• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 3 страница

6.1. Критична філософія І. Канта

Класична німецька філософія бере свій початок від Імману-їяа Канта. Він народився 22 квітня 1724 р. у сім'ї ремісника (лимаря) у м. Кенігсберзі (нині м. Калінінград). У родині май­бутнього філософа панував дух релігійного благочестя і суворої вимогливості щодо питань моральності. "Мої батьки, — писав на схилі років І. Кант, — вихідці з ремісників, будучи людьми зразкової чесності, моральної благопристойності й порядності, не залишивши багатства (як і боргів), дали мені виховання, ко­тре, якщо дивитися на нього з морального боку, не могло бути кращим, і за яке я, при кожному спогаді про них, відчуваю найглибшу подяку"¹.

Кант закінчив теологічний факультет Кенігсберзького уні­верситету, в якому 1755 р. почалася його викладацька діяль­ність. 1770 р. він одержав звання і посаду професора, яку обі­ймав упродовж 34 років. 1786 р. він був обраний ректором уні­верситету, а через два роки переобраний на новий термін.

Кант ніколи не був одружений, не виїжджав за межі рідного міста, спілкувався лише з невеликим колом людей, переважно своїми учнями і колегами, ніколи не змінював своїх, ще зі сту­дентських років набутих, звичок. Він любив говорити, що жит­тя надане людині для того, в основному, щоб працювати. І коли 1797 р. він змушений був за станом здоров'я відмовитися від

¹ Фишер К. История новой философии / К. Фишер. — СПб., 1910. — Т. З.—С. 45—46.

Тема 6

Німецька класична філософія

читання лекцій в університеті, а потім, за декілька років, при­пинити наукові заняття, почав тяжитися життям. 12 лютого 1804 р. Кант помер, як сповіщав один із його біографів, з по­чуттям полегшення і майже із задоволенням.

Кант був різнобічним вченим. Йому належать гіпотези що­до виникнення небесних тіл і Сонячної системи з обертових ту­манних мас, про припливи і відпливи як причини уповільнен­ня добового обертання Землі. У біології він висунув ідею кла­сифікації тваринного світу, в антропології — ідею природної історії людських рас. Його класифікація тварин і сьогодні ши­роко використовується в біології та інших науках, пов'язаних із практикою сільськогосподарського виробництва.

Кант здійснив у філософії свого роду переворот, суть якого полягає у зведенні гносеології до рангу основного і першого елемента теоретичної філософії. Він розглядав пізнання як ді­яльність, яка відбувається за власними законами, і вперше зробив висновок, що не характер і структура субстанції, яка пізнається, а специфіка суб'єкта, який пізнає, є головним чин­ником, що визначає спосіб пізнання і конструює предмет знання.

У розвитку філософських поглядів Канта виокремлюють два періоди: ранній, або "докритичний" (до 1770 р.), і наступ­ний, "критичний", після створення ним філософської систе­ми, яка одержала назву "критичної філософії", "критицизму", а також "трансцендентального ідеалізму". Цю систему Кант виклав насамперед у творах "Критика чистого розуму" (1781, вчення про пізнання), "Критика практичного розуму" (1788, етика), "Критика здатності судження" (1790, естетика і вчення про доцільність у природі).

Кант називав свою філософію критичною за її методом ана­лізу пізнавальних спроможностей, їхньої природи і можливос­тей. Щодо терміна "трансцендентальний", то він виник у схо­ластичній філософії і позначав об'єкти буття, що виходять за сферу обмеженого існування скінченного емпіричного світу: єдине, істина, благо, випадкове і необхідне, дійсне і можливе тощо. Кант надав цьому терміну гносеологічного значення. У його філософії трансцендентальним є все те, що має стосунок до апріорних (доступних, за формулюванням Канта) умов мож­ливого досвіду, формальних передумов пізнання, які органі-

зують науковий досвід. У нього це — надіндивідуальне в люди­ні, що зумовлює об'єктивність знання. Тому предмет теоретич­ної філософії в Канта не вивчення самих по собі речей, приро­ди, світу, людини, а дослідження пізнавальної діяльності, установлення законів людського розуму і його меле. Отже, Кант на місце онтології у філософії поставив гносеологію.

Молодий Кант — прибічник природничо-наукового матері­алізму, який він намагався поєднати з ідеями ідеалістичної фі­лософії Г. Лейбніца та його послідовника і систематизатора X. Вольфа. "Дайте мені матерію, і я побудую з неї світ, тобто дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї має виникнути

світ"¹.

Матеріалізм тієї історичної епохи мав механістичний ха­рактер. Кант добре розумів історичну прогресивність механіс­тичного матеріалізму для пояснення природних явищ. Водно­час він розумів, що принципи механіки недостатні для осяг­нення процесів виникнення і функціонування живої природи. Кант не знайшов наукових засад для критики механіцизму, механістичну форму тодішньої матеріалістичної філософії прийняв не як історично минущу, а як сутність матеріалістич­ного пояснення явищ природи і дійшов переконання, що ви­никнення життя, свідомості, мислення не можна пояснити лише рухом матерії.

Подібні дуалістичні тенденції характерні для ранніх робіт Канта. У них він намагався примирити матеріалізм з ідеаліз­мом, перебороти механістичну обмеженість матеріалістичної філософії XVII—XVIII ст., з одного боку, і раціоналістичну ме­тафізику, з її претензією на наддосвідне (надприродне) знання, з іншого. Ці тенденції переважали в його "критичній філо­софії".

Історичні заслуги філософів (як і вчених взагалі) оцінюють не за тим, чого вони не дали, а за тим, що вони дали порівняно зі своїми попередниками. Видатними попередниками німець­кої класичної філософії були раціоналісти XVII ст. Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, які проголосили "природне світло ро­зуму", властиве кожній людині незалежно від її інтелекту -

¹Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 1. — С. 126.

Тема 6

альної обдарованості та освіти, верховним суддею у всіх люд­ських справах, насамперед у пізнавальній діяльності. Вони рішуче виступали проти схоластики з її догматичним мислен­ням, яке нехтує необхідністю аналізу, перевірки, обґрунтуван­ня тверджень, допущень, передумов.

Як і раціоналісти, Кант вважав першорядим завданням фі­лософії критику догматизму: "Наше століття є справжнім сто­літтям критики, якій повинно підпорядковуватися все. Релі­гія, на основі своєї святості, і законодавство, на основі своєї величі, намагаються поставити себе поза цією критикою. Про­те у такому випадку вони справедливо викликають підозру і втрачають право на щиру повагу, яка чиниться розумом тільки тому, що моясе устояти перед його вільним і відкритим випробуванням"¹.

У вимозі послідовного критичного аналізу всіх чинників свідомості та знання, Кант пішов далі раціоналістів, оскільки обґрунтував необхідність піддавати критичному випробуван­ню і дослідженню також сам розум.

Раціоналісти сформулювали поняття "чистого розуму", тоб­то незалежного від чуттєвості мислення, якому вони припису­вали спроможність переборювати неминучу обмеженість да­них досвіду. Кант прийняв це поняття, але рішуче відкинув твердження про здатність чистого розуму розширювати сферу людського знання замеяа досвіду. (Досвід — чуттєво-емпіричне пізнання дійсності, що ґрунтується на практиці.) У зв'язку з цим він переглянув вчення про причини помилок. Розум, вва-жали раціоналісти, ніколи не помиляється. Причиною поми­лок можуть бути або воля, або чуттєві сприймання. Кант дово­див, що чуттєві сприймання не обманюють нас, тому що не є судженнями. Помилки властиві лише мисленню, але не тому, що воно виходить із чуттєвого сприймання, досвіду, а тому, що воно намагається робити висновки незалежно від досвіду.

Кант, отже, піддав критиці (і певною мірою подолав) обме­женість як раціоналізму, так і емпіризму його епохи. На про­тивагу раціоналістам він доводив, що будь-яке знання має пе­редумовою чуттєві споглядання, тому поняття, позбавлені ем-

¹ Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 3. — С. 75, прим.

Німецька класична філософія

ліричного змісту, нічого не додають до наявного знання, що раціоналістичне вчення про інтелектуальну інтуїцію, відпо­відно до якого вихідні положення науки і філософії — не логіч­ні висновки, не емпірично констатовані факти, а самоочевидні істини, — неспроможне, оскільки в його основі — відрив мис­лення від емпіричних даних, спроби робити висновки, не спи­раючись на ці дані. Водночас Кант виявив і обмеженість філо­софського емпіризму, за яким загальні й необхідні теоретичні судя^ення неможливі без чуттєвого спостереясення окремих

фактів.

Кант слідом за раціоналістами розмежував розум і розсу­док. Він доводив, що в людини є три пізнавальних здатності: чуттєвість — здатність до відчуттів, розсудок — здатність до синтезу чуттєвих споглядань і утворення на їх підставі понять і суджень, розум — здатність до умовиводів, доведених до ідей. На відміну від розсудку, розум, на його думку, спрямований за межі будь-якого можливого досвіду, сфера розсудку — наука, сфера розуму — філософія. Якісна своєрідність людини в тому і полягає, що вона здатна мислити філософськи, підносячись над неминучою обмеженістю досвіду.

Центральним у філософських системах XVII ст. було понят­тя апріорного, тобто наддосвідного, знання. Лейбніц, напри­клад, стверджував, що крім істин факту існують також істини розуму, здобуті без допомоги досвіду, без звернення до чуттє­вих даних. Критерієм апріорності вваясалися загальність і не­обхідність істин. Такими уявлялись істини математики, логі­ки, філософії.

Справді, проблема апріорного, тобто загальних і необхідних істин, не є псевдопроблемою. Математика, наприклад, віднос­но незалежна від досвідних даних. Положення, що доводяться одними теоремами, стають далі основою для доведення нових положень в інших теоремах. Водночас ця незалежність завжди обмежена опосередкуванням математичної теорії реальною практикою. У XVII ст. таке опосередкування було невідоме, положення логіки і математики вважались абсолютно неза­лежними від досвіду, який уявлявся лише сукупністю чуттє­вих сприймань окремих індивідів. Ні логіка, ні математика того часу не давали основ для розуміння того, що загальність і

Тема 6

необхідність їхніх положень аж ніяк не абсолютні, що вони об­межені рівнем досягнутого знання і теоретичними припущен­нями. Такі основи сформувалися пізніше завдяки створенню неевклідової геометрії, теорії відносності, квантової фізики і розвитку математичної логіки. Тому Кант не відкинув раціо­налістичну концепцію апріорного, а переробив її. Якщо раціо­налісти припускали існування іншого, крім базованого на до­свіді, апріорного шляху пізнання, надавали йому першорядно­го значення, то Кант був переконаний, що ідеї, поняття, які не синтезують чуттєвих даних, не мають об'єктивного змісту і мо­жуть виконувати лише інструментальну функцію, тобто бути формальним засобом пізнання або морального самовизначен­ня. Зміст знання виникає лиіпе з чуттєвих даних. Отже, апрі­орне в Канта є тільки формою знання, за допомогою якої чут­тєві сприймання пов'язуються воєдино в певні образи. Такі, зокрема, у нього категорії єдності, множинності, реальності, причинності, взаємодії, можливості, необхідності. Усе, що мислиться апріорно, не існує незалежно від пізнання, апріорні форми мають не наддосвідний, а додосвідний характер, тобто передують досвіду як його передумови, завдяки яким можли­вість досвіду і знання взагалі перетворюється на дійсність.

Таким чином, за Кантом, апріорні форми знання необхідні не для занурення у світ уявних сутностей, а для формування з розрізнених чуттєвих даних систематично організованого до­свіду. Звідси категорії в нього — необхідні передумови емпі­ричного знання, якими оперує розсудок. Категорії не розви­ваються, між ними немає переходів, але вони пов'язані в су­дженні.

Кант помилявся щодо проблеми категорій. Проте він упер­ше дослідив зв'язок категоріального апарату мислення зі зміс­том досвідного знання і довів, що положення теоретичного природознавства, які мають всезагальне і необхідне значення, є не суто апріорними, а апріорними й емпіричними одночасно: апріорними — за формою, емпіричними — за змістом.

Сформульований Кантом принцип єдності апріорного і ем­піричного дав йому можливість спростувати ще одну раціона­лістичну догму щодо аналітичного характеру апріорних поло­жень, суджень і умовиводів. В аналітичному судженні преди-

Німецька класична філософія

кат (присудок) не дає нового знання порівняно з тим, що вже мислиться в суб'єкті (підметі). Не заперечуючи існування ана­літичних суджень, Кант вважав своїм найбільш видатним до­сягненням відкриття апріорних синтетичних суджень, у яких предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. До Канта синтетичними вважались тільки емпіричні су­дження. Така постановка питання вкрай обмежувала можли­вості й перспективи теоретичного природознавства, що заро­джувалось. Кант покінчив з метафізичним протиставленням аналітичних і синтетичних суджень. Видатне значення цієї но­вої постановки питання для розвитку теоретичного природо­знавства безсумнівне.

До кінця життя Кант не зміг відмовитися від механістичної методології, яка привела його до переконання щодо принципо­вої нездійсненності філософського монізму: розмаїтість дій­сності не можна осмислити, спираючись на один принцип — матеріалістичне начало. Разом з тим він обґрунтував положен­ня про неспроможність ідеалістичного монізму, тобто виве­дення незалежної від свідомості реальності з духовного первоначала. Кант рішуче наполягав на тому, що чуттєві сприймання зумовлюються об'єктивною реальністю, що існує незалежно від свідомості та пізнання, яку він називав світом "речей у собі". Але оскільки Кант відокремлював духовне від матеріального, то неминуче прийшов до дуалізму, тобто до протиставлення свідомості і буття, суб'єктивного і об'єктивно­го. Дуалізм спричинив появу агностицизму.

Предмет пізнання, вважав Кант, є таким, яким уявляється, оскільки він поставлений у залежність від пізнавальної діяль­ності людини. Отже, цей предмет — результат інтелектуальної творчої діяльності суб'єкта. Така постановка питання, пра­вильно вказуючи на суб'єктивний аспект пізнавального проце­су, значення якого явно недооцінювалось попередньою філосо­фією, водночас призводить до суб'єктивістського розуміння процесу пізнання, відповідно до якого пізнання саме створює свій об'єкт, а не відображає дійсності, що існує поза і незалеж­но від нього. У Канта те, що пізнається, не існує незалежно від пізнання, а те, що незалежне від суб'єкта, який пізнає, виклю­чається зі сфери пізнання. Так у нього виникають непізнаванні

Тема 6

"речі в собі". Пізнаванні лише явища ("речі для нас"). Отже, між "речами в собі" і "речами для нас" — прірва.

І. Кант — непослідовний і суперечливий. З одного боку, мір­кував він, "речі в собі" впливають на нашу чуттєвість і викли­кають відчуття, з яких утворюються досвід, знання, а з іншого боку, чуттєві сприймання не розглядаються як відображення "речей у собі", тому що вони непізнаванні. Заперечуючи пізна­ванність "речей у собі", стверджуючи, що пізнання, як би дале­ко воно не просунулося, не наближає нас анітрохи до "речей у собі", Кант, проте, наголошував, що "речі у собі" виявляються в явищах. Тому безглуздим є твердлсення, нібито явища існу­ють без того, що є.

Витоки помилок Канта полягають у відриві ним явищ від "речей у собі". Однак його філософія, незважаючи на її агнос­тицизм, вела до виникнення питання про реальний зв'язок "речей для нас" і "речей у собі". Змістові суперечності, що міс­тять у собі спроби подолання обмеженої, однобічної постанов­ки тих або інших проблем, є не просто вадою, а в певному зна­ченні навіть їх перевагою. Тому було б антифілософськи звину­вачувати Канта в непослідовності, у тому, що він чогось не зрозумів, чогось не помітив, впав у очевидні навіть для його безпосередніх продовжувачів суперечності. Часто, наприклад, у працях цитується зізнання Канта: "...мені довелося обмежи­ти знання, щоб звільнити місце вірі..."¹.

Це висловлювання — явна його поступка фідеїзму, утвер­дженню пріоритету віри над розумом. Проте зазвичай не циту­ється інше висловлювання Канта з тієї ж "Критики чистого розуму" і з того ж питання: "...Ми обмежили розум, щоб він не загубив нитки емпіричних умов і не вдавався у сферу транс­цендентних основ..."². Іншими словами, Кант пропонував тут обмежити метафізичні й теологічні претензії розуму. У полемі­ці проти споглядальної гносеології і спекулятивно-ідеалістич­ної метафізики, у спробах подолати протилежність раціоналіз­му і емпіризму, осмислити дійсну єдність раціонального і чут­тєвого він підходив до постановки корінних діалектичних проблем теорії пізнання.

¹ Кант И. Сочинения / И. Кант. — Т. 3. — С. 95.

² Там же. — С. 497.

і Нмвцька класична філософія

Кант був першим філософом, який виступив проти спогля­дального тлумачення процесу пізнання. Йому належить ідея про те, що теоретично нерозв'язні проблеми можна вирішити

практично.

Аналіз співвідношення між чуттєвістю і мисленням зумо-іш і* нисновок Канта, що теоретичні знання не можна звести до їхнього емпіричного джерела. Так він виявив проблеми су­перечностей між раціональним і чуттєвим та діалектичного стрибка від емпіричного до теоретичного рівня знань.

У "Критиці чистого розуму" Кант висунув також ідею ство­рі ■ і ш я нової логіки, відмінної від звичайної формальної логіки, икіі обмежена тим, що вона відривається від будь-якого змісту розумового пізнання і від розбіжностей між його предметами, миючи справу тільки з чистою формою мислення.

1 Ісзсумнівною заслугою Канта є його вчення про антиномії суперечності розуму. Згідно з цим ученням, суперечності в розумі неминуче виникають завжди, коли поняття абсолютно­го, яке залучається лише до аналізу світу "речей у собі" (теза), також застосовується до пізнання "речей для нас", де є тільки минуще, скінченне й обумовлене (антитеза). Звідси виникають чотири антиномії.

1. Світ має початок у часі й обмежений у просторі. — Світ не мас, початку в часі й нескінченний у просторі.

2. Кожна складна субстанція утворюється простою. — Жод­на річ не складається з простих частин, і у світі взагалі немає

нічого простого.

3. Причинність за законами природи недостатня для пояс­
нення всіх явищ. Існує вільна причина (спонтанна). — Немає
жодної свободи, усе відбувається у світі тільки за законами, за

необхідністю.

4. До світу належить, безумовно, необхідна сутність як його
причина. — Немає жодної абсолютно необхідної сутності світу
як його причини ні в ньому, ні поза ним.

Кант вважав антиномії помилками розуму. Водночас він до­вів об'єктивну необхідність суперечностей у самому змісті тео­ретичного знання. Така постановка питання, незалежно від суб'єктивних намірів філософа, передбачала визнання діалек­тики об'єктивної дійсності.

Тема 6

Німецька класична філософія

Розглянемо механізм процесу пізнання за Кантом.

Щось невідоме — "річ у собі" — діє на органи чуття людини і породжує різноманіття відчуттів. Вони впорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання простору і часу. Роз­ташовуючись поруч одне з одним у просторі й часі, відчуття утворюють предмет сприймання. Сприймання мають індивіду­альний і суб'єктивний характер. Загальнозначущість, і в цьо­му розумінні об'єктивність, сприйманню надають категорії розсудку. Без відчуттів діяльність розсудку формальна, але саме розсудок підводить розмаїтість чуттєвого матеріалу під єдність поняття, конструює предмет пізнання. Рушійним сти­мулом розсудку, що задає йому мету і напрям діяльності, є ідеї розуму. Згідно з кантівським визначенням, ідеї розуму — це поняття про безумовне, про першопричини всієї сукупності певної низки явищ. Коли, наприклад, людина шукає останнє безумовне джерело всіх явищ внутрішнього почуття, вона отримує ідею душі. Намагаючись піднятися до останнього без­умовного джерела всіх явищ зовнішнього світу, людина при­ходить до ідеї світу, космосу в цілому. Бажаючи осягнути абсо­лютне начало всіх явищ, як психічних, так і фізичних, розум підіймається до ідеї Бога. На відміну від Платона, Кант розу­мів ідеї розуму не як надчуттєві сутності, що володіють реаль­ним буттям, а як уявлення про мету, до якої рине пізнання. Отже, ідеї виконують у Канта регулятивні функції, спонука­ють розсудок до діяльності, керують ним.

Овіт "речей у собі" відкривається, за вченням філософа, "практичному розуму", який виконує в нього функцію керів­ництва вчинками людини, тобто встановлення меж мораль­ної дії.

Теологія стверджує, що лише релігійна віра робить можли­вими моральні діяння. Позиція Канта інша: "...мораль аж ніяк не потребує релігії..."¹. Релігія черпає створювані нею мораль­ні приписи з моральної свідомості, незалежної від релігії, як незалежна вона взагалі від мотивів, що є поза сферою мораль­ності. Ідею Бога створює розум. Проте Кант не був атеїстом. Як агностик він вважав однаково недоказовими і атеїзм, і теїзм,

¹ Кант И. Сочинения. — Т. 4. ~ Ч. 2. — С. 7.

Але, ставлячи питання про походження релігійних ідей, Кант відхиляв теологічні посилання на божественне одкровення, надприродне навіювання тощо. За Кантом, ідеї Бога, позбавле­ного безсмертя, потойбічного існування — апріорні (тобто по­збавлені об'єктивного змісту) ідеї чистого розуму, тому релі­гійна віра має не теоретичну, а тільки практичну (моральну) основу.

У сфері моралі Кант зробив глибокі гуманістичні висновки про те, що людина — мета, а не засіб історичного процесу, і що найважливішим завданням філософії є виховання людини-гуманіста. Філософія, доводив він, покликана навчити людину того, якою треба бути, щоб стати людиною, для чого вона по­винна дати людям моральний закон. Такий закон Кант спробу­вав визначити назвою "категоричний імператив" (безумовна поведінка). Він, на його думку, має два визначення. У "Крити­ці практичного розуму" закон сформульований так: "Роби так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути водночас і принци­пом загального законодавства"¹. Інше формулювання — в "Основоположенні до метафізики моралі": "Дій так, щоб ти ні­коли не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-якого іншого, тільки як до засобу, але, і завжди, у той самий час, і як домети"².

Згідно з Кантом, категоричний імператив є всезагальним і загальнообов'язковим законом, яким повинні керуватися всі люди незалежно від їх походження, багатства, суспільного ста­ну. Моральна людина зобов'язана його дотримуватися, незва­жаючи на обставини, вбачаючи в цьому свій вищий обов'язок.

Кантівський категоричний імператив важливий тим, що допомагає виключати випадки небажаної поведінки. Він забо­роняє, наприклад, говорити неправду, красти, вбивати тощо, оскільки подібні дії не можуть бути загальнолюдськими нор­мами поведінки. За всієї абстрактності категоричного імпера­тиву кантівська постановка питання про те, що моральна по­ведінка визначається не окремими, а загальними і необхідни­ми мотивами, має велике принципове значення.

¹ Философский знциклопедический словарь. — М. : Сов. знцикл.,
1989. — С. 254.

² Там же. — С. 254.

Тема 6

Німецька класична філософія

Моральний ідеал Канта — моральна автономія особис­тості. Досягнення цього ідеалу філософ пов'язував із розвит­ком правової держави. Він вважав, що лише в суспільстві, де всім людям забезпечені рівні громадянські права, можливі справді моральні стосунки між індивідами.

Безсумнівним досягненням філософії Канта було вчення про необхідність установлення вічного миру у відносинах між державами і народами. Разом з тим він не обмежувався тільки моральним засудженням воєн, як інші філософи. Своє завдан­ня Кант вбачав у тому, щоб досліджувати об'єктивні передумо­ви, які рано чи пізно змусять держави відмовитися від війни як засобу вирішення суперечок між ними. Він розглядав від­носини між державами за аналогією зі стосунками між егоїс­тичними індивідами, які заради здійснення своєї мети нерідко співпрацюють і допомагають одне одному. Так само змушені будуть поводитися і держави, оскільки мир між народами є єдиною альтернативою вічному "цвинтарному" спокою, яким загрожують людству війни.

Концепція війни і миру Канта утопічна. Вона виходить із можливості виключення війни з життя суспільств тільки за до­помогою домовленостей між державами, ігноруючи значення докорінних соціально-економічних перетворень у країнах, що насправді є визначальними. Проте заклик філософа до миру, до викорінення воєн залишається актуальним.

Отже, родоначальник німецької класичної філософії ста­вив, осмислював, намагався розв'язати проблему створення науково-філософського світогляду. Проте дійсні результати його дослідження вступили в конфлікт з його задумом. Велич Канта виявляється в процесі розвитку його ідей, теоретичного осмислення і світоглядного освоєння його філософії, яка стала основою багатьох філософських шкіл, течій і напрямів.

6.2. Філософія Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга

Німецьку класичну філософію після І. Канта розробляли такі видатні філософи, як Й.Г. Фіхте і Ф.В. Шеллінг. Обидва прагнули подолати кантівське протиставлення явищ і "речей у собі" шляхом обґрунтування пізнавальної активності в деяко-

му єдиному принципі — в абсолютному "Я" (Фіхте) і в абсо­лютній тотожності буття і мислення (Шеллінг).

Йоганн Готліб Фіхте народився 19 травня 1762 р. у селян­ській родині. Вивчав богослов'я, філологію і філософію в Єні та Лейпцигу. У 1794—1799 рр. проводив активну науково-педагогічну діяльність на кафедрі філософії в Єнському уні­верситеті. Звинувачений у пропаганді атеїзму, він був вимуше­ний залишити університет і переїхати до Берліна.

1810 р. Фіхте — професор і ректор Берлінського університе­ту. Після поразки Пруссії у війні з Наполеоном прочитав у Бер­ліні публічний цикл "Звернень до німецької нації", в яких за­кликав народ до морального відродження та об'єднання, до реформування виховання. Під час нової війни з Наполеоном вступив до лав добровольців. 29 січня 1814 р. помер від тифу.

1794 р. Фіхте видав головну філософську працю "Науко-вчення" — комплекс творів, які включають праці: "Про понят­тя науковчення", "Основи загального науковчення", "Нарис особливостей науковчення стосовно теоретичної здатності", "Про гідність людини", "Перший вступ до науковчення", "Дру­гий вступ до науковчення".

У філософському розвитку Фіхте виокремлюють два періо­ди. У перший (до 1800 р.) він створив свою систему, ґрунтую­чись на поняттях абсолютного "Я", у другий (після 1800 р.) — абсолютного буття, тотожного Богу, переходячи, таким чином, від суб'єктивного до об'єктивного ідеалізму. Услід за І. Кантом Й.Г. Фіхте вважав, що філософія має бути фундаментом усіх наук — "ученням про науку", тому що наука систематична, вона повинна виходити з єдиного самодостовірного основопо­ложення. У зв'язку з цим висновком він, як і І. Кант, проти­ставляв свою філософію як критичну попереднім системам як догматичним: якщо догматизм, за Й.Г. Фіхте, виходить із речі, субстанції, то критицизм виходить із самосвідомості, з "Я", і виводить з нього світ із усіма його визначеннями. Таким є по­чатковий суб'єктивно-ідеалістичний принцип Фіхте.

В основі філософії Фіхте лежить переконання, що практич­но-діяльне ставлення до предмета передує теоретично-спогля­дальному. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Згідно з Фіхте, індивід, за природою, — це дещо непостій-

Тема 6

не, його чуттєві нахили, спонукання, настрій завжди зміню­ються і залежать від чогось іншого. Від цих зовнішніх визна­чень він звільняється в акті самосвідомості — найбільш досто­вірного у свідомості індивіда. "Я" є "Я". Акт самосвідомості є дією й одночасно продуктом цієї дії, тобто збігом протилежнос­тей — суб'єкта і об'єкта, тому що в цьому акті "Я" саме себе породжує, саме себе уявляє. Актом самосвідомості індивід на­роджує свій дух, свою свободу. Самовизначення, отже, постає і як вимога, і як завдання, до вирішення якого суб'єкту судило­ся прагнути вічно.

Очевидна суперечність: самосвідомість, що виступає як по­чаток системи, є водночас метою "Я", яке нескінченно відсо­вується. Фіхте взяв цю суперечність за початок своєї систе­ми, її відправну точку, а його послідовне розгортання — за по­будову системи за допомогою діалектичного методу. Система Фіхте набула структури кола: початок уже містить у собі кі­нець; рух до завершення є водночас поверненням до витоку. Кантівський принцип автономії волі, згідно з яким практич­ний розум сам собі дає закон, перетворився у Фіхте на універ­сальне начало всієї системи. Завдяки цьому Фіхте подолав ду­алізм кантівського вчення. Пізнання стало в нього лише підпо­рядкованим моментом єдиної практично-моральної дії. Усіляка реальність, згідно з Фіхте, є продуктом діяльності "Я", і за­вдання науковчєння — показати, як і чому діяльність з необ­хідністю набуває предметної форми.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Вивчення нового матеріалу
3. II. Вивчення нового матеріалу
4. II. Вивчення нового матеріалу
5. II. Вивчення нового матеріалу.
6. II. Вивчення нового матеріалу.
7. II. Вивчення нового матеріалу.
8. II. Вивчення нового матеріалу.
9. II. Вивчення нового матеріалу.
10. II. Вивчення нового матеріалу.
11. II. Вивчення нового матеріалу.
12. II. Вивчення нового матеріалу.

Переглядів: 469