Загальні поняття та визначення

Процес поступу людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини в процесі її суспільної, виробничої й наукової діяльності, так званої практики. Процес пізнання можливий лише під час взаємодії людини з явищами дійсності, тобто він реалізується через взаємодію суб'єкта як носія свідомості й знання та об'єкта — того, на який спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Взаємодія суб'єкта й об'єкта фіксує єдність матерії й свідомості, буття і мислення, природи і духу. Вони формуються в процесі практичної діяльності й невід'ємні один від одного в своєму виникненні та функціонуванні. Практика виступає основною і рушійною силою розвитку пізнання та його метою. Людина пізнає закони природи, щоб оволодіти її силами і використовувати їх, а також пізнає закони суспільства, щоб відповідно впливати на хід історичних подій.

Функціями практики є основа пізнання; джерело і рушійна сила процесу пізнання; кінцева мета пізнання; критерій істини.

Пізнання виростає з практики, але потім самостійно скеровується на практичне опанування дійсністю. Від практики до теорії і від теорії до практики, від дії до думки і від думки до дії — така загальна закономірність відношень людини з навколишніим середовищем.

Практика є початком, вихідним пунктом і одночасно завершенням будь-якого процесу пізнання. Варто зазначити, що завершення пізнання завжди відносне, тому що процес пізнання, як правило, містить у собі нові проблеми та задачі, які були підготовлені й поставлені попереднім розвитком наукової думки. Розв'язуючи ці задачі й проблеми, наука повинна випереджати практику і, таким чином, свідомо скеровувати її розвиток.

Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між обмеженістю наших знань і необмеженою складністю об'єктивної дійсності, між суб'єктивною формою й об'єктивним змістом людського пізнання, в необхідності боротьби думок, що дозволяють шляхом логічних доведень і практичної перевірки з'ясувати істину.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Класичне визначення істини дав Арістотель: "Істина – це відповідність наших знань дійсності".

Сучасна теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний зв'язок понять:

- об'єктивна істина — знання про дійсність, які не залежать від людини; наприклад, процес різання деревини — це складний об'єктивний процес, який відбувається за певними законами;

- відносна істина — знання, яке в принципі правильно, але неповно відображає дійсність; наприклад, наші знання про процеси різання постійно доповнюються і розширюються, тому вони є відносною істиною;

- абсолютна істина — знання, які тотожні своєму предмету і які не спростовуються подальшим розвитком пізнання та практики; наприклад, молоко є рідина; ніж соломосилосорізки має клиновидну форму, тощо.

Людське пізнання скероване на досягнення знань, які правильно відображають дійсність. Знання — це ідеальне відтворення в умовній формі узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивного світу.

Функціями знання є узагальнення розрізнених уявлень про закономірності природи, суспільства і мислення та зберігання в узагальнених уявленнях усього того, що може бути передано в якості основи для практичних дій.

Противагою знанню є помилкова думка, яка дає неправильне, ілюзорне відображення світу. Ознака об'єктивної істини — це її конкретність, яка означає, що об'єкт варто розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв'язках і відношеннях, за яких він виник, існує і розвивається. Тобто поза визначеними межами істина перетворюється на оману.

Істинні знання у вигляді законів науки, теоретичних положень і висновків, учень, підтверджених практикою, існують об'єктивно, незалежно від праць і відкриттів учених. Тому істинне наукове знання вважають об'єктивним. Разом із тим наукове знання як істина може бути відносним і абсолютним. Відносне знання, яке, в основному, є правильним відображенням дійсності, відрізняється деякою неповнотою збігу образу з об'єктом, а абсолютне знання не змінюється в майбутньому.

Разом із тим безперервний розвиток практики виключає можливість перетворення відносних знань на абсолютні, але абсолютність практики дозволяє відрізнити істинні знання від хибних.

Пізнання людиною світу починається з чуттєвого відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприйняття, уявлення. Подальший розвиток форм пізнання, що виходять за межі безпосередньої чуттєвості, дає можливість досягнути якісно нового рівня відображення дійсності — раціонального пізнання.

Раціональне пізнання доповнює і випереджає чуттєве, сприяє усвідомленню суті процесів, розкриває закономірності розвитку. Формою раціонального пізнання є абстрактне мислення.

Мислення— це опосередковане й узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відношень і закономірних зв'язків між об'єктами або явищами. Опосередкований характер мислення полягає в тому, що людина, через доступні органам чуття властивості, зв'язки і відношення предметів, проникає до прихованих властивостей, зв'язків і відношень певних предметів. Тобто, вона пізнає дійсність не тільки в результаті свого власного досвіду, але й шляхом спілкування з іншими людьми. Мислення нерозривно пов'язане з мовою і не може здійснюватись поза нею.

Основним інструментом мислення є логічні міркування людини, які складаються з таких структурних елементів, як поняття, судження, умовивід.

Поняття— це думка, яка відображає суттєві й необхідні ознаки предмета або явища. Наприклад, поняття процесу різання соломосилосорізки, культиватора тощо. Поняття можуть бути загальними, поодинокими, збірними, абстрактними чи конкретними, абсолютними чи відносними.

За ознакою відношень між собою поняття поділяють на тотожні, рівнозначні, підлеглі, супідлеглі, частково узгоджені, такі, що протирічать, і протилежні.

Відношення тотожності й рівнозначності понять мають надзвичайно важливе значення в науці, оскільки роблять можливим заміну одного поняття іншим. Цією операцією широко користуються в математиці під час перетворення або спрощення алгебраїчних співвідношень.

Поняття характеризуються обсягом і змістом. Обсяг поняття — це коло тих предметів, на які це поняття поширене. Змістом поняття називається сукупність ознак, які об'єднані в цьому понятті.

Розкриття змісту поняття називається його визначенням. Останнє повинно відповідати двом ознакам: вказувати на найближче родове поняття; вказувати на те, чим це поняття відрізняється від інших понять такого ж роду.

Так, визначаючи поняття "фреза", потрібно сказати про те, що фреза належить до роду різальних інструментів і вирізняється ознакою призначення — для виду оброблення фрезуванням. Визначення поняття повинно бути не дуже широким і не дуже вузьким, а також не визначати само себе.

Розвиток наукових знань змушує уточнювати визначення понять, вносити нові ознаки в їх зміст; при цьому поняття узагальнюються або наближуються. Процес наукових досліджень, як правило, закінчують визначенням, тобто закріплюють ті результати, до яких учений дійшов у своєму дослідженні. Без наявності визначення понять можливе хибне тлумачення думки автора досліджень.

Визначення поняття є можливим у тому випадку, коли ми знаємо, до якого роду воно належить і які має ознаки відмінності. З'ясування ознак здійснюється за допомогою ділення понять. Діленням понятьназивають розкриття всіх видів понять, що входять до складу цього поняття. Основою ділення називають таку ознаку, яка є загальною для всіх видів, що входять в об'єм цього поняття.

Судження— це думка, в якій через зв'язок понять стверджується або заперечується будь-що. Судження виражається мовою у вигляді речення. Під час судження співставляються поняття, що встановлюють об'єктивний зв'язок між предметами та їх ознаками, або між предметом і класом предметів.

Судження поділяють за такими ознаками: якість, кількість, відношення. У свою чергу, за якістюсудження бувають позитивні й негативні; за кількістю— загальні, часткові й поодинокі; за відношенням— категоричні, умовні й роздільні.

Поєднання суджень за кількістю і якістю приводить до чотирьох нових видів міркувань: загальностверджувальні, загальнозаперечувальні, частковостверджувальні й частковозаперечувальні.

До судження про предмет або явище людина може дійти або шляхом безпосереднього спостереження якогось факту, або через умовивід.

Умовивід — це процес мислення, що складається з послідовності двох або декількох міркувань, у результаті яких виникає нове судження. Часто умовивід називається висновком, через який стає можливим перехід від думки до дії, тобто практики.

Умовиводи поділяють на дві категорії: дедуктивні й індуктивні. Дедуктивні умовиводи — це виведення окремих випадків з якого-небудь загального положення, а індуктивні умовиводи — це коли на основі окремих випадків приходять до загального положення.

Умовиводи поділяють також на безпосередні й опосередковані. У безпосередніх умовиводах від одного судження приходять до іншого; в опосередкованих судженняхперехід від одного судження до іншого здійснюється через посередництво третього судження. Якщо в процесі умовиводу змінюється форма судження, то йдеться про його перетворення. Наприклад, стверджувальне судження стає заперечувальним і навпаки. При цьому зміст і кількість міркувань зберігається. Поняття, судження і умовивід виражаються в словесній формі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Особливості наукового пізнання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.