспрямована діяльність тих, хто навчає, і тих, хто навчається, спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи військово-професійних знань, навичок і вмінь, процес, під час якого набувається військова освіта, відбувається виховання, розвиток і психологічна підготовка військовослужбовців і військових підрозділів, формування світогляду, засвоєння воєнного досвіду людства і військової діяльності.

Дидактична категорія “процес навчання” охоплює різноманітні підпорядковані загальній меті пари актів викладання й учіння (дії суб‘єктів і об’єктів військового навчання) та їх сукупності. “Процес навчання – специфічна форма пізнання об’єктивної дійсності, оволодіння суспільно-історичним досвідом людства; двосторонній процес взаємопов’язаних діяльностей учителя (діяльності викладання й діяльності з організації й управління навчальною діяльністю учня) і діяльності учнів (учіння), спрямований на оволодіння учнями системою знань з основ наук, вмінь і навичок їх практичного застосування, розвиток творчих здібностей учнів”, тобто зміст цього поняття у військовій дидактиці охоплює взаємодію суб’єктів і об’єктів навчання у процесі освоєння останніми військово-професійних знань, навичок, вмінь, опанування підвалин військової майстерності, всебічного розвитку особистості.

Безумовно, слід пам’ятати про основні ознаки процесу навчання військовослужбовців: системність, цілісність, комплексність, планомірність, націленість на конкретний практичний результат, тривалість і організованість. Глибоке і правильне їх розуміння сприяє якісний організації та проведенню цього цілеспрямованого, складного, різнопланового і змістовного військово-педагогічного процесу.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. I. Вступна частина
3. II Основна частина
4. II Основна частина
5. II Основна частина
6. II частина.
7. II. Основна частина
8. II. Основна частина
9. II. Основна частина ЗАНЯТТЯ
10. II. Поняття соціального процесу.
11. III Заключна частина
12. III Заключна частина

Переглядів: 2431