Основні концепції психічного і особистісного розвитку в освітньому процесі

На сучасному етапі свого розвитку педагогічна психологія представлена різними концепціями і підходами, що пояснюють особливості психічного та особистісного розвитку учня в умовах навчання і виховання.

Біогенетичний напрям у психології. Розвиток дитини представники біогенетичного напряму розглядають відмежовано від її виховання, яке вважають зовнішнім фактором, здатним загальмувати або прискорити процес виявлення її природних, спадково зумовлених психічних якостей. Втручання у природний процес розвитку дитини, за їх переконаннями, є свавіллям. Біогенетизм став психологічним обґрунтуванням педагогічної теорії «вільного виховання», прихильники якої не підкреслювали особливе значення активності дитини в її саморозвитку.

Соціогенетичний напрям у психології. Соціогенетичні теорії пояснюють особливості навчання, виховання і розвитку, беручи до уваги структуру суспільства, засоби соціалізації, взаємодію з іншими людьми.

Спільною ознакою біо- і соціогенетичного напрямів є те, що джерела й рушійні сили розвитку вони вбачають у позапсихологічних факторах. Представники біогенетичного підходу акцентують на біологічних процесах в організмі, соціогенетичного — на соціальних процесах, у яких бере участь людина.

Своєрідно тлумачила розвиток дитини педологія, яка охоплювала результати досліджень різних наукових дисциплін, що вивчають розвиток дитини (психології, анатомії, фізіології, педагогіки). Педологи вважали, що психічний розвиток дитини полягає в дозріванні здібностей, рис характеру, інтересів, нахилів, задатків, з якими вона народилася. Спадковість вважалася основним чинником розвитку дитини. При тому вони стверджували, що швидкість дозрівання успадкованих задатків, рис характеру залежить від оточення (сім'ї, великих соціальних груп, суспільства загалом). Основним показником розвитку, на їх погляд, с швидкість розгортання закладених у дитині задатків; у кожному віці вона повинна досягти певного ступеня розумового розвитку.

Завдяки англійському філософу Джону Локку (1632— 1704) у психології певний час побутувала думка, що дитина нічого не успадковує від своїх батьків, абсолютизувалася роль навчання і виховання. За їх переконаннями розвиток дитини зводиться до оволодіння досвідом, тому вихователь може її «виліпити» за будь-яким взірцем.

Концепція конвергенції (взаємодії) спадковості й оточення у розвитку дитини. Дискусії психологів щодо основних джерел розвитку особистості (спадковість чи оточення) спричинили формування теорії конвергенції цих факторів. Вважалося, що психічний розвиток є не простим виявом вроджених властивостей і сприйняттям зовнішніх впливів, а результатом взаємодії внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Сучасні теорії відрізняються одна від одної трактуванням взаємодії спадковості та оточення, дозрівання і научіння, вроджених і набутих якостей у психічному розвитку, навчанні та вихованні.

Когнітивно-генетична теорія. Її представники розглядають психічний розвиток як якісний процес, зумовлений внутрішніми законами саморуху (швейцарський психолог ЖанПіаже, 1896—1980). Сучасник Ж. Шаже і його постійний опонент французький психолог Анрі Валлон (1879—1962) стверджував, що бачення в генетичному процесі його етапів не є поясненням самого процесу. Його принципова методологічна настанова полягає у необхідності вивчення конфліктів, анти-номій (суперечностей) у розвитку особистості.

Одна із основних суперечностей психічного розвитку, на його погляд, полягає в особливостях співвідношення тіла і душі, тілесного і психічного, переходу від органічного до психічного. А. Валлон визнавав дозрівання важливою умовою розвитку. Дозрівання нервової системи забезпечує послідовне розгортання типів і рівнів активності.

Теорія трьох ступенів розвитку дитини. Її автором є австрійський психолог Карл Бюлер (1879—1963). За його твердженням, три ступені розвитку дитини (інстинкт, тренування, інтелект) пов'язані не тільки з дозріванням мозку та ускладненням відносин з оточенням, а й з перебігом афективних процесів (бурхливих переживань) і пов'язаного з ним задоволення. На першому ступені розвитку (інстинкти) насолода виникає у результаті задоволення інстинктивної потреби (після виконання дії); на другому (тренування, навички) — задоволення переноситься на процес здійснення дії («функціональне задоволення»); на третьому ступені (інтелект), коли існує передбачуване задоволення, відбувається його перехід «з кінця на початок», що є основною рушійною силою розвитку поведінки дитини.

Теорія розвитку вищих психічних функцій. Обґрунтував її Лев Виготський (1896—1934), який виходив із твердження про визначальну роль праці у пристосуванні людини до природи і природних сил. Розвиток особистості, за його словами, відбувається у процесі оволодіння знаряддями праці, а також шляхом навчання. Тому навчанню належить провідна роль в організації життя, психічному розвитку. Розвиток психіки не можна розглядати поза соціальним середовищем, оволодінням досвідом попередніх поколінь.

У теорії Л. Виготського втілена ідея соціальної сутності людини, сформульований загальний генетичний закон її культурного розвитку, відповідно до якого будь-яка психічна функція в розвитку дитини з'являється спершу в соціальному (зовнішньому), а потім психічному (внутрішньому) планах.

Усі вищі психічні функції людини, за твердженням Л. Виготського, генетично пов'язані з її соціальними відносинами. Спочатку вони виникають у стосунках між людьми, а потім стають психічними функціями дитини. Л. Виготський обґрунтував поняття «зона найближчого розвитку» («перспектива найближчого розвитку»).

Ідеї Л. Виготського розвинули його послідовники, які доводили, що розвиток і становлення особистості молодої людини, яка засвоює соціальний досвід, відбувається не автоматично, а завдяки зміні її внутрішнього світу, внутрішньої позиції (Л. Божович), що опосередковує всі виховні впливи. Позиція особистості розглядається як сукупність мотивів діяльності, в яких виявляються її потреби, ідеали, оцінки та самооцінка, сформовані в результаті виховання. Вона робить особистість відносно незалежною від зовнішніх впливів, які переломлюються через внутрішні умови.

На сучасному етапі вчені розрізняють поняття «ріст» і «розвиток», які включають кількісні і якісні зміни будь-якого явища. На фізіологічному рівні ріст організму, мозку (кількісні зміни) нерозривно пов'язаний зі зміною їх структури та функцій (якісні зміни). Нагромадження кількісних та якісних змін в організмі, психіці зумовлює перехід від одних стадій розвитку до інших, якісно вищих.

Причини і рушійні сили розвитку містяться у процесі життя дитини, в його умовах, стосунках дитини з навколишнім середовищем (буття).

Багатоманітність процесів навчання, виховання і розвитку особистості на різних вікових етапах, за різних соціальних, історичних, географічних умов, у різних ситуаціях налаштовує психологів на пізнання його специфічних особливостей, загальних закономірностей, у процесі яких продукуються нові висновки, концептуальні положення, теоретичні відкриття.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Діяльність як чинник розвитку особистості	\|	Роль навчання і виховання у психічному і особистісному розвитку дитини

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.