МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Живопис та графіка другої половини ХХст.Образотворче мистецтво України другої половини XX ст. — особливий пласт української культури. Популярні художні школи О.Мурашко, Ф.Кричевського, І.Бокшая дали імпульс багатьом творчим індивідуальностям. Завдання професійного вдосконалення, формування широкої ерудиції були пов'язані з тим, що українському живопису необхідно було визначитися в оновленому світовому художньому процесі. Виникла потреба нового усвідомлення своєї національної специфіки в умовах занепаду культури, кризи розвитку мови, які охопили всі найбільші художні школи світу. Розвиток українського живопису другої половини XX ст. позначився й активним протистоянням офіційній політиці, тим культурним бар'єрам, які виникали на шляху до взаємозв'язків і співпраці художників. Але очевидно, що живопис, як і мистецтво загалом, розвивається за своїми особливими законами. Якщо їх ігнорувати, культура країни зазнає величезних духовних втрат. Якщо теми і жанри українського живопису 50-х років були пов'язані переважно з образами війни, післявоєнного життя, то вже в середині 50-х — на початку 60-х на перший план висувається і творча індивідуальність, і природне жанрове розмаїття. Так, у пейзажі акцентується настрій, переживання-почуття (А.Шовкуненко «Старий дуб», С.Шишко «Осінь під Києвом», «Провесінь» А.Кашая). Неофольклорний напрям, який пронизує насамперед побутові жанри, набув яскравого втілення. Народний дух, народний образ зливався з уявленням про духовну силу, свіжість почуттів у картині Віктора Зарецького «Льон беруть» (1960). Декоративність, опуклість першого плану, цікаві колірні рішення додали полотну монументальності, особливої значущості. Деталізація, єдність зорового ряду й настрою — визначальні риси картини Михайла Кривенка «їхав козак на війну» (1954). Свіжі творчі імпульси надходили насамперед із різних міст і сіл, у яких збереглися культурні традиції, національна культурна спадщина. Найважливішою рисою українського мистецтва другої половини XX ст. є розвиток культурних ареалів. Незважаючи на те, що розвиток у них відбувається досить нерівномірно і залежить від багатьох соціально-економічних причин, міста України багаті на творчі індивідуальності. Насамперед це позначилося на жанрі пейзажу, конкретному баченні художником розмаїття української природи. Так, яскраво імпресіоністичними й видовищними є пейзажі Наталі Муравської (триптих «Сонячний день», Ялта). Київський пейзаж у творчості Тетяни Яблонської набуває прозорості, поетичності, краси мальовничого рішення. Багатство засобів виразності, народність, життєва сила образів, краса предметності — визначальна риса пейзажів Т.Голембиєвської. Національні особливості пейзажу, його поезія розкриті у творах Ф.Захарова (Крим), А.Кашая — (Карпати). Українські замальовки Гуцульщини пронизані світлом, яскравими барвами природи Закарпаття, його трембітами (Ф.Манайло «Гуцульська садиба», Т.Голембиєвська «Подруги»). Тетяна Яблонська (1917) — видатна українська художниця, майстер жанрової та пейзажної картини. Професор Української Академії мистецтв. Народилася в родині прихильника картин Смоленської художньої галереї. Учениця Ф.Кричевського, від якого успадкувала потяг до постійного творчого пошуку, уміння поєднувати різні традиції. Популярність приходить у 40—50-ті роки: етапний твір — «Хліб» (1949). Поїздки до Вірменії, Закарпаття в 60-ті роки відбуваються під знаком захоплення жанрами народного декоративно-прикладного мистецтва. У 70-ті роки — творчі поїздки до Італії (1972), Іспанії (1979), вивчення живопису «старих майстрів». Результат — стильова еволюція, вишукані рішення. 70—80-і роки відзначилися імпресіоністичними поетичними роботами, однак із притаманним Т.Яблонській вибором цікавого мотиву, духовним зарядом. У широкій панорамі українського живопису твори Т.Яблонської належать до тієї групи, яку можна назвати «новим українським символізмом». Так, пейзаж «Безіменні висоти» (1960) лаконічний за мотивами — здиблені хвилі гір здаються наче живими істотами, які рухаються. Його часто називають пейзажем-пам'ятником, говорять про його епічність (розповідність, позачасовість). Хочеться наголосити на особливій символічності, виразності манери Т.Яблонської. Ця властивість виявляється і в роботах 60-х років, у час становлення нової образності («Молода мати», «Наречена» тощо). У численних інтерв'ю Т.Яблонська неодноразово згадує, що її вразила декоративна спрямованість народних промислів - чи то розпис стіни в українській хаті, чи вірменський орнамент. Співучість, промовистість народного малюнка, що вразила художницю, втілюється в серії «Життя». А в 70—80-ті роки художниця приділяє більше уваги тоновим відношенням у картині, просторим композиційним рішенням («Літо» (1977), «Тиша» (1975)). Барвистість, видовищність викликають почуття радості, причетності до життя, що майже не притаманне мистецтву другої половини XX ст. «Життєрадісність — це наповненість життям, це запрошення глядача до роздумів, обов'язкове його виховання... Я вважаю, що художник має бачити: життя все-таки прекрасне. Адже це не обман... Ти бачиш дерево, залите сонцем і дощем, відчуваєш запах свіжого листя. Краса і радість — саме це художник має через духовну захопленість показати професійними засобами виразності» . Т.Яблонська Друга половина XX ст. в Україні позначена підвищеною увагою до монументально-декоративного мистецтва. При цьому важливо, що в 60-ті роки зростає інтерес до проблем сучасності, їх гостро емоційного звучання. Причина цього — розвиток містобудування, збагачення тем і образів образотворчого мистецтва у 60—70-і роки. Особливості монументально-декоративного мистецтва полягають у тому, що воно виражає, як правило, загальнолюдські теми та образи, які залишаються на довгі роки. Тому монументалісти використовують яскраву символіку, різноманітні художні прийоми: вітраж і мозаїку, фарби фрескового живопису, кольорове скло та інші нові матеріали. Один із напрямів розвитку монументально-декоративного мистецтва був пов'язаний з виявленням призначення (функції) будівель. Таким є панно аеропорту в Борисполі (І.Литовченко, Котков, 1965). Інший напрям звертається до народних джерел, яскравих образів українського фольклору: С.Кириченко, Н.Клейн — панно «Кобзар», «Наша дума, наша пісня». У Будинку культури Кременчука — величезний вітраж (150 м2) художника В.Задорожного, що розкриває романтичні образи, навіяні народною піснею. Кольорові вітражі й мозаїки стали відігравати роль змістового акценту в сучасних будинках. Наприклад, мозаїки М.Стороженка та І. Марчука в Інституті теоретичної фізики АН УРСР являють собою цикл із чотирьох робіт: «Ярослав Мудрий», «Київська академія», «Наука і культура», «Фізика». Це свого роду оповідання, історія української науки. Микола Стороженко (1928) — український художник, заслужений діяч мистецтв України, педагог, один із провідних майстрів монументально-декоративного живопису. Знаменитий плафон в Інституті фізики АН України «Осяяні світлом» присвячений історії науки, її ролі в розвитку людства. Художник вивчив матеріали з історії науки, життєпису А.Ейнштейна і Кюрі, І.Ньютона і М.Монтеня. Він звернувся до безцінного досвіду майстрів епохи Відродження, що створили дивовижні зразки настінних розписів на історичні, філософські теми. М.Стороженко розписує плафон у техніці енкаустики — стародавньої техніки розпису восковими фарбами (згадайте фаюмські портрети, написані в цій техніці). Композиція являє собою коло (за формою купола будинку архітектора В.Добровольського), до якого входять 29 фігур. Кожен із персонажів — великий науковець, який, однак, має свій особливий характер: величний непохитний експериментатор Леонардо да Вінчі, врівноважений Ньютон, схвильований Курчатов. Лаконізм кольору плафона, його сповненість світлом, наче повітряними струменями, розписи, які відповідають простору вестибуля Інституту, характеру архітектурних форм, вільним об'ємам . Яскраві, фантастичні образи притаманні панно Науково-технічної бібліотеки Києва, виконані В.Пасивенком: «Людина і вода», «Людина і вогонь» тощо. Манера його письма пов'язана з філософськими, космогонічними ідеями, що відтінені «земними», ліричними подіями. Декоративність, властива українському мистецтву, нині йде поруч з експресивністю кольору, новою технікою композиції в живописі. Прикладом є творчість українського художника Віктора Зарецького. Віктор Зарецький (1925—1990) — український художник і графік, «український Клімпт». У 40-ві роки навчався в Київському художньому інституті, живучи в дуже скрутних умовах. У 1951 р. одержав премію ім. Рєпіна. Вже в 1955 р. за цикл картин «З життя шахтарів» був критикований офіційною владою. Багато подорожував: у 90-ті роки — по Середній Азії, у 70-ті — по Далекому Сходу. Монументальні роботи виконував разом із дружиною, художницею Аллою Горською, загибель якої за нез'ясованих обставин надломила художника. Вплив австрійського майстра модерну Густава Клімпта сприяв втіленню у життя дивовижних декоративних орнаментальних полотен «Намалюй мені синього птаха» (1989), «Озонова діра» (1988) тощо. «Він був дуже простою, але мудрою людиною. Часто казав: «Завтра — це ніколи», змушуючи співрозмовника діяти. А ще запевняв своїх моделей: «Ти сама маєш творити для себе казку, а я тобі допоможу»... Усі жінки, з яких він малював портрети, вірили в те, що вони — красуні, королеви, і увесь світ лежить перед їхніми ногами. А тому і життя в них складається повніше, краще і щасливіше, ніж у багатьох не менш красивих жінок» . Живопис фантазій, живопис, помножений на філософію мистецтва, — це мистецтво Ольги Петрової, української художниці й мистецтвознавця, професора Києво-Могилянської академії. Створивши серію графіки до віршів Данте, вона звертається до живопису: її цікавлять колір, пляма, фактура. Вона створює низку гостро-емоційних творів на біблійну тематику (90-ті роки). У полотнах «Повітряні струмені», «Тут був ангел» — справжній космос кольору, плин і звучання якого відсилають нас до невисловлених вражень душі. Багато говорять про театральність натури О.Петрової. На її виставці під час експозиції робіт над глядачем «літає» лялька-невидимка у весільній сукні... А поруч із глядачем — унизу — уривки з її щоденника. Яскравою фігурою українського абстракціонізму став Олександр Дубовик, який представляє традиції абстрактного геометричного живопису в дусі П. Мондріана («Діалог», «День восьмий», серія «Знаки»). Фігуративний живопис так само, як і абстрактно-експресіоністський, знаходить нові шляхи розвитку. Так, у творчості Левка Введімо, художника, який назавжди оселився у красивому селі Погреби на Київщині, конкретність зображення поєднана з декоративністю. Його серія «Кобзарі» (тринадцять тематичних картин) видовищно втілює образи народного живопису, площинне письмо фовізму. У роботі «Молитва» ми бачимо піднесену й поетичну метафору, де жіночий силует (який світиться) асоціюється з Богоматір'ю. Фігура жінки, струнка й одухотворена, розчиняється у мареві потоку (хмар, птахів, думок) у своїй вертикальній напруженості. Український фігуративний живопис є дуже різноплановим. У 90-ті роки виникає сплеск реалізму, зокрема, у такого українського художника, як Феодосій Гуменюк. Не випадково саме Ф. Гуменюк очолює майстерню історичного живопису Академії мистецтв у Києві. На думку художника, сучасність можна осягнути через історичне минуле. Історія вчить реалізму бачення. Ф.Гуменюк сповідує свій особливий реалізм — наївний, світлий, епічний («Кобзар Вересай», «Старі верби», «Глечики з Опішні». Пейзажі художника класичні у побудові композиції та перспективи, натюрморти вирізняються точністю малюнка й одухотвореністю речей. Становлення самостійного художнього процесу стало чи не найважливішою ознакою українського живопису. Так, постмодерн виявився у воскреслих стилях минулого. У живописі по тканині львівського художника Івана Проціва відчутні віяння далекого маньєризму. Чи це лілово-рожеві фігури «Океанид», чи то ніжні стебла-силуети «Харит» — ламаність, пишномовність манери, примхливість бачення. Красиво і мальовничо. Особливий напрям в українському мистецтві XX ст. — народний живопис, живопис примітиву. Його творці — люди, які створили неповторний стиль фольклорного письма, з яскравими барвами, невигадливими сюжетами, «дитячим» площинним баченням світу. До видатних майстрів народного живопису належать насамперед Марія Приймаченко і Катерина Білокур. Марія Приймаченко (1909—1997) — українська художниця, представниця художнього примітиву. Лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка. Народилася в с. Болотня Київської обл. Займалася вишивкою, керамікою, настінним розписом. Характерні образи — містичні сни, віщування. Анімалістські образи (образи тварин) символізують молох, який усе поглинає. Використовує символи епохи палеоліту, її твори виражають космологічні мотиви. У Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва (Белград, 1994) названа «найбільшою зіркою». Важка хвороба, перенесена художницею в дитячому віці, ймовірно, надала особливої гостроти її раннім враженням і спостереженням. Однаково чутливо реагує на лінію та на яскраві локальні кольори, за що критики називають її манеру «живописною графікою». У 60-ті роки М.Приймаченко пише переважно в жанрі «квіти», «птахи». Це захопливе видовище — сині, малинові, бузкові, пухнасті, пустотливі — це справжні герої, олюднені істоти («Соняшник життя», «Українські танцівниці», «Калиновий гай»). Свої квіти, які дивляться на нас, художниця ласкаво називає «квіти-оченята». Вона виконує їх у своєму особливому ритмі, повторюючи елементи й деталі орнаменту. Цікаво, що М. Приймаченко не любить «порожнього» простору: усе, що є на площині (земля, вода, фігури людей), усе орнаментально заповнене, насичене, декоративне. Згодом вона звертається й до побутових сюжетів — народних свят, сценок із повсякденного життя. А у 80-ті роки, перед тим, як буде прикута до крісла, вона працює з великими формами. Вірші-підписи до зображень тварин вражають влучністю народної мови й народного мислення. «Роблю сонячні квіти, бо людей люблю, малюю на радість, на щастя, щоб усі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти, по всій землі». Марія Приймаченко Велику роль у відродженні українського живопису відіграло іконописне мистецтво, яке не можна вважати власне живописом, оскільки воно пов'язане з християнськими канонами. Іконопис — писання ікон, умовних зображень християнських образів, святих і мучеників на дошці. Автори, що працюють у великих монастирях, церквах і соборах, творчо втілюють іконописний канон, візантійські традиції. В іконописній манері відроджується й фреска в мистецтві Миколи Бідняка, Михайла Кінського, Андрія Манька та інших. Свою мету українські іконописці визначають як богопросвітництво, що, на їхню думку, є давньою традицією православ'я. У 80—90-ті роки в українському образотворчому мистецтві виникає новий напрям. Він привернув до себе пильну увагу художників та критиків і дістав назву «український трансавангард». Український живопис довгий час був закритим для авангардних віянь і реагував на них дуже обережно. Український авангард 80-х сміливо вступив у «культурний діалог» не лише з російським, а й з далеким зарубіжним маньєризмом, неоекспресіонізмом. Духовними провідниками українського авангарду на цьому шляху були Хорхе Луїс Борхес і Хайдеггер, східна містика й світовий постмодерн. Українські авангардисти в особі Арсена Солодова бачили головне завдання живопису в тому, щоб «повернути мову живопису, наповнити її змістом...». Геннадій Сенченко звернувся до «ново-дикої манери» письма, примар і міражів як образів реальності («Сакральний пейзаж П.Брейгеля»). До групи українського авангарду належать також А. Гнилицький, О.Голосій, В.Трубіна. Олександр Ройтбурд, художник з Одеси, демонструє здатність авангарду бачити світ у «похмуро-цинічному просторі». Усе необхідно піддати сумніву, гротескно зламати, висміяти... для того, щоб знайти щось інше . Виявилося, що українське образотворче мистецтво потенційно готове до нового якісного вибуху, що дістав назву «нової хвилі». Воно наче підхопило рух українського авангарду 10-20-х років, продовживши його розвиток за нових умов, на новому витку історії. Знавці й шанувальники мистецтва отримали змогу ознайомитися з творами Олександра Бабака, Віктора Григорова, Олександра Дубовика, Людмили Красюк, Миколи Малишка, Євгена Петренка та інших талановитих художників, які раніше не допускалися в зали художніх галерей. Творчі пошуки сучасних українських митців не вкладаються в рамки якогось єдиного стилю, напряму та методу. Майстри старшого покоління віддають перевагу традиційному реалістичному мистецтву. Значного поширення набув абстракціонізм. Ним захоплюються такі відомі нині художники, як Тиберій Сильваші, Олексій Животков, Петро Малишко, Олег Тістол, Олександр Дубовик, Олександр Будніков та ін. І все-таки головною ознакою сучасного українського мистецтва є поєднання фігуративного й абстрактного методів творчості. Саме воно надає художникам необмежені можливості індивідуального самовияву. У широкому просторі, що пролягає між реалізмом та абстракціонізмом, творять світ власних образів талановиті митці: Віктор Іванів, Василь Ходаківський, Олег Ясенєв, Андрій Блудов, Микола Бутковський, Олексій Владимиров та ін. Розвиток кращих традицій національного мистецтва зазнав потужного впливу західної культури. Серед напрямів західного модернізму, які значною мірою впливають на творчість українських художників, можна виокремити сюрреалізм, оп - арт, поп-арт і концептуалізм. Сюрреалізм(від фр. надреалізм) - одна з основних течій художнього авангарду. Виник у 20-х роках у Франції. На думку головного теоретика сюрреалізму А. Бретона, його мета - «вирішити суперечність між мрією та реальністю». Способи досягнення цієї мети були різноманітними: художники з фотографічною точністю зображували позбавлені логіки сцени, створювали з фрагментів звичних предметів дивних істот. Оп-арт(скорочене англ. оптичне мистецтво) - течія абстрактного мистецтва, найпопулярніша на Заході у 60-х роках. Твори оп - арту побудовані на ефектах омани зору, при цьому добір форм та кольорів спрямовано на створення оптичної ілюзії руху. Поп-арт(скорочене англ. популярне мистецтво) виник у США та Великій Британії під впливом масової культури. Джерелом його образного світу стали популярні комікси, реклама та продукти промислового виробництва. Одномоментність сюжету в живопису поп-арту інколи підкреслюється технікою, що нагадує ефект фотографії, а в скульптурі - ретельним відтворенням дрібних деталей. Концептуалізм,концептуальне мистецтво (від лат. думка, поняття) -провідний напрям західного мистецтва 60-х років. На переконання його представників, ідея (концепція), покладена в основу твору, має самоцінне значення і ставиться вище за майстерність виконання. У втіленні концепції можуть використовуватися найрізноманітніші засоби: тексти, карти, фотографії, відеофільми тощо. Твір може виставлятися в галереї або бути створений «на місцевості», наприклад, природному ландшафті, який іноді стає його складовою. При цьому образ художника як генератора ідеї підриває традиційне уявлення про статус автора творів мистецтва. На сучасному етапі відбувається інтенсивний пошук нових форм, які виходять за межі традиційних «картини», «скульптури», «малюнка». Образотворче мистецтво ніби прагнезлитися в єдине ціле з іншими видамихудожньої творчості: музичним, театральним, екранними мистецтвами. Дедалі частіше вживаються звичні на Заході, але нові для більшості наших співвітчизників слова інсталяція, перформанс, асамбляж. Інсталяція (від фр. устрій, розміщення) виникла на межі 50-60-х років XX ст. Спершу цей термін уживали для описання процесу розміщення творів в інтер'єрі галереї, згодом - щодо певного виду творчості. В інсталяції окремі елементи, розташовані всередині заданого простору, утворюють єдине художнє ціле і часто разраховані на конкретну галерею. Такий твір не може бути перенесений в інше місце, оскільки навколишня обстановка є його рівноправною частиною. В інсталяції часто передбачається театральна драматизація простору. Перформанс(від. англ. вистава) - художнє явище, тісно пов'язане з танцем і театральним дійством. Виник наприкінці 50-х років, коли художники задля досягнення безпосереднього контакту з публікою почали вигадувати для своїх творів театральний контекст. Часто являє собою розігране перед аудиторією дійство, в якому скульптурним елементом слугує людське тіло. Під впливом масової культури та екранних мистецтв художники переносять перформанси з галерей у театри та клуби. Нині чітких меж між перфор-мансом та іншими видами театралізованих вистав немає. Всі вони визначаються широким терміном «мистецтво дії». Асамбляж — уведення у твір мистецтва тривимірних нехудожніх матеріалів і так званих знайдених об'єктів - звичайних буденних предметів. Походить від колажа - техніки, в якій шматочки паперу, тканини тощо закріплюються на пласкій поверхні. Мистецтво асамбляжу зародилося на Заході на початку століття, коли П. Пікассо почав використовувати в кубістичних конструкціях реальні предмети, і набуло особливої популярності наприкінці 50-х років. Серед українських митців прийом асамбляжу широко використовували О. Архипенко, В. Єрмилов, О. Баранов-Россіне та ін. Сучасний художній процес в Україні часто за аналогією із Заходом називають епохою постмодернізму(тобто такою, що настала після модернізму). У США та країнах Західної Європи модернізм вичерпав себе приблизно на межі 60-70-х років. Він уже був не здатний народжувати нові явища. Постмодернізм в образотворчому мистецтві нагадує химерно перемішані уламки всіх попередніх стилів, напрямів і течій, в яких безглуздо шукати принаймні найменші вияви цілісності. Те, що нині називають «українським постмодернізмом», найчастіше є запозиченням, а то й відвертим плагіатом західних зразків. Майбутнє українського мистецтва - в духовності. Саме в цьому воно має невичерпно багаті традиції як у реалізмі, так і в кращих виявах авангарду, і передусім - у народному мистецтві - джерелі натхнення українських художників. Українська графіка розвивається в кількох напрямах, що свідчить про її актуальність наприкінці XX ст. Насамперед — це плакат, позначений впливом рекламного дизайну. Плакат може трактуватися і як самостійний декоративний твір. Так, серед творів Галини Кислякової є плакати-пейзажі, виразні абстракції, портрети. Художниця каже: «Я прагну умовності — втілюю не реальний предмет або людину, а уявлення про них. Нерідко завершені полотна здаються діаграмами, інші — занадто реалістичними, щоб бути символами, Повсякчас я коливаюся між крайнощами...» Один із головних образів-символів Г.Кислякової — коні, білі, стихійні. У стилістиці художниці явно відчутні віяння Франца Марка — німецького художника початку XX ст., одного з основоположників експресіонізму («Білі коні», «Пари коней», «Рай»). Плакат потребує від художника й узагальнення образу, головної ідеї того, чому присвячений плакат. Такими є кіноплакати Віталія Шости («Село Кочки»). Плакат митця є засобом виховання й переконання: «Історія — заповіт предків», поданий до участі в міжнародному конкурсі в м. Лахти. Різноманітні тенденції простежуються й у сфері книжкової графіки, ілюстрацій, що збагачують сприйняття книжки. Один із найбільших майстрів книжкової графіки — Анатолій Базилевич (1926). Він відомий своїм оформленням книг М.Шолохова і Я.Гашека, а також українських класиків. Одна з найпопулярніших робіт — ілюстрації до «Енеїди» І.Котляревського, над якими він працював близько 10 років. Художник є автором дивовижної галереї яскравих жанрових образів, виявляє тонке чуття гумору й сатири. «Поема Котляревського бачилася художнику як велична кантата на честь українського народу. При цьому веселощі й гумор, що іскряться майже в кожному вірші «Енеїди», не заважали відчути її героїко-епічне звучання. Це і стало основним стрижнем графічного оформлення. Базилевич виносить зображення на окрему сторінку,... розміщуючи їх на правій сторінці розвороту. Так художник дає зрозуміти читачеві, що паралельно тексту ведеться ще одна розповідь у зображеннях». В.Могилевський Після Т. Шевченка та Л. Жемчужникова вона вже на порозі ХХ століття відродила в Україні естампну графіку, передусім — в техніці офорту, надавши їй відразу у своїй творчості подиху великого мистецького явища. За свій півстолітній творчий шлях художниця виконала в цій техніці понад 120 творів, залишаючись донині неперевершеним майстром українського офорту. Олена Кульчицька створила в офорті свій індивідуальний стиль, який часто відділяє її від традицій старої школи репродукційного офорту і зв’язує з новітньою європейською графікою ХХ сторіччя. Зображення на офортах О. Кульчицької при всій точності рисунка та конкретності об’ємно-просторових характеристик, завжди зберігає певну міру графічної умовності. Пластику форм О. Кульчицька виявляє своєрідним штрихуванням, що творить площини різної інтенсивності і густоти штриха… У післявоєнний (радянський) період О. Кульчицька працює в офорті лише епізодично. Кращі її офорти цього часу (“Silentium”, “Ялиці в снігу”, “Пралі”, виконані у 1947 р.) позначені епічністю настрою, особливою м’якістю тонкого сріблястого штрихування форм… Таким чином, творчість О. Кульчицької — це ціла історія в історії українського офорту. В ній знайшли вияв глибокі струни духовності, історії, світовідчування нашого народу і водночас — висока культура українського естампу, який, засвоюючи передові концепції європейської графіки початку ХХ століття, зумів витворити цілком оригінальне, національне за формою і змістом мистецтво”. Через усю творчість Олени Кульчицької проходить головним захопленням в галузі художнього оформлення дитячої книги Олена Кульчицька фактично є піонером в Галичині. Їй належить ілюстрування найнеобхідніших для дитини книжок — букварів, читанок, серії “Нашим найменшим” і “Читаночки української дитини” (1915-1920-ті рр.), що виходили з ініціативи письменника і громадського діяча Антона Крушельницького. У вітринах музею експонуються рідкісні видання з ілюстраціями митця: “Дорога” В. Стефаника (1918), “Перша читанка” (1918), дитячі книжечки із серії “Нашим найменшим”, чорно-білі та акварельні малюнки до “Нарисів з української демонології” В. Гнатюка (1918-1921), кольорові дереворити до українських байок “Танцювала риба з раком”, “В чужому пір’ї”, а також окремі видання поем Івана Франка “Лис Микита” (1954) та “Мойсей”, що побачила світ у США з ілюстраціями художниці в техніці деревориту. До речі, у 1945 році, мабуть, за сприяння В. Касіяна, О. Кульчицька отримує звання професора на кафедрі оформлення книги у новоствореному Львівському поліграфічному інституті імені Ів. Федорова. Читайте також:
|
||||||||
|