• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття про звуковий склад української літературної мови

ІІІ. Силабічна підсистема мови Одиницею силабічної підсистеми мови є склад. Склад — відрізок звукового потоку мови, що складається з одного або кількох звуків і визначається зміною наростання і спаду звучності.

І. Фонематична підсистема мови. Одиницею фонематичної підсистеми мови є фонема — найменша лінійно неподільна величина, що використовується для утворення розпізнавання й розрізнення значущих одиниць — морфем і слів.

II. Просодична [ підсистема мови Засобами просодичної підсистеми мови є наголос, мелодика, інтонація. Наголос — це виділення фонетичними засобами одного зі складів
фразового такту. Мелодика — зміна висоти голосу (підвищення або зниження) під
час мовлення, що надає мові певного тонового і змістового забарвлення.
Інтонація — ритміко-мелодійний лад мови, послідовна зміна висо­ти тону, сили звучання голосу, що відображає інтелектуальний та емоційно-вольовий зміст мовлення. Тембр, темп, наголос, мелоди­ ка, паузи, манера або відтінок мови виражають певні почуття мов­ ця, його ставлення до об’єкта мовлення, їх співвідношення може змінюватися залежно від змісту, мети, ситуації висловлювання.

Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі.

Звуки (тони і шуми) розрізняються інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю.

Інтенсивність звука залежить, в основному, від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність, як об'єктивну характеристику звука, слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття ін­тенсивності звука слуховим апаратом людини. Залеж­ність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні ви­сотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.

Висота звука визначається швидкістю коливань в оди­ницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характери­зують його мелодику.

Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порож­нинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого ви­никають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складо­вими тонами.

Додаткові тони, що виникають у надгортанних порож­нинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висо­тою й областю їх концентрації.

Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його с п е к т р, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра.

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти – вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища - власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію - сам аспект сприйняття, при якому коливання, що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку. Вимова звука – це нетільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку. Ось цим усім займається фонетика, вона відповідає на питання: як, твориться і сприймається звук.

Фонологія починаєтьмя там, де виникає питання: чому. Тобто фонологія- це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же звуків. Це один з наймолодших його розділів. Фонології не виповнилося ще й 150 років- вона виникла в Росії в 70 роках ХІХ століття, будучи заснованою видатним польським мовознавцем І.О.Бодуеном де Кутерне, що в умовах відсутності незалежної Польщі жив і працював у Росії , багато зробивши для розвитку російського мовознавства. Термін фонологія– теж, можна сказати, грецьке слово , оскільки він утворений від давньо грецьких слів “ звук , голос “ і “ слово , вчення”. Але давні греки цього слова не знали , бо воно народилось у ХІХ ст. в Росії. І для звука, що розглядається з точки зору фонологіїї, згодом було запроваджено окремий термін фонема (гр.- звук , голос ) .

З часів виникнення фонології і до сьогоднішнього дня не вщухають дискусії про те, що є частиною чого – фонологія є розділом фонетики чи фонетика є розділом фонології. У 20 – 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів фонології , представники цієї лінгвістичної науки взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства: це мовляв, фізика (акустика є розділом фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство. Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували фонологію як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше - фонетика чи фонологія.

А між тим ці два розділи мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких прогтиріч між ними не існує.І краще не вирішувати дещо схоластичне питання, що є частинолю, а що – цілим. Хоч і фонетика, і фонологія вивчають одну і ту ж річ - звук, але вивчають її з різхних точок зору. І настільки різних, що річ ця навіть термінологічно розрізняється. Те, що вивчається фонетикою, зберігає назву звук, а об’єкт фонології іменується вже фонемою.І це не просто різні терміни, різні назви одної речі. Різний підхід до звуків фонетики й фонології призводить до того, що звуки як одиниці цих двох лінгвістичних наук виявляються дуже різними величинами.

Оскільки зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл, то дальший виклад основних теоретичних положень про фонеми української мови та зміни їх у мовному потоці буде здійснюватися в світлі щербівської фоноло­гічної школи.

Поняття фонеми

Аналізуючи мовний потік спеціальними способами, неважко переконатися, що ми вимовляємо величезну, теоретично безмежну кількість звуків. Проте виділяємо тільки ті одиниці, які служать для побудови й розрізню­вання слів, інакше — для їх узнавання. «У живій мові,— пише академік Л. В. Щерба,— вимовляється значно біль­ша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній даній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і маються на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонема­ми».

Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального (лінгвістичного)

критерію, суть якого полягає насамперед у з'ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.

Спираючись на щербівські ідеї, Л. Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема—це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів» .

Кожна фонема в українській мові має у своєму складі чо­тири основні ознаки. Усіх таких основних ознак, з яких буду­ються фонеми української мови, є 20.

Голосні фонеми української мови розрізняються за 8 ознаками:

за наявністю чистого тону (1 ознака);

за рядом — передній чи задній (2 ознаки);

за підняттям язика — низьке, середнє чи високе (3 ознаки), причому тут ураховується не міжнародна класифікація звуків, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків;

за наголосом — наголошений чи ненаголошений (2 ознаки)
Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 ознаками:

за участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3 ознаки);

за місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4 ознаки);

за способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3 ознаки);

за палатальністю — твердий чи м'який (2 ознаки).

Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий харак­тер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г, латеральність л, пом'якшення приголосних перед і тощо) — додаткові, су­путні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а лише надають певного забарвлення окремим звукам.

Коли звучить, наприклад, слово маля [мал'а], мовнослухо-вий аналізатор нашого мозку впізнає всі фонеми в ньому за таким набором ознак: сонорний губний зімкнутий твердий (м) + тональний заднього ряду низького підняття язика ненаголоше­ний (а) + сонорний зубний щілинний м 'який (л') + тональний

заднього ряду низького підняття язика наголошений (а). Якщо, скажімо, аналізатор у третій фонемі зафіксує не м'якість, а твердість, то наша свідомість сприйме це слово як манії. А коли ше й така ознака, як наголос, виявиться не в другій голосній фонемі, а в першій, то це слово усвідомлюватимемо вже як мала (минулий час жіночого роду від дієслова мати). Якшо ж в останньому голосному низьке підняття язика буде замінено на середнє, то матимемо ще інше слово — мало.

Названі вище ознаки сприймаються не розрізнено, не окремо, а в комплексі й одночасно — тільки так вони інформу­ють про фонеми. Усе інше (особливості голосу мовця, індиві­дуальний тембр, деякі особливості промовляння звуків, навко­лишній шум) мовнослуховий аналізатор відсікає як несуттєве.

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонеми.

Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фо­немам, називаються диференційними (розрізнювальними). Оз­наки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними.

Наприклад, фонема б складається з чотирьох ознак: дзвін­ка, губна, зімкнена, тверда. За дзвінкістю вона протистав­ляється глухій фонемі п (глуха, губна, зімкнена, тверда), за місцем творення (губи) — зубній фонемі д (дзвінка, зубна, зім­кнена, тверда). Отже, обидві ці ознаки диференційні. Проте за способом творення (зімкнутість) і палатальністю (твердість) наведена фонема не протиставляється ніяким іншим фонемам (немає щілинного звука, близького до б, і немає м'якого б) — ці ознаки, отже, нейтральні (інтегральні): вони до складу фо­неми входять, але розрізнювального значення не мають.

Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної лише од­нією диференційною ознакою, то вони перебувають у напру­женій опозиції: б — п, д — т, з — с, з — ж, з — з' і под. їх під час сприймання можна легко сплутати. Якшо дві фонеми від­різняються одна від одної двома й більше ознаками, то вони перебувають у ненапруженій опозиції: б — т, д — ж, з — ш і под.

Регулярні напружені опозиції творять кореляційні пари або ряди фонем, наприклад:

1) за дзвінкістю — глухістю: б — п, д — т, дз — ц, з — с і т. д.;

2) за твердістю — м'якістю: н — и', д — д', т — Y, з — з' і т. д.;

за місцем творення: б — д — г, п — т — к і т. д.;

за способом подолання перепони: ц — с, ч — ш, дз — з, дж — ж;

за характерним шумом (шиплячі — свистячі): ж — з, ш — с, дж — дз, ч — ц.

Позиції фонем бувають сильні й слабкі. У сильній позиції всі диференційні ознаки фонеми чуються виразно, у слабкій — фонема втрачає якусь диферен-ційну ознаку або зовсім не чується.

Наприклад, фонема є під наголосом перебуває в сильній позиції, не під наголосом — у слабкій: весело — веселий, клен — кленбвий. У слабкій позиції перебуває приголосна фонема з, якщо вона опиняється перед с {розсада вимовляється як [росада]) і перед ж {безжурний [бежжурний]), але перед голос­ними, сонорними й дзвінкими ця фонема звучить виразно {за-лізний, зліва, згода). Не чуються фонеми д і т (випадають), на­приклад, у словах тижня (від тиждень), пісний (від піст) тощо.

Втрата фонемою якоїсь диференційної ознаки називається нейтралізацією опозиції (порівняйте вимову слів мене й мине, кленок і клинок).

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатні­стю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а {Олександр, Олексій, огірок — з грецького ahuros «недостиглий»), фонемою є {Олена, Ольга, Окрім, одиниця, озеро) тощо;

не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови зву­косполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) — це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення сло­ва не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли під­ставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати).

Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації — це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фо­нема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).

Виділення фонем у кожній мовівідбувається по-своєму, залежно від їхньої смислорозрізнювальної і словорозпізнавальної ролі. Наприклад, в українській мові розрізняються фонеми г і г, бо є грати і ґрати, гніт і Гніт; у російській мові є лише фонема г, а г — це її алофон, характер­ний для південних діалектів (вимовимо [гус'] чи [гус'], [гара] чи |гара] — значення слова не зміниться). В українській мові губ­но-губний w (вулиця) і губно-зубний v (вітер) — це алофони тієї самої фонеми в; в англійській мові — це дві різні фонеми: vane [vein] «флюгер» і wane [wein] «спадати, слабшати». В українській мові звуки у і у — алофони (тук і тюк [т'ук]); у німецькій — це дві різні фонеми: Dunkel «темрява» і Bunkel «зарозумілість».

Фонеми в мові існують у певній системі. Фонологічна си­стема в кожній мові, зокрема в українській, своя й по-своєму організована. Вона є явищем змінним, історичним. Наприк­лад, колись у мові наших далеких предків було не 6, а 11 го­лосних фонем: крім відомих а, о, у, є, и, і, були ше й "Ь, ь, ь, носові б, є; шиплячі були м'якими звуками, навіть писалося кажю, чюдо, жяль тощо, тепер вони стверділи. Сучасні систе­ми голосних і приголосних фонем української мови усталені, чітко й логічно сформовані.

Різниця між звуками й фонемами така:

звуки — фізичне явище (це коливання повітря), фоне­ми — ідеальне (існують у нашій уяві як еталони, з яки­ми кожен раз зіставляємо почуті звуки мови);

звуки — індивідуальне явише (кожен мовець звуки в тому самому слові промовляє по-своєму, залежно від особливостей голосу, індивідуального тембру, манери говоріння тошо), фонеми — соціальне (їх усі сприймають однаково);

звуків — безліч, фонем — обмежена кількість;

звук — величина залежна (він звучить по-різному залежно від оточення, позиції в слові), фонема — величина стала (вона сприймається так само незалежно від оточення і навіть звучання: у формах книжка і в книжці Ікниз'ц'і] ми однаково виділяємо фонему ж, хоч у другому випадку чується звук з');

один звук може передавати дві фонеми (наприклад, довгі звуки с': і иґ: у словах вчишся [учйс':а], вчиться [учйц':а] передають відповідно по дві фонеми шс' і tV; в українській мові є довгі звуки, але довгих фонем немає);

звук може не вимовлятися, випасти, але фонему ми домислюємо (слово усний, у якому випав звук т, ми всетаки сприймаємо як похідне від уста, а не від ус).

У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.

Алофони з'являються внаслідок різних причин. Для теорії фонеми взагалі, а також для вивчення наповнення кожної фонеми мають значення закономірні, обов'язкові видозміни фонем. Вони з'являються внаслідок того, що фонема в процесі мовлення може потрапляти в неодна­кові фонетичні умови. Алофони, пов'язані з місцем у слові (початок, кінець), положенням щодо наголосу, називаються позиційними. Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються комбіна­торними.

Алофони можуть бути в більшій і меншій залежності від навколишнього середовища. Найсамостійніший, не­залежний алофон фонеми — це і є о с н о в н и й її алофон, який ми звичайно й називаємо, представляючи фонему в цілому. Цей основний, типовий алофон легко усвідомлюється, може бути виділений з мовного потоку, інакше кажучи, легко вимовляється ізольовано. Інші алофони фонем звичайно не усвідомлюються й при на­маганні вимовити ізольовано зливаються з основним, незалежним алофоном.

Отже, між фонемою і її алофонами існує діалектична єдність.. Кожна фонема — не загальне, яке конкретно існує лише через свої відтінки — алофони і разом з тим пов­ністю не збігається з жодним із них. Вона лише приблиз­но, узагальнено охоплює властивості своїх алофонів. З другого боку, алсфон — лише частковий прояв фонеми.

Усі мовні звуки є конкретними реалізаціями фонем. Звуків, не належних до якоїсь фонеми, бути не може.Усі алофони об'єднуються у відносно невелике число фонем (в українській мові 38). Слід враховувати, що кількість алофонів у різних фонем неоднакова, так само як неоднаковий і їхній діа­пазон: фонема може функціонувати в ряду дуже близьких звуків — і досить далеких з артикуляційно-акустичного боку. Проте діапазон алофонів фонеми усе ж має певні межі.

Крім відзначених вище алофонів фонем, у мовленні є ще так звані факультативні варіанти фонем, значення яких у фонетиці не можна недооціню­вати. Маються на увазі випадки закономірної варіатив­ності алофонів деяких фонем, що виникають у резуль­таті різних причин: наявності різних стилів вимови, впливу діалектного оточення тощо. Природно, що в розмовному стилі можливі й такі ви­падки, коли вимовлений звук у словоформі не може бути достовірно встановлений. Розрізняють позиційні і комбінаторні алофони.

Позиційниминазиваються алофони, зумовлювані певним фіксованим місцем у слові – початкои, кінцем, серединою, перебуванням / неперебуванням під наголосом. Так, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и], фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до [е].

Алофони, зумовлені характером сусідніх звуків, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [¢а] , що після пом’якшеного приголосного у вимові просувається вперед.

Факультативніваріанти закономірні для кожної мови. Вони не вважаються відхиленням від норми, закріплені мовною традицією певного колективу і мовцями звичайно не помічаються й не усвідомлюються.

У мовленні є також видозміни фонем, зумовлені ін­дивідуальними вимовними особливостями того, хто го­ворить. Так, фонему /а/ різні особи вимовляють неодна­ково: з різною висотою і різною тривалістю, різним тембром,— проте всі ці відтінки (якщо вони не виходятьза певні межі) не привертають нашої уваги й не вивчають­ся у фонетиці. Не вивчаються тут також індивідуальні відхилення у вимові, пов'язані з вимовними вадами. Оскільки всі ці особливості не мають ніякого лінгвістич­ного значення, їх не можна вважати алофонами.

Читайте також:

1. D-петля, що складається з 8–12 залишків, декілька з яких – дигідроуридинові.
2. I. При підготовці до переговорів визначите склад делегації і її керівника.
3. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
4. II. Вимоги до складання паспорта бюджетної програми
5. II. За зміною ступенів окиснення елементів, які входять до складу реагуючих речовин
6. II. Поняття соціального процесу.
7. III. Вимоги до учасників, складу груп і керівників туристських подорожей
8. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
9. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
10. А/. Поняття про судовий процес.
11. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
12. Автокореляція залишків – це залежність між послідовними значеннями стохастичної складової моделі.

Переглядів: 5824