Розвиток літератури, освіти та науки

2.1. Література і публіцистика. Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. Витворена Т.Шевченком, вона і у другій половині XIX ст. виступала каталізатором національно-духовного відродження українського народу. Вихід Шевченкового „Кобзаря“ став епохальним явищем у цьому процесі, визначивши демократичний напрям у розвитку української літератури на засадах критичного реалізму.

У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців. Письменниця Марко Вовчок (1833–1907) з великою любов’ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту („Народні оповідання“, „Інститутка“, „Маруся“, „Панська воля“, „Кармелюк“). Байкар Леонід Глібов (1827–1893) в алегоричній формі показав безправне становище селянства. Анатоль Свидницький (1834–1871) створив перший реалістичний соціально–побутовий роман „Люборацькі“.

Великою популярністю користувалися збірки Павла Грабовського (1864– 1902), ліричні поезії Степана Руданського (1830–1873), твори Павла Чубинського (1839–1884). Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменники Пантелеймон Куліш (1819–1897) – роман „Чорна рада“ та ін.; Борис Грінченко (1863–1919) – збірки поезій, повісті, публіцистика; поети Олександр Кониський (1836–1900), Яків Щоголів( 1824–1898) та ін.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та побутово–психологічного оповідання створив Іван Нечуй–Левицький (1838–1918). У високохудожній формі він змалював життя, побут та психологію різних верств населення України („Микола Джеря“, „Кайдашева сім’я“, „Запорожці“, „Маруся Богуславка“).

Панас Рудченко, що працював під псевдонімом Панас Мирний (1849–1920) написав глибоко реалістичні твори „Хіба ревуть воли, як ясла повні“, „Повія“ та ін., які відтворили цілу епоху розвитку пореформеного суспільства в Україні.

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість прозових творів Михайла Коцюбинського (1864–1913) – „П’ятизолотник“, „Дорогою ціною“, „Fata Morgana“ та ін.; поетичних і драматичних Лесі Українки (1871–1913) – „Досвітні вогні“, „Без надії сподіваюсь“, „Слово, чому ти не твердая криниця“, „Одержима“, „Осіння казка“, „В катакомбах“, „Касандра“, „Бояриня“, „Лісова пісня“, „Камінний господар“ тощо. Їхні твори стали яскравим взірцем соціально–психологічного дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвітлювала особистісне буття людини, знаменує творчість Івана Франка (1856–1916) – письменника, вченого, громадського діяча, літературна, публіцистична й наукова спадщина якого у повному обсязі ще й досі не опублікована. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики („З вершин і низин“, „Зів’яле листя“, „Каменярі“, „Гімн“ та ін.), змалював жорстоку експлуатацію робітників, дав ключ до філософського розуміння історичних та суспільно-політичних подій в Україні („Захар Беркут“, „Мойсей“ та ін).

Буковинську літературу найяскравіше репрезентував Юрій Федькович (1834–1888) – „Поезії“, „Повісті“, „Буквар“ та ін. Ольга Кобилянська (1863–1942) вславилася романом „Земля“.

Розвиток літературного процесу пов’язаний з поширенням публіцистики – жанру, у якому найвидатнішими представниками в Україні, безперечно, були Михайло Драгоманов та Іван Франко.

Михайло Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно–історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських, гуманістичних та естетичних цінностей у національно–культурному розвитку. Його глибока ерудиція в галузі світової літератури поєднувалася з глибокими поглядами щодо ролі й місця української літератури у суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути „по ідеях демократична, по манері – критична і реалістична, по мові – животворна“. Він закликав усіх співвітчизників, які вимушені були виїхати за межі України, „не кидати українську справу...“.

Іван Франко – неперевершений в українській культурі творець і дослідник, автор бл. 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів, перекладач з 14 європейських мов, протягом тривалого періоду однодумець М.Драгоманова, його найближчий послідовник у публіцистиці та літературознавстві. Франко став на рубежі століть одним з провідних діячів культурного, національно–визвольного руху в Україні. Його публіцистичні твори відіграли визначальну роль у формуванні світоглядних засад української національної інтелігенції.

На сторінках науково–публіцистичних видань широко популяризував свої дослідження найбільший український історик Михайло Грушевський. Вчений аргументовано доводив, що український народ пройшов складний шлях історичного розвитку, вистраждав своє право на мову, національну культуру, власну державність.

Розвиток художньої та публіцистичної літератури зумовлював об’єктивну потребу становлення української преси. Тут знову варто відзначити сподвижницьку працю І.Франка, який був редактором або членом редколегій багатьох видань і часописів („Друг“, „Громадський друг“, „Світ“, „Зоря“, „Правда“, „Народ“, „Громадський голос“, „Житє і слово“ та ін).

Винятково важливу роль у формуванні ідеології українського національного руху та розвитку модерної української культури відіграв журнал „Літературно–науковий вісник“, що був заснований у Львові у 1898 р. як видання НТШ за редакцією М.Грушевського, В.Гнатюка, І.Франка та ін. Протягом 1906–1913 рр. виходив у двох редакціях: київській і львівській (ред. М.Грушевський).

Численні видання наукового, педагогічного, етнографічно–побутового характеру виходили у багатьох містах обох імперій та за кордоном. У Росії справжні зміни у розвитку української преси відбулися після 1905 p., коли було ліквідовано заборону на вживання української мови.

У другій половині XIX – на початку XX ст. характерною ознакою трансформації культури стала поява творів, розрахованих на широкі народні маси (особливо побутової тематики), а також праць, адресованих інтелектуальному прошарку суспільства, покликаному повести за собою народні верстви до національно–духовного визволення. Саме література виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, саме через неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного і духовного відродження.

2.2. Розвиток освіти. Шлях до національно-державного відродження пролягав через поширення просвітництва, розвиток духовних, культурних цінностей, здобуття наукових знань.

У середині XIX ст. і особливо після скасування кріпацтва розвиток шкільництва та народної освіти в українських землях не відповідав ні історичним, ні суспільним реаліям. Національна школа перебувала у занедбаному стані. У підросійській Україні шкільна освіта була зросійщеною, у Галичині – спольщеною, на Закарпатті – змадяризованою.

Відсутність національної школи в українських землях у середині XIX ст. призвела до того, що переважна частина українських дітей могла отримувати освіту лише чужою мовою. Винятком була діяльність „недільних“ шкіл з 1859 по 1862 р. Для цієї справи Т.Шевченко підготував та видав „Буквар южнорусскій“, П.Куліш – „Граматику“, О.Кониський та Ю.Степовик – арифметичні збірки „Щотниця“та ін.

У 1862 p. М.Костомаров широко поставив справу видання українських шкільних підручників, але урядові заборони поклали край його починанню. І хоч в Україні протягом майже трьох років існували україномовні недільні школи (всього понад 110), вони не відіграли вирішальної ролі у шкільній справі.

Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти, згідно з якою початкова освіта ставала доступною для дітей усіх станів. Усі типи початкових шкіл були перетворені на народні училища. Працювали вони за єдиними програмами: учили закону Божому, читанню, письму та чотирьом арифметичним діям. У двокласних початкових училищах з п’ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії та малювання.

З 1872 р. початкові повітові училища були переведені на шестирічний термін навчання, розширювалося і коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. Значну роль у поширенні освіти відігравали земства – органи місцевого управління, створені у Росії у 1864 р., які відкривали та утримували початкові школи, організовували учительські курси.

У Лівобережній Україні у 1897 р. функціонувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. Писемність населення становила у середньому 24%.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії – повні (семикласні) та прогімназії – неповні (чотирикласні). Гімназії поділялися на класичні та реальні. Класичні давали гуманітарну підготовку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук. їх випускники могли продовжити освіту у вищих технічних навчальних закладах. Наприкінці XIX ст. у Наддніпрянщині було 129 гімназій і 19 реальних училищ.

Чимало відомих українських учених, медиків, юристів та літераторів навчалися у приватній Колегії Павла Галагана, що була відкрита у Києві у 1871 р. Нащадок козацької старшини, меценат і громадський діяч Григорій Галаган заснував її у пам’ять про свого померлого сина Павла та надав на її утримання величезні кошти. Навчальний заклад був розрахований на навчання і проживання щонайменше 70 вихованців з усіх українських земель, зокрема й тих, що перебували у складі Австро–Угорщини: Галичини, Буковини і Закарпаття. Колегія діяла під опікою Київського університету; заняття проводили найкращі викладачі та відомі діячі української культури (П.Житецький, М.Мурашко, В.Науменко, М.Пимоненко та ін.); тут була зібрана велика бібліотека (у ній у 1885–86 рр. працював І.Франко). Серед випускників колегії – знамениті українські академіки: сходознавець Агатангел Кримський (знав понад 60 мов, був одним із організаторів Української академії наук та незмінним її секретарем до 1929 р.); ботанік Володимир Липський (очолював академію у 1922–1928 рр.); патофізіолог, державний і громадський діяч Олександр Богомолець (президент академії у 1930–1940-х рр.); літературознавці і письменники М.Драй–Хмара, М.Зеров, П.Филипович та багато інших.

У західноукраїнських землях церковні та початкові школи також були реорганізовані у народні училища, але їх було мало. Якщо одна школа з польською мовою припадала на 30 тис. населення, то українська школа – на 820 тис.

Позитивні зрушення відбувалися у галузі вищої освіти, зокрема, у 1865 р. в Одесі відкрито Новоросійський університет, у 1875 р. на Буковині – Чернівецький. У 1870-х рр. у Ніжині засновано історико–філологічний інститут, а львівська технічна академія була реорганізована у політехнічну школу. З 1878 р. у Києві почали діяти Вищі жіночі курси; через 20 років – Київський політехнічний інститут.У 1885 р. у Харкові створено технологічний інститут.

Відомо, що у середині 90-х рр. в університетах Харкова, Києва, Одеси навчалось понад 4000 студентів. Відкривалися вищі спеціальні навчальні заклади, які були доступні дітям духовенства, військових, купців та міщан, і на 1916 р. у них навчалися понад 8500 студентів. Отримували освіту у Наддніпрянщині і жінки – у єпархіальних училищах, гімназіях та прогімназіях, інститутах шляхетних дівчат, Вищих жіночих курсах та Київському медичному інституті.

Однак, українські студенти не мали змоги здобувати освіту рідною мовою: під владою Росії навчання здійснювалося російською мовою; Львівський університет давав освіту польською, Чернівецький – німецькою; у закарпатських школах проводилася політика мадяризації.

2.3. Наукова праця. Розвиток наукових знань був складним, суперечливим, адже і Австро–Угорщина, і Росія з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені, чия діяльність переважно була пов’язана з вищими навчальними закладами, створили протягом 70–90-х рр. численні наукові товариства: дослідників природи, фізико–математичні, історико–філологічні, історичне товариство Нестора Літописця у Києві, Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові та ін.

У Харківському університеті М.Бекетов організував першу лабораторію з фізичної хімії. В Одесі плідно працювали І.Мечников та М.Гамалія. Вони створили першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію. І.Сєченов заснував у Новоросійському університеті фізіологічну лабораторію. Київський хірург Ю.Шимановський видав праці, які і зараз входять у золотий фонд медицини.

Особливо інтенсивно зростала українська наукова історіографія. Олександр Лазаревський видав цінні дослідження з історії Лівобережної України. Численні праці з історії, археології, етнографії написав Володимир Антонович(1834–1908), який створив цілу наукову школу в українській історіографії. Історико–етнографічні та антропологічні дослідження проводив Федір Вовк, мовознавчі – Павло Житецький, сенсаційні археологічні розкопки у Трипіллі та Зарубинцях здійснив Вікентій Хвойка,Запорізьку Січ вивчавДмитро Яворницький тощо.

Неоціненний внесок в історичну науку та українознавство зробив Михайло Грушевський(1866–1934), чия наукова спадщина вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення. Його основна наукова праця – багатотомна „Історія України-Руси“ – у 1998 р. була визнана ЮНЕСКО найґрунтовнішим авторським фундаментальним дослідженням у галузі історії. Він є автором понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, серед яких п’ятитомна „Історія української літератури“, „Нарис історії українського народу“, „Ілюстрована історія України“, „Початки громадянства“ та ін.

М.Грушевськийякорганізатор українського наукового і політичного життя понад 15 років очолював НТШ. Поруч з ним дуже плідно працювали Іван Франко (1856–1916) та Володимир Гнатюк (1871–1926), а також інші видатні представники української національної історіографії, літератури, письменства, мовознавства, етнографії, фольклористики, музики і т. п. обох імперій та інших країн.

Товариство фактично виконувало функції академії наук; його видання („Записки Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка“, „Збірник математично–природничої та лікарської секції“, „Етнографічний збірник“, „Пам’ятки українсько–руської мови та літератури“ та ін.), за словами М.Грушевського, „дуже скоро звернули на себе увагу дослідників, і українська наука здобула собі право громадянства в науковім світі“. Створення української науки вчений вважав найбільшим досягненням національної культури.

Незважаючи на утиски та жорстокі переслідування української мови, значну роботу з дослідження мови, літератури, фольклору та перекладів проводили П.Житецький, О.Потебня, М.Петров, А.Кримський, Б.Грінченко. Великий внесок у дослідження історії та теорії української літератури зробив І.Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М.Драгоманова, М.Сумцова, П.Чубинськогота ін.

Активізації досліджень старовини, формуванню народознавчих і мистецтвознавчих зацікавлень. створенню наукових товариств, музеїв історії, етнографії і побуту, старожитностей і мистецтв сприяли археологічні з’їзди у Києві (1874, 1899 рр.), Одесі (1884 р.), Харкові (1902 р.), Катеринославі (1905 р.) та Чернігові (1908 р.). „Заборони української мови на археологічних з’їздах 1899 і 1903 рр. з новою силою підняли суперечки про культурну правосильність української мови, межі і завдання української культури“ (М.Грушевський).

Всупереч численним заборонам і перешкодам уся просвітницька і наукова робота українських учених сприяла поступальному розвитку української культури. І хоч освіта та культура у цілому не задовольняла вимог українського суспільства, насамперед через недоступність отримання знань рідною мовою, її розвиток у другій половині XIX – на початку XX ст. дав змогу певній частині українців здобути фахові знання. Освітній і особливо науковий розвиток у Галичині та Наддніпрянщині створив цілу плеяду видатних учених не тільки української, а й світової культури; вони засновували нові напрями у різних наукових галузях, формували перспективні наукові школи. Через науку українці заявляли про себе як про цивілізовану націю, що переживала процес формування, становлення та самоствердження. Своєрідним підсумком напруженої просвітницької і наукової праці національної еліти на полі української культури у 2-й половині ХІХ – на початку ХХ ст. може розглядатися вихід у 1914–1916 рр. у Петербурзі першої українознавчої енциклопедії „Украинский народ в его прошлом и настоящем“.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
На початку XX ст.	\|	Тема 7. Українська культура у 1917–1940-х рр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.