Національно-визвольна війна в Алжирі.

Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також загальне падіння престижу Франції внаслідок поразок першого етапу Другої світової війни активно вплинули на розгортання алжирського національно-визвольного руху.

У 1945 р. в Алжирі відбулися масові заворушення, в результаті яких загинуло кілька тисяч осіб. У 1949 р. в Каїрі було створено штаб національно-патріотичного руху. Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен-Белли підтримував дружні стосунки з арабськими прокомуністичними організаціями. У 1954 р. алжирські патріотичні сили створили Фронт національного визволення (ФНВ), який очолив Ахмед Бен-Белла. Уряд Єгипту надав алжирським партіотам зброю та фінансову допомогу

Силам повстанців протистояли 30000 солдат та жандармів, розквартированих в Алжирі. Важливим був і той момент, що саме в Алжирі, в Сідді-бель Аббес, знаходилася штаб-квартира Іноземного легіону. Європейські колоністи становили 11% населення Алжиру і займали ключові посади в його господарстві. Алжир вважався частиною національної території Франції, тому більшість європейських поселенців не допускали навіть думки про його незалежність.

Антифранцузьке збройне повстання почалося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1954 р., одразу в кількох районах країни. Повстанці атакували військові та поліцейські казарми, а також здійснили напади на білих колоністів. На думку радикальних діячів ФНВ, необхідно було "пролити таке море крові, якого б уже нічим не можна було засипати". У зв'язку з такою агресивною позицією арабів, а також тим, що більшість французів сприймала Алжир як невід'ємну частину Франції, війна швидко набрала винятково жорстоких форм. У багатьох випадках французи вбивали не лише озброєних повстанців, але й підозрюване в співпраці з ними мирне населення. Так, наприклад, штаб одного з полків Іноземного легіону повідомляв командування про знищення упродовж 1956 р. 1440 озброєних партизанів, у той час як на склади підрозділу було здано лише 140 одиниць трофейної зброї. До 1960 р. алжирці втратили лише вбитими близько 250000 осіб. У свою чергу, повстанці відповідали не менш кривавими акціями проти французького населення країни.

У 1955 р. бажаючи ліквідувати бази повстанського руху французи почали створювати в сільській місцевості "смуги ізоляції". З цих районів виселяли все населення, нищили розташовані там колодязі й іншу соціальну інфраструктуру. Для припинення поставок зброї з Тунісу вздовж кордону французи збудували 300-кілометрову систему контрольних та оборонних споруд під назвою "лінія Моріса". На вимогу генерал-губернатора Алжиру Жака Сустеля кількість задіяних до антипарти-занських дій військ була збільшена до 225000 солдат та офіцерів.

Ефективним виявилося організоване за допомогою вертольотів патрулювання охоплених повстанням районів. Зазнавши поразки в сільській місцевості, алжирські повстанці вдалися до нової тактики "війни в місті". Головним форпостом ФНВ стала Казба — арабські квартали столиці країни. Повстанці розпочали "бомбову війну", влаштовуючи вибухи в кав'ярнях, трамваях і кінотеатрах. Просто на вулиці траплялися напади на колоністів та запідозрених у співпраці з ними арабів. Відповідаючи на питання західних журналістів, чому алжирці підривають бомби серед цивільного населення, А. Бен-Белла зауважив, що партизани це роблять тому, що "не мають бомбардувальників, аби скидати бомби на французів з повітря".

Оскільки поліція не могла придушити хвилю терору, що захлиснула Алжир, владу в місті було передано військовим. Методично оточуючи арабські райони міста, французькі парашутисти проводили поголовні обшуки та масові арешти. Захоплених підозрюваних піддавали тортурам. Кількість жертв "битви за Алжир" оцінюється в 2-2,5 тисячі осіб. Переломним моментом став арешт керівника ФНВ Ясефа Саада. Після трьох днів тортур французам вдалося зламати партизанського ватажка і отримати від нього вичерпну інформацію про повстанське підпілля.

Французький уряд поєднував військові акції із закликами до примирення на основі розширення особистих свобод мусульманського населення країни, його "інтеграції" з білими колоністами та обіцянками визнати в майбутньому Алжир "юридичною стороною" і укласти з ним угоду про нові умови співіснування з Францією. Незважаючи на великі фінансові видатки, з якими було пов'язано продовження війни, метрополія не мала наміру відмовлятися від свого володіння, особливо після відкриття 1956 р. у Сахарі нафтових родовищ.

Незважаючи на постійну тактичну перевагу, французькі війська в Алжирі зустрілися з невдачами стратегічного характеру. Як і під час "брудної війни" в Індокитаї, в метрополії піднялася хвиля громадського осуду війни та методів її ведення. Щоб захиститися від звинувачень, військові вдавалися до розпачливих пропагандистських кроків. Бажаючи продемонструвати журналістам відсутністьдовготривалих наслідків тортур електричним струмом, що були основним "методом" допиту полонених партизанів, генерал Массю, а згодом і численні офіцери його дивізії добровільно піддавали себе аналогічним тортурам. Однак ця акція викликала ще більшу критику армії, особливо зі середовища лівоорієнтованої інтелігенції.

Вельми негативного розголосу війна набрала на міжнародній арені. США були незадоволені перекиданням до Африки значних контингентів французьких військ, що послаблювало стратегічні тили НАТО. З постійними протестами проти французької політики в Алжирі виступали арабські та азійські країни. Лише з великими труднощами Франції вдалося уникнути винесення Генеральною Асамблеєю ООН рішення, яке б засуджувало алжирську війну.

Алжирська криза стала однією з головних причин затяжної урядової кризи у Франції. Незадоволені політикою метрополії європейські колоністи створили таємний "Комітет громадського порятунку", лідерами якого стали студентський ватажок П'єр Лагайярд та впливовий промисловець та землевласник Роберт Мартель. Комітет розпочав серед французьких солдат пропагандистську діяльність, метою якої було переконати військових не виконувати ті накази Парижа, які вели, на думку змовників, до втрати Францією колонії. Під час траурної церемонії поховання вбитих партизанами французьких солдат, що відбувалася в Алжирі 13 травня 1958 р., П. Лагайярд та Р. Мартель звернулися до зібраних на цвинтарі людей із закликом змінити "проалжирську" адміністрацію країни. Наелектризований емоційним напруженням натовп вирушив до резиденції генерал-губернатора. Війська не чинили супротиву заколотникам, і до вечора влада опинилася в руках новоствореного "Комітету громадської безпеки", очоленого генералом Массю. Крім нього, до складу комітету увійшли інші військові, а також П. Лагайярд і Р. Мартель. Метою своєї діяльності комітет оголосив збереження французької присутності в Алжирі. Побоюючись державного перевороту, президент республіки Рене Коті звернувся до генерала Шарля де Голля з пропозицією очолити країну й своїм авторитетом покласти край міжфранцузьким уособицям.

Прихильники війни за Алжир до переможного кінця з надією сприйняли прихід до влади Ш. де Голля. Однак уже під час першого свого візиту до колонії на початку червня 1958 р. генерал висловився за зрівняння в правах усіх мешканців країни, незалежно від їх расового чи етнічного походження і проведення конституційного референдуму. На референдумі, що відбувся 28 жовтня 1958 р., більшість населення колонії проголосувала за план збереження Алжиру в складі Франції з одночасним розширенням прав місцевого населення. Французький уряд запропонував широкомасштабний план економічної розбудови колонії. Зокрема, передбачалася передача значних земельних угідь арабам, будівництво житла та створення робочих місць. На виборах до французького парламенту ЗО листопада 1958 р. серед 71 депутата Алжиру 48 були мусульманами і лише 23 — європейцями. Мусульманські депутати Національного зібрання Франції належали до поміркованого крила патріотичного руху і виступали за поетапну еволюційну передачу влади в колонії алжирцям. Водночас у країні продовжувався збройний рух, який за відсутності Бен-Белли очолив Ферхат Аббас.

Переживши еволюцію своїх поглядів, Ш. де Голль у кінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного населення. 29 січня 1960 р. він підтвердив право Алжиру на самовизначення, а в червні того ж року розпочав франко-алжирські переговори. Через дискусійні питання щодо визначення майбутнього статусу колишньої колонії 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% —у самій Франції.

Дізнавшись про результати референдуму, незадоволені офіцери французької армії створили Організацію секретної армії (ОАС). Користуючись підтримкою з боку колоністів європейського походження, очолена колишніми генералами Саланом, Шалем, Зеллером та Жуо, ОАС здійснила 21 квітня 1961р. спробу державного перевороту в Алжирі. На заклик генералів відгукнулося лише кілька підрозділів парашутистів та частина Іноземного легіону. "Заколот генералів" вороже зустріли солдати строкової служби, які відмовилися приєднатися до збунтованих елітних спецпідрозділів.

Перекинувши з метрополії до Алжиру свіжі підкріплення, після триденних боїв уряд придушив заколот. Було заарештовано більшість причетних до змови генералів, а ОАС, у свою чергу, організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали персонально відповідальним за втрату Францією Алжиру.

Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності розпочалися в Евіані 18 травня 1961 р. Через постійні суперечки їх було перервано. Після тривалої перерви 18 березня 1962 р. сторони підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі 1 липня того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі переважна більшість населення проголосувала за незалежність. Алжир погодився на трирічний перехідний період, упродовж якого Франція зберігала на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.

Евіанська угода викликала надзвичайне незадоволення серед прихильників збереження "французького Алжиру". ОАС розпочала кампанію жорстокого терору, скерованого проти діячів ФНВ та прихильників незалежності. У відповідь мусульманське населення спрямувало свій гнів загалом на європейських мешканців країни. Унаслідок загострення національного протистояння, спровокованого терором ОАС, лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800000 європейських колоністів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проголошення незалежності Лівії.	\|	Проголошення незалежності Тунісу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.