• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 4 страница

Фіхте відкинув незалежне від свідомості існування "речей у собі". У результаті він був змушений ввести у свою філософію дві, по суті, різні самосвідомості, два різних "Я": одне — то­тожне індивідуальній свідомості, друге — не тотожне їй. Це друге Фіхте називав "абсолютним Я", уявляючи його як деяку абсолютну реальність, ніколи повністю недоступну свідомості індивіда, але з якої, шляхом її саморозвитку — саморозкрит­тя, породжується весь Універсум і яка тому і є божественним "абсолютним Я". Це нескінченна діяльність, що стає надбан­ням індивідуальної свідомості тільки в той момент, коли на­штовхується на деякі перепони — "не-Я", долає його межі й знову наштовхується на нові перепони тощо. Ця пульсація ді­яльності та її усвідомлення утворюють природу "Я". Воно, та-

Німецька класична філософія

ким чином, є єдністю протилежностей скінченного і нескін­ченного, людського і божественного, індивідуального і "абсо­лютного Я". Розгортання цієї суперечності становить, згідно з Фіхте, зміст усього світового процесу.

Індивідуальне і "абсолютне Я", на думку Фіхте, то збігають­ся й ототожнюються, то розпадаються і розрізняються: чергу­вання збігів-розбіжностей — ядро діалектики Фіхте. Разом із самосвідомістю "Я" припускається її протилежність — "не-Я". Існування цих протилежностей в одному "Я" можливе, згідно з Фіхте, тільки шляхом обмеження ними одна одної, тобто част­кового взаємознищення. Але це взаємознищення означає, що "Я" і "не-Я" подільні, тому що тільки подільне має частини. Весь діалектичний процес має мету — досягнення такого мо­менту, коли суперечність була б вирішена і протилежності — індивідуальне і "абсолютне Я" — збіглися б. Однак повне до­сягнення цього ідеалу неможливе, тому що діяльність абсо­лютна: вся людська історія є лише нескінченним наближенням до нього. Саме цей пункт вчення Фіхте — недосяжність тотож­ності протилежностей, і став предметом критики його з боку своїх молодших сучасників — Ф. Шеллінга і Г. Гегеля. Ця критика велась ними з позицій об'єктивного ідеалізму, але з різними обґрунтуваннями.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775—1854) з 1790 р. навчався в Тюбінгенському теологічному інституті. Був профе­сором в Єні (1798—1803). З 1806 р. — у Мюнхені: професор Ер-лангенського (1820—1826) і Мюнхенського (з 1827 р.) універ­ситетів. З 1841 р. працював у Берлінському університеті.

У філософії Шеллінга виокремлюють декілька напрямів: натурфілософію (із середини 1790-х років), трансценденталь­ний, або естетичний, ідеалізм (1800—1801), філософію тотож­ності (до 1804 р.), філософію свободи (до 1813 р.), позитивну філософію (до кінця життя).

У перший період діяльності Шеллінг приділив увагу натур­філософії, завдання якої вбачав у розкритті послідовних стадій розвитку природи від нижчих до вищих форм. Проте природу він розумів як вияв несвідомого життя розуму, який, на його думку, нібито проходив ряд етапів: від нижчих, неорганічної природи, до вищих — органічної, і набував завершення у ви-

Тема 6

Німецька класична філософія

никненні свідомості. Шеллінг намагався знайти паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи, з одного боку, і ступенями розвитку людської свідомості, з іншого. При­родне тіло він розумів як продукт взаємодії протилежно спря­мованих сил: позитивних і негативних зарядів електрики, по­люсів магніту тощо. При цьому Шеллінг спирався на нові від­криття у фізиці, хімії та біології, рішуче виступав з критикою механіцизму в природознавстві, прагнув показати, що всю природу в цілому можна пояснити за допомогою принципу до­цільності, який лежить в основі життя. Отже, натурфілософія Шеллінга — спроба відродження неоплатонівської ідеї світо­вої душі, яка пронизує всі космічні стихії і забезпечує єдність і цілісність природного буття, загальний зв'язок природних явищ. Разом з тим Шеллінг розвивав діалектичний погляд на природу. На відміну від неоплатонізму він доводив, що суть природи виявляється через протиборство полярних сил, зраз­ком яких є магніт. Кожне явище природи — результат бороть­би таких сил. Ця боротьба становить структуру всього живого.

Вчення Шеллінга також є спробою подолати кантівські про­тиставлення природи світу свободи. Обидві ці сфери, на його думку, розвиваються з єдиного начала, яким є абсолютна то­тожність об'єкта і суб'єкта. Це означає, що його філософія при­роди і філософія тотожності — об'єктивний ідеалізм, призна­чення якого — показати, як з єдиного первоначала, що не є ні суб'єктом, ні об'єктом, народжується все різноманіття Універ-суму. Згідно з Шеллінгом, це деякий "творчий акт", що будучи непізнаванним для розуму, є предметом особливого виду нера­ціонального осягнення — інтелектуальної інтуїції. Вонає єдністю свідомої і несвідомої діяльності. Оскільки інтуїція та­кого роду притаманна небагатьом обдарованим натурам, то фі­лософія є долею геніїв, розум яких може проникати у сфери, недосяжні для розуму звичайних смертних.

Значне місце у філософській системі Шеллінга займає про­блема свободи, яку він розв'язував на підставі своїх уявлень про людину як істоту, що суміщає протилежні здібності добра і зла. Людина, за Шеллінгом, — не ізольована істота, а учас­ник історичного процесу, в якому добро перемагає зло. У цьо­му процесі історія проходить фази, "світові епохи": від стану,

за якого немає свободи, а свідомість затьмарена злом, до панів­ного добра, царства Бога на землі. Характер історичного про­цесу, на його думку, надособистісний: ступінь свободи, доступ­ний людині, залежить від "світової епохи", до якої належить колений індивід, і від досягнутого суспільством рівня пізнання необхідності. Основу доступної людині свободи Ф. Шеллінг, слідом за І. Кантом, вбачав у особистому началі — "розумо-осяжному характері" індивіда, який передує досвіду і не зале­жить ні від часу, ні від зумовленої часом необхідності.

Філософія Ф. Шеллінга справила великий вплив на євро­пейську думку XIX—XX ст. її ірраціональні ідеї набули роз­витку у філософії життя (А. Бергсон) і в екзистенціалізмі, у тому числі російському (М. Бердяєв). Діалектика натурфілосо­фії Ф. Шеллінга, його вчення про розвиток, багато в чому спри­яли формуванню філософії Г. Гегеля.

6.3. Філософія Г.В.Ф. Гегеля

Розвиток німецької класичної філософії досяг вершини у творчості Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. Він народився 1770 р. у Штутгартів родині високопоставленого чиновника. У 1788—1793 рр. прослухав дворічний філософський і триріч­ний теологічний курси в Тюбінгенському теологічному інсти­туті. У 1797—1800 рр. був домашнім учителем у Франкфурті-на-Майні. 1801 р. переїхав до Єни, де почалася його академічна діяльність як університетського викладача. З 1808 до 1816 р. був директором гімназії в Нюрнберзі. 1818 р. його запросили до Берлінського університету, де він викладав до кінця життя. Помер від холери 14 листопада 1831 р.

Основними філософськими працями Гегеля є: "Феномено­логія духу" (1807), "Наука логіки" (1812—1816), "Енциклопе­дія філософських наук", "Філософія права" (1821), "Лекції з філософії історії" (1837), "Лекції з естетики" (1835—1836), "Лекції з філософії релігії" (1832), "Лекції з історії філософії" (1833—1836).

Велике значення гегелівської філософії полягає в тому, що в ній в систематичній формі викладені діалектичне світорозу-

Тема 6

міння і діалектичний метод дослідження. Однак вона внутріш­ньо суперечлива. Діалектичному методу, який має революцій­не наукове значення, протистоїть у ній консервативна систе­ма, що стало наслідком відображення у світогляді філософа всесвітньо-історичних революційних подій і одночасно еконо­мічної та політичної відсталості Німеччини його епохи.

Г. Гегель відкинув учення І. Канта про апріорні форми мис­лення. Він влучно зауважив, що бажання пізнати до того, як пізнаємо, таке ж безглузде, як "мудре" висловлювання того схоласта, який хотів навчитися плавати раніше, ніж кинутися у воду. Природа, за Гегелем, існує незалежно від людини, а людське знання має об'єктивний зміст. Явища речей такі ж об'єктивні, як і їхні сутності.

Сутність являється, явище суттєве. Пізнання явища є одночасно пізнанням сутності. Непізнаванних "речей у собі" не існує. Проте за основу всіх явищ природи і суспільства Ге­гель приймав якийсь абсолют, духовне начало, яке позначав різними термінами: "світовий розум", "світовий дух", "абсо­лютна ідея". Вони існують до реального світу, природи і су­спільства. Філософія Гегеля, отже, є об'єктивним ідеалізмом.

У своїй філософії Г. Гегель виходить із принципу тотожнос­ті буття і мислення, дійсності й розуму. Услід за Ф. Шеллінгом він вважав, що ні матерія, ні свідомість людини не можуть роз­глядатись як першооснови світу. Свідомість неможливо логіч­но вивести з матерії, а матерія не виводиться зі свідомості. Вод­ночас Г. Гегель відкинув твердження Ф. Шеллінга про абсо­лютну тотожність суб'єктивного й об'єктивного. Тотожності не бувають без відмінностей. Тотожність і відмінність — діа­лектичні. Тільки таке розуміння тотожності суб'єктивного й об'єктивного можна прийняти за первоначало і за субстанцію світу. Але вона, за Гегелем, існує лише в мисленні. Мислення в нього — це і суб'єктивна діяльність, і об'єктивна першооснова або абсолютна ідея.

Абсолютна ідея розвивається. Вона не тільки передумова всього, що існуює, а і його результат, вищий ступінь розвитку. Свідомість людини відкриває в предметах власну сутність і так підіймається до самосвідомості, яка співвідноситься не із зов­нішніми предметами, а з іншими самосвідомостями. У резуль-

Німецька класична філософія

таті виникають різноманітні соціальні відносини (наприклад, відносини пана і раба) — форми збагачення самосвідомості на шляху до абсолютної істини і розумного суспільного ладу, в якому буде реалізовано багатство змісту абсолютної ідеї.

Філософська система Гегеля включає логіку, філософію природи і філософію духу, з якою безпосередньо пов'язані фі­лософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.

Логіці у своїй філософії Гегель відводив центральне місце, присвятивши її дослідженню головну філософську працю "Наука логіки". У ній він відмовився від формальної логіки, що панувала раніше. Головний його здобуток полягає в розро­бленні діалектичної логіки. Про це свідчить аналіз Гегелем ба­гатьох понять, історично вироблених у ході пізнавального про­цесу: буття, ніщо, становлення, якості, кількості, міри, сут­ності, тотожності, відмінності, суперечності, необхідності й випадковості, можливості й дійсності тощо. У цій праці Гегель оголосив логіку вченням про сутність речей і поставив перед нею завдання досліджувати загальні закономірності розвитку

пізнання.

Поняття, за Гегелем, взаємозалежні й перебувають у стані розвитку від абстрактного до конкретного, від однобічного, бідного за змістом, поняття до всебічного і змістовного. Внут­рішнім джерелом такого розвитку є суперечність, яка рухає світом. Суперечність — не аномалія, не дефект речі, а взаємо­зв'язок, взаємозумовленість протилежних сторін визначень, принцип кожного саморуху. Розвиток, на думку Гегеля, необ­хідно приводить до заперечення вихідних форм. Заперечення, яке внутрішньо властиве явищам, — закономірний ступінь процесу розвитку.

Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Тіль­ки останнє ємоментом розвитку, виникнення нового зі збере­женням життєздатних елементів старого. Таке конкретне за­перечення він називав "зняттям".

За першим запереченням, стверджував філософ, йде друге. Відбувається заперечення заперечення. Воно "знімає" старе за­перечення і відновлює на новій основі й у новій формі те, що

Тема 6

Німецька класична філософія

заперечувалось раніше. Проте це не повторення старого і не по­вернення до вихідного пункту, а новий, вищий ступінь роз­витку. На жаль, цей діалектичний за природою процес Гегель вклав у шаблон "тріади": "теза — антитеза — синтез", під який намагався "підігнати" всі процеси розвитку.

Будь-яке поняття, за Гегелем, є не тільки чимось загальним, а й одиничним й особливим. У понятті загальне, одиничне, осо­бливе так само нероздільні, як нероздільні тотожність і відмін­ність. Абстрактної істини немає. Істина завжди конкретна. Всі ці та інші відкриття Гегеля мають величезне значення. Проте не треба забувати, що всі вони стосуються лише творчості абсо­лютної ідеї.

Гегель поставив питання про співвідношення теоретичного знання і практичної діяльності, зв'язок теорії і практики. Він дійшов висновку, що перетворення дійсності й пізнання її утворюють єдиний процес. Але знову-таки практика в Гегеля — це не застосування матеріальних засобів для зміни і пізнан­ня дійсності, а діяльність мислення, абсолютної ідеї, що тво­рить світ, пізнаючи себе.

Таким чином, логіка в Гегеля є наукою про ідею в собі й для себе. Наукою про ідею в її небутті є філософія природи. Абсо­лютна ідея, пізнавши власний зміст, вирішує відпустити себе як природу. У Гегеля немає відповіді на запитання про існу­вання абсолютної ідеї до природи, так би мовити, у "чистому вигляді". Вона в нього поза часом, як і природа. Проте Гегель в основному солідарний з християнським догматом про створен­ня світу, але в оновленому вигляді: світ створений, твориться тепер, буде вічно створюватися.

Головними формами відчуженого, природного буття абсо­лютної ідеї в Гегеля є механіка, фізика, органіка. Механіка вивчає простір, час, матерію, рух, всесвітнє тяжіння. Матерія і рух нерозривно пов'язані. Немає матерії без руху і руху без матерії. Але матерія — лише зовнішній вияв абсолютної ідеї, рух — тільки переміщення в просторі, кругообіг, повторення того, що було раніше. Фізика — вчення про небесні тіла, світ­ло, теплоту тощо. Органіка включає геологію, ботаніку, зооло­гію. Матерія, за характеристикою Гегеля, інертна, млява, не

здатна до розвитку. Тому філософія природи в цілому — най-слабша частина його системи.

Розгляд абсолютної ідеї на завершальному етапі її розвит­ку, коли вона залишає природу і повертається до самої себе, становить зміст духу. Це третя частина філософської системи Гегеля — ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, в якому історія людства зводиться до іс­торії його духовного розвитку, пізнання і самопізнання.

Філософія духу складається з учень про суб'єктивний дух — антропології, феноменології, психології; про об'єктивний дух — права, моральності, держави; про абсолютний дух — мистецтва, релігії, філософії.

Отже, гегелівський діалектичний метод — прогресивна складова розглянутої філософії. її система, тобто вчення про природу, людину, суспільство як форми існування абсолютної ідеї, консервативна. Матеріалістичні тенденції в розвитку фі­лософської думки Гегель або ігнорував, або фальсифікував. Завершив він свою систему тим, що оголосив її кінцевим пун­ктом розвитку філософії взагалі. Ним самим проголошений принцип розвитку розбився об його догматичну систему.

6.4. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

Матеріалізм і атеїзм німецької класичної філософії пред­ставлені, головним чином, творчістю Людвіга Фейєрбаха (1804—1872). Він був сином відомого юриста. Після закінчен­ня гімназії вчився на теологічному факультеті Гейдельберзь­кого університету, проте незабаром розчарувався в богослов'ї і через рік переїхав до Берліна, де в університеті слухав лекції Г. Гегеля. Після закінчення Берлінського університету захис­тив у 1828 р. в Ерлангенському університеті дисертацію "Про єдиний, загальний і нескінченний розум". Дисертація у ціло­му була витримана в дусі гегелівського ідеалізму, але Л. Фе-йєрбах у ній розійшовся з Г. Гегелем у ставленні до релігії вза­галі й християнської зокрема. Він обстоював у дисертації ідею несумісності релігії та істини.

Тема 6

В Ерлангєнському університеті приват-доцент Фейєрбах читав курси "Гегелівської філософії" та "Історії нової філосо­фії". 1830 р. він анонімно опублікував "Думки про смерть і без­смертя", в яких відкинув ідею безсмертя душі. Авторство було встановлено, книгу конфісковано, а Фейєрбаха позбавлено права викладання. 1836 р. він одружився і впродовж 25 років майже безвиїзно жив у селі Брукберг, де його дружина була співвласницею невеличкої порцелянової фабрики. 1869 р. фабрика збанкрутувала. Останні роки життя філософ провів у жахливій злиденності.

Остаточний розрив Фейєрбаха з ідеалізмом припадає на 1839 р., коли була опублікована його праця "До критики філо­софії Гегеля". У ній він матеріалістично вирішував основне пи­тання філософії, а природу, буття, матерію розглядав як реаль­ність, що з необхідністю породжує мислячий розум. 1841 р. вийшла головна праця Фейєрбаха — "Сутність християнства". У наступні роки були опубліковані такі його твори, як "Попе­редні тези до реформи філософії" (1842), "Основні положення філософії майбутнього" (1843) та ін.

Фейєрбах вітав революцію 1848 р. Він був депутатом франк­фуртських Національних зборів (1848 р.). В останні роки жит­тя виявляв інтерес до соціальних і економічних проблем, ви­вчав "Капітал" К. Маркса, а 1870 р. вступив до Соціал-де-мократичної партії Німеччини.

Найперше завдання філософії Фейєрбах вбачав у критиці релігії, викритті тих ілюзій, що становлять сутність релігійної свідомості. Він розглядав філософію і релігію як світорозумін­ня, що взаємно виключають одне одного: в основі релігії — віра в догмати, а філософії — знання істинної природи речей. Жи­вучість релігії Фейєрбах пояснював не тільки обманом і неу­цтвом людей, а й умовами їхнього життя. Першоджерело релі­гійних ілюзій він вбачав у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля шукає вихід у фантазії, яка породжує надії і розраду, — так виникають образи богів як джерел здійснення людських сподівань. "Людина вірить у богів не тільки тому, що в неї є фантазія і почуття, а й тому, що в неї є прагнення бути щасли­вою. Вона вірить у блаженну істоту не тільки тому, що вона має

Німецька класична філософія

уявлення про блаженство, а й тому, що вона сама хоче бути блаженною; вона вірить у досконалу істоту тому, що вона сама хоче бути досконалою; вона вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає померти"¹.

Отже, релігія, вважав Фейєрбах, виникла з відчуженості людської сутності внаслідок приписування Богові тих атрибу­тів, які насправді належать самій людині. Бог є те, чим людина насправді хоче бути. "Нескінченна, або божественна, сутність є духовною сутністю людини, яка, однак, відособлюється від людини і уявляється як самостійна істота"². Очевидною є ілю­зія, яка важко викорінюється: дійсний творець Бога — людина — розглядається як творіння Бога, ставиться в залежність від нього і, таким чином, втрачає свободу і самостійність.

Релігія, за висновком Фейєрбаха, паралізує прагнення лю­дини до кращого життя в реальному світі й до перетворення цього світу, замінює його покірне і терпляче очікування при­йдешньої надприродної віддачі. Звільнення від релігійних по­милок Фейєрбах вбачав у розумінні людини не як творіння Бога, а як найдосконалішої частини природи. Природа, дово­див він, існує незалежно від будь-якої філософії. Вона є тією основою, на якій виросли люди. Поза природою і людиною не­має нічого, а вищі істоти — це лише фантастичні відображен­ня нашої власної сутності.

Так критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філо­софського ідеалізму, насамперед німецького класичного ідеа­лізму. Основну ваду ідеалізму він вбачав у ототожненні буття і мислення. "...Уявне буття не є дійсним буттям. Образ цього буття поза мисленням, субстрат реальності"³.

Ідеалістична філософія, за Фейєрбахом, є спекулятивною. Філософ, який розмірковує про абсолютний розум, що нібито утворює приховану основу всього сущого, по суті, лише витон­чено викладає релігійні уявлення про Бога і створення ним сві­ту. Проте Фейєрбах не ставив знака рівності між ідеалістич-

¹ Фейєрбах Л. Избранньїе философские произведєния : в 2 т. /
Л. Фейєрбах. — М., 1966. — Т. 2. — С. 713.

² Там же. — С. 320.
³Тамже. — С. 175—176.

Тема 6

ною філософією і релігією. Він вказував на те, що раціоналіс­тичне тлумачення релігії ідеалізмом веде до суперечності з релігійними догмами, які, за своєю суттю, непримиренні з на­укою, розумом, логікою. Теїзм розуміє Бога як чуттєву істоту, особистість, що перебуває поза світом, а ідеалістична філосо­фія перетворює Бога на безособовий дух, який розглядається як внутрішня сутність самої дійсності. Отже, спекулятивна фі­лософія розчищає дорогу пантеїзму, тобто ототожненню Бога з природою. У цьому розумінні філософія Г. Гегеля є ідеалістич­ним пантеїзмом, а філософія Б. Спінози — пантеїстичним ма­теріалізмом.

У центрі вчення Фейєрбаха — людина як "...єдиний, універ­сальний і вищий предмет філософії..."¹. Він відкинув ідеаліс­тичне трактування, за яким людина розглядалася насамперед як духовна істота. На думку Фейєрбаха, людина стала психо­фізичною єдністю, єдністю душі і тіла. Тіло в його цілісності утворює сутність людського "Я". Духовне начало в людині не можна відокремити від тіла, дух і тіло — дві грані тієї реаль­ності, що називається організмом.

Отже, сутність людини Л. Фейербах трактував біологічно. Індивід, стверджував він, — не історично-духовне утворення, як у Г. Гегеля, а ланка в розвитку людського роду. Такий під­хід до вивчення людини у філософії називається антрополо­гічним (грец. — людина і слово, поняття, вчення). Його при­хильники вбачають у понятті "людина" основну світоглядну категорію і стверджують, що тільки на її основі можна розро­бити систему уявлень про світ.

Л. Фейербах ввів антропологізм у філософію, обґрунтував його як теоретичний і методологічний принцип. Він став у його вченні основою критики релігії і німецького класичного ідеа­лізму, а також свідченням обмеженості філософської позиції останнього. Фейербах критикував ідеалізм в основному з по­зицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого він разом із гегелівським ідеалізмом відкинув і гегелівську діалектику. Правда, у вченні Л. Фейєрбаха є елементи діалектики. Зокре-

Німецька класична філософія

ма, він визнавав об'єктивний характер заперечення, говорив про боротьбу між новим і старим, про заперечення в тому розу­мінні, як розглядав цей процес Г. Гегель. Проте це були лише окремі зауваження, оскільки проблема розвитку і загального зв'язку явищ, по суті, не привернула його уваги. Ще більш да­лекий Л. Фейербах від розуміння діалектики як логіки і дійсно наукового методу пізнання і дослідження. В уявленні Фейєр­баха діалектика — лише відомий ще з часів античності засіб ведення філософської дискусії, шлях пошуку суперечностей у судженнях співрозмовника. "Справжня діалектика не є моно­логом одинокого мислителя із самим собою, це — діалог між Я

ІТИ"¹.

Отже, Фейербах розкрив таємницю ідеалізму — релігію, але не зміг протиставити діалектичному ідеалізму нову форму ма­теріалістичного світорозуміння — діалектичний матеріалізм.

Однобічність, метафізичність антропологізму Фейєрбаха найбільш; випукло розкривається в його вченні про людину. Реальне життя людей, сутність людини він розумів абстрак­тно, поза зв'язком з певними історичними суспільними відно­синами. Насправді, людина є не тільки природною, а й істо­ричною та соціальною істотою. її сутність є не абстрактом, притаманним окремому індивіду, а сукупністю всіх суспіль­них відносин. Як соціальна істота людина — суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. Специфіка сутності кожного індивіда ви­значається особливостями впливу на нього суспільних відно­син. Отже, людська сутність однозначно соціальна, вона по­стійно формується, розвивається, удосконалюється.

Неісторичне розуміння людини перешкоджало Фейєрбаху до кінця зрозуміти й історично-минущий характер релігії. Він часто говорив, що релігійно-фантастичні погляди на світ неми­нуче зникнуть, людина відкине містичне уявлення про свою сутність, досягне на землі того, що релігія обіцяє їй у потойбіч­ному світі. Водночас він вважав, що релігія відображає і щось споконвіку властиве людині, хоч і в перекрученій формі, а тому релігійне почуття непереборне. Таким "вічно властивим люди-

¹ Фейербах Л. Избранньїе философские произведения : в 2 т. / Л. Фейербах. — М., 1966. — Т. 1. — С. 202.

¹ Фейербах Л. Избранньїе философские произведения : в 2 т. / Л. Фейербах. — М., 1966. — Т. 1. — С. 203.

Тема 6

ні" у Фейєрбаха є любов до людей. Любов до Бога — перекруче­на форма людської любові. Звідси любов — щира релігія, релі­гія без Бога.

Таке широке тлумачення релігії — найслабіпа ланка фейєр­бахівського антропологізму. Воно веде до своєрідного виправ­дання релігійного почуття, переоцінки історичної ролі релігії, яка в працях Фейєрбаха нерідко трактується ледве не як го­ловна форма духовного життя людей. Атеїст Фейєрбах, таким чином, проголосив себе реформатором релігії. Він не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується зведенням релі­гійних уявлень до їхнього земного змісту. Головне в ній — ана­ліз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.

У теорії пізнання Фейєрбах виступив як сенсуаліст. Він вва­жав, що відчуття — єдине джерело людського пізнання, що тільки дане людині через органи чуття має справжню реаль­ність. Він відкинув можливість абстрактного пізнання за допо­могою розуму, вважаючи останнє надбанням ідеалістичної спекуляції.

У теорії пізнання фейєрбахівський антропологізм виявився у новій інтерпретації поняття "об'єкт". Воно, на його думку, спочатку формується в досвіді людського спілкування, тому перший об'єкт для будь-якої людини — це інша людина, "ТИ". Любов до неї — шлях до визнання її об'єктивного існування, а завдяки цьому — до визнання реальності зовнішніх речей.

Антропологічний підхід характерний також для соціологіч­них і етичних поглядів Фейєрбаха. Це — найменш розроблена частина його вчення. Він не зміг зрозуміти і з матеріалістич­них позицій обґрунтувати соціальне життя, суспільну свідо­мість, моральність. Рушійними силами історії, доводив він, є людські почуття і пристрасті, тобто дещо реальне, але не мате­ріальне. Така позиція — натуралістична, оскільки її вихідним пунктом є антропологічна характеристика людської чуттєвос­ті як головної і визначальної сили поведінки коленого індивіда та суспільства в цілому.

Згідно з концепцією Фейєрбаха, людина діє за велінням чуттєвості. Форми чуттєвості різноманітні: любов до життя, прагнення щастя, егоїзм, інтерес, потреби, втіха та ін. Відпо-

Німецька класична філософія

відно до своїх почуттів, людина чинить за необхідності й віль­но. Коли людина діє вільно? Лише тоді, коли діє за необхіднос­ті. Для Фейєрбаха свобода — це також єдність людини з умова­ми, в яких виявляється її сутність. Птах вільний у повітрі, риба — у воді, людина вільна там і тоді, де і коли умови життя дають їй можливість задовольняти своє природне прагнення щастя, реалізувати свої здібності. Така абстрактна, натураліс­тична концепція свободи аналогічна позиції просвітителів XVIII ст., їх вимогам привести умови людського життя у відпо­відність до людської природи, зробити ці умови людяними. На­приклад, якщо всі люди від природи рівні, то станові та інші привілеї суперечать людській природі і повинні бути відкину­ті. Але як? У Фейєрбаха "чудотворцем" знову-таки є любов. Любов — сутність і мета людського життя, вирішальна сила, у тому числі морального прогресу.

Суперечності життя, їх матеріальні, соціальні та духовні підстави не були помічені Фейєрбахом. Замість вивчення ре­альних, живих людей у їхній історичній дії він створив культ абстрактної людини — ядро нової релігії. Необхідним був пере­хід до науки про людину і суспільство. Це завдання вирішив діалектичний матеріалізм.

Філософією Фейєрбаха завершується німецька класична філософія, історичне значення якої полягає в розробленні діа­лектичного світорозуміння і методу. Вона стала теоретичною основою створення і розвитку якісно нового напряму у філосо­фії — діалектичного матеріалізму.

Контрольні запитання і завдання

1. Чому філософська думка в Німеччині другої половини XVIII — першої половини XIX ст. вважається класичною?

2. В яких філософських напрямах працювали І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейєрбах?

3. Що таке гносеологія? Який внесок у розвиток гносеоло­гії зробив І. Кант?

4. Чому філософію І. Канта називають агностицизмом?

Тема 6

5. Що таке діалектика? Який внесок у розвиток діалекти­ки зробив Г. Гегель?

6. Розкрийте зміст діалектичної логіки Г. Гегеля.

7. Що означає формула Г. Гегеля "Сутність являється, явище суттєве"?

8. У чому полягає консерватизм філософської системи Г. Гегеля?

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Вивчення нового матеріалу
3. II. Вивчення нового матеріалу
4. II. Вивчення нового матеріалу
5. II. Вивчення нового матеріалу.
6. II. Вивчення нового матеріалу.
7. II. Вивчення нового матеріалу.
8. II. Вивчення нового матеріалу.
9. II. Вивчення нового матеріалу.
10. II. Вивчення нового матеріалу.
11. II. Вивчення нового матеріалу.
12. II. Вивчення нового матеріалу.

Переглядів: 360