Перша арабо-ізраїльська війна 1948-1949 років.

Після прийняття резолюції № 181 активізувалася діяльність парамілітарних єврейських та арабських організацій у Палестині. Кожна зі сторін конфлікту намагалася в односторонньому порядку захопити стратегічно важливі райони країни, а також витіснити "чуже" населення з територій, що мали бути майбутніми незалежними державами. Араби використовували тактику блокади єврейських поселень, розраховуючи на свою кількісну перевагу за межами міст. Однак тактична перевага була на боці євреїв. Ефективно деблокуючи оточені поселення, "Хагана" займала позиції, які залишала англійська армія. Водночас проводилися антиарабські акції, що мали залякати й вигнати арабське населення з територій майбутньої єврейської держави. У такий спосіб повністю було вигнано арабське населення сіл Квазда (грудень 1947 р.), Салама (березень 1948 р.), Бієр Аббас і Дейр-Ясін (квітень 1948 р.). В останньому із сіл у ніч з 9 на 10 квітня бойовики "Штерн ганг"та "Іргун цвай леумі" вбили 254 особи, включно з дітьми та жінками. На момент проголошення незалежності Ізраїлю 400000 арабів змушені були покинути місця свого постійного проживання. На початку квітня ізраїльські сили розпочали здійснення спрямованої на деблокування оточених у Єрусалимі євреїв операції "Нахшон". До Єрусалима прорвалися колони вантажівок зі зброєю, боєприпасами та провіантом. Одразу після евакуації англійців 21 квітня євреї встановили контроль над Хайфою (араби після переговорів вивели свої війська з міста), а 30 квітня було деблоковано місто Цфата в Галілеї.

Єврейське населення активно готувалося до створення власної держави. Ще з жовтня 1947 р. діяла єврейська комісія з підготовки проектів конституції та кодексів законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. створено Тимчасову державну раду (уряд), в якій репрезентовано 12 партій, етнорелігійні общини, а також ВСО. У день, визначений ООН як термін припинення британського мандату — 14 травня 1948 р., на засіданні Тимчасової державної ради проголошено незалежність держави Ізраїль, щоправда, не були зазначені кордони новопосталої держави. Перший уряд із 13 міністрів очолив лідер партії МАПАЙ, голова палестинського виконкому ВСО і "Єврейського агенства" Давид Бен-Гуріон. Через два дні президентом держави обрано лідера партії загальних сіоністів X. Вейпмана. Створення незалежної єврейської держави стало можливим завдяки підтримці США та СРСР, які, керуючись власними інтересами, вважали позитивним послаблення англійських впливів на Близькому Сході.

Широкомасштабні бойові дії між арабами та євреями розпочалися наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю. У єврейській історіографії війна 1948-1949 років отримала назву Війни за незалежність. Вже вранці 15 травня єврейські дільниці Єрусалима та міську електростанцію бомбили єгипетські літаки, а наземні сили Трансйорданії, Іраку, Сирії, Лівану, Єгипту та Саудівської Аравії перейшли кордони Палестини. Збройні сили арабів Палестини були представлені порівняно нечисленними та слабо організованими загонами "Наджади" та "Футуви". У районі Єрусалима діяла невелика партизанська група "Армія порятунку", підпорядкована особисто ель-Хусейні. Уже в ході бойових дій створено ще два палестинські військові угрупування: "Джихад аль-Мукаддас" ("Священна боротьба") та "Абталь аль-Ауда" ("Герої повернення"). В арабських сил не було єдиного командування, а за рівнем підготовки, забезпеченням зброєю та бойовими якостями вони поступалися єврейським частинам. Серед збройних сил сусідніх арабських держав єдиною справді боєздатною частиною сучасного типу був трансйорданський Арабський легіон під командуванням англійця Джона Глабба (Глабб-паші). Значну частину офіцерських посад у легіоні займали англійці, а високий рівень підготовки особового складу було досягнуто ще в ході Другої світової війни, коли легіон готували до висадки в Греції.

Наступ на єврейську частину Палестини здійснювався з трьох боків: з півночі — силами Сирії та Лівану, на центральній ділянці фронту — Арабським легіоном та військами Іраку та з півночі — єгиптянами спільно з невеликими підрозділами Саудівської Аравії. На першому етапі війни успіх був на боці арабів. Сирійські та ліванські війська окупували Східну Галілею, легіон Дж. Глабба дійшов до Єрусалима та оточив єврейські дільниці міста, а на півдні наступом у двох напрямках єгиптяни захопили Газу, Беєр-Шаву, Хеврон та Бейт-Лахм (Вифлеєм). За посередництвом представника ООН на Близькому Сході графа Фолька Бернардота 18 червня оголошено перемир'я. Євреї скористалися перервою в бойових діях для реорганізації та переозброєння своєї армії. Оголосивши загальну мобілізацію збройні сили країни вдалося довести до 60000 осіб, а завдяки поставкам зброї з Чехословаччини озброїти армію найновішими видами озброєнь. Усі збройні підрозділи Ізраїлю переформовано в Армію оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) під єдиним командуванням.

Після завершення терміну перемир'я 9 липня сили ЦАХАЛ несподівано перейшли в наступ на всій довжині арабо-ізраїльського фронту. Особливих успіхів досягнуто на півночі, де, відкинувши сирійців, євреї 16 липня взяли Назарет. На центральній ділянці фронту Єрусалим деблокувати не вдалося, а на півдні за день до запланованого наступу єгиптяни нанесли превентивний удар, оточивши частину ізраїльських військ у пустелі Негев. З метою психологічного тиску на уряди арабських держав ВПС Ізраїлю завдали демонстраційних авіаударів по Дамаску та Каїру.

У результаті десятиденних запеклих боїв 18 липня укладено наступне перемир'я. За посередництвом представника шведського Червоного хреста графа Ф. Бернардота продовжилися переговори, але вони зайшли в глухий кут після того як євреї відмовилися визнати за арабами захогшені на той час ними землі. Ситуація ще більше загострилася після того, як у центрі Єрусалима ізраїльські екстремісти розстріляли машину представника ООН. Вбивство графа Ф. Бернардота перервало переговори.

28 вересня 1948 р. ЦАХАЛ розпочав операцію "Хірам". У ході жорстоких боїв ізраїльтянам вдалося вибити ліванців з Галілеї та майже повністю знищити сили палестинських арабів. На півдні(план "Йоав") єврейські сили 15 жовтня деблокували оточені раніше ізраїльські підрозділи й самі завершили до 20 жовтня оточення 4000 єгипетських солдат біля Фалуджі. У Фалуджському котлі єгиптяни оборонялися до 24 лютого 1949 р., після чого, так і не склавши зброї, евакуювалися до Єгипту. В останні дні грудня 1948 р. ізраїльтяни відрізали ще одне єгипетське з'єднання в секторі Гази й прорвалися на Синайський півострів. Останньою військовою операцією війни було витіснення ізраїльтянами 6-9 березня 1949 р. нечисленних йорданських патрулів з пустелі Негев. Не чинячи опору араби залишили пустелю, а євреї 10 березня вийшли до невеликого арабського села Умм Рашраш на березі Акабської затоки, на місці якого згодом збудовано порт Ейлат.

Після переможної для Ізраїлю війни різко збільшилося єврейське населення Палестини. Упродовж 1948-1952 років до Ізраїлю в'їхало 711000 емігрантів (в 1/2 рази більше, ніж за 1881-1948 рр.). Через арабські репресії до Ізраїлю повністю переселилося єврейське населення Йємену (44,5 тис. осіб) та Іраку (130 тис. осіб.).

Мирні переговори між арабськими державами та євреями відбувалися на о. Родос. Ізраїль підписав угоди про перемир'я з Єгиптом у лютому 1949 р., з Ліваном—у березні, з Трансйорданією — в квітні, Сирією — в липні. Саудівська Аравія формально не брала участі у війні, а Ірак відмовився підписувати мирну угоду. У результаті війни Ізраїль додатково до визначених йому ООН територій захопив 6,7 тис. кв. км. З окупованих земель змушені були тікати близько 750000 арабів. За даними ООН, на початок 50-х років за межами Палестини перебувало 906000 арабських біженців. У межах єврейської держави залишилося не більше ніж 200000 арабів. Для допомоги арабським утікачам з Палестини 1 квітня 1950 р. створено Близькосхідне агенство ООН для допомоги палестинцям та організації робіт (БАПОР). Ізраїль проігнорував прийняту в грудні 1948 р. постанову ООН № 194 про забезпечення умов для повернення арабських біженців, погоджуючись на квотоване обмежене повернення не більше як 100000 біженців. Будинки арабських біженців знищувалися, а залишені ними землі передавалися в "Єврейський національний фонд", що згодом надавав їх в оренду новим єврейським поселенцям. У свою чергу, арабські країни, на території яких опинилися палестинські біженці, провадили політику протидії асиміляції прибульців, оселяючи їх у спеціальних таборах. Маючи надію повернути окуповані євреями землі, арабські лідери зберігали невизначений статус біженців, що з часом перетворив палестинців у громадян другого гатунку, піддатливих на екстремістські впливи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Створення держави Ізраїль.	\|	Близький Схід на рубежі 40-50-х років.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.095 сек.