• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Живопис та графіка другої половини ХХст.

Образотворче мистецтво України другої половини XX ст. — особливий пласт української культури. Популярні художні шко­ли О.Мурашко, Ф.Кричевського, І.Бокшая дали імпульс багать­ом творчим індивідуальностям. Завдання професійного вдоско­налення, формування широкої ерудиції були пов'язані з тим, що українському живопису необхідно було визначитися в онов­леному світовому художньому процесі. Виникла потреба нового усвідомлення своєї національної специфіки в умовах занепаду культури, кризи розвитку мови, які охопили всі найбільші ху­дожні школи світу.

Розвиток українського живопису другої половини XX ст. позна­чився й активним протистоянням офіційній політиці, тим куль­турним бар'єрам, які виникали на шляху до взаємозв'язків і співпраці художників. Але очевидно, що живопис, як і мистецтво загалом, розвивається за своїми особливими законами. Якщо їх ігнорувати, культура країни зазнає величезних духовних втрат.

Якщо теми і жанри українського живопису 50-х років були по­в'язані переважно з образами війни, післявоєнного життя, то вже в середині 50-х — на початку 60-х на перший план висувається і творча індивідуальність, і природне жанрове розмаїття. Так, у пейзажі акцентується настрій, переживання-почуття (А.Шовкуненко «Старий дуб», С.Шишко «Осінь під Києвом», «Провесінь» А.Кашая).

Неофольклорний напрям, який пронизує насамперед побутові жанри, набув яскравого втілення. Народний дух, народний образ зливався з уявленням про духовну силу, свіжість почуттів у картині Віктора Зарецького «Льон беруть» (1960). Декоративність, опуклість першого плану, цікаві колірні рішення додали полотну монумен­тальності, особливої значущості. Деталізація, єдність зорового ряду й настрою — визначальні риси картини Михайла Кривенка «їхав козак на війну» (1954).

Свіжі творчі імпульси надходили насамперед із різних міст і сіл, у яких збереглися культурні традиції, національна культурна спад­щина. Найважливішою рисою українського мистецтва другої поло­вини XX ст. є розвиток культурних ареалів.

Незважаючи на те, що розвиток у них відбувається досить не­рівномірно і залежить від багатьох соціально-економічних причин, міста України багаті на творчі індивідуальності. Насамперед це позначилося на жанрі пейзажу, конкретному баченні художником розмаїття української природи. Так, яскраво імпресіоністичними й видовищними є пейзажі Наталі Муравської (триптих «Сонячний день», Ялта). Київський пейзаж у творчості Тетяни Яблонської на­буває прозорості, поетичності, краси мальовничого рішення. Ба­гатство засобів виразності, народність, життєва сила образів, краса предметності — визначальна риса пейзажів Т.Голембиєвської. На­ціональні особливості пейзажу, його поезія розкриті у творах Ф.Захарова (Крим), А.Кашая — (Карпати). Українські замальовки Гуцульщини пронизані світлом, яскравими барвами природи Закар­паття, його трембітами (Ф.Манайло «Гуцульська садиба», Т.Голембиєвська «Подруги»).

Тетяна Яблонська (1917) — видатна українська художниця, май­стер жанрової та пейзажної картини. Професор Української Академії мистецтв. Народилася в родині прихильника картин Смоленської ху­дожньої галереї. Учениця Ф.Кричевського, від якого успадкувала потяг до постійного творчого пошуку, уміння поєднувати різні традиції. Популярність приходить у 40—50-ті роки: етапний твір — «Хліб» (1949). Поїздки до Вірменії, Закарпаття в 60-ті роки відбуваються під знаком захоплення жанрами народного декоративно-прикладного мистецтва. У 70-ті роки — творчі поїздки до Італії (1972), Іспанії (1979), вивчення живопису «старих майстрів». Результат — стильова еволюція, вишукані рішення. 70—80-і роки відзначилися імпресіоністич­ними поетичними роботами, однак із притаманним Т.Яблонській ви­бором цікавого мотиву, духовним зарядом.

У широкій панорамі українського живопису твори Т.Яблонської належать до тієї групи, яку можна назвати «новим українським символізмом». Так, пейзаж «Безіменні висоти» (1960) лаконічний за мотивами — здиблені хвилі гір здаються наче живими істотами, які рухаються. Його часто називають пейзажем-пам'ятником, го­ворять про його епічність (розповідність, позачасовість). Хочеться наголосити на особливій символічності, виразності манери Т.Яблонської. Ця властивість виявляється і в роботах 60-х років, у час становлення нової образності («Молода мати», «Наречена» тощо).

У численних інтерв'ю Т.Яблонська неодноразово згадує, що її вразила декоративна спрямованість народних промислів - чи то розпис стіни в українській хаті, чи вірменський орнамент. Співучість, промовистість народного малюнка, що вразила худож­ницю, втілюється в серії «Життя». А в 70—80-ті роки художниця приділяє більше уваги тоновим відношенням у картині, просто­рим композиційним рішенням («Літо» (1977), «Тиша» (1975)). Бар­вистість, видовищність викликають почуття радості, причетності до життя, що майже не притаманне мистецтву другої половини XX ст.

«Життєрадісність — це наповненість життям, це запрошення гля­дача до роздумів, обов'язкове його виховання...

Я вважаю, що художник має бачити: життя все-таки прекрас­не. Адже це не обман... Ти бачиш дерево, залите сонцем і дощем, відчу­ваєш запах свіжого листя. Краса і радість — саме це художник має через духовну захопленість показати професійними засобами вираз­ності» .

Т.Яблонська

Друга половина XX ст. в Україні позначена підвищеною увагою до монументально-декоративного мистецтва. При цьому важливо, що в 60-ті роки зростає інтерес до проблем сучасності, їх гостро емоційного звучання. Причина цього — розвиток містобудування, збагачення тем і образів образотворчого мистецтва у 60—70-і роки. Особливості монументально-декоративного мистецтва полягають у тому, що воно виражає, як правило, загальнолюдські теми та об­рази, які залишаються на довгі роки. Тому монументалісти вико­ристовують яскраву символіку, різноманітні художні прийоми: вітраж і мозаїку, фарби фрескового живопису, кольорове скло та інші нові матеріали.

Один із напрямів розвитку монументально-декоративного мис­тецтва був пов'язаний з виявленням призначення (функції) будівель. Таким є панно аеропорту в Борисполі (І.Литовченко, Котков, 1965).

Інший напрям звертається до народних джерел, яскравих об­разів українського фольклору: С.Кириченко, Н.Клейн — панно «Кобзар», «Наша дума, наша пісня». У Будинку культури Кремен­чука — величезний вітраж (150 м²) художника В.Задорожного, що розкриває романтичні образи, навіяні народною піснею.

Кольорові вітражі й мозаїки стали відігравати роль змістового акценту в сучасних будинках. Наприклад, мозаїки М.Стороженка та І. Марчука в Інституті теоретичної фізики АН УРСР являють собою цикл із чотирьох робіт: «Ярослав Мудрий», «Київська акаде­мія», «Наука і культура», «Фізика». Це свого роду оповідання, істо­рія української науки.

Микола Стороженко (1928) — український художник, заслуже­ний діяч мистецтв України, педагог, один із провідних майстрів мо­нументально-декоративного живопису. Знаменитий плафон в Інсти­туті фізики АН України «Осяяні світлом» присвячений історії на­уки, її ролі в розвитку людства. Художник вивчив матеріали з історії науки, життєпису А.Ейнштейна і Кюрі, І.Ньютона і М.Монтеня. Він звернувся до безцінного досвіду майстрів епохи Відродження, що створили дивовижні зразки настінних розписів на історичні, філософські теми.

М.Стороженко розписує плафон у техніці енкаустики — старо­давньої техніки розпису восковими фарбами (згадайте фаюмські портрети, написані в цій техніці).

Композиція являє собою коло (за формою купола будинку архі­тектора В.Добровольського), до якого входять 29 фігур. Кожен із персонажів — великий науковець, який, однак, має свій особливий характер: величний непохитний експериментатор Леонардо да Вінчі, врівноважений Ньютон, схвильований Курчатов. Лаконізм кольо­ру плафона, його сповненість світлом, наче повітряними струме­нями, розписи, які відповідають простору вестибуля Інституту, характеру архітектурних форм, вільним об'ємам .

Яскраві, фантастичні образи притаманні панно Науково-техніч­ної бібліотеки Києва, виконані В.Пасивенком: «Людина і вода», «Людина і вогонь» тощо. Манера його письма пов'язана з філо­софськими, космогонічними ідеями, що відтінені «земними», лірич­ними подіями.

Декоративність, властива українському мистецтву, нині йде поруч з експресивністю кольору, новою технікою композиції в живописі.

Прикладом є творчість українського художника Віктора Зарецького.

Віктор Зарецький (1925—1990) — український художник і графік, «український Клімпт». У 40-ві роки навчався в Київському художньо­му інституті, живучи в дуже скрутних умовах. У 1951 р. одержав премію ім. Рєпіна. Вже в 1955 р. за цикл картин «З життя шахтарів» був критикований офіційною владою. Багато подорожував: у 90-ті роки — по Середній Азії, у 70-ті — по Далекому Сходу. Монументальні роботи виконував разом із дружиною, художницею Аллою Горською, загибель якої за нез'ясованих обставин надломила художника. Вплив австрійського майстра модерну Густава Клімпта сприяв втіленню у життя дивовижних декоративних орнаментальних полотен «Нама­люй мені синього птаха» (1989), «Озонова діра» (1988) тощо.

«Він був дуже простою, але мудрою людиною. Часто казав: «Зав­тра — це ніколи», змушуючи співрозмовника діяти. А ще запевняв своїх моделей: «Ти сама маєш творити для себе казку, а я тобі до­поможу»... Усі жінки, з яких він малював портрети, вірили в те, що вони — красуні, королеви, і увесь світ лежить перед їхніми ногами. А тому і життя в них складається повніше, краще і щасливіше, ніж у багатьох не менш красивих жінок» .

Живопис фантазій, живопис, помножений на філософію мис­тецтва, — це мистецтво Ольги Петрової, української художниці й мистецтвознавця, професора Києво-Могилянської академії. Ство­ривши серію графіки до віршів Данте, вона звертається до живопи­су: її цікавлять колір, пляма, фактура. Вона створює низку гостро-емоційних творів на біблійну тематику (90-ті роки). У полотнах «Повітряні струмені», «Тут був ангел» — справжній космос кольо­ру, плин і звучання якого відсилають нас до невисловлених вра­жень душі. Багато говорять про театральність натури О.Петрової. На її виставці під час експозиції робіт над глядачем «літає» лялька-невидимка у весільній сукні... А поруч із глядачем — унизу — уривки з її щоденника.

Яскравою фігурою українського абстракціонізму став Олександр Дубовик, який представляє традиції абстрактного геометричного жи­вопису в дусі П. Мондріана («Діалог», «День восьмий», серія «Знаки»).

Фігуративний живопис так само, як і абстрактно-експресіоністсь­кий, знаходить нові шляхи розвитку. Так, у творчості Левка Введімо, художника, який назавжди оселився у красивому селі Погреби на Київщині, конкретність зображення поєднана з декоративністю. Його серія «Кобзарі» (тринадцять тематичних картин) видовищно втілює образи народного живопису, площинне письмо фовізму. У роботі «Молитва» ми бачимо піднесену й поетичну метафору, де жіночий силует (який світиться) асоціюється з Богоматір'ю. Фігура жінки, струнка й одухотворена, розчиняється у мареві потоку (хмар, птахів, думок) у своїй вертикальній напруженості.

Український фігуративний живопис є дуже різноплановим. У 90-ті роки виникає сплеск реалізму, зокрема, у такого українського художника, як Феодосій Гуменюк.

Не випадково саме Ф. Гуменюк очолює майстерню історичного живопису Академії мистецтв у Києві. На думку художника, сучасність можна осягнути через історичне минуле. Історія вчить реалізму бачення. Ф.Гуменюк сповідує свій особливий реалізм — наївний, світлий, епічний («Кобзар Вересай», «Старі верби», «Глечики з Опішні». Пейзажі художника класичні у побудові композиції та перспективи, натюрморти вирізняються точністю малюнка й одухотвореністю речей.

Становлення самостійного художнього процесу стало чи не най­важливішою ознакою українського живопису. Так, постмодерн ви­явився у воскреслих стилях минулого. У живописі по тканині львівського художника Івана Проціва відчутні віяння далекого мань­єризму. Чи це лілово-рожеві фігури «Океанид», чи то ніжні стебла-силуети «Харит» — ламаність, пишномовність манери, примхливість бачення. Красиво і мальовничо.

Особливий напрям в українському мистецтві XX ст. — народний живопис, живопис примітиву. Його творці — люди, які створили неповторний стиль фольклорного письма, з яскравими барвами, невигадливими сюжетами, «дитячим» площинним баченням світу. До видатних майстрів народного живопису належать насамперед Марія Приймаченко і Катерина Білокур.

Марія Приймаченко (1909—1997) — українська художниця, пред­ставниця художнього примітиву. Лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка. Народилася в с. Болотня Київської обл. Займалася ви­шивкою, керамікою, настінним розписом. Характерні образи — містичні сни, віщування. Анімалістські образи (образи тварин) символізують молох, який усе поглинає. Використовує символи епохи палеоліту, її твори виражають космологічні мотиви. У Всесвітній енциклопедії на­ївного мистецтва (Белград, 1994) названа «найбільшою зіркою».

Важка хвороба, перенесена художницею в дитячому віці, ймо­вірно, надала особливої гостроти її раннім враженням і спосте­реженням. Однаково чутливо реагує на лінію та на яскраві ло­кальні кольори, за що критики називають її манеру «живопис­ною графікою». У 60-ті роки М.Приймаченко пише переважно в жанрі «квіти», «птахи». Це захопливе видовище — сині, мали­нові, бузкові, пухнасті, пустотливі — це справжні герої, олюд­нені істоти («Соняшник життя», «Українські танцівниці», «Ка­линовий гай»).

Свої квіти, які дивляться на нас, художниця ласкаво називає «квіти-оченята». Вона виконує їх у своєму особливому ритмі, по­вторюючи елементи й деталі орнаменту. Цікаво, що М. Приймаченко не любить «порожнього» простору: усе, що є на площині (земля, вода, фігури людей), усе орнаментально заповнене, наси­чене, декоративне.

Згодом вона звертається й до побутових сюжетів — народних свят, сценок із повсякденного життя. А у 80-ті роки, перед тим, як буде прикута до крісла, вона працює з великими формами. Вірші-підписи до зображень тварин вражають влучністю народної мови й народного мислення.

«Роблю сонячні квіти, бо людей люблю, малюю на радість, на щастя, щоб усі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти, по всій землі».

Марія Приймаченко

Велику роль у відродженні українського живопису відіграло іко­нописне мистецтво, яке не можна вважати власне живописом, ос­кільки воно пов'язане з християнськими канонами.

Іконопис — писання ікон, умовних зображень християнських об­разів, святих і мучеників на дошці.

Автори, що працюють у великих монастирях, церквах і соборах, творчо втілюють іконописний канон, візантійські традиції. В іко­нописній манері відроджується й фреска в мистецтві Миколи Бідня­ка, Михайла Кінського, Андрія Манька та інших. Свою мету ук­раїнські іконописці визначають як богопросвітництво, що, на їхню думку, є давньою традицією православ'я.

У 80—90-ті роки в українському образотворчому мистецтві ви­никає новий напрям. Він привернув до себе пильну увагу худож­ників та критиків і дістав назву «український трансавангард». Ук­раїнський живопис довгий час був закритим для авангардних віянь і реагував на них дуже обережно. Український авангард 80-х сміливо вступив у «культурний діалог» не лише з російським, а й з дале­ким зарубіжним маньєризмом, неоекспресіонізмом. Духовними провідниками українського авангарду на цьому шляху були Хорхе Луїс Борхес і Хайдеггер, східна містика й світовий постмодерн.

Українські авангардисти в особі Арсена Солодова бачили голов­не завдання живопису в тому, щоб «повернути мову живопису, на­повнити її змістом...». Геннадій Сенченко звернувся до «ново-дикої манери» письма, примар і міражів як образів реальності («Сакраль­ний пейзаж П.Брейгеля»). До групи українського авангарду належать також А. Гнилицький, О.Голосій, В.Трубіна. Олександр Ройтбурд, художник з Одеси, демонструє здатність авангарду бачити світ у «по­хмуро-цинічному просторі». Усе необхідно піддати сумніву, гротес­кно зламати, висміяти... для того, щоб знайти щось інше .

Виявилося, що українське образо­творче мистецтво потенційно готове до нового якісного вибуху, що дістав наз­ву «нової хвилі». Воно наче підхопи­ло рух українського авангарду 10-20-х років, продовживши його розви­ток за нових умов, на новому витку іс­торії. Знавці й шанувальники мистец­тва отримали змогу ознайомитися з творами Олександра Бабака, Віктора Григорова, Олександра Дубовика, Людмили Красюк, Миколи Малишка, Євгена Петренка та інших таланови­тих художників, які раніше не допус­калися в зали художніх галерей.

Творчі пошуки сучасних україн­ських митців не вкладаються в рамки якогось єдиного стилю, напряму та методу. Майстри старшого покоління віддають перевагу традиційному реа­лістичному мистецтву. Значного по­ширення набув абстракціонізм. Ним захоплюються такі відомі нині худож­ники, як Тиберій Сильваші, Олексій Животков, Петро Малишко, Олег Тістол, Олександр Дубовик, Олек­сандр Будніков та ін.

І все-таки головною ознакою сучас­ного українського мистецтва є поєд­нання фігуративного й абстрактного методів творчості. Саме воно надає художникам необмежені можливості індивідуального самовияву. У широ­кому просторі, що пролягає між реа­лізмом та абстракціонізмом, творять світ власних образів талановиті мит­ці: Віктор Іванів, Василь Ходаківський, Олег Ясенєв, Андрій Блудов, Микола Бутковський, Олексій Владимиров та ін.

Розвиток кращих традицій націо­нального мистецтва зазнав потужного впливу західної культури. Серед на­прямів західного модернізму, які значною мірою впливають на твор­чість українських художників, можна виокремити сюрреалізм, оп - арт, поп-арт і концептуалізм.

Сюрреалізм(від фр. надреалізм) - одна з основних течій художнього авангарду. Виник у 20-х роках у Франції. На думку головного теоре­тика сюрреалізму А. Бретона, його мета - «вирішити суперечність між мрією та реальністю». Способи досяг­нення цієї мети були різноманітними: художники з фотографічною точніс­тю зображували позбавлені логіки сцени, створювали з фрагментів звич­них предметів дивних істот.

Оп-арт(скорочене англ. оптичне мистецтво) - течія абстрактного мис­тецтва, найпопулярніша на Заході у 60-х роках. Твори оп - арту побудовані на ефектах омани зору, при цьому до­бір форм та кольорів спрямовано на створення оптичної ілюзії руху.

Поп-арт(скорочене англ. попу­лярне мистецтво) виник у США та Великій Британії під впливом масової культури. Джерелом його образного світу стали популярні комікси, рекла­ма та продукти промислового вироб­ництва. Одномоментність сюжету в живопису поп-арту інколи підкреслю­ється технікою, що нагадує ефект фо­тографії, а в скульптурі - ретельним відтворенням дрібних деталей.

Концептуалізм,концептуальне мис­тецтво (від лат. думка, поняття) -провідний напрям західного мистец­тва 60-х років. На переконання його представників, ідея (концепція), по­кладена в основу твору, має самоцінне значення і ставиться вище за май­стерність виконання. У втіленні кон­цепції можуть використовуватися най­різноманітніші засоби: тексти, карти, фотографії, відеофільми тощо. Твір може виставлятися в галереї або бути створений «на місцевості», наприк­лад, природному ландшафті, який іноді стає його складовою. При цьому образ художника як генератора ідеї підриває традиційне уявлення про статус автора творів мистецтва.

На сучасному етапі відбувається інтенсивний пошук нових форм, які виходять за межі традиційних «кар­тини», «скульптури», «малюнка». Об­разотворче мистецтво ніби прагнезлитися в єдине ціле з іншими вида­михудожньої творчості: музичним, театральним, екранними мистецтва­ми. Дедалі частіше вживаються звич­ні на Заході, але нові для більшості наших співвітчизників слова інсталя­ція, перформанс, асамбляж.

Інсталяція (від фр. устрій, розмі­щення) виникла на межі 50-60-х ро­ків XX ст. Спершу цей термін ужива­ли для описання процесу розміщення творів в інтер'єрі галереї, згодом - щодо певного виду творчості. В інста­ляції окремі елементи, розташовані всередині заданого простору, утворю­ють єдине художнє ціле і часто разраховані на конкретну галерею. Такий твір не може бути перенесений в інше місце, оскільки навколишня обстанов­ка є його рівноправною частиною. В інсталяції часто передбачається те­атральна драматизація простору.

Перформанс(від. англ. вистава) - художнє явище, тісно пов'язане з тан­цем і театральним дійством. Виник наприкінці 50-х років, коли художники задля досягнення безпосереднього кон­такту з публікою почали вигадувати для своїх творів театральний контекст. Часто являє собою розігране перед ау­диторією дійство, в якому скульптур­ним елементом слугує людське тіло. Під впливом масової культури та ек­ранних мистецтв художники перено­сять перформанси з галерей у театри та клуби. Нині чітких меж між перфор-мансом та іншими видами театралізова­них вистав немає. Всі вони визначають­ся широким терміном «мистецтво дії».

Асамбляж — уведення у твір мис­тецтва тривимірних нехудожніх мате­ріалів і так званих знайдених об'єктів - звичайних буденних предметів. Походить від колажа - техніки, в якій шма­точки паперу, тканини тощо закріплю­ються на пласкій поверхні. Мистецтво асамбляжу зародилося на Заході на початку століття, коли П. Пікассо по­чав використовувати в кубістичних конструкціях реальні предмети, і на­було особливої популярності напри­кінці 50-х років. Серед українських митців прийом асамбляжу широко ви­користовували О. Архипенко, В. Єрмилов, О. Баранов-Россіне та ін.

Сучасний художній процес в Укра­їні часто за аналогією із Заходом на­зивають епохою постмодернізму(тобто такою, що настала після мо­дернізму). У США та країнах Захід­ної Європи модернізм вичерпав себе приблизно на межі 60-70-х років. Він уже був не здатний народжувати нові явища. Постмодернізм в образотвор­чому мистецтві нагадує химерно пере­мішані уламки всіх попередніх сти­лів, напрямів і течій, в яких безглуз­до шукати принаймні найменші вияви цілісності. Те, що нині називають «українським постмодернізмом», най­частіше є запозиченням, а то й від­вертим плагіатом західних зразків.

Майбутнє українського мистецтва - в духовності. Саме в цьому воно має невичерпно багаті традиції як у реа­лізмі, так і в кращих виявах авангар­ду, і передусім - у народному мистец­тві - джерелі натхнення українських художників.

Українська графіка розвивається в кількох напрямах, що свідчить про її актуальність наприкінці XX ст. Насамперед — це плакат, по­значений впливом рекламного дизайну.

Плакат може трактуватися і як самостійний декоративний твір. Так, серед творів Галини Кислякової є плакати-пейзажі, виразні аб­стракції, портрети. Художниця каже: «Я прагну умовності — втілюю не реальний предмет або людину, а уявлення про них. Нерідко завершені полотна здаються діаграмами, інші — занадто реалістич­ними, щоб бути символами, Повсякчас я коливаюся між крайно­щами...» Один із головних образів-символів Г.Кислякової — коні, білі, стихійні. У стилістиці художниці явно відчутні віяння Франца Марка — німецького художника початку XX ст., одного з осново­положників експресіонізму («Білі коні», «Пари коней», «Рай»).

Плакат потребує від художника й узагальнення образу, голов­ної ідеї того, чому присвячений плакат. Такими є кіноплакати Віта­лія Шости («Село Кочки»). Плакат митця є засобом виховання й переконання: «Історія — заповіт предків», поданий до участі в міжнародному конкурсі в м. Лахти.

Різноманітні тенденції простежуються й у сфері книжкової гра­фіки, ілюстрацій, що збагачують сприйняття книжки. Один із най­більших майстрів книжкової графіки — Анатолій Базилевич (1926). Він відомий своїм оформленням книг М.Шолохова і Я.Гашека, а також українських класиків. Одна з найпопулярніших робіт — ілю­страції до «Енеїди» І.Котляревського, над якими він працював близько 10 років. Художник є автором дивовижної галереї яскравих жанрових образів, виявляє тонке чуття гумору й сатири.

«Поема Котляревського бачилася художнику як велична кантата на честь українського народу. При цьому веселощі й гумор, що іскрять­ся майже в кожному вірші «Енеїди», не заважали відчути її героїко-епічне звучання. Це і стало основним стрижнем графічного оформлен­ня. Базилевич виносить зображення на окрему сторінку,... розміщуючи їх на правій сторінці розвороту. Так художник дає зрозуміти чита­чеві, що паралельно тексту ведеться ще одна розповідь у зображеннях».

В.Могилевський

Після Т. Шевченка та Л. Жемчужникова вона вже на порозі ХХ століття відродила в Україні естампну графіку, передусім — в техніці офорту, надавши їй відразу у своїй творчості подиху великого мистецького явища. За свій півстолітній творчий шлях художниця виконала в цій техніці понад 120 творів, залишаючись донині неперевершеним майстром українського офорту. Олена Кульчицька створила в офорті свій індивідуальний стиль, який часто відділяє її від традицій старої школи репродукційного офорту і зв’язує з новітньою європейською графікою ХХ сторіччя. Зображення на офортах О. Кульчицької при всій точності рисунка та конкретності об’ємно-просторових характеристик, завжди зберігає певну міру графічної умовності. Пластику форм О. Кульчицька виявляє своєрідним штрихуванням, що творить площини різної інтенсивності і густоти штриха… У післявоєнний (радянський) період О. Кульчицька працює в офорті лише епізодично. Кращі її офорти цього часу (“Silentium”, “Ялиці в снігу”, “Пралі”, виконані у 1947 р.) позначені епічністю настрою, особливою м’якістю тонкого сріблястого штрихування форм… Таким чином, творчість О. Кульчицької — це ціла історія в історії українського офорту. В ній знайшли вияв глибокі струни духовності, історії, світовідчування нашого народу і водночас — висока культура українського естампу, який, засвоюючи передові концепції європейської графіки початку ХХ століття, зумів витворити цілком оригінальне, національне за формою і змістом мистецтво”.

Через усю творчість Олени Кульчицької проходить головним захопленням в галузі художнього оформлення дитячої книги Олена Кульчицька фактично є піонером в Галичині. Їй належить ілюстрування найнеобхідніших для дитини книжок — букварів, читанок, серії “Нашим найменшим” і “Читаночки української дитини” (1915-1920-ті рр.), що виходили з ініціативи письменника і громадського діяча Антона Крушельницького. У вітринах музею експонуються рідкісні видання з ілюстраціями митця: “Дорога” В. Стефаника (1918), “Перша читанка” (1918), дитячі книжечки із серії “Нашим найменшим”, чорно-білі та акварельні малюнки до “Нарисів з української демонології” В. Гнатюка (1918-1921), кольорові дереворити до українських байок “Танцювала риба з раком”, “В чужому пір’ї”, а також окремі видання поем Івана Франка “Лис Микита” (1954) та “Мойсей”, що побачила світ у США з ілюстраціями художниці в техніці деревориту.

До речі, у 1945 році, мабуть, за сприяння В. Касіяна, О. Кульчицька отримує звання професора на кафедрі оформлення книги у новоствореному Львівському поліграфічному інституті імені Ів. Федорова.

Читайте також:

1. Алгоритм побудови калібрувального графіка для визначення загального білка сироватки крові
2. Алгоритм побудови калібрувального графіка для визначення загального білка сироватки крові
3. Архівна справа в Україні в роки другої світової війни
4. Архітектура та живопис 18-19 ст.
5. Архітектура. Живопис.
6. Асимптоти графіка функції
7. Асимптоти графіка функції
8. Близький Схід під час Другої світової війни.
9. Векторна графіка
10. Види та жанри живопису
11. Відмінювання іменників другої відміни. Особливості поділу на групи іменників з основою на –р. Особливості відмінкових закінчень іменників другої відміни родового відмінка.
12. Вплив на живопис

Переглядів: 4643