Політика та політичні вчення у Стародавньому світі.

Сучасна політична наука, спирається на фундамент політичної думки попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньокласових суспільств і держав беруть початок перші спроби усвідомлення сутності політичних явищ. Історично першою формою пояснення нової соціальної реальності стало релігійно-міфологічне тлумачення природи владних відносин і соціальної ієрархії. Згідно з древніми міфами земна організація життя має божественне походження та є відображенням загальносвітового космічного порядку. Боги передають владу земним правителям або поряд з останніми продовжують залишатися вершителями земних справ.

Так, великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій(551—479 рр. до н.е.) визнає божественне походження влади імператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об’єднання сімей. Держава — велика сім’я, де імператор — суворий, але справедливий батько, а піддані — його слухняні діти. Відносини в державі мають регулюватися передовсім мораллю. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок. Найбільш високі вимоги він ставив до морального виховання правителів, зазначаючи, що моральність правителів визначатиме й моральність підданих. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайнощів майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на "благородних" і "темних" - простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання, справедливість, почуття обов'язку, повага до старших, дотримання моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя - влада, здійснювана аристократами, доброчинність, строге дотримання кожною людиною своїх обов'язків і наслідування ритуалів, що склалися. У IV ст. до н.е. китайський мислитель Шан Ян обґрунтував інший ідейно-політичний напрямок — легізм. Легісти, на відміну від конфуціанців, уважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхідності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань.

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконaлості та ефективності функціонування рабовласницької держави.

Знаменитий філософ Демокріт (460—370 рр. до н.е.) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження людини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не пов’язане з діяльністю богів або героїв. Тільки злидні, ці справжні «учителі людей», привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство філософ не вважав аморальним. Демокріт був упевнений, що людство у своєму розвитку прямує по висхідній, а тому «золотий вік» у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократичної форми правління і ворог монархії. На думку Демокріта, у демократичній державі навіть бідність ліпша, ніж багатство в монархії. А щоб досягти щастя, людині треба бути поміркованою в усьому. Вільний грек — не ізольована від суспільства одиниця, а громадянин міста-держави (полісу). Інтереси держави, яка втілює спільні інтереси всіх її громадян, необхідно ставити вище за все інше.

Сократ(470-399 рр. до н.е.) був відчайдушним захисником ідеї компетентного правління і панування законів в організації полісного життя. Він стверджував, що правити повинні знаючі люди-філософи, а саме правління є мистецтвом, яке здатні сприймати лише окремі "кращі" люди завдяки своєму народженню, вихованню і навчанню. Його критика демократії мала реальне підґрунтя. До інших відомих ідей Сократа належить його вимога дотримання законів. Він поділив закони на божественні, незалежні від волі людей та людські. І ті й інші закони вимагають послуху, тому що законне і справедливе - одне й те саме. Сократ власною смертю показав приклад загально слухняності. Засуджений до смерті афінським демосом (народом), він відмовився від запропонованого йому плану втечі, посилаючись на те, що суспільство може загинути, якщо судові рішення не будуть мати ніякої сили.

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427— 347 рр. до н.е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки. Платонмріяв заснувати ідеальну державу. Вперше його політичні ідеї були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони". Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю. Але за Платоном більшість є «безумною». Величезна «жадоба свободи» в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з грязюкою як добровільних рабів, батько боїться своїх дітей, учитель — учнів, чоловіки — жінок, молодші не поважають старших. Ось чому демократична держава, за Платоном, легко вироджується в тиранію, бо, на його думку, з «безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство».

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Третя верства — хлібороби та ремісники, завдання яких годувати всю державу.

Його увага була спрямована на життя тих верств, котрі створюють закони, стежать за їх виконанням. Філософи та воїни не мають ні приватної, ні особистої власності, бо, на думку Платона, власність заважатиме їм вершити державні справи на засадах справедливості. До того ж майнову рівність Платон не поширював на третю верству суспільства, а рабів взагалі не вважав громадянами держави. Заради благополуччя цілого, Платон приносив у жертву інтереси окремої людини. До того ж він не пробачив афінським громадянам смертний вирок його вчителю Сократу. Цікаво, що в проекті афінського мислителя вже закладені елементи майбутніх тоталітарних режимів, коли всі сторони життя суспільства та особи регулюються й контролюються державою.

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Арістотель(384—322 рр. до н.е.). Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці. До нашого часу дійшло багато його творів, в яких викладено майже весь обсяг соціально-політичних знань стародавніх греків: «Органон», «Метафізика», «Фізика», «Про виникнення тварин», «Про душу», «Етика», «Політика», «Риторика», «Поетика».

Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Арістотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім’ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він уважав так звану політею (правління більшості в інтересах усіх).

Арістотель, як і Платон, — теоретик рабовласницької держави. Нерівність, на його думку, одвічно притаманна людському суспільству. Сама природа влаштувала так, щоб одні були народжені рабами, а інші — вільними. Рабство Арістотель розглядав як обов’язкову умову існування суспільства, оскільки воно, звільняючи частину людей від виснажливої праці, дає їм змогу брати участь в управлінні державою та створювати духовні цінності. Але мислитель не прийняв платонівського проекту ідеальної держави. Він заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та окремої сім’ї.

Арістотель— прихильник приватної власності, бо тільки вона, на його думку, може примирити та об’єднати всіх членів суспільства. У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством.

Марк Тулій Цицерон (106—43 рр. до н.е.) був представником давньоримської політичної думки, яка продовжила грецьку традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з урахуванням нової політико-правової практики. Захисником республіканського правління був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він визначав республіку як "справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ є об'єднанням людей, пов'язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний елементи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методи політології.	\|	Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.