• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ І. ВСТУП ДО ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 8 сторінка

- висновок суду про задоволення позову або відмову у позові повністю чи частково {задоволення заяви або відмова у задоволенні заяви - у спра­вах окремого провадження)]

- висновок суду по суті позовних вимог {висновок суду по суті заяв­лених вимог - у справах окремого провадження)]

- розподіл судових витрат;

- вказівка на негайне виконання рішення суду;

- строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.

Суд має дати вичерпну відповідь відносно заявлених вимог і заперечень.

За позовами про визнання суд вирішує питання про наявність або відсут­ність того чи іншого права, тому під час задоволення позову суд в окремих випадках повинен вказати в резолютивній частині на ті правові наслідки,

які призводять до такого визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу у випадках визнання шлюбу недійсним).

Розподіл судових витрат здійснюють відповідно до ст. 88 ЦПК України. Рішення має містити вказівку на строки і порядок його оскарження. Щодо заочного рішення, то його резолютивна частина додатково повинна включати вказівку на строк та порядок подання заяви про його перегляд.

ЦПК України (ст. 216) конкретизує зміст резолютивної частини рішення у випадках, коли рішення суду ухвалюють на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів. Так, суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стягнення є солідарними. Крім того, наприклад, у позовах про захист прав споживачів, коли відповідач має вчинити які-небудь дії, суд в резолютивній частині рішення вказує, які саме дії мають бути вчинені. У справах про визнання батьківства, материнства резолютивна частина повин­на містити відомості, потрібні для реєстрації батька, матері дитини.

Предмет судового розгляду формують вимоги, заявлені для розгляду і вирішення судом. Суд, керуючись принципом диспозитивності, як правило, не може вийти за межі заявлених вимог. Проте у деяких випадках закон допускає таку можливість. Так, відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК України, суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Резолютивну частину формулюють в імперативній формі без будь-якої аргументації, оскільки остання міститься в мотивувальній частині.

Будучи актом застосування права, рішення суду повинно мати спеціальні зовнішні атрибути, які свідчать про те, хто і коли його прийняв. Рішення суду має зовнішні формальні реквізити - печатки, штампи, підписи, що підтверджує його юридичне значення й офіційний характер, прийняття його відповідно до компетенції суду загальної юрисдикції.

17.3. Вимоги, які пред'являються до рішення суду

Згідно зі ст. 214 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1. чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, які докази їх підтверджують;

2. чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3. які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4. яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5. чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6. як розподілити між сторонами судові витрати;

7. чи є підстави допустити негайне виконання рішення суду;

8. чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Отже, вирішуючи ці питання, законодавець зобов'язує суд до того, що

рішення, ухвалене ним, має відповідати певним вимогам, недодержання яких призводить до його скасування чи зміни вишестояш,ою інстанцією або призводить до виникнення потреби усунення недоліків судом, який його ухвалив.

До вимог, які пред'являють до рішення суду, належать: законність, обґрунтованість, справедливість, визначеність, повнота, точність, зро­зумілість.

Законність - це перша вимога, яка пред'являється до рішення суду як акту правосуддя. Відповідно до ст. 213 ЦПК України, законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Верховний Суд України у п. 1 постанови Пленуму «Про судові рішення» вказав, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Суд своїми діями реалізує норми матеріального і процесуального пра­ва. Із законності рішення суду випливає ряд вимог, яким має відповідати рішення. Рішення законне, якщо воно ґрунтується на правильному засто­суванні норм матеріального права і під час його ухвалення дотримано вста­новленого ЦПК України порядку провадження у цивільній справі в суді першої інстанції. Тому, залежно від обставин справи, які з'ясовано під час розгляду справи, суд застосовує норму матеріального права або відмовляє в цьому, але у всіх випадках він з'ясовує зміст правової норми, тлумачить Ті стосовно до конкретної цивільної справи.

Передусім законність рішення передбачає дотримання судом положень Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і міжнародних договорів України, які є складовою її правової системи.

Рішення суду має бути ухвалено відповідно до норм матеріального права. Суд зобов'язаний застосовувати закон, який відповідає конкретному випадку, і правильно розтлумачити його.

Відповідно до ст. 8 ЦПК України, суд застосовує нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. У разі невід-

довідності правового акта закону України або міжнародному договору, згоду на обов'язковість якого надала Верховна Рада України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. У разі невідповідності зако­ну України міжнародному договору, згоду на обов'язковість якого надала Верховна Рада України, суд застосовує міжнародний договір.

У разі виникнення у суду сумніву нід час розгляду справи щодо відповід­ності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення пи­тання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Норми права інших дерлсав суд застосовує у разі, коли це встановлено Законом України чи міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надала Верховна Рада України.

Якщо спірні відносини не врегульовано законом, суд застосовує закон, що контролює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсут­ності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Крім того, провадження у цивільній справі провадять із точним дотри­манням норм процесуального права, оскільки його порушення є підставою для скасування рішення суду.

Отже, рішення є законним за умови, що суд: а) правильно застосував норми матеріального і процесуального права; б) у разі протиріччя між правовими нормами ухвалив рішення відповідно до правових положень, які мають вищу юридичну силу; в) за відсутності правових норм, які ре­гулюють спірні правовідносини, застосував закон, який регулює подібні правовідносини, а за відсутності такого закону виходив із загальних засад законодавства; г) у разі суперечностей внутрішнього законодавства міжна­родним договорам застосував норми, встановлені цими договорами, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України.

Незаконність рішення суду є підставою для скасування його вищесто­ящою інстанцією і ухвалення нею нового рішення або його зміни.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судові рішення» зазначив, що обґрунтованим є рішення суду, в якому повно відображено обставини, які мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини, правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і під­тверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні (п. 1).

Для того, щоб правильно застосувати норми матеріального права, пот­рібно встановити юридично значущі факти, тобто обставини, які мають значення для справи. Це, своєю чергою, сприяє правильному визначенню предмета доказування у розглядуваній справі. Якщо ж суд неправильно

визначить юридично значущі обставини, рішення у справі підлягатиме скасуванню.

Рішення суду ухвалюють тоді, коли доведено обставини, які мають зна­чення для справи. Якш;о суд ухвалив рішення, основане на недоведеності обставин, ш;о мають значення для справи, які він вважав доведеними, воно підлягає скасуванню. Обставини, визнані рішенням суду доведеними, вважа­ються доведеними, якш;о їх встановлено в передбаченому законом порядку і з допомогою допустимих засобів доказування. Суд має керуватися вимогами як до доказів; допустимість, належність, достатність і достовірність.

Дотримуючись дії принципу безпосередності судового розгляду, суд має обґрунтовувати рішення тільки тими доказами, які досліджував у судовому засіданні.

Вимога щодо обґрунтованості рішення є дотриманою, якщо висновки суду, викладені у рішенні, відповідають обставинам справи. В іншому ви­падку рішення є необґрунтованим і підлягає скасуванню.

Ухвалюючи рішення, суд не має права посилатися на докази, які суд не дослідив відповідно до норм цивільного процесуального законодавства. Суд не може в рішенні обмежитися лише перечисленням доказів, які підтвер­джують обставини, що мають значення для справи, оскільки зобов'язаний викласти їх зміст. Він має оцінити кожний із досліджуваних доказів із позиції їх достовірності і допустимості.

у тих випадках, коли факт встановлено на підставі визнання його осо­бою, яка бере участь у справі, суд не може обмежитися лише встановленням факту визнання. Він має переконатись у тому, що визнання не зроблено під впливом обставин, які перешкоджали вільному волевиявленню особи, або ж здійснено з протизаконною метою.

Обґрунтованість рішення тісно пов'язана з вимогою законності, оскільки обґрунтованість є передумовою законності. Необґрунтованим є рішення суду й у випадку, коли із встановлених судом обставин зроблено неправильний висновок про правові відносини сторін. Необґрунтоване рішення є одночасно і незаконним. Якщо юридично значущих фактів для справи не встановлено, рішення є необґрунтованим і підлягає скасуванню. І, навпаки, незаконність рішення суду не обов'язково має наслідком його необґрунтованість, оскільки помилкове застосування норм матеріального права інколи не означає, що суд недостатньо повно з'ясував обставини, які мають значення для справи, або допустив іншу помилку щодо фактичних обставин.

Необґрунтованість рішення суду є підставою для скасування його ви­щестоящою інстанцією і ухвалення нею нового рішення або його зміни.

У процесуальній літературі висловлено думку, що до рішень, у яких суд конкретизує права і обов'язки сторін, наприклад, до рішень про відшкоду­вання моральної шкоди, стягнення аліментів на батьків тощо, пред'являється також вимога справедливості, тобто відповідність розміру присудження

грошових сум та іншого майна економічним можливостям сторін та іншим фактичним обставинам справи. Справедливість судового рішення не про­тистоїть його законності, а є окремим способом її вияву.

Інтереси різних верств населення, їх співвідношення із суспільними інтересами враховують законодавчі органи. Суд - орган, який застосовує норми права. У рамках правозастосування суд, відповідно до наданих йому повноважень, може конкретизувати правовідношення, керуючись вимога­ми справедливості, тобто зробити те, що законодавчий орган у зв'язку з потребою врахування індивідуальних особливостей взаємовідносин сторін шляхом прийняття загальної норми зробити не в змозі.

Рішення суду має бути визначеним, давати таку відповідь па вимоги, яка виключала б невизначеність у твердженні про існування чи відсутність між сторонами правовідносин і порядку виконання рішення суду. Визначеність рішення суду полягає в тому, що його резолютивна частина має містити вичерпні висновки суду про задоволення чи незадоволення вимоги, визна­чати права та обов'язки сторін. У рішенні потрібно чітко сформулювати, що саме ухвалив суд у первісному і зустрічному позовах, якщо його було пред'явлено; хто, які конкретні дії і на чию користь зобов'язаний здійснити, за якою із сторін визнано право. При частковому задоволенні вимог суд чітко зазначає, чиї вимоги задоволено, у якому розмірі і що присуджується. Якщо суд відмовляє в задоволенні вимоги повністю, у резолютивній частині точно зазначають, кому і в чому відмовлено.

Резолютивна частина рішення не молсе містити вказівок на можливість виконання рішення суду залежно від настання яких-небудь наслідків.

Хоча у процесуальній літературі запропоновано, як варіант, можливість для суду ухвалювати альтернативні, умовні і факультативні рішення. Альтернативні рішення допускають можливість різних варіантів виконан­ня рішення - наприклад, передати майно або стягнути його вартість. У цьому випадку чітко не визначається характер дій, які підлягають вико­нанню відповідачем, і зберігається право вибору. Якоюсь мірою це може ускладнити виконання рішення суду. Виконання умовних рішень залежить від настання або ненастання певних умов, що також може ускладнити виконання рішення. Вважаємо, що ухвалення альтернативних і умовних рішень є недопустимим. Проте можливим є ухвалення факультативних рі­шень, у яких вказують основний і факультативний спосіб його виконання. У разі присудження майна в натурі суд передбачає можливість стягнення із відповідача вартості цього майна, якщо його не буде в наявності на мо­мент виконання рішення.

Повнота рішення суду означає, що воно має містити відповіді на всі заявлені вимоги і заперечення. За наявності співучасті у цивільній справі рішення повинно містити відповідь на вимоги і заперечення всіх спів­учасників.

Суд зобов'язаний дати вичерпну відповідь стосовно заявлених вимог і заперечень. Недопустимим є, наприклад, визнання права подружжя на рівні частки у спільно нажитому майні без вказівки майна, на яке кожний із них має право.

Невизначеність та неповнота рішення суду можуть бути усунені шляхом ухвалення додаткового рішення. Так, відповідно до ст. 220 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може ухвалити додаткове рішення, якш,о:

1. Стосовно будь-якої позовної вимоги, з приводу якої сторони {у цьому випадку суб'єктний склад потрібно тлумачити ширше, а саме включати усіх осіб, які беруть участь у справі. - С. С.) подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення.

2. Суд, вирішивши питання про права, не зазначив точної суми грошо­вих коштів, які підлягають стягненню, майна, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати.

3. Суд не допустив негайного виконання рішення. Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень у справах про:

- стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;

- присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше, ніж за один місяць;

- відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць;

- поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

- відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

- розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю ш,одо юридичних та фізичних осіб.

Суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу під час присудження платежів ш;одо стяг­нення аліментів, виплати заробітної плати, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи.

4. Судом не вирішено питання про судові витрати.

Додаткове рішення може бути ухвалене і за заявою осіб, які беруть участь у справі, і з власної ініціативи суду. Право на ухвалення додатко­вого рішення може бути реалізовано до закінчення строку на виконання рішення.

Відповідно до ч. З ст. 220 ЦПК України, суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін {у цьо­му випадку суб'єктний склад треба тлумачити ширше - включати всіх осіб, які беруть участь у справі. - С. С.). Водночас їхня присутність не є обов'язковою. Ухвалення додаткового рішення відбувається за загальними правилами цивільного судочинства.

Позитивно вирішуючи ініційоване питання, суд ухвалює додаткове рі­

шення у справі. Якщо питання вирішено негативно, суд постановляє ухвалу про відмову в ухваленні додаткового рішення, яку можна оскаржити.

Додаткове рішення може бути оскаржено окремо від основного рішення.

Якщо можливість ухвалення додаткового рішення не використано у суді першої інстанції, то невизначеність та неповнота рішення є підставою для його скасування вищестоящою інстанцією із направленням справи на новий розгляд.

Рішення суду має бути точним, грамотно сформульованим. За загаль­ним правилом, суд, який ухвалив рішення, не може сам його скасувати або змінити. Це означає, що рішення суду першої інстанції з моменту його проголошення набуває ознаки незмінності. Право виправлення помилок, допущених судом першої інстанції, належить вищестоящій інстанції. Тільки як виняток ЦПК України допускає можливість виправлення описок та арифметичних помилок рішення судом, який його ухвалив. Слід пам'ятати, що при такому виправленні не повинна змінюватись суть самого рішення.

Відповідно до ст. 219 ЦПК України, суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у рішенні описки чи арифметичні помилки.

Описки можуть бути допущені під час написання окремих слів, виразів або прізвищ, імен із осіб складу суду та інших учасників цивільної справи. Можуть виникнути граматичні помилки і в найменуванні юридичної особи як учасника цивільної справи.

Арифметичні помилки можуть бути допущені в результаті неправиль­ного здійснення однієї із арифметичних дій, що, найчастіше, зумовлено великими сумами, які складають ціну позову.

Суд може виправити лише ті описки та арифметичні помилки, які сам допустив.

Закон не містить будь-яких обмежень щодо строків здійснення дій щодо виправлення ухваленого судом рішення. Проте варто виходити з того, що виправлення можуть бути здійснені у межах строків для пред'явлення рі­шення до виконання. Внесення виправлень у рішення, які не підлягають виконанню у примусовому порядку, не обмежують жодним строком.

Питання про внесення виправлень вирішують в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Осіб, які беруть участь у справі, повідомляють про час і місце засідання. їхня неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлень. Треба звернути увагу, що ЦПК України не пере­дбачає строку розгляду судом питання про внесення виправлень у рішення. Вважаємо, що за аналогією до ст. 221 ЦПК України доцільним є застосо­вувати десятиденний строк для розгляду і вирішення цього питання.

Результатом розгляду питання про внесення виправлень у рішення суду є: 1) ухвала про внесення виправлень у рішення суду; 2) ухвала про відмову внести виправлення у рішення суду. Ці ухвали підлягають оскарженню.

Зрозумілість рішення зводиться до того, що його резолютивна частина не має містити кількох варіантів тлумачення. Інколи незрозумілий виклад обставин, які суд вважає встановленими і обґрунтовує ними свої висновки, вимагає роз'яснення мотивів рішення суду. Найчастіше це стосується фак­тичного обґрунтування мотивувальної частини рішення суду.

Суд не має права, роз'яснюючи рішення, змінити його або торкнутися питань, які не були предметом судового розгляду, а може тільки викласти його у більш зрозумілій формі.

Право роз'яснення рішення налелсить судові, який його ухвалив. Заяву про роз'яснення рішення можуть подавати особи, які беруть участь у справі, а також державний виконавець. Подання заяви про роз'яснення рішення допускають, якшо його ш;е не виконано або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлено до примусового виконання (ч. 1,2 ст. 221 ЦПК України).

Заяву про роз'яснення рішення розглядають протягом десяти днів (від дня її надходження). Про розгляд цієї заяви потрібно повідомити осіб, які беруть участь у справі, і (або) державного виконавця. їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про роз'яснення рішення суду.

Про роз'яснення рішення суду або про відмову у роз'ясненні рішення суду постановляють ухвалу, яку можна оскаржити. Ухвалу надсилають особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення роз'яснено за його заявою.

Не допускається під видом роз'яснення рішення ухвалювати нове чи змінювати хоча б частково раніше ухвалене рішення, оскільки ч. 1 ст. 221 ЦПК України вказує на те, що, роз'яснюючи рішення, суд не має права змінювати при цьому його змісту.

Крім роз'яснення, суд, відповідно до ст. 217 ЦПК України, має право визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити ви­конання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає у рішенні.

Визначення порядку та способу виконання рішення - це встановлення у рішенні суду конкретних способів та дій, які треба вчинити або утриматися від їх вчинення під час виконання рішення.

Відстрочка та розстрочка виконання рішення суду означає зміну строку його виконання.

Відстрочка - це відкладення виконання рішення суду і перенесення його на більш пізній строк порівняно з тим, який встановлено у рішенні суду чи законом (для добровільного виконання рішення).

Розстрочка - це встановлення періоду, протягом якого виконання рішення здійснюють частинами з визначенням інтервалу часу виконання у строки, встановлені рішенням суду.

Як правило, відстрочку виконання рішення застосовують у випадках.

коли предмет виконання є неподільним, хоча можливою вона є і за поділь­ності предмета. Розстрочка можлива тільки тоді, коли предмет виконання є подільним.

Підставою для відстрочки та розстрочки виконання рішення є конк­ретні обставини справи, які свідчать, що майновий стан сторін не дозволяє виконати рішення суду у встановлений строк (строки). Такими підставами можуть бути, наприклад, відсутність присудженого майна, переїзд на інше місце проживання.

Звернемо увагу, що за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присуджено­го майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або сторони суд, який видав виконавчий документ, розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення у судовому засіданні з викликом сторін (у цьому випадку суб'єктний склад треба тлумачити ширше - включати всіх осіб, які беруть участь у справі - С. С.) і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання (Ст. 373 ЦПК).

Вжиття заходів забезпечення позову - це вжиття судом заходів, спрямо­ваних на забезпечення повного та реального виконання ухваленого рішення суду. На відміну від заходів забезпечення позову, заходи забезпечення виконання рішення запроваджують рішенням, а не ухвалою. Проте, як правильно зазначають В. Кравчук та О. Угриновська, це значно зменшує їх ефективність, оскільки ці заходи можна реально застосовуватися лише з набранням рішенням законної сили. Тому за потреби вжиття термінових заходів забезпечувального характеру зацікавленій особі доцільно звертатися до суду зі заявою про забезпечення позову.'

17.4, Законна сила рішення суду

Рішення суду у цивільній справі - це акт, який владно підтверджує наявність або відсутність певного правовідношення, його конкретний зміст, і, отже, спірне правовідношення стає безспірним та підлягає виконанню.

Законна сила рішення суду є його правовою дією, яка полягає у тому, що наявність чи відсутність прав та обов'язків встановлюється остаточно. Встановлені рішенням суду права підлягають безперешкодному здійсненню на вимогу заінтересованих осіб.

' Кравчук, В. М., Угриновська, О. І. Науково-іірактичиий коментар Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. - К. : Істина, 2006. - С. 605.

У процесуальній літературі під законною силою рішення суду розуміють: кваліфікацію його як формальної істини, яка виключає можливість судо­вого спору за предметом, щодо якого ухвалено рішення; силу, закладе­ну у рішенні, внаслідок якої предмет, один раз уже вирішений, не може підлягати новому розгляду; такі характеристики рішення, як незмінність, обов'язковість, виключність, істинність та виконавчість.

Комітет Міністрів Ради Європи у своїх Рекомендаціях державам-членам РЄ наголошує на потребі створити у судовому процесі можливість виносити судове рішення на заключному засіданні суду або у максимально короткі строки після його закінчення.'

Керуючись прршципом безперервності судового розгляду, ЦПК України зобов'язує суд ухвалювати рішення негайно після закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 209 ЦПК України). У виняткових випадках, залежно від складності справи, відповідно до ч. З ст. 209 ЦПК України, складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше, ніж п'ять днів від дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити у тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд спра­ви. Крім цього, суд зобов'язаний призначити день для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі, з повністю викладеним рішенням. Проголошені вступну та резолютивну частини рішення має підписати весь склад суду і приєднати до справи. Цей п'ятиденний строк є процесуальним службовим строком, його перебіг починається наступного дня після проголошення у судовому засіданні вступної та резолютивної частин.

Проте ця ситуація викликає запитання щодо початку перебігу строків на апеляційне оскарження рішення суду. Припустимо, вступна та резолютивна частини рішення суду були проголошені у судовому засіданні 5.05.2008. Повністю рішення суду викладено, оформлено та надано для ознайомлен­ня особам, які беруть участь у справі, 9.05.2008р. То коли ж починається перебіг строку на оскарження цього рішення - 5.05.2008р. чи 9.05.2008? Цивільне процесуальне законодавство України об'єктом апеляційного ос­карження називає рішення суду, момент проголошення якого означає за­вершення розгляду і вирішення справи. Натомість судовий акт є рішенням суду, якщо його форма і зміст відповідають вимогам, передбаченим у ЦПК України. Виходячи із положень ст. 215 ЦПК України, будь-яке рішення суду, у цивільній справі є таким за умови, що його оформлено у письмовій формі, а його зміст складається із чотирьох частин: вступної, описової, мотивувальної та резолютивної. Тому, вважаємо, що строк на оскарження рішення суду в апеляційному порядку мають обчислювати з наступного дня після оформлення рішення у повному обсязі.

' Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи від 28 лютого 1984 року № R (84) 5 «Комітет міністрів - державам-членам щодо арииципів цивільного судочинства, спрямованих на удосконалення судової системи».

Водночас рішення суду після його проголошення, зокрема лише вступної та резолютивної частин, уже наділене обов'язковістю та незмінністю, а у випадках негайного виконання - і виконавчістю.

Законна сила судового рішення - це властивість судового акту, відповід­но до якого рішення набуває обов'язковості, виключності, преюдиційності, незаперечності, виконавчості після закінчення строків на оскарження.

Важливим є визначення моменту набрання рішенням суду законної сили. Ч. 1 ст. 223 ЦПК України встановлює, що рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяви про апеляційне оскарження не було подано. Якщо подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційної скарги не подано протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Як уже зазначалося, законна сила рішення виявляється у ряді правових характеристик.

Першою є обов'язковість. Під обов'язковістю рішення суду розуміють розповсюдження вимог, вміщених у ньому, на визначене коло осіб (органів) і правовідносин. Рішення суду, яке набрало законної сили, є обов'язковим для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Якщо справу розглянуто за заявою органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи чи інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтере­си, рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої розпочато справу.

Обов'язковість означає, що ніхто не вправі змінити чи скасувати рішен­ня суду. Суди, органи управління, посадові особи не вправі приймати рішен­ня, яке суперечило б рішенню суду, що набрало законної сили. Зазначені органи і посадові особи не вправі у своїх діях виходити з припущення, що рішення суду, яке набрало законної сили, є неправильним. Обов'язковість рішення суду, натомість, зумовлена загальнообов'язковістю закону, на підставі якого ухвалено рішення.

Обов'язковість рішення суду означає, що всі органи та особи мають здійснювати конкретні дії з оформлення і реєстрації прав, встановлених рішенням суду, яке набрало законної сили. Всі державні органи, посадові особи та окремі фізичні особи мають сприяти виконанню рішення суду, виконувати вимоги державного виконавця. Обов'язковість рішення суду має значення для всіх осіб, зокрема державних органів та окремих фізичних осіб, дії яких визначено правами, підтвердженими рішенням суду стосовно інших осіб. Невиконання рішення суду, а також інший вияв неповаги до суду має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.

Читайте також:

1. I. Вступна частина
2. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
3. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
4. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
5. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
6. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
8. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
9. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
10. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
11. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
12. АВТОРСЬКІ ПРАВА ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

Переглядів: 353