Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Методичні рекомендації до семінарського заняття

Підготовку до висвітлення першого питання варто розпочати з визначення історичних передумов розвитку української культури в ХІХ – на початку ХХ ст. Зокрема слід зазначити, що в цей час українські землі перебували у складі двох держав – Російської (Наддніпрянщина) та Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперій (західноукраїнські землі). Перше питання необхідно розпочати з визначення особливостей розвитку освіти на Наддніпрянщині. Початкову освіту надавали парафіяльні школи, що призначалися для дітей найнижчих станів, та повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників. 1856 р. 1 школа припадала на 9591 жителя України. Вартим уваги є й досвід створення професійних шкіл – землемірного училища в Кременці (1807), школи чистописців у Полтаві (1823), школи бджільництва у с. Пальчики на Чернігівщині (1828), училищі торговельного мореплавства в Херсоні (1834). Існували і приватні навчальні заклади, які готували учнів до вступу до середніх і вищих навчальних закладів. Окремо слід зупинитися на освітній реформі 1864 р. Відтепер початкову освіту надавали початкові народні училища. 1884 р. створюються церковнопарафіяльні школи. На окремий розгляд заслуговує питання про позашкільну освіту для дорослих, представлену недільними школами, вечірніми і повторними класами, народними читаннями і народними бібліотеками. В контексті цього питання можна зупинитися на постаті Христини Алчевської.

Середня освіта була представлена гімназіями. Згідно з освітньою реформою 1869 р., вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної – лише до вищих технічних навчальних закладів. Вартим уваги є й такі обмежувальні заходи царизму допуску до освіти, як «циркуляр про куховарчиних дітей» (1887), зростання плати за навчання, обмеження доступу до гімназій євреїв. Іншими закладами, що надавали середню освіту, були вчительські семінарії (Коростишівська семінарія, 1873), комерційні і музичні училища. Окремо слід зупинитися на явищі середньої освіти для жінок, запровадженої Положенням від 10 травня 1860 р.

Детальніша увага має бути приділена процесу становлення вищої освіти. Зокрема, слід зупинитися на появі перших українських університетів в Наддніпрянщині (Харківський, 1805 р., Київський, 1834 р., Новоросійський, 1865 р.), організації навчально-виховного процесу в них. Також необхідно проаналізувати процес становлення інших вищих навчальних закладів – Історико-філологічного інституту імені князя Безбородька в Ніжині (1875), закладів вищої технічної освіти (Харківський ветеринарний інститут, 1873 р., Харківський технологічний інститут, 1885 р., Київський політехнічний інститут, 1898 р., Катеринославське вище гірниче училище, 1899 р.), духовної освіти (Київська духовна академія, 1819) та вищої освіти для жінок (Київські вищі жіночі курси, 1878–1889, 1906–1917; Одеські і Харківські вищі жіночі курси, що виникли після 1906 р. тощо).

Для порівняння освітніх систем Російської та Австро-Угорської імперій слід охарактеризувати стан шкільної справи в Західній Україні, де на противагу русифікації поширювалися онімечення та ополячення. Початкова освіта в регіоні була представлена народними школами, нижчими реальними і початковими школами; середню освіту надавали гімназії; вищу – Львівський (1661) і Чернівецький університети (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897).

В контексті значної навчально-культурницької діяльності вищих навчальних закладів варто подати внесок учених України у розвиток світової наукової спадщини. Зокрема, вартими уваги є постаті В. Каразіна, М. Остроградського, М. Кибальчича, І. Пулюя, В. Вернадського, І. Мечникова. Додатково можна ознайомитися з життєвим і творчим шляхом офтальмолога В. Караваєва, математика О. Ляпунова, хіміка М. Бекетова, фізіолога І. Сеченова, істориків М. Костомарова, В. Антоновича. М. Грушевського, Д. Багалія, мовознавців О. Потебні, А. Кримського, П. Житецького, етнографа Ф. Вовка, економістів М. Бунге, М. Туган-Барановського, М. Зібера.

У другому питанні слід визначити, що сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи – фольклорно-етнографічний, літературний (культурницький) та політичний. На першому етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, фольклорні пам’ятки. Змістом другого етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням політичних організацій. Національно-культурне відродження в Україні розпочинається наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Саме на цей час припадає активне збирання та публікація історичних джерел та пам’яток історичної думки, видання журналів і альманахів, написання узагальнюючих праць з історії України (С. Лукомський «Зібрання історичне», 1770; В. Рубан «Короткий літопис Малої Росії», 1777; О. Рігельман «Літописне повіствування про Малу Росію», 1785–1786). Вадами вказаних історичних праць були описовість, компілятивність, фрагментарність, аматорський характер. Детальніше слід зупинитися на двох самобутніх пам’ятках, які відіграли значну роль у процесі формування історичної та національної самосвідомості українського народу, – «Історії Русів» анонімного автора та праці Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Русі». Поява праць з історії України стимулювала посилення уваги українського суспільства до побуту і звичаїв народу. Варто згадати появу «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Г. Калиновського, «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819) М. Цертелєва, «Малоросійських пісень» (1827) М. Максимовича. Значний інтерес до української мови представлений в «Грамматике малорусского наречия» (1818) О. Павловського, словника української мови (1823) І. Войцеховича, славістичних розвідках І. Срезневського. В літературному плані національне відродження на Наддніпрянщині репрезентоване діяльністю Харківського гуртка романтиків, байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, прозаїка Г. Квітки-Основ’яненка, поета Т. Шевченка.

В Західній Україні риси національного відродження варто віднайти в діяльності Товариства греко-католицьких священиків (1816), гуртка «Руська трійця», народних будителів, зокрема О. Духновича, на Закарпатті. Можна зупинитися й на здобутках українського національного руху в роки революції 1848–1849 рр. (проведено перший з’їзд діячів української культури і науки; засновано культурно-освітнє товариство «Галицько-Руську матицю» та Народний дім у Львові; видано першу українську газету в Галичині «Зоря Галицька» тощо).

У третьому питанні необхідно зупинитися на творчому доробку таких українських письменників, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, О. Кобилянська та ін. Спираючись на спадщину українських літераторів, варто визначити риси їхньої стильової манери, тематику і проблематику творчості, прослідкувати тенденції розвитку української літератури.

Четверте питання варто розпочати з еволюції розвитку театрального мистецтва. Зокрема, слід зупинитися на явищі кріпацького (театр в с. Качанівка на Чернігівщині), аматорського (студентські театральні гуртки; аматорські театри недільних шкіл), нарешті, професіонального театру. Так, першим постійним театром був Харківський (1798), директором якого працював Г. Квітка-Основ’яненко. 1882 р. в Єлисаветграді М. Кропивницький створив перший український професійний театр, т. зв. «театр корифеїв». Вартими уваги є діяльність українських драматургів і акторів І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, П. Саксаганського, М. Садовського, М. Заньковецької. В Західній Україні перший український професійний театр відкрито при товаристві «Руська бесіда» (1864); загальне визнання здобули Гуцульський (1910–1912) і Буковинський народний театри (1904–1910).

У розвитку музичного мистецтва спостерігаємо цікаві тенденції. Так, на першу половину ХІХ ст. припадає зародження української національної музики (збірки народних пісень «Українські мелодії», 1831 р. М. Маркевича, «Голоси українських пісень», 1834 р. М. Максимовича). Автором першої за змістом української національної опери «Запорожець за Дунаєм» (1862) став С. Гулак-Артемовський. Детальніше слід зупинитися на творчому доробку таких композиторів, як П. Сокальський (опери «Мазепа», «Майська ніч»), М. Калачевський («Українська симфонія»), М. Вербицький (автор музики до гімну «Ще не вмерла Україна»), М. Лисенко (основоположник української класичної музики, автор опер «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Енеїда»), Г. Гладкий (автор музики до «Заповіту» Т. Шевченка), М. Аркас (опера «Катерина»), П. Ніщинський (музика до п’єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Слід згадати відомих оперних співаків – С. Крушельницьку, О. Мишугу, М. Менцинського; кобзаря О. Вересая.

В розвитку архітектури варто прослідкувати головні тенденції на прикладі найвизначніших пам’яток ХІХ – початку ХХ ст. Зокрема, в Києві архітектор А. Меленський спроектував будинок першого міського театру; В. Беретті у класичному стилі спорудив головний корпус університету, корпуси Інституту шляхетних дівчат, П. Альошин є автором Будинку вчителя, Г. Гай – Бессарабського ринку, В. Городецький – відомого Будинку з химерами. В Одесі найвизначнішими пам’ятками є Потьомкінські сходи і Воронцовський палац (архітектор Ф. Боффо), театр опери і балету (тоді міський театр, архітектори Г. Гельмер і Ф. Фельнер). У Львові панує стиль «віденського бароко» – Будинок галицького сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей етнографії та художніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (архітектор В. Садлівський). Серед скульпторів варто згадати імена М. Микешина (пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві), І. Мартоса (автор пам’ятнику Рішельє в Одесі); Л. Позен і П. Забіла є основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі.

Стосовно розвитку живопису студентам необхідно зупинитися на життєвому і творчому шляху таких художників, як В. Тропінін («Портрет українця», «Дівчина з Поділля»), А. Мокрицький (портретний живопис), І. Сошенко («Портрет бабусі»), Т. Шевченко (серія офортів «Живописна Україна»), М. Пимоненко («Святочне ворожіння», «Сінокіс»), С. Васильківський (пейзажний живопис), М. Самокиш (батальний живопис), О. Мурашко (психологічний портрет), І. Рєпін («Українське весілля», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»), І. Труш (портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка) тощо.

Проблемні запитання

· Визначте риси класицизму на прикладі творів української і зарубіжної літератури.

· Поясніть причини появи романтичної течії в художній літературі; визначте її характерні ознаки.

· Що таке сентименталізм? Визначте характерні для цього напряму риси на прикладі творів М. Карамзіна («Бідна Ліза») та Г. Квітки-Основ’яненка («Маруся»).

· Спираючись на знання з історії Росії і України, покажіть, як на практиці було реалізовано тезу міністра народної освіти Російської імперії С. С. Уварова «самодержавство, православ’я, народність».

· Охарактеризуйте особливості національного відродження в підросійській Україні. Поясніть, чому саме Харків у першій половині ХІХ ст. став центром розвитку української культури.

· Поясніть причини популярності поеми І. П. Котляревського «Енеїда».

· Хто такі епігони? В чому полягає їхня діяльність (на прикладі поеми І. П. Котляревського «Енеїда»).

· Знайдіть у поемі І. П. Котляревського «Енеїда» риси травестії і бурлеску.

· Визначте риси романтизму у творчості культурних діячів Західної України («Руська трійця»).

· Проаналізуйте культурницьку діяльність москвофілів, народовців і радикалів на українських землях у складі Австро-Угорської імперії.

· Якими були здобутки української культури в роки Весни народів 1848–1849 рр. в Галичині?

· Що спільного між творами М. Гоголя «Тарас Бульба» і поемою Т. Шевченка «Гайдамаки»?

· Прокоментуйте вислів М. Поповича: «…Хоча той факт, що по-російськи Шевченко писав щоденника, змушує визнати просту річ: в побуті великий український поет був російськомовним українським інтелігентом».

· Який вплив мали наукові відкриття другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на розвиток світової та української культури?

· В чому сутність ідей Фрідріха Ніцше? Яким чином вони вплинули на зміну світогляду людини межі ХІХ–ХХ ст.?

· Які наслідки для розвитку української культури мали Валуєвський циркуляр та Емський указ?

· Визначте значення журналу «Киевская старина» для розвитку культури в Україні.

· Чому Східну Галичину називали українським П’ємонтом?

· Назвіть видатних українських науковців ХІХ ст. Яке місце посідають в цьому переліку І. Мечников, І. Пулюй, М. Остроградський, М. Кибальчич, М. Максимович?

· Яке місце в повсякденному житті відігравав український театр? Назвіть найвідоміших українських драматургів, режисерів і акторів даного періоду.

· Хто такі «передвижники»?

· Про художника І. Ю. Рєпіна казали, що він був «особистість загальноімперська і навіть загальнолюдська». Поясніть чому.

Ключові терміни та поняття:альманах, Валуєвський циркуляр, «Галицько-руська матиця», гравюра, громади, елегія, Емський указ, епігони, «ЗоряГалицька»,імпресіонізм, ланкастерський метод навчання, модернізм, натуралізм, оперета, офорт, «передвижники», постімпресіонізм, посткласицизм, «Просвіти», реалізм, романтизм, «Руська трійця», сентименталізм, «театр корифеїв», хуторянство.

Тема 6. Культура ХХ ст.

Лекція

1. Модернізм як провідний художній метод ХХ ст., основні течії.

2. Історичні умови розвитку української культури в ХХ ст.

3. Постмодернізм. Масова культура.

Семінарське заняття

1. Здобутки та втрати української культури в ХХ ст.:

· особливості розвитку української культури в 1917–1920 рр.;

· становище української культури у 1920–1930-х рр. Політика українізації;

· здобутки і втрати української культури під час Великої Вітчизняної війни;

· суб’єктивістські перекручення в культурному будівництві республіки, гальмування творчих пошуків діячів культури і науки в повоєнні роки. «Жданівщина», «лисенківщина», боротьба з космополітизмом;

· культура і духовне життя українців в часи хрущовської «відлиги». «Шістдесятники»;

· українська культура періоду «застою». Внесок українських дисидентів у розвиток української культури;

· провідні тенденції розвитку української культури періоду «перебудови». Значення політики «гласності»; визначні митці та літератори нового політичного та естетичного мислення, їх художні доробки (1980–90-ті роки);

· творчість художників М. Дерегуса, Т. Яблонської, М. Приймаченко, К. Білокур, В. Зарецького та ін.

2. Проблеми української культури в сучасних умовах. Постмодернізм (Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Роман Віктюк, Андрій Жолдак, Юрій Іллєнко, Кіра Муратова та ін.). Масова культура.

3. Культурні здобутки діячів української еміграції (О. Архипенко, Лео Моль, О. Теліга, О. Ольжич, «празька школа», «Нью-Йоркська група», МУР, І. Багряний тощо).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Творчі завдання	\|	Тематика контрольних робіт

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.