На початку XX ст.

1. Трансформація культурницького руху у національно-визвольний.

2. Розвиток літератури, освіти та науки.

3. Театральна і музична культура.

4. Образотворче мистецтво та архітектура

1. Трансформація культурницького руху у національно–визвольний

1.1. Громадівський рух. З середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо у першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько–гетьманської доби), то у другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно–визвольний, завданням якого стало вирішення складних питань – від скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.

У другій половині XIX ст. зрілішою та згуртованішою стала інтелігенція, яка у своїй діяльності керувалася принципом „повернення обличчям до народу“, що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об’єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет.

Виникає духовна еліта, що виробляє ідеологію діяльності своєї верстви, кодексу її поведінки та внеску у загальну справу національного й духовного визволення. Навіть ті представники, що були службовцями Російської імперії (професор Московського і ректор Київського університету Михайло Максимович, генерал Микола Аркас, професор Микола Костомаров та ін.), спрямовують свої зусилля саме на культурний розвиток України.

Формування національної еліти відбувалося в умовах тиску цензури, заборон та утисків. Найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p., які регламентували національно–культурне життя, забороняли користуватись українською мовою.

Але просвітницький рух уже не можна було зупинити. У Петербурзі колишні кирило–мефодіївці, отримавши дозвіл на проживання у столиці, у 1861–1862 pp. протягом 22 місяців видавали журнал „Основа“ не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні, літературно–художні та критичні праці В.Білозерського, П.Куліша, М.Костомарова, М.Максимовича, Т.Шевченка. Там же, у Петербурзі, коштом В.Тарновського та Г.Ґалагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори українських діячів Г.Квітки–Основ'яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Кулішата ін.; вперше були опубліковані твори Марії Вілінської (Маркович) під літературним псевдонімом Марко Вовчок.

Ряд статей, присвячених важливим проблемам історії, народного світогляду та національного руху опублікував в „Основі“ Микола Костомаров. Він відзначав в українцях „сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади“.

У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів – вихованці Київського університету Володимир Антонович, Павло Житецький, Павло Чубинський, Тадей Рильський та ін., які утворили кістяк Київської Громади (1859–1863). Згодом ця організація стала основним культурно–просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе українську інтелігенцію Києва та всієї України.

Діячі Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створили свої „громади“, яких в Україні налічувалося декілька десятків. Їх об’єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: вірі у можливість досягнення національного самовизначення, любові до України, поваги до українського народу.

Доробком „громадівців“ було створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та опублікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько–російського словника тощо. Але циркуляром 1863 р. діяльність „громад“ заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою.

Цей рух у Наддніпрянщині відновився на початку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензура. Разом зі старими членами у громадівські організації прийшла молодь, переважно студентська. Радикальні ідеї, що зародилися серед молодших членів Київської Громади, найперше відбилися у працях Михайла Драгоманова(1841–1895), який розглядав національно–визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він вважається засновником української політології, його концептуальні думки і погляди найбільше стосувалися питань державотворення.

Українська духовна еліта здебільшого була прихильником еволюційного шляху розбудови нової України. У Наддніпрянській Україні просвітницька робота у 70-х pp. XIX ст. проходила під егідою Північно–Західного відділу Російського географічного товариства (1873–1875), що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. З 1874 р. неофіційним органом Київської Громади стала газета „Киевский телеграф“.

Товариство було важливим науковим українознавчим осередком. Вдалося, зокрема, видати сім томів етнографічно–статистичних праць з описом Правобережної України, що й до сьогодні зберігають свою наукову цінність.

Одним із організаторів київського відділення товариства та редактором згаданого видання виступив відомий український етнограф і фольклорист, громадський діяч та поет Павло Чубинський(1839–1884), автор національного гімну „Ще не вмерла Україна“, створеного у 1862 р.

Після Емського акту 1876 р. знову посилилися репресії і переслідування українських діячів у Наддніпрянській Україні. Але вже у 1882 р. українські патріоти (Ф.Лебединцев, О.Лазаревський, В.Антонович, П.Житецький та ін.) організували видання щомісячного історико–етнографічного журналу „Киевская старина“ (виходив до 1906 р.; у 1907 р. – під назвою „Україна“). Часопис об’єднав усіх провідних українознавців та відіграв важливу роль у розвитку української культури. Його матеріально підтримували українські меценати В.Симиренко, В.Тарновський, Є.Чикаленко.

У Женеві М.Драгоманов протягом 1878–1882 рр. видавав європейськими мовами збірник „Громада“.

Доречно згадати, що саме Київська Громада започаткувала роботу по створенню словника української мови. Завершити цей проект вдалося лише на початку ХХ ст.: у 1907–1909 рр. за редакцією відомого письменника і громадського діяча Бориса Грінченка вийшов „Словарь української мови“ у 4-х томах.

1.2. Консолідація національної еліти. У другій половині XIX ст. активізувався процес консолідації інтелектуальної еліти східно–і західноукраїнських земель, що входили до різних імперій. У 1860-х рр., коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату щодо української культури, у західноукраїнських землях під владою Австрії відчувалися деякі політичні права та свободи. Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух спонукав не лише здобувати знання, але й реалізовувати їх у практичному житті.

У 1868 р. у Львові було заснувано товариство „Просвіта“ на чолі з А.Вахнянином, а у 1873 р. – Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, перетворене у 1892 р. у Наукове товариство ім. Т.Шевченка – НТШ. Значну частину коштів у фундацію цих важливих культурно–освітніх установ внесла відома громадська діячка і меценатка із Полтавщини Єлизавета Милорадович.

Просвітницький рух виховував високі патріотичні почуття, естетичні смаки. Галичани організовували „просвіти“, школи, кооперативи, різні підприємницькі, церковні, молодіжні, спортивні (наприклад, „Сокіл“, „Січ“, „Пласт“) та інші об’єднання, прагнули заснувати національний український університет, окремий від онімеченого й спольщеного у Львові.

Тогочасну Галичину Михайло Грушевський охарактеризував за італійським зразком „українським П’ємонтом“, бо саме звідси розпочався політичний рух за національно–державне звільнення і об’єднання нації. У 1890 р. під впливом ідей М.Драгоманова тут виникла перша в Україні Русько–українська радикальна партія (РУРП),організована І.Франком, М.Павликом, В.Будзиновським та ін., а згодом викристалізувалася ідея самостійної української держави (книжка Ю.Бачинського „Україна irredenta“ (Україна уярмлена) 1895 р. та ін.).

У 1898 р. у Львові вийшов перший том фундаментальної праці М.Грушевського „Історія України–Руси“ , що стала своєрідним історичним паспортом українського народу (протягом 1898–1936 рр. видано 10 томів у 13 книгах; 10-й том, що у ньому виклад подій доведено до гетьманування І.Виговського, вийшов у Києві уже по смерті ученого).

Отже, наприкінці ХІХ ст., внаслідок посилення цензури у Наддніпрянській Україні, епіцентром національно–культурного відродження та об’єднання інтелектуального потенціалу всієї України стала Галичина, насамперед, Львів. Як відзначав М.Грушевський, Галичина була культурним арсеналом, де створювалися і удосконалювалися засоби національного, культурного і політично–суспільного відродження українського народу. У свою чергу, здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім грунті з участю російських українців, високо підіймали рівень їх змагань і у самій Росії. Незалежно від державних відносин, українське громадянство у самому собі та у боротьбі проти всіляких ворожих перешкод відкрило сили і засоби свого національного розвитку.

Усвідомлення національного пробудження і відчуття єдності (соборності) українських земель стало головним підсумком культурно–просвітницького руху. Протягом ХІХ століття сформувалася ліберальна у своїй основі інтелектуальна еліта, що вийшла з народу. Сповідуючи ідеологію нерозривного зв’язку з народом, вона засновувала громади, недільні школи. просвіти і часописи (П.Куліш, Т.Шевченко, О.Кониський, В.Науменко, І.Франко), працювала в університетах (М.Драгоманов, М.Костомаров, М.Грушевський), займалася меценатством (родини Галаганів, Милорадовичів, Симиренків, Скоропадських, Тарновських, Терещенків, Ханенків, Чикаленків) і т. п.

У 2-й половині ХІХ – на початку ХХ ст. відбулася трансформація культурно–просвітницького руху у політичний етап національно–визвольної боротьби. У Наддніпрянській Україні ця боротьба активізувалася у ході російської революції 1905–1907 рр. Тоді було знято заборону на вживання української мови, розпочалася активна організаційна робота по створенню українських партій та об’єднань. У Наддніпрянщині розпочали діяльність „просвіти“ (понад 35), у яких співпрацювали Б.Грінченко, М.Коцюбинський, П.Мирний, Д.Яворницький та інші відомі діячі; відкривалися українські школи, наукові установи, культурно–мистецькі осередки; з’явилася україномовна преса (газети „Хлібороб“, „Рада“, журнали „Дзвін“, „Українська хата“, „Рідний край“ та ін; всього понад 20 видань) тощо.

У 1907 р. у Петербурзі за редакцією В.Доманицького вийшло перше повне видання поезій Шевченка „Кобзар“; у ньому уперше в Росії надруковано твори „Юродивий“, „Марія“ та ін., повні тексти поем „Сон“ і „Кавказ“ тощо. Подібно у Львові за редакцією І.Франка у 1908 р. видруковано „Кобзар“ Т.Шевченка у 2-х томах.

Після придушення революції царизм знову вдався до репресій і переслідувань. У 1914 р. у Росії було заборонено відзначити 100-літній ювілей від дня народження Т.Шевченка.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Архітектура та образотворче мистецтво.	\|	Розвиток літератури, освіти та науки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.