Фундаментальні політичні ідеї Нового Часу.

Початком Нового Часу традиційно вважають англійську революцію середини XVII століття. Політична думка Нового Часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який прагнув влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталістичній країні, — ідеї просвітництва поширилися у Франції XVIII cт. та в інших країнах.

Основними політичними доктринами епохи Просвітництва стали теорії "природного права"і "суспільного договору". Засновником концепцій вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій (1563—1645). За вченням Гроція, природні права визначені самою природою людини і за змістом є свободою будь-якої людини використовувати свої сили для збереження власного життя. Він виділяв природне право та волеустановлене, яке в свою чергу розділив на божественне право і людське право. Хоча зміст природного права не розходиться з божественною волею, воно не може бути змінене навіть Богом. Людське право хоча і є змінним, в результаті не повинно суперечити людській природі і природному праву.

На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей. Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного - без держави - і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми. Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були створені Т. Гоббсом, Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителіТомас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632—1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади й держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нагороди й покарання — нерви, справедливість і закони — розум та воля, громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Саму державу було створено з допомогою суспільного договору.

Природний, додержавний стан Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один — ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які б владарювали над ними і поклали кінець усезагальній війні.

Т. Гоббс, аналізуючи анархію й тиранію, уважає найліпшими ліками від анархії монархію. Головний аргумент: монархія — це втілення абсолютної влади. Повстання проти монарха, на думку Гоббса, не можна виправдати, а тому воно, як правило, є невдалим. Успішне повстання дає поганий приклад. Це — дорога до хаосу, нової війни всіх проти всіх.

Дещо іншу позицію посідав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як «Нарис про людський розум». В основі політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, уважав англійський мислитель, люди, можливо, і живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв’язаних з нею проблем.

Проте для того, щоб власність не залежала тільки від волі властей, люди створюють закони та законодавство. Локк формулює один з принципів лібералізму — принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства. Але й у суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди можливі довільні тлумачення і застосування законів. Відтак дуже суттєвим стає питання: а хто судді? Коли, наприклад, суддями виступають самі можновладці, то в судочинстві обов’язково матиме місце фактичне беззаконня. Для цього Локк пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада має бути в парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — у руках короля. Владу короля, за Локком, треба обмежити конституцією.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у працях Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — це «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад. На відміну від Гоббса та Локка, котрі допускали існування двох актів суспільного договору (перший — створення держави як асоціації народу, другий — передачу верховної влади від народу до уряду), Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)».

Вихідна теза роздумів Руссо — людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою. Найстрашнішу нерівність дала людству приватна власність, а її винахідник — той, хто першим огородив шматок землі й сказав: це — моє. Власність породила пристрасть до наживи, заздрість, лицемірство, обман, злочин.

Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією. Він уважав, що з усіх держав найбільш досконалі — малі, для них демократія — найліпший спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав уперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.

Книжка Руссо починається фразою, яка стала гаслом французьких якобінців: «Людина народжується вільною і водночас всюди вона в кайданах». Але свобода була не головною метою Руссо, над нею він ставив рівність людей. Існує, на його думку, одним-один спосіб досягнення справжньої рівності — особлива організація держави, коли кожний громадянин повністю поступається всіма своїми правами на користь общини. Спільна воля всіх — ось стрижневе поняття, бо відповідно до нього здійснюється демократичне правління. Спільна воля не є формальним поєднанням індивідуальних волевиявлень. Це вияв думок свідомого народу.

Згідно з Руссо, основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з’єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше».

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII століття належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689—1775) написав низку творів, серед яких окремо треба назвати фундаментальну працю «Про дух законів». Монтеск’є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, за правову державу, що в ній панувало б «правління законів». Природні закони, на його думку, існували до створення державно організованого суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей. З переходом до державно організованого суспільства природні закони замінюються позитивними, але не довільно, а виходячи з конкретної історичної обстановки. При цьому великий вплив на формування законів справляє географічне середовище: клімат, ґрунт, рельєф місцевості, величина території і т.п. Характер законів, за Монтеск’є, значною мірою залежить також від форми держави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за республіканської — добро й політична свобода. Учений здогадувався, що характер розвитку суспільства багато в чому залежить від способу здобування засобів до життя. Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск’є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними лише в тому разі, коли владу поділено між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну: законодавча влада приймає закони, обов'язкові для всіх громадян; виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів; судова влада відповідає за безпеку громадян. Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил. Він розумів, що сам народ через організаційні складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по горизонталі. Монтеск'є розробив теорію народного представництва, обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в органи влади.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також був автором багатьох творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. «Розчавіть гадину!», — закликав Вольтер. «Гадиною» він називав католицьку церкву. У центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка, проте, пов’язувалася із суворим дотриманням законів. Невід’ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер уважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував будь-які вияви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності. Але долю Франції він усе ж таки зв’язував з «освіченим монархом», який би спирався на законодавчу діяльність найбільш передової частини суспільства. Вольтер палко вірив у можливість мирного перетворення країни на «царство розуму».

На межі XVIII—XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішими представниками якої були Імануїл Кант(1724—1804) та Георг Гегель (1770—1831). І. Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Почуття свободи внутрішньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити прояви свавілля в суспільстві, необхідне право. Обов’язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.

Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імперативу (безумовне загальнообов’язкове формальне правило поведінки всіх людей незалежно від їх походження, положення, обставин). Необхідно вчиняти завжди в залежності від принципу, який в будь-який час може стати загальним законом. Дві з них належать до моралі, третя — до політики. Перша: дій так, щоб максима твоєї поведінки могла стати всезагальним законом. Друга: ніколи не треба ставитися до іншої людини як до засобу, але завжди як до мети. Політичний варіант категоричного імперативу поділяється на легальність і моральність. Легальність — будь-яка законослухняна поведінка, моральність — законослухняність, що базується на свідомих засадах.

Політична поведінка, згідно з Кантом, має бути не тільки легальною, а й моральною, а категоричний імператив проголошує: засади політичної поведінки мають бути такими, щоб вони могли стати гласними. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі та справедливості. Німецький мислитель уважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це потребувало б від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «згори». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, зокрема політичних явищ діалектичний метод (теорія і метод пізнання явищ дійсності у їх розвитку і саморусі, наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення). У діалектиці Гегеля чітко помітні три основні моменти: визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; характеристика того, що рухається, змінюється й розвивається; розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та розвитку.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв’язку. У Гегеля громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу. Люди в такому суспільстві протистоять один одному, як протистоять і їхні особисті інтереси. Проте окремі індивіди не можуть існувати один без одного, оскільки їхнє життя взаємозв’язане. «Ось чому в громадянському суспільстві, — писав німецький мислитель, — кожний для себе — мета, усі інші є для нього ніщо. Але без взаємин з іншими він не може досягти обсягу своїх цілей, ці інші є відтак засобами для цілей особистого».

У громадянському суспільстві поряд з приватним інтерeсом кожної людини існує ще й спільний інтерес, який стає «зовнішньою необхідністю» стосовно особистого інтересу, а тому й перебуває в стані протидії з ним. Ось чому суперечності в співвідношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві стають серйозною перешкодою для досягнення справжньої свободи в суспільстві. За цих умов держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об’єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери життя. Відтак держава є, на думку Гегеля, первинною щодо громадянського суспільства. Проте це зовсім не означає, що держава відсторонює й відчужує від себе громадянське суспільство. Держава та громадянське суспільство перебувають спільно в постійному розвитку, утримуючи й зберігаючи в собі це суспільство в «знятому» вигляді як свою протилежність.

Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, обстоюючи суверенітет спадкового конституційного монарха.

Просвітителі об’єктивно ідейно підготували буржуазні революції. У межах епохи їхня діяльність мала прогресивний характер. Основою нового «розумного» порядку вони вважали приватну власність. При цьому можливість гармонійного поєднання особистих та суспільних інтересів виводилася ними насамперед з моральних рис «природної людини», яка готова була добровільно поступитися особистими інтересами заради суспільного добробуту. Але цією «природною людиною» у них була ідеалізована людина — буржуа.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження.	\|	Політичні теорії ХХ століття.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.033 сек.