Мовна дискусія 90-х років.

СЛАЙД 9З погляду сьогодення мовна дискусія 90-х років відіграла дуже важливе значення в історії української літературної мови: вона поставила великий знак запитання на її єдності і тут же його зняла. Які б не були особисті амбіції у тих чи інших письменників і вчених, але вони підсвідомо відчували: мова Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького і мова І. Франка, Ю. Федьковича — єдина. На щастя, крім мовних дискусій, велася велика і плідна робота щодо вироблення української термінології, про що вже йшлося раніше, і в надрах нової інтелігенції (М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик, М. Коцюбинський) визрівала думка про нову роль української літературної мови: вона має стати посередником між українським народом і світом. СЛАЙД10 М. Драгоманов різко виступав проти реакційної ролі духовенства щодо перспектив творення української літературної мови на народній основі. Він дорікав народовцям, що вони нібито не помічають тієї шкоди, яка чиниться з їхньої мовчазної згоди: «І цікаво, що навіть найревніші національники-народовці серед галичан ні слова не говорять проти такої зневаги нашої народної мови церквою, проти цього кореня всяких денаціоналізацій нашого народу». Згодом, як це нерідко трапляється в історії, греко-католицька церква стане гарантом розвитку української літературної мови. СЛАЙД11 Важливе місце в зростанні словника української літературної мови відіграло запозичування. Воно відбувалося посередньо (через російську і польську мови) і безпосередньо (згадаймо, наприклад, молдавський цикл М. Коцюбинського). Правда, безпосередні запозичення були на маргінесах літературної мови, хоч у говірках, що межували з іномовними сусідами, вони могли бути звичайними. Велике значення в поповненні української лексики запозиченнями мали переклади світової класики. Їх здійснювали насамперед провідні українські письменники: С. Руданський, М. Старицький, І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, А. Кримський та ін. Зокрема, перекладалися твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Джерома К. Джерома (англомовна література), Гейне, Гете, Лессінга, Г. Гауптмана (німецькомовна література), Дайте, Ади Негрі (італійська література), Гюго, Доде, Дюпона, Бріссона (французька література), Петефі (угорська література), Гамсуна, Ібсена (норвезька література) та ін. СЛАЙД 12Українська абстрактна лексика і термінологія, запозичувана з інших мов, часто мала українські дублети. Це явище, започатковане в другій половині XIX ст., спостерігалося ще й у перше двадцятиріччя XX ст., бо це процес цілком природний, від нього не позбавлена жодна з формованих літературних мов. За підрахунками дослідників, «з 60-х років XIX ст. по перше десятиліття XX ст. включно, в українську літературну мову ввійшло понад 1000 лексем інтернаціонального вживання для вираження різних понять суспільної, ідеологічної, філософської, культурної сфер. Якщо ж урахувати лексику інших груп, то це число сягатиме близько 2500 лексем.СЛАЙД13 Найбільш повне уявлення про обсяг запозиченої лексики дають спеціальні словники іншомовних слів (В. Доманицького та Кузелі, М. Чайковського)» 1. Деякі з цих слів мали тимчасовий характер і або зовсім не збереглися, або ж перебувають на периферії системи, напр.: авеніція «події», десциденція «походження», курація «лікування», опінія «громадська думка», дефензива «оборона», револьта «бунт, збройний виступ», гілозоїзм «наука про живу матерію» та ін. 2 Окремі слова цього типу потрапляли і в мову українських письменників, у тім числі східноукраїнських. Так, слова іритація, зресумувати знаходимо у М. Коцюбинського, негоція — в І. Нечуя-Левицького, курація — в Лесі Українки 3. Відбувалася морфологічна адаптація позичених слів. Оскільки вони приходили в українську мову за посередництвом або російської, або польської мов, то те саме слово могло виступати чи то в чоловічому роді (російський варіант), чи то в жіночому роді (польський варіант): актив — актива, девіз — девіза, клас — кляса, анархіст — анархіста, зал — зала (заля, саля) і под. СЛАЙД14 Запозичені слова приходили в українську мову разом із новотворами, що виникли на базі власних словотвірних засобів. Так утворювалися синоніми, кожен з яких згодом або зникав, або ж набував окремого значення. Спершу вживалися як синоніми слова революція — ворохобня — переворот, солідарність — одностайність, конгрес — мітинг — форум — з’їзд — сход, сходка — збори і т. ін. Згодом ворохобня стає історизмом, революція набуває позитивного значення, а переворот — негативного; слово солідарність наближається до значення «спільність інтересів», а одностайність — до «всі без винятку»; конгрес асоціюється з міжнародним зібранням, близько до цього стоїть і слово форум; мітинг уживається в значенні «нетривале зібрання політичного характеру»; з’їзд — це поважні представницькі збори переважно не міжнародного характеру, а збори — зібрання місцевого значення (збори співробітників установи, представників певного регіону і под.). Що ж до слів сход і сходка, то вони перейшли в розряд архаїзмів, хоч і були спроби їх реанімації. Чимало синонімів було й серед українських з походження слів, які означали те саме поняття. Так нинішнє єдине письменник передавалося в другій половині XIX ст. словами писатель, письменник, письмак, писальник, письменець, письмовець, словесник, літерат, літератор 1. Становлення термінології відбувалося не лише внаслідок скорочення синонімічних гнізд, але й широкою термінологізацією звичайних слів. Так, застій «відсутність руху», «нерухомість» стає позначенням певного стану суспільства — «відсутність прогресу», безробіття спершу означало «незайнятість, відсутність якоїсь роботи», згодом — це науковий термін, що передає певний стан у суспільстві. Однією з виразних ознак розвитку мови є не тільки розширення її виражальних можливостей у галузі науки й громадсько - політичного життя, а й детермінологізація, тобто процес, коли слова-терміни (типу атмосфера, криза, маса, сфера) починають уживатися як метафори. Звичайно, у певній галузі науки вони не втрачають свого термінологічного призначення, але, потрапляючи, скажімо, в суспільну сферу, набувають іншого, спершу образного значення, яке вони згодом втрачають. Порівняймо, наприклад, слово горизонт: у 40-50-х XIX ст. роках воно вживається як географічний термін, а вже в 60-ті виступає в словосполученні «з’явитися, стати, зійти на горизонті» в значенні «стати відомим, помітним, звернути на себе увагу»: «...Тільки що сходила на горизонті звізда Наполеона» (Вен. 1862, І, 8) 3; порівняймо ще уживання в суспільно-політичному контексті медичного терміна пульс: «...Пульс життя народного у русинів живіше і швидше забився» (І. Фр., XVI, 97) 4. Побутові слова переосмислювалися, стаючи носіями абстрактного значення. Так, світоч (світич), що позначало скіпки, якими світять, набирало переносного значення «джерело вищих ідеалів», підвалина від значення «товста балка, що складає основу дерев’яної стіни», еволюціонувало до вираження поняття «основа, принцип, вихідні положення чого-небудь» і т. ін. Тенденції семантичного розширення побутових слів не обходили ні традиціоналістів, ні новаторів. Скажімо, такий прихильник «селянської мови», як І. Нечуй-Левицький, не цурається виразів типу «вдарити по молодих нервах», «це був найвищий спеціальний клас Стасевої науки, якою він закінчив курс», «невважаючи на поганий вплив тітки...». З 70-х років XIX ст. обробляти ниву української культури приходить нове покоління. Як письменник-початківець І. Франко писав мішаниною української, російської і польської мов. Але згодом, приєднавшись до народовців, він обрав знаряддям своєї творчості українську мову. Правда, це не була літературна мова, що усталилася на той час у Наддніпрянщині. І. Франко писав говіркою свого села — Нагуєвичів. Він вільно вживав такі локалізми, як шматє, ґазда, п’ясть, гаюкати, злудний, цвілити, д’горі, прецінь, долів, гнеть і под. Користувався він і діалектними морфологічними формами 1. Взявши участь у мовній дискусії 1891—1893 рр., І. Франко спершу виступав проти надання переваги східноукраїнській літературній традиції. Але згодом, вступивши в XX вік, він змінив свою думку, зрозумівши, що без оволодіння мовою Котляревського і Шевченка жоден письменник у нову українську літературу не ввійде. Як пише В. Чапленко, «у практиці мовотворення І. Франко став систематично наближати свою мову до наддніпрянської. А робив він це не тільки в тих творах, що були написані після дискусії, а й при перевидаванні своїх давніших творів. Про це він не раз зазначав у передмовах до перевидаваних текстів. Так, наприклад, в одній із таких передмов він писав: «Я користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, підправляв мову, виробленню котрої до ступеня мови літературної за останніх 20 літ усе ж таки значно посунулося вперед...».

СЛАЙД151894 р. професором Львівського університету став М. Грушевський. Він же очолював у цей час Наукове товариство ім. Т. Шевченка. М. Грушевський чи не найбільше прислужився до вироблення єдиної української мови. Його поглядами пройнялася й нова генерація українських письменників, зокрема Леся Українка й М. Коцюбинський. Леся Українка в листі до свого дядька М. Драгоманова в 1891 р. заперечувала так зване «українофільство». Вона писала: «...То скажу Вам, що ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства». Заперечував «українофільство» і М. Коцюбинський у своєму оповіданні «Хо», тему якого підказав йому керівник «тарасівців» В. Боровик. У листі до І. Липи 1894 р. він писав: «У числі 19 «Зорі» буде надруковано нову казочку Коцюбинського — «Хо», присвячену мені, позаяк тему і план подав я. Там випроваджено тип «хвила» і трохи зачеплено нас».

СЛАЙД16З 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», що під проводом І. Франка та М. Грушевського на довгі роки став фільтром формованої української наукової мови. Отже, хоч якими складними, несприятливими були соціальні і політичні обставини, що в них розвивалася українська літературна мова, вони все ж не змогли її задушити, її життєздатний організм подолав усі зовнішні і внутрішні перешкоди і передав у XX ст. майже сформовану систему спілкування на всіх суспільних рівнях самостійного слов’янського народу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 м, і Протокол до нього 1989 р.	\|	Еволюція світового ринку похідних фінансових інструментів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.