• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ V

Право власності на природні ресурси в Україні

= § 1. Поняття та зміст права власності на природні ресурси

Інститут права власності є однім із основних правових інсти­тутів екологічного права, оскільки відносини власності виступають передумовою виникнення будь яких інших правовідносин стосов­но використання природних ресурсів. Власність становить еко­номічну основу життя суспільства і виражається як відносини між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини скла­даються в сфері належності данних благ одним особам і відчужен­ня їх у інших осіб. Належність чи привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності.

Право власності є юридичним вираженням, формою закріплен­ня економічних відносин власності і являє собою врегульовані за­коном суспільні відносини по володінню, користуванню та розпо­рядженню об'єктами власності.

Слід розрізняти поняття «власність» та «право власності». Власність — це економічна категорія, що виражає відносини лю­дей з приводу виробництва та розподілу матеріальних благ. Влас­ність як економічна категорія властива певному способу вироб­ництва і є основою виробничих відносин.

Поряд з іншими засобами виробництва природні ресурси утво­рюють матеріальну основу розвитку суспільства. Задовольняючи матеріальні потреби суспільства, дані об'єкти природи як об'єкти власності виконують економічну функцію. Але, будучи одночасно і об'єктами навколишнього природного середовища, вони здійсню­ють і екологічну функцію. Таким чином, економічні відносини, властиві інституту власності взагалі і поширені на природні об'єкти зокрема, доповнюються екологічним змістом, що перетворює їх на еколого-економічні відносини.

Інститут права власності на природні ресурси в Україні отримав свій розвиток з початком корінних змін у системі відносин власності У зв'язку з переходом до ринкових реформ. Зміна економічного уст­рою у нашій державі після отримання незалежності з соціалістично-

Загальна частина

го на ринкове призвело до роздержавлення відносин власності і ут­вердження нових рівноправних форм власності, зокрема приватної та колективної. Екологічним законодавством України не передба­чено поновлення права приватної власності на природні ресурси особам, яким раніше, до часів панування на території України Ра­дянської влади, воно належало. Чинними визнаються лише відно­сини власності, які виникли після набуття Україною незалежності.

Протягом останніх років в України сформувався принципово новий інститут права власності на природні ресурси, започаткова­ний Законом України від 7 лютого 1991 року «Про власність»'. По­ложення цього Закону стали визначальними для прийняття в по­дальшому відповідних поресурсних кодексів та законів. На підставі цих нормативних актів можна зробити висновок про те, що право власності на природні ресурси — це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють володіння, користування та розпоря­дження природними ресурсами в інтересах як особи, так і сус­пільства в цілому.

Таким чином, право власності на природні ресурси в об'єктив­ному значенні слід розуміти як сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в Україні.

На основі норм права та відповідно до них виникає й існує пра­во власності в суб'єктивному значенні, тобто право власності кон­кретних суб'єктів права на певні частини природних об'єктів.

Відповідно до Конституції України всі природні ресурси, а саме земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресур­си, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентшіьного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу і основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Таким чином закріплюється особливий правовий статус природних ресурсів, який впливає на зміст права власності віднос­но них. Тому право власності на природні ресурси має ряд спе­цифічних особливостей, пов'язаних як з екологічним змістом ос­танніх, так і особливим статусом охорони та використання.

По-перше, право власності на природні ресурсі не є всеосяж­ним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільни­ми, що підлягають індивідуалізації. До них належать земля, її над-

Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 20. - Ст. 249.

Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

ра, води, ліси та тваринний світ. Інші елементи природного сере­довища не здатні через об'єктивні властивості бути об'єктами влас­ності (вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо) бо не можуть бути об'єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність.

По-друге, природні ресурси, хоча і є самостійними об'єктами права власності, проте нерозривно екологічно взаємопов'язані, їх не можна відокремлювати від навколишнього природного середо­вища, вони підкоряються саме законам розвитку довкілля. Тому ви­лучення природної речовини в процесі використання природних ресурсів як об'єктів права власності, а саме видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл та відлов-лення тварин, ловля риби і т. ін. не припиняє права власності на відповідні елементи природного світу, а лише є підставою виник­нення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлу­атації природних ресурсів.

І нарешті, по-третє, природні ресурси як об'єкти природного по­ходження складають національне багатство України і, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Вони не є май­ном у прямому значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи виражає відносини приватної власності на при­родні багатства. Ціна в даному випадку виступає у вигляді капіталізо­ваної ренти. Відчужуючи природний об'єкт, власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту.

Загальнопоширеним є в юридичній науці визначення змісту суб'єктивного права власності як сукупності трьох правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню природними ре­сурсами в межах, визначених законом. Ні в земельному, ані цивіль­ному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомоч­ностей, тому вони і сформульовані в науковій літературі¹.

Переліченими правомочностями не вичерпується зміст суб'єк­тивних прав власника. В юридичній літературі пропонуються й інші правомочності власника щодо об'єкта власності, наприклад, пра­во на здійснення власної господарської діяльності². Але, на наш по­гляд, більш обґрунтованною є позиція О. В. Дзери, який вважає

'Див.: Право власності в Україні: Навч.посіб / За заг. ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. - К., Юрінком Інтер, 2000. - С. 432-441; Екологічне право України: Підручник / За ред. В. К. Попова, А. П. Гетьмана. - X., Право, 2001. -С.83-88.

²Див.: ЛазарЯн. Собственность в буржуазной правовой теории. - М., 1985. -

С 19-20.

Загальна частина

«доцільним застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою у принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні вияви цих традиційних правомочностей»¹.

Кожна з правомочностей має свої особливості щодо природних ресурсів як об'єктів права і своє призначення. Право володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об'єктом. Зрозуміло, що фактичне володіння тим чи іншим природним об'єктом, а в даному випадку землею, надрами, лісами, тваринним світом, робить можливим здійснення інших правомочностей — користування та розпорядження ними. Очевидно, що не можна використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними. Про­те правомочність власника, що розглядається відносно природних ресурсів як об'єктів права власності, має певну своєрідність. Це вик­ликано не відокремленістю окремих природних ресурсів від навко­лишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю їх вилучення та перенесення, скажімо, в інше місце своєму господарстві, у складі майна. Право володіння одним і тим же природним об'єктом належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передає об'єкт за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо і власник, і користувач ма­ють, згідно із законом, право на витребування речі з чужого неза­конного володіння.

Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істот­но відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Воно завжди припускає право влас­ності на даний природний об'єкт як право первісне. Власнику, крім права володіння, належать також правомочні користування та роз­порядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, вста­новлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).

Право володіння завжди повинно мати ту чи іншу правову підставу — титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Для інших осіб такою підставою може бути договір з власником, адміністративний акт та інші юридичні факти. Еко­логічне право визнає тільки титульне володіння. Якщо особа фактично володіє річчю, але без належної підстави (титулу), вона

¹ Право власності в Україні: Навч.посіб. / За заг. ред. О. В. Дзери, Н. С. Куз-нецової. — С. 18.

Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

вважається незаконним власником. Користування — це право влас­ника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об'єктів права власності під користуванням в даному випадку слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої госпо­дарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення з них їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Право ко­ристування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою зе­мельною ділянкою тільки згідно з договором та цільовим призна­ченням землі.

Виключною правомочністю власника є право розпорядження. Право розпорядження — це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану природних об'єктів, визначен­ня їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).

Такими діями є в основному угоди (купівля-продаж, даруван­ня, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє пра­во (наприклад, у разі продажу).

Право розпорядження включає можливість вчинення не лише угод, але й інших юридичних актів. Так, розпорядження державною власністю на природні ресурси можливе шляхом видання адмі­ністративних актів.

Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про власність»). Проте фактично власники при­родних ресурсів мають різний обсяг права розпорядження.

У найбільш повному обсязі право розпорядження властиве пра­ву державної власності на природні ресурси. Зміст права розпоря­дження держави-власника складають повноваження щодо передачі природних об'єктів у комунальну або приватну власність, надання їх у використання і вилучення їх з використання. Не слід, проте, вклю­чати в поняття розпорядження правомочності держави як суверена. Так, визначення порядку, умов і форм природокористування, здійс­нення обліку природних ресурсів і контролю за їх раціональним використанням є здійсненням функцій держави-суверена, бо зазна­чені заходи не викликають зміни юридичної долі природного об'єкта і тому не можуть розглядатися як правомочність власника.

Загальна частина

Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

Певні особливості має правомочність розпорядження права приватної власності на природні ресурси. Громадяни України, влас­ники природних ресурсів, можуть укладати угоди стосовно ос­танніх, але з встановленими законом обмеженнями. Так, власник земельної ділянки не може змінити цільового призначення землі, він зобов'язаний укладати договір застави виключно з кредитним закладом та ін. Накладено мораторій стосовно відчуження земель сільськогосподарського призначення та ін. Правомочності во­лодіння, користування і розпорядження характеризують у сукуп­ності забезпечені власнику можливості, але не розкривають повною мірою специфіку права власності на природні ресурси як суб'єктив­ного права. Важливою ознакою, що характеризує відносини влас­ності, є їх незалежність. Згідно із цим і суб'єктивне право власності необхідно розглядати як забезпечення і гарантування особі можли­вості володіти, користуватися та розпоряджатися природними об'єктами незалежно, на свій розсуд. Це ознака органічно власти­ва правомочностям власника.

Незалежне (на свій розсуд) володіння, користування і розпоря­дження власника природним об'єктом або його частиною означає, що укладені в перелічених правомочностях можливості забезпечені й гарантовані власнику законом, вони не базуються на праві будь-яких інших осіб.

Незалежний характер суб'єктивного права власності на при­родні ресурси не означає, що воно не залежить від закріпленої у нормах права волі суспільства. Наявність визначених і встановлю­ваних законом обмежень права власності, пов'язаних з необхід­ністю збереження природних ресурсів для майбутніх поколінь та забезпечення здорового і безпечного навколишнього середовища для нинішнього, є об'єктивною необхідністю. Тому власник може володіти, користуватися та розпоряджатися природними ресурса­ми тільки в межах, встановлених законом. Проте обмеження пра­ва приватної власності на природні ресурси у частині обмеження прав розпорядження, що містяться в чинному законодавстві, не зумовлені екологічним змістом і не відповідають сучасним завдан­ням створення багатоукладної ринкової економіки з розвиненим екологічно орієнтованим ринком природних ресурсів'.

'Див.: Колякін О. А. Земельне законодавство України: перспективи розвитку; Кулініч П. Ф. Ринкова реформа і структурна перебудова земельного законодавства України//Правова система України: теорія і практика: Тези доп. і наук, повідомлень науково-практ. конф. — К., 1993.—С. 301—307.

Читайте також:

1. IV розділ. Сегментація ринку та вибір цільового сегменту
2. IІI розділ. Аналіз стану маркетингового середовища підприємства
3. V розділ. Товарна політика підприємства
4. VI розділ. Маркетингова цінова політика
5. VII розділ. Маркетингові рішення з розподілу та збуту товару
6. VIII розділ. Маркетингова політика комунікацій
7. А) Роздільне складання таблиць (За підручником Богдановича М.В.)
8. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
9. Актив і пасив балансу складаються також з певних розділів.
10. Активи, що реалізуються повільно (А3) – це статті 2-го розділу активу балансу, які включають запаси та інші оборотні активи (рядки 100 до 140 включно, а також рядок 250).
11. Аналіз бойових дій пожежних підрозділів
12. Б – розділення гелю на дві фази

Переглядів: 525