Соціально-політичні експерименти 1958-1962 років.

На початку 1958 р. КПК виступила з планом прискореного проведення індустріалізації країни, що згодом увійшов до історії під назвою "великого стрибка". Ідеологічне підґрунтя кампанії становила політика "трьох червоних знамен", що включала власне "великий стрибок", "народну комуну" і нову генеральну лінію партії. Передбачалося, що внаслідок реалізації другого п'ятирічного плану (1958-1962) в Китаї буде створено підвалини комуністичного суспільства, яке в цілому вдасться побудувати до середини 70-х років. Офіційним гаслом кампанії стало "Три роки напруженої праці — десять тисяч років благоденства". Запланований щорічний приріст виробництва народного господарства повинен був становити 25%. На думку Мао Цзедуна, такі темпи економічного розвитку могли дозволити швидко наздогнати за рівнем економічного розвитку Сполучені Штати.

Практичне втілення "великого стрибка" розпочалося зі створення по цілій країні мережі з тисяч примітивних доменних печей для виплавки чавуну "місцевим способом". Печі будувалися у військових частинах, вузах, бібліотеках, на подвір'ях міських будинків. Кошти для реалізації проекту було взято з програм фінансування освіти, охорони здоров'я та виробництва товарів народного споживання. На час реалізації проекту було відмінено оплату праці й уведено ненормований робочий день. На думку китайського керівництва, кустарне виробництво чавуну могло різко збільшити виробництво продукції чорної металургії країни з 10,5-12 млн. тонн у 1958 р. до 80-100 млн. тонн у 1962 р. Проект завершився повним провалом. Виплавлений кустарним способом чавун був надзвичайно низької якості і не міг використовуватися в промисловості. Економічна авантюра завершилася втратою 80 млн. тонн вугілля, 40 млн. тонн руди і безцільної праці понад 100 млн. осіб.

У сільському господарстві комуністичні лідери Китаю збиралися реалізувати "великий стрибок" шляхом створення "народних комун" — великих воєнізованих колективних господарств з гранично усуспільненим життям їх членів. Сільське населення країни було загнане до 26000 "народних комун", кожна з яких налічувала близько 8000 менших господарств. Усі комуни планувалися як самодостатні підприємства. Усе майно селян, які потрапляли до комун, усуспільнювалося, всі члени комуни проживали в приміщеннях казарменного типу й спільно харчувалися. Уранці селяни строєм йшли на роботу й так само організовано ввечері поверталися додому. Якість роботи окремих працівників не впливала на норми отримання ними продуктів. Члени комун змушені були віддавати дітей до спеціальних інтернатів, де їх виховували в комуністичному дусі.

Ентузіазм населення, який Мао Цзедун вважав "об'єктивною передумовою швидкого економічного розвитку", комуністичне керівництво Китаю підтримувало всуціль сфальсифікованою пропагандою уявних досягнень країни. Реальні наслідки "великого стрибка" були катастрофічними. Упродовж 1958-1961 років рівень виробітку важкої промисловості країни знизився на 23%, а в сільському господарстві — на 28%. Унаслідок голоду, виснажливої праці та політичних репресій проти незадоволених режимом Китай утратив понад 20 млн. осіб.

Напередодні 8-го пленуму ЦК КПК на партійній конференції в Люшані в серпні 1959 р. з критикою "великого стрибка" виступив один із найвідоміших воєначальників країни Пен Дехуей. Засуджуючи некомпетентні рішення Мао Цзедуна, щоправда, не називаючи його імені, маршал виступив проти "суб'єктивізму, фанатизму, авангардизму та великодержавності", що призвели до розвалу економіки. Мао Цзедун виступив із самокритикою й самоусунувся від справ управління економікою, проте залишився на посту лідера партії. Офіційним керівником держави став Лю Шаоци. Дещо пізніше Пен Дехуея було звинувачено в "правому опортунізмі" й звільнено з посади міністра оборони.

Бажаючи відвернути увагу мешканців країни від економічної катастрофи, КПК вдалася до агресивних кроків у зовнішній політиці. Улітку 1958 р. китайські комуністи спровокували загострення ситуації навколо Тайваню, що вилилося у світову кризу. США, які 1954 р. підписали з Тайбеєм угоду про взаємодопомогу, пригрозили Китаю використанням проти нього ядерної зброї у випадку спроби висадки на Тайвані. Після придушення антикитайського повстання в Тибеті 1959 р. і переселення до Індії понад 20000 тибетців, китайські війська тричі (1959,1961 і 1962 рр.) вторгалися до Індії. У серпні 1960 р. стався розрив у радянсько-китайських відносинах. Незадоволений розгорнутою в СРСР критикою сталінізму та відмовою передати Китаю ядерні технології, Мао Цзедун заявив, що його країна здатна здійснити побудову комунізму, спираючись винятково на власні сили. Після спровокованих китайською пропагандою нападів на радянських фахівців СРСР відкликав з КНР усіх спеціалістів. У 1962 р. виникла загроза війни з Бірмою. Результатом усіх цих кроків стало посилення міжнародної ізоляції КНР.

Зіткнувшись із реальною загрозою обвалу економіки, китайські лідери в січні 1961р. на пленумі ЦК КПК постановили скоротити масштаби капітального будівництва й удатися до політики "врегулювання" економіки. Було реорганізовано й розпущено частину "народних комун", відновлено закриті раніше кооперативи, повернено власникам присадибні ділянки, відкрито сільськогосподарські ринки й дозволено тримати худобу. Для "зміцнення" сільського господарства до сіл у примусовому порядку переселено близько 20 млн. міських жителів. Загалом до кінця 1962 р. спад виробництва вдалося подолати.

4. "Велика культурна революція".

Невдачі форсованого будівництва індустріалізованого суспільства призвели до низки внутрішньопартійних дискусій. Шукаючи нові орієнтири для розчарованого провалом "великого стрибка" населення, партія запропонувала 1963 р. нову кампанію під гаслом: "Весь народ вчиться у армії, весь народ—солдати". Як взірець для наслідування партія виставляла військову дисципліну й організованість, котрі нібито дозволили армії уникнути характерних для суспільства тенденцій занепаду. Кампанія супроводжувалася запровадженням на підприємствах та в установах військових порядків, проте загалом комуністичним лідерам не вдалося погасити настроїв незадоволення некваліфікованим партійним керівництвом.

Політична ситуація в Китаї загострилася восени 1965 р. У листопаді 1965 р. партійна преса виступила з критикою вистави історика та письменика У Ханя "Розжалування Хай Жуя". Письменника було звинувачено в тому, що своєю виставою про долю чесного та справедливого чиновника XVI ст., якого корумпована й обмежена владна верхівка виганяє зі служби, він натякав на процеси всередині КПК, зокрема усунення від влади Пен Дехуея. Разом із У Ханем критики зазнали Пекінський міськом КПК та відділ пропаганди ЦК, які нібито не виявили належної пильності в протидії "ідеологічній диверсії". Зі своїх посад було знято багато відповідальних працівників. У кінці 1965 р. хвиля звільнень розпочалося в армії. Причини чистки значною мірою лежали в площині конфлікту між ортодоксальними прихильниками Мао Цзедуна та запідозреними в неблагонадійності колишніми організаторами співпраці із СРСР. "Культурна революція" стала вінцем внутрішньопартійної боротьби, що точилася всередині КПК ще з часів провалу "великого стрибка".

На тлі постійного нагнітання атмосфери підозрілості та шпигуноманії 16 травня 1966 р. партійне керівництво Китаю створило "Групу в справах культурної революції". її очолили Чень Бод і дружина Мао Цзедуна Цзян Цінь. У кінці травня в середній школі при Пекінському університеті створено перші загони "хунвейбінів" ("червоних охоронців"), які взялися за практичне втілення постулатів "культурної революції". Реалізуючи утопічну ідею егалітарного суспільства, Мао Цзедун спрямував соціальну активність молоді на ліквідацію чотирьох пережитків минулого, що нібито гальмували розвиток Китаю: культури, звичаїв, поглядів і звичок. "Хунвейбіни" розпочали з побиття та блазенських судів над тими серед свої викладачів, котрі, на їх думку, недостатньо висвітлювали значення особи Мао Цзедуна в історії їх країни та світового революційного руху. Правоохоронні органи не втручалися в лінчування, організовувані студентами у вузах. Згодом молодь почала нищити бібліотеки, музеї та інші культурні заклади, де зберігалися "ідеологічно шкідливі" предмети старовини. Ідеологічним джерелом вандалізму був виданий багатомільйонним накладом збірник цитат Мао Цзедуна — "Червона книжечка". Цитатник проголошував вищість неписьменності над освіченістю, підносив культ фізичної сили та пропагував класову ненависть.

Наступний поштовх руху "хунвейбінів" надав у серпні 1966 р. XI пленум ЦК КПК, на якому Мао Цзедун звинуватив численні місцеві партійні організації та органи державного управління в "опортунізмі". Водночас було зміщено майже все керівництво ЦК партії. Після пленуму "хунвейбіни", керуючись закликом Мао Цзедуна "Вогонь по штабах!" розпочали громити ті установи й організації, які партійний лідер запідозрив у ненадійності. У грудні 1966 р. з появою підрозділів, формованих з молодих робітників "цзаофанів" ("бунтівників"), "культурна революція" була перенесена на підприємства. Убивства та знущання над "ворогами Мао" "цзаофані" поєднували з варварським розгромами музеїв і бібліотек, знищенням культурних та матеріальних цінностей. У січні 1967 р. розпочалася кампанія "захоплення влади" "цзаофанями". Підрозділи "бунтівників" лише в Пекіні захопили понад 300 керівних органів державного управління, в тому числі з міністерствами. "Цзаофані" намагалися керувати країною, видаючи із захоплених ними установ накази та розпорядження. Країна занурювалася в хаос. У Пекіні "хунвейбіни" розгромили посольство СРСР. У багатьох місцях почалися криваві сутички між "хунвейбінами" та "цзаофанями", які претендували на виключне керівництво тими чи іншими закладами.

Бажаючи погасити розпалений конфлікт, Мао Цзедун запропонував гасло "об'єднання трьох сторін культурної революції" — "хунвейбінів", "цзаофанів" та армії. За активною участю військових почалося створення ревкомів, які перебирали на себе всі адміністративні та державні функції. У кінці літа 1967 р. в Китаї фактично було введено військовий стан. Після великих зіткнень між "хунвейбінами" та "цзаофанями" в Ухані та Гуанчжоу, армія почала арештовувати "хунвейбінів" і висилати їх на перевиховання в табори в сільській місцевості. До кінця 1968 р. армія встановила контроль над усіма галузями державного управління.

У квітні 1969 р. на IX з'їзді КПК з апологетичною щодо Мао Цзедуна доповіддю виступив один із найактивніших прихильників "культурної революції" міністр оборони Лінь Бяо. З'їзд підтримав політику "культурної революції" і вніс до партійного статуту положення про "перманентну революцію". Лінь Бяо було оголошено офіційним наступником Мао Цзедуна. Після з'їзду відбулося певне послаблення репресій. Дозволено було відкрити окремі музеї та культурні заклади, відновлено навчання в частині вузів, у продажу з'явилися книжки. У кінці 1970 р. з посади усунено одного з найактивніших ідеологів та керівників репресій Чень Бода.

Восени 1971 р. усередині партії відбулася чергова чистка. За нез'ясованими до кінця обставинами загинув Лінь Бяо. Літак, на котрому він, згідно з однією з версій, намагався утекти з країни після спроби невдалого перевороту проти Мао, вибухнув у повітрі над Монголією. Згідно з іншою з версій тих подій, Мао Цзедун вирішив знищити маршала, що занадто зміцнив свій авторитет. Тоді ж було страчено ще близько 40 високопоставлених військових.

Після смерті Лінь Бяо продовжився процес зближення КНР з країнами Заходу. Значною мірою це було спричинено розпалюванням китайським керівництвом конфлікту з СРСР, який навіть вилився в збройні сутички на кордоні по р. Уссурі (березень 1969 р.) і в Джунгарському проході (серпень 1969 р.) Восени 1971 р. Китай вступив до ООН, а в 1972 р. Пекін відвідали найвищі урядові делегації США та Японії. Після візиту 21 лютого 1972 р. до Пекіна президента Річарда Ніксона КНР і США обмінялися дипломатичними місіями, хоча й не встановили повномасштабних дипломатичних відносин через тайванську проблему.

Лібералізація політичного режиму Китаю продовжилася на X з'їзді КПК, що відбувся у вересні 1973 р. Обґрунтувавши необхідність "культурної революції" процесами загострення класової в соціалістичному суспільстві, разом з тим з'їзд також реабілітував частину партійних та профспілкових жертв репресій попередніх років. Вину за репресії було покладено на Лінь Бяо та Чень Бода. Після з’їзду відбулися традиційні перестановки в армії, в ході яких було змінено 8 з 11 командуючих військовими округами.

Останні роки „культурної революції” позначилися загостренням ідеологічної боротьби проти традиційних релігійних вірувань, а особливо конфуціанства. Різко критикуючи конфуціанство Мао Цзедун та інші партійні лідери підносили значення філософської школи легізму та політичної діяльності жорстокого правителя Цінь Шіхуана, якому приписувалося створення в III ст. до н. є. централізованої китайської держави тоталітарного типу. У січні 1975 р. зібраний після 10-літньої перерви парламент затвердив нову Конституцію.

На початку 1976 р. помер прем’єр-міністр КНР Чжоу Еньлай. У квітні того ж року під час траурних церемоній його пам’яті на площу Тяньаньмень у Пекіні дійшло до виступів з критикою „культурної революції”. Влада негайно зреагувала, заарештувавши близько 50000 осіб. З постів звільнено низку ліберально настроєних керівників країни, у тому числі майбутнього ідеолога китайських реформ Ден Сяопіна. У ході цих подій на політичну арену вийшов молодий і амбітний міністр держбезпеки Хуа Гофен.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичні репресії та державне будівництво в Китаї першої половини 50-х років.	\|	Чотири модернізації” Ден Сяопіна.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.