Сучасні етнічні процеси: інтеграція, консолідація, асиміляція, сегрегація.

Етнічна ідентичність не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин.У зв'язку з цим в етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей. Ці зміни стосуються всіх груп, що контактують, але практика свідчить, що домінуюча культура змінюється найменше. Культурні меншини засвоюють (самостійно або під тиском обставин) основні елементи культури домінуючої групи — релігію, стереотипи поведінки, норми тощо. Наявність цих змін є підставою для тверджень про акультураційні стратегії в такому середовищі.Ці акультураційні зміни і є соціальними процесами, які відбуваються в сучасному світі, або ж етнічними процесами.

Інтеграція (лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність. Процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних груп, який підпорядкований створенню єдиної для усіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що в ньому відсутнє насильництво одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з'єднання етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або принаймні відсутності історично укоріненої, перманентної міжетнічної ворожнечі. Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з'єднання зусиль для вирішення історично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетичне близькі етноси. Так, сьогодні існують етноси, що генетичне не є близькими між собою, але інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення (Швейцарія або Бельгія).І навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення так і не набули.

Асиміляція (лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. Інколи можлива часткова інтеграція культури меншин у простір титульної культури.

Розрізняють:

- природну (добровільну) та штучну (насильницьку),

- повну й часткову,

- соціальну й етнічну асиміляцію.

Природна асиміляція відбувається поступово в процесі етнічних контактів різнорідних груп населення шляхом передавання соціо- та етнокультурних традицій від однієї групи до другої.

Штучна асиміляція досягається шляхом цілеспрямованої державної асиміляторської політики, скерованої на руйнацію етносоціальних систем, зокрема шляхом колонізації, політичної диктату, економічної експансії, культурно-мовної та релігійної домінації, обмеження прав національних меншин, насильницьких депортацій, фізичного знищення інтелектуалів, створення наднаціональних квазіспільнот (радянський народ, арійська раса) тощо.

Визначення «повна» та «часткова» асиміляція вживаються для означення рівня інтенсивності міжетнічних контактів, що розгортаються у напрямі асиміляції.

Під соціальною асиміляцією здебільшого розуміють процес поступового засвоєння репрезентантами певної соціальної спільноти (групи, верстви, стану, страти та ін.) соціокультурних рис, норм, цінностей, соціально-психологічних мотивацій та моделей поведінки інших, переважно вищих у суспільній ієрархії, спільнот.

Процес етнічної асиміляції найбільш інтенсивно й швидко здійснюється у суспільствах, де відбувається розсіювання іноземних мігрантів в однорідному суспільстві з міцними і сталими економічними, політичними й культурними зв’язками. Найповільніше етнічна асиміляція відбувається у суспільствахвах, де мігранти утворюють замкнені територіальні громади з власними інституціями й організаціями, що мають тривалі й розгалужені зв’язки з етнічною батьківщиною.

Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень. Фактично вона є вираженням ізоляціоністської політики. Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи; щодо політики національних меншин використовують термін сепаратизм.

Маргіналізація – ( лат.marginalis – межа, узбіччя) – ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо. Маргіналізація це процес соціального падіння або знаходження у невисокому і заздалегідь програшному соціальному статусі. Зазвичай маргіналізація призводить до матеріального зубожіння, і навіть до зникнення маргіналізованих груп . Маргіналізовані індивідуми часто обмежені у отриманні соціальних послуг, програм і соціальних привілеїв. Категорія маргіналізації була введена американським соціологом Р. Парком з метою виявлення соціо-психологічної неадаптації мігрантів до умов міського середовища. У такій ситуації виявляються так звані «культурні гібриди», балансуючі між домінуючою в суспільстві групою, що повністю ніколи не приймає маргіналів, і групою, з якої вони виділилися.

У тому числі маргінал це:

- Той, хто втратив колишні соціальні зв'язки і не пристосувався до нових умов життя (звичайно про представників національних меншин, мігрантів, вихідців із села).

- Той, хто не визнає загальноприйнятих норм і правил поведінки.

- Представник специфічних субкультур, політичних течій, релігій тощо.

Маргінал етнічний – це об’єктивно і суб’єктивно проміжний стан людини в системі етнічних відносин. Об’єктивна етнічна маргінальність є наслідком того, що особа одночасно належить до двох етнічних груп. Найчастіше перебувають в такому стані вихідці з етнічно змішаних сімей. Об’єктивне положення особи в системі етнічних зв’язків породжує її суб’єктивний стан. Проте маргінальний статус необов’язково породжує внутрішню, психологічну етнічну маргінальність. Остання наступає, як правило, тоді,коли особа знаходиться не просто на межі етнічних культур, а тоді, коли ці цінності несумісні, антагоністичні. Увібравши в себе несумісні культурні цінності, маргінал втрачає можливість мати власну стійку систему особистісних цінностей. Він постає як психологічно розколотий тип. Для нього характерні протиріччя між свідомим і несвідомим. Маргінал має нестійку емоційну сферу, не може пристрасті підкорити волі та розуму. Його цілі та установки розмиті особистісні погляди невизначені.

Етнічний маргінал прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Від одних цінностей він відцурався, а інші не увібрав.

Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, немотивованої жорстокості. Маргінал постійно шукає опору, стабільність. Один з можливих шляхів набуття стабільності він вбачає у прилученні до якогось авторитету. Іноді комплекс неповноцінності у маргінала переростає у комплекс зверхності, переваги. Його супроводжує тривожність, він нерідко втрачає здатність розрізняти моральні та духовні позиції. Невроз маргінала породжений одночасним проявом прийняття та ворожості до одного і того самого об'єкту, у визнанні і запереченні одних і тих самих цінностей. Втрата коренів, моральних та культурних опор робить маргінала ос обою з втраченою ідентичністю. Втративши своє «я», він готовий злитися з чужим «я», яке видається йому авторитетним. Він сподівається, хоча б у такий спосіб зафіксувати свої суспільні координати, ухопитись за щось певне, чітке, зрозуміле.

У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки вихідці із етнічно-змішаних сімей, а й представників етнічних меншин. Навіть моноетнічні сім'ї з етнічних меншин потрапляють у ситуацію етнічної маргінальності. Адже формування особи, в тому числі її етнічних якостей відбувається не тільки в сім'ї, але і в дитячих, дошкільних закладах, школі, побутовому середовищі, через засоби масової комунікації, що прищеплюють особі властивості культури того етносу, в середовищі якого вона знаходиться.

Об’єктивний етнічний маргінальний статус особи не обов’язково, не завжди призводить до маргінальності її етнічної самосвідомості. На особистісному рівні розв’язання ситуації, коли людина поставлена перед вибором варіанту етнічної само ідентифікації, може втілитися в різні форми. По-перше, людина може віддати перевагу одному з етносів і само ідентифікуватися з ним (навіть з тим, до кого не належить жоден з батьків). По-друге, вона може проявити етнічний нігілізм і не зарахувати себе до жодного з етносів. І, по-третє, людина може само ідентифікуватися з двома або навіть трьома етносами, мати подвійну, потрійну етнічну свідомість.

Інакше кажучи, об’єктивні маргінали можуть на особистісному рівні, у сфері свідомості самовиявлятися у вигляді чотирьох моделей: перша – психологічна, моральна амбівалентність, «розірваність»душі між культурами, етносами, мовами; друга – само ідентифікація з одним із етносів; третя – усвідомлення себе космополітом; четверта – само ідентифікація себе з двома, трьома етносами.

Консолідація— процес згуртування певного етносу навколо однієї або декількох видатних осіб (у тому числі — й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як особлювачі та носії найнагальніших потреб та інтересів етнічного загалу. Цей процес набуває відчутних розмірів та напруги або у часи виникнення смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переламні історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й можливості піднесення на вищий щабель історичного буття. У історії етносів бувають і часи, коли консолідація здійснюється в умовах загального осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті та пройняті ідеями етноцентризму і міжетнічної ворожнечі. Така консолідація має руйнівні наслідки і людство від неї тільки втрачає. Етнічна консолідація конструктивного напряму має кінцевою метою, як правило, утворення нації і розбудову власної держави.

Особливості розвитку та перебігу соціально-етнічних процесів в Україні.

За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На її території проживають представники понад 130 національностей, всього близько 49 млн. осіб. Серед них 72,6% (37,4 млн.) становлять етнічні українці, 22,1% (11,4 млн.) — росіяни; з-поміж 5,3% представників інших національностей (за переписом 1989 р.) — євреї (486 тис), білоруси (440 тис), молдавани (325 тис), болгари (234 тис), поляки (210 тис), угорці (136 тис), румуни (135 тис.) греки (99 тис), татари (88 тис), вірмени (54 тис), цигани (48 тис), кримські татари (47 тис), німці (44 тис), азербайджанці (37 тис), гагаузи (32 тис). Близько 7 млн. українців проживає у країнах СНД, а понад 4 млн. — у традиційному зарубіжжі.

Характерно, що корінне населення нашої країни диференційоване за ступенем етнічного розвитку. Так, більшість його самоідентифікується як українці, частина — як росіяни, а дехто усвідомлює себе русинами. Така неоднорідність підсилюється регіональною етнографічною специфікою (поліщуки, слобожанці, волиняни, галичани, буковинці, подоляни, гуцули, лемки, бойки та ін.). Звичайно, така диференціація вимагає формування виваженої державної національної політики, врахування та узгодження соціально-етнічних інтересів різних спільнот. Досягненню такої мети сприяє законодавча база, що створюється в незалежній Україні, основи якої закладено в Конституції України, Декларації про державний суверенітет та Декларації прав національностей України. Приділяючи головну увагу національно-культурному відродженню українського народу, держава гарантує всім етнічним спільнотам і окремим громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Разом з тим в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності, кризових явищ у різних сферах суспільного життя процеси консолідації народу України, національного відродження проходять досить складно, супроводжуються суперечностями, труднощами, що породжує певні проблеми, в тому числі і соціально-етнічного характеру. До них слід у першу чергу віднести суперечності між принципом рівності всіх націй і народностей та неоднаковими можливостями задоволення їхніх потреб; між утвердженням державної мови і конституційною рівністю всіх інших; між загальносуспільним патріотизмом і патріотизмом окремих етнічних груп тощо. Дають себе знати і деформації в міжнаціональних відносинах колишнього СРСР (унітарність держави, депортація окремих народів, ігнорування регіональних умов, штучний, подекуди територіально-етнічний розподіл етносів між союзними та автономними республіками тощо).

Для вирішення цих та інших проблем національного відродження України слід спиратися на соціологічний аналіз соціально-етнічних тенденцій, що впливають на процес державотворення та консолідації української нації. Серед них визначаються наступні тенденції :

1.Скорочення питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х років XX ст. українці становили 80,6% населення, то наприкінці 80-х — на початку 90-х років — лише 72,7%.

2.Зростання кількості росіян, що проживали і проживають в Україні, з 3 млн. у 20-х роках до 11 млн. наприкінці 80-х років.

3.Звуження сфери вживання української мови (якщо 1959 р. 93,5% вважали рідною українську мову, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 році назвали рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%).

4.Поділ населення України на три великі лінгвістичні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини — російськомовні.

5.Наявність різного ставлення до проблем державного суверенітету: прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Співдружності Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше у східних, південних і частково в центральних регіонах, натомість у західних регіонах переважає прагнення до існування України як самостійної і незалежної держави.

6.Наявність різних політичних симпатій населення у цих регіонах: коли на Сході традиційно підтримують політичні партії лівої орієнтації, то на Заході — радикальних і поміркованих націоналістів і демократів.

Як бачимо, складність соціального управління процесом консолідації української нації полягає у переплетінні етнічних проблем із соціальними, політичними, регіонально-демографічними, що й надає їм особливої гостроти у період радикальних перетворень у суспільстві. Отже, пріоритету в державній політиці України набуває лінія на створення умов для формування в країні єдиної політичної нації, тобто такої соціально-етнічної спільноти, всі представники якої усвідомлювали б себе українцями незалежно від своєї етнічної, лінгвістичної, регіональної чи політичної належності.

Орієнтиром у досягненні цієї мети мають бути принципи гармонізації міжнаціональних відносин: право націй на самовизначення; реальна рівність прав та обов´язків соціально-етнічних суб´єктів міжнаціональних відносин; визрівання та еволюційний розвиток етнічних процесів; демократична і гнучка національна політика держави та інші.

На соціологію етносу при цьому покладається функція соціологічного моніторингу стану і тенденцій соціально-етнічних відносин у країні та її регіонах, виявлення зон соціального напруження на етнічній основі, аналіз громадської думки щодо міжнаціональних відносин і проблем державотворення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Місце етносоціології в структурі соціологічного знання.	\|	Р.2 Спеціальні та галузеві соціологічні теорії.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.