• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

За участі інвестиційних банків

У випадку великих масштабів емісії, обслуговуючий банк може вдаватись до створення консорціуму – угоди між банками та/або промисловими підприємствами для спільного проведення фінансових операцій. Консорціальний банк – спільна багатонаціональна банківська установа акціонерного типу, що належить декільком банкам, фінансовим компаніям. Консорціум банків – група банків, що тимчасово організована одним з найбільших банків (головою консорціуму) для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій.

Зростання ролі інвестиційних банків в інституціональній струк­турі інвестиційного ринку як на глобальному, так і національному рівнях, обумовлено, по-перше, послабленням позицій комерційних банків, трансформацією традиційних банківських інститутів у фінансові компанії з надання різних видів послуг (банки все активніше опановують нові для себе види діяльності, створюючи власні відділення для проведення інвестиційних, страхових операцій на фінансовому ринку, управління фінансовими активами) і, по-друге, конкуренцією, що загострюється, між банківськими і небанківськими фінансовими інститутами за залучення і розміщення вільних коштів.

Наразі лідируючі позиції у списку глобальних фінансових інститутів ринку займають американські інвестиційні банки Merrill Lynch, Morgan Stanley, Goldman Sachs, J.P.Morgan, успіх яких можна пояснити стратегією впровадження до своєї практики напрацьованих стандартів і прийомів інвестиційно-банківської діяльності і прагнен­ням якнайглибшого проникнення до структури фінансових ринків інших країн та інтегрування операцій, що там проводяться, у свою глобальну діяльність. Особливе місце займають також такі міжнародні інвестиційні банки як Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк, регіональні банки розвитку й інші.

Інвестиційна компанія – різновид фінансових посередників, який формує свій капітал на акціонерній (пайовій) основі шляхом акумуляції грошових коштів дрібних інвесторів за допомогою емісії та продажу власних цінних паперів і використовує його для вкладення у фінансові активи інших емітентів. Іншими словами, інвестиційна компанія формує й управляє інвестиційним портфелем (цей фінансовий продукт ще називають інвестиційним фондом)
і продає права власності на частки цього портфеля. Отже, інвестори, купуючи частку в інвестиційному фонді, у такий спосіб прямо володіють інвестиційною компанією і непрямо володіють часткою фінансових активів, що їй належать (тобто мають у своєму розпорядженні деякий усереднений актив), отримуючи такі переваги над індивідуальним інвестуванням як диверсифікованість вкладень, професійне управління активами й економія на витратах (на масштабі).

Найпоширенішою вважається наступна класифікація інвестицій­них компаній:

1) Об’єднані (пайові) інвестиційні трасти.

2) Управляючі інвестиційні компанії:

- інвестиційні компанії відкритого типу;

- інвестиційні компанії закритого типу [41, 49].

Об’єднаний (пайовий) інвестиційний траст – інвестиційна компанія з кінцевим терміном існування, протягом якого володіє портфелем цінних паперів встановленого розміру і структури (винятки становлять, або закінчення терміну дії паперів, що входять до складу портфеля, або їх достроковий відзив емітентом, або можливі заміни у портфелі, спеціально обумовлені у проспектах фонду).
З метою створення об’єднаного інвестиційного трасту засновник (часто брокерська фірма) – особа, що вносить капітал для створення компанії, – купує визначений пакет цінних паперів і передає їх довіреній особі (наприклад, банку). Після цього компанія випускає свої акції, відомі як сертифікати, що погашаються, які розпо­всюджуються серед інвесторів і забезпечують їх власникам право власності на цінні папери, що перебувають у довіреної особи (пропорційно частці їх участі). Всі доходи, що отримують довірені особи за паперами, так само як і номінальна вартість останніх, потім виплачуються власникам сертифікатів. Об’єднані інвестиційні трасти зобов’язуються викупати свої акції у будь який момент часу за бажанням їх власника.

Управляюча інвестиційна компанія організовується, як правило, у формі корпорації або трасту, і на відміну від об’єднаних інвестиційних трастів має Раду директорів або довірених осіб, які обираються акціонерами, а її портфель може бути змінений на розсуд управляючої компанії – фірми, з якою рада директорів укладає угоду для управління активами інвестиційної компанії, за що останній сплачується комісійна винагорода. Як управляючі компанії можуть виступати незалежні фірми, інвестиційні консультанти, дочірні фірми, створені брокерами, а також страхові компанії. Часто управляюча компанія – це юридична особа (наприклад, дочірня компанія брокерської фірми), яка організує й управляє інвестиційною компанією. Управляюча компанія може мати угоди щодо управління кількома інвестиційними компаніями, кожна з яких є окремою організацією зі своєю радою директорів або довіреними особами.

Інвестиційні компанії відкритого типу (взаємні фонди, відкриті фонди) – компанії з необмеженим терміном існування, що емітують акції із зобов’язанням їх зворотного викупу у будь-який момент часу за ціною, що дорівнює або є близькою до вартості їх чистих активів.

Вартість чистих активів взаємного фонду (NAV) – різниця між поточною ринковою вартістю активів компанії та її зобов’язань у розрахунку на одну акцію на кінець розрахункового періоду
(за який, як правило, приймається один день).

Коли інвестор купує акції взаємного фонду, то фонд робить новий випуск своїх цінних паперів і виконує замовлення з цього випуску, отже, кількість акцій, яку може випускати взаємний фонд, є необмеженою; в разі вимоги інвестора викупити його акції, фонд зобов’язаний сплатити інвестору їх вартість і анулювати ці акції. Акції інвестиційних компаній відкритого типу на біржі і поза­біржовому ринку не торгуються (як зазначалось, вони можуть бути придбані або продані безпосередньо у самих компаній).

Взаємні фонди використовують два способи розповсюдження своїх акцій:

– безпосередній продаж на ринку інвесторам напряму без участі посередницьких організацій за ціною, що дорівнює вартості чистих активів, не стягуючи комісійних при продажі, – такі компанії іменуються як фонди «без навантаження»;

– продаж за допомогою посередників, яким сплачуються комісійні, що стягуються фондом з покупців акцій, – такі компанії іменуються як фонди «з навантаженням» або іноді як фонди «із перепусткою на вхід».

У сучасній інвестиційній практиці розрізняють наступні типи і підтипи взаємних фондів:

1) Фонди звичайних акцій – основна частина коштів фонду інвестується у звичайні акції:

- фонди зростання: намагаються досягнути інвестиційну мету – довгостроковий приріст капіталу – формуванням відносно стабільного складу портфеля з акцій компаній, темпи зростання прибутку чи вартості акцій яких перевищують середні показники аналогічних компаній;

- фонди агресивного зростання: намагаються досягнути інвестиційну мету – максимально можливе збільшення капіталу – формуванням портфеля часто змінюваного складу і структури
з акцій переважно малої капіталізації, які мають тенденції до різких змін у ціні, оперують опціонами і вдаються до позик, викорис­товуючи «ефект важеля»;

- фонди зростання і прибутку: намагаються досягнути інвестиційну мету – як довгострокове збільшення капіталу, так і отримання поточного прибутку – формуванням портфеля з цінних паперів високої якості, зокрема так званих «блакитних фішок» (акцій найкрупніших висококласних корпорацій), конвертованих цінних паперів;

- галузеві фонди: намагаються досягнути інвестиційну мету – отримання високого прибутку – формуванням портфеля з цінних паперів компаній, що належать до вузьких секторів економіки, що є перспективними і стрімко розвиваються – індустрія телекомуніка­цій, високих технологій, у т.ч. мережних, комп’ютерної техніки, програмного забезпечення, інформаційний бізнес, біотехнологічний сектор тощо;

- індексні фонди: формують свій портфель з всіх акцій, що входять у розрахункову базу визначеного індексу і змінюють його склад лише за змін у базовому індексі.

2) Облігаційні фонди – основна частина коштів фонду інвесту­ється в облігації різних видів і якості, а сформований портфель, як правило, управляється методом імунізації, яка досягається шляхом обчислення дюрації потоку очікуваних платежів і формування портфеля облігацій з дюрацією, рівною до дюрації зобов’язань фонду. Дюрація – середньозважений термін до погашення фінансо­вого активу. Дюрація портфеля облігацій – середньозважена дюрацій окремих цінних паперів у ньому. Математично дюрація являє собою зважену сума відрізків часу, за сплину яких здійснюються непогашені платежі за активом, із вагами у вигляді часток приведеної до теперішнього моменту часу вартості відповідних платежів до загальної приведеної вартості даного активу:

, (4.1)

де – приведена вартість платежів, які будуть отримані в момент часу t (обчислюється за допомогою ставки дисконтуван­ня, що дорівнює доходності до погашення облігації);

– поточний ринковий курс облігації;

– термін до погашення облігації.

. (4.2)

3) Збалансовані фонди – фонди цього типу намагаються досяг­нути інвестиційну мету – помірний приріст капіталу й отримання поточного прибутку – формуванням збалансованого портфеля з «бла­китних фішок» та облігацій тільки високого інвестиційного рейтингу, внаслідок чого акції таких фондів забезпечують доволі високий прибуток і при цьому майже не піддаються різким ринковим коливанням, вважаючись безпечним інструментом для інвестицій;

4) Фонди грошового ринку – основна частина коштів фонду інвестується у короткострокові фінансові інструменти грошового ринку. Недолік вкладень у такі фонди, що полягає у дуже низькій прибутковості, частково компенсується можливістю термінової реалізації паперів фондів грошового ринку (наприклад, на відміну від банківських депозитів).

Інвестиційні компанії закритого типу (закриті фонди) – компанії з необмеженим терміном діяльності, що мають фіксований акціонерний капітал, здійснюючи випуск шляхом первинного публічного розміщення одразу певної суворо обмеженої кількості акцій, які не підлягають погашенню до моменту ліквідації компанії. Акції інвестиційних компаній закритого типу вільно котируються на ринку, а їх вартість визначається поточним ринковим курсом.

Організаційна форма інвестиційних компаній відкритого типу вважається більш зручною, оскільки постійна емісія дозволяє збіль­шувати грошовий капітал і у такий спосіб постійно нарощувати інвестиції в цінні папери корпорацій.

Розвиток інвестиційних компаній тісно пов’язаний з розвитком ринку цінних паперів, і в першу чергу – ринком акцій, оскільки в ці активи вони здійснюють до 80 % своїх вкладень, що пояснюється двома причинами, а саме: шляхом володіння простими акціями можна досягти прямого контролю над різними компаніями; прості акції забезпечують власникам інфляційний дохід при зростанні цін.

Зростання ролі міжнародних інвестиційних компаній зумовлено, по-перше, значною мобільністю капіталу, якою характеризується їх діяльність, по-друге, забезпеченням гнучкого способу переведення приватного капіталу з однієї країни в іншу; по-третє, ці компанії мають можливість користуватись сприятливішими умовами для інвес­тицій в інших країнах, по-четверте, вони виступають як важлива ланка у сполученні різних фінансово-промислових груп (ФПГ) та управ­лінні ними, концентруючи в собі величезні пакети акцій корпорацій.

На міжнародному інвестиційному ринку так само, як і на національних ринках, у ролі посередників можуть виступати не лише окремі фінансові інститути, а й їх групи – консорціуми, що формуються, як правило, на час проведення емісій та очолюються найвідомішими у світі комерційними й інвестиційними банками, причому останні беруть участь у міжнародних емісіях не як посередники, що претендують на одержання комісійної винагороди, а як безпосередні гаранти емісій.

Друга велика група посередників на інвестиційному ринку представлена біржовими посередниками (членами біржі), які залежно від виду торгової діяльності поділяються на такі основні категорії:

1) Брокер (біржовий маклер) – різновид інвестиційного інституту, основним напрямом діяльності якого є посередницькі (агентські) послуги з купівлі-продажу цінних паперів або валюти, що здійснюються ним за дорученням та за кошт клієнта (на підставі договору доручення або договору комісії). Брокер зводить продавця з покупцем, одержуючи за посередництво комісійну винагороду (куртаж, брокредж, або брокераж) – певний відсоток від суми проведеної біржової операції. Брокер може надавати своїм клієнтам додаткові послуги, зокрема допомогу у вивченні ринку, рекламуванні товарів, оформленні кредитів. Розрізняють наступні види брокерів:

– брокери-комісіонери (брокери комісійних домів, брокери інвестиційних домів (інвестиційних компаній, банків), агенти) – збирають у брокерських фірм заявки клієнтів, доставляють їх до операційної зали біржі і відповідають за їх виконання;

– біржові брокери (брокери торговельної зали, операційні маклери, «дводоларові брокери») – не обслуговують клієнтів безпосе­редньо, а виконують в біржовій залі доручення інших брокерів-комісіонерів, коли ті не можуть впоратись з потоком доручень клієнтів, і отримують за свою допомогу частину комісійних від кожної угоди, тобто є «брокерами брокерів» (свого часу ціна їх послуг була фіксованою і становила два долари). Іноді біржові брокери і брокери-комісіонери об’єднуються в одну групу і називаються брокерами, що працюють у залі.

2) Біржовий трейдер (дилер, маркет-мейкер, конкурентний торговець) – посередник, який здійснює операції з перепродажу цінних паперів, а також товарів і валют від свого імені та власним коштом, використовуючи незбалансованість на ринку, що приводить до тимчасового заниження або завищення курсу цінних паперів, і, відповідно, отримує прибуток за рахунок різниці в цінах купівлі та продажу, тобто «купуючи дешевше, продаючи дорожче». Біржовим трейдерам правилами біржі заборонено виконувати розпорядження клієнтів.

3) «Спеціаліст» – різновид біржового посередника, який здійснює операції безпосередньо в операційній залі і виконує дві основні функції:

– виконання заявок з обмеженням ціни (в яких зазначається гранична ціна виконання – ціна, не вище/нижче за яку брокер повинний виконати заявку на покупку/продаж цінних паперів ), «стоп-заявок» (в яких зазначається так звана «стоп-ціна» – ціна, що визначає межу, за якої заявка набуває сили) та «стоп-заявок» з обмеженням ціни
(в яких зазначається дві ціни – «стоп-ціна» і гранична ціна виконання), діючи при цьому як брокер. Такі ситуації виникають у тому разі, якщо поточний курс цінного паперу не дозволяє брокеру-комісіонеру невідкладно виконати доручення з обмеженням ціни, яке і передається ним «спеціалісту» із занесенням останнім таких заявок до книги обліку лімітованих доручень до моменту появи слушної нагоди;

– на біржі «спеціаліст» відповідає за певну групу цінних паперів (як правило, це акції однієї компанії), тому на нього біржею також покладена задача підтримання стабільності і ліквідності на ринку тих цінних паперів, за якими він призначений вести операції, для чого «спеціаліст» повинен компенсувати тимчасові дисбаланси між кількістю заявок на покупку і заявок на продаж шляхом покупки або продажу акцій (тільки!) суворо визначеної групи зі свого рахунку, діючи при цьому як дилер.

4) Джоббер – біржовий посередник, який купує і продає цінні папери за власний рахунок і отримує прибуток від курсової різниці, укладаючи операції тільки з брокерами або з іншими джобберами.

5) Брокер дилерів – виступає посередником між маркет-мейкерами (дилерами).

6) Грошовий брокер – біржовий посередник, який має право надавати іншим членам біржі у позику грошові кошти або цінні папери.

7) Курсовий маклер – біржовий маклер, який відає котируванням курсів цінних паперів.

8) Saitori (Японія) – біржовий посередник, який приймає заявки від фірм з місцем на біржі і не має права проводити операції за свій рахунок, тобто не будучи ні дилером, ні «спеціалістом», виконує функції аукціоністів.

9) hoekmannen (Голландія) – посередник між маклерами і бан­ками, який не може виконувати доручення від приватних клієнтів.

Учасниками біржі є також асоційовані члени – особи, які мають допуск до операційної зали біржі без права здійснювати операції (наприклад, директори, керуючі й інші представники фірм-членів фондової біржі).

Завершуючи розгляд діяльності посередників на інвестиційному ринку, зазначимо, що у процесі їх генезису простежується два етапи, а саме (1) акумуляція довіреного в управління капіталу та (2) управління закумульованим капіталом (розміщення його на ринку).

Інституційна структура міжнародного інвестиційного ринку включає також численні міжнародні організації, які створюються шляхом об’єднання фінансових ресурсів країн-учасниць для вирішен­ня визначених завдань у галузі розвитку світової економіки, зокрема, вони виконують функції міждержавного регулювання міжнародних фінансово-інвестиційних і валютно-кредитних відносин, здійснюють дослідження з проблем і виробляють рекомендації та пропозиції щодо політики в цих сферах світового господарства, а саме: Група Світового банку – Міжнародний банк реконструкції та розвитку, (МБРР, 1944р.), Міжнародна асоціація розвитку (МАР, 1960р.), Міжнародна фінансова корпорація (МФК, 1956р.), Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ, 1988р.), Міжнародний центр із регулювання інвестиційних конфліктів (МЦРІК, 1966р.); Міжнародний валютний фонд (МВФ, 1944р.); Європейський інвести­ційний банк (ЄІБ, 1958р.); Банк міжнародних розрахунків (БМР, 1930р.); Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР, 1991р.); регіональні банки розвитку – Міжамериканській банк розвитку (МаБР, 1959р.), Африканський банк розвитку (АфБР, 1963р.), Азіатський банк розвитку (АзБР, 1965р.), Ісламський банк розвитку (ІБР, 1973р.), Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР, 1994р.), Європейський фонд розвитку (ЄФР, 1958р.), Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР, 1975р.); Багатосторонній інвестиційний фонд (БІФ, 1992р.); Міжамериканська інвестиційна корпорація (МІК); Європейський валютний інститут (ЄВІ, 1994р., замінив Європейський фонд валютного співробітництва).

Читайте також:

1. III. Економічна інтерпретація результатів статистичного дослідження банків
2. V. Порядок прийому заяв та документів для участі у конкурсному відборі до НАУ
3. Автоматизація банківської діяльності в Україні
4. Активні операції банків
5. Активні операції комерційних банків
6. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
7. Аналіз динаміки та структури банківських доходів
8. Аналіз діяльності банків України на ринку платіжних карток
9. Аналіз достатності банківського капіталу
10. Аналіз ефективності інвестиційних проектів
11. Аналіз ефективності формування та використання банківських ресурсів
12. Аудит банківських та кредитних операцій

Переглядів: 771