• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ 13. ЛІДЕРСТВО І СУСПІЛЬНА АКТИВНІСТЬ

АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ....................................... 246

Питання для самоконтролю до розділу 13............................................... 260

Розділ 14. АДМІНІСТРАТИВНЕ РЕФОРМУВАННЯ.......................... 261

Питання для самоконтролю до розділу 14............................................... 296

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ .................................................... 297

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................... 319

УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ І ПОЗНАЧЕННЯ

ВСТУП

Вибір Україною шляху європейської інтеграції призвело до орієнтації її подальшого розвитку на світові цінності та подальшу демократизацію влади і суспільства. В цьому контексті відбуваються зміни й в публічному управлінні, що системно охоплює державне управління та місцеве самоврядування.

Основним завданням навчального посібника є надання уявлення про адміністративний менеджмент як важливу складову публічного управління. Він складається з 14 розділів й охоплює достатньо широкий спектр питань за обраною тематикою, в т. ч.: концептуальні основи адміністративного менеджменту; системні аспекти державного управління; функції державного управління; підходи та принципи адміністративного менеджменту; методи адміністративного менеджменту; прийняття управлінських рішень; організація діяльності апарату державних органів влади та управління; структура адміністративного менеджменту органу виконавчої влади на прикладі державної митної служби України; управління персоналом в системі державної служби; керівник у процесах прийняття управлінських рішень; організація діяльності керівника органу виконавчої влади; аналітичне та консалтингове забезпечення адміністративного менеджменту; лідерство і суспільна активність адміністративного менеджменту; адміністративне реформування. Всі ці питання розглянуті під кутом зору теорії та практики публічного управління.

При висвітленні матеріалу широко використовуються слайдові вставки, виділення визначень термінів та рекомендованої літератури, що краще ілюструють його, а також надають можливість для використання як опорного конспекту.

При написанні посібника автори спиралися як на власний досвід у сфері публічного управління, так і на праці відомих українських та зарубіжних вчених, зокрема, Г. Атаманчука, І. Василенка, В. Волкової, О. Воронова, Д. Гвішіані, А. Герберта, С. Дальгаард, Й. Дальгаарда, С. О’Доннела, П. Друккера, В. Дункана, Г. Кунца, М. Месаровича, М. Мескона, Н. Нижник, О. Машкова, Б. Новікова, А. Пригожина, Т. Сааті, Ю. Сурміна, Г. Саймона, В. Трілленберга, Р. Фатхутдинова, А. Фомічева, А. Чандлера та ін.

Навчальний посібник є складовою частиною навчально-методичного комплексу для підготовки студентів за програмою вивчення нормативної дисципліни “Адміністративний менеджмент”, передбаченою освітньо-професійною програмою бакалавра з напряму підготовки “Товарознавство та торговельне підприємництво” в Київському національному торговельно-економічному університеті.

Предметом вивчення дисципліни:є сукупність методів адміністрування в органах державної влади, органах місцевого саморвядування, інших установах (організаціях), їх управлінські взаємовідносини з суб’єктами ринку, а також процеси функціонування в системі державної служби і служби в органах місцевого самоврядування, в яких ці методи реалізуються.

Головною метою викладання дисципліни “Адміністративний менеджмент” є формування сучасного системного мислення та комплексу спеціальних знань щодо публічного управління як системи, до якої залучаються державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, формування навичок налагоджування, підтримання та розвитку стосунків в процесах публічного управління між окремими людьми, підприємствами, установами в Україні.

Для досягнення означеної мети визначено наступні основні завдання вивчення дисципліни “Адміністративний менеджмент”: створення сприятливих умов для ефективної діяльності державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування; формування навичок високої культури поведінки та етики налагоджування, підтримання і розвитку ділових стосунків з окремими людьми, підприємствами, установами тощо як в Україні, так і за її межами; формування навичок ефективного виконання державними службовцями та посадовими особами місцевого самоврядування посадових обов’язків.

Автори вдячні всім, хто сприяв підготовці та виданню даного навчального посібника.

РОЗДІЛ 1.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ
АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Управління та система управління. Сутність понять менеджмент та public administrative (адміністративно-державне управління). Міждисциплінарний характер теорії державно-адміністративного управління як теоретичного напрямку на перетині теорії політики і менеджменту. Основи теорії адміністративного управління. Етапи у розвитку теорії та сучасні концепції адміністративного менеджменту. Державне управління як системне суспільне явище: поняття управління, його багатогранність; системи в яких здійснюється управління, управління як явище штучної природи; сфера інтелектуальної та практичної діяльності людей. Адміністративне управління як діяльність виконавчо-розпорядчого характеру. Об’єкти управлінської діяльності виконавчої влади.

Розвиток суспільства, окремих його сфер неможливий без встановлення і реалізації певного набору законів, правил, норм, алгоритму його поведінки в цілому і його складових зокрема. Потреба узгодження дій задля одержання бажаного результату зумовила появу управління, під яким розуміють цілеспрямований вплив, необхідний для узгодженої спільної діяльності людей.

Визнання управ­лінської праці як окремого виду діяльності і запро­вадження наукового ана­лі­зу для визначення способів ефективно­го розв’язання управлінських про­­б­лем є одним з найзначніших досягнень ХХ сторіччя.

Управління як суспільне явище, що відпрацьоване і пристосоване людьми для вирішення життєвих проблем, має багатогранний характер, складається з різноманітних елементів і взаємозв’язків. Це зумовлено тим, що в управлінні суб’єктом і об’єктом управлінського впливу виступає людина. Визначальним є і те, що управління органічно включене в механізми взаємодії природи, людини, суспільства. Управління є цілеспрямованим, організуючим і регулюючим впливом людей на власну суспільну, колективну і групову життєдіяльність, який здійснюється як безпосередньо (у формах самоуправління), так і за допомогою спеціально створених структур (держави, громадських об’єднань, партій, спілок, асоціацій, фірм та ін.).

Управління починається тоді, коли в яких-небудь взаємозв’язках, відносинах, явищах, процесах наявні свідомий початок, інтерес і знання, цілі й воля, енергія і дії людини. Отже, управління як суспільне явище – це свідома діяльність, свідоме регулювання (впорядкування) суспільних відносин. Управління знаходиться в низці явищ штучної природи, які виникли і розвинулись протягом всієї історії людської цивілізації. Воно утворене людьми з метою свідомої саморегуляції їх життєдіяльності й залежить від стану суспільства, його закономірностей і форм, ідеалів і цінностей, від рівня розвитку й організації людського потенціалу. Управління є необхідною функцією суспільного життя. Його мета – організація спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпечення координації і взаємодії між ними, а його суть – здійснення керуючого впливу на певні об’єкти.

Управління є складним суспільним явищем, яке наука трактує як функцію організованих систем, що забезпечує збереження їх структури, підтримання режиму діяльності, реалізацію їх програм, досягнення їх мети. Управління притаманне лише складним соціальним і несоціальним динамічним системам, атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, приведення її у відповідність до об’єктивної закономірності, що діє в даному середовищі, до оптимізації функціонування системи.

Управління здійснюється в системах, здатних переходити з одного стану в інший. Цей процес забезпечує стабілізацію і розвиток системи, збереження її якісної визначеності, підтримання динамічної взаємодії з середовищем. Оскільки такі системи функціонують в умовах безперервних змін внутрішнього і зовнішнього середовища, завдання управління полягає в тому, щоб якомога доцільніше і більш оперативно реагувати на ці зміни, що забезпечується своєчасною перебудовою функціональної та організаційної структур системи відповідно до притаманних їй закономірностей і тенденцій.

У науковій літературі здобуло визнання трактування управління як поняття, що характеризує впорядкування взаємодії певної множини елементів або складових природи, суспільства, самої людини. Тобто управління – це структура й функції з упорядкування, збереження і цілеспрямованого розвитку системи. Це унормовуючий процес, що підтримує систему в наперед заданому якісному й кількісному стані або переводить її в новий.

Наука розглядає суспільство як цілісну, складну, динамічну самокеровану систему, розвиток якої підпорядкований об’єктивно діючим законам. Як складна система суспільство, у свою чергу, складається із підсистем різного роду (класи і нації, професійні, вікові та інші соціальні групи і прошарки, трудові колективи, громадські організації та ін.) і розвивається під впливом механізмів соціальної регуляції.

Управління зазвичай здійснюється в системах “людина – техніка”, “людина – технологія”, “людина – природа”, “людина – техніка (технологія) – природа” та ін., але відбувається це саме тому, що в них первинною, “керуючою” складовою виступає людина, та й створені вони з метою обслуговування інтересів саме людини. Будь-яка система, будь-яке явище і речовина природи набувають для людини сенс тільки в разі співвідношення їх з потребами, інтересами і цілями життєдіяльності людини. Тому управління починається тоді, коли в яких-небудь взаємозв’язках, відносинах, явищах, процесах наявні свідомий початок, інтерес і знання, цілі й воля, енергія і дії людини. Отже, управління як суспільне явище – це свідома діяльність, свідоме регулювання (впорядкування) суспільних відносин.

Управління утворене людьми з метою свідомої саморегуляції їх життєдіяльності й залежить від стану суспільства, його закономірностей і форм, ідеалів і цінностей, від рівня розвитку й організації людського потенціалу.

Особливе місце у сучасному управлінні займає менеджмент.

Менеджмент(за Оксфордським словником англ. мови) – це спосіб, манера спілкування з людьми; влада та мистецтво управління; уміння особливого роду і адміністративні навики; орган управління, адміністративна одиниця; інтеграційний процес, за допомогою якого професійно підготовлені спеціалісти формують організації і управляють ними шляхом постановки цілей і розробки способів їх досягнення.

Менеджмент, з точки зору функціонального підходу, це сукупність процесів планування, організації, мотивації і контролю, спрямований на те, щоб сформувати і досягти цілі організації через інших людей. Менеджмент розглядається як форма практичної діяльності, що пов’язана з процесом прийняття рішень щодо найкращого використання ресурсів (капіталу, матеріалів та людей), з метою досягнення запланованих завдань, що забезпечують постійний розвиток організації.

В енциклопедичному словнику з державного управління поняття адміністрування (англ. administration) визначено як управлінська діяльність посадових осіб, що має чітко регламентовані функції. Там же зазначено, що адміністрування в перекладі з англійської мови означає: управління; адміністрація; урядування. Відтак, адміністрування тісно пов’язане з управлінням. Виходячи з поділу управлінців на політиків та адміністраторів адміністрація означає діяльність саме управлінця-адміністратора та передбачає здійснення розпорядницьких, керівних функцій. До предметного кола поняття адміністрація входять поняття “адміністрація” як органи виконавчої влади, управління, а також керівний персонал установи, підприємства, організації. Адмініструвати - означає керувати установою, організацією, підприємством, управляти.

Таким чином, слід роглядати адміністративний менеджмент(або адміністративне управління, англ. management control) як один з напрямів сучасного менеджменту, що вивчає адміністративно-розпорядчі форми управління. Існує також розуміння поняття адміністративного менеджментуяк особливого виду менеджменту в організаціях публічного управління. За іншим визначенням, адміністративний менеджмент– це планування, встановлення стандартів ефективності, координації, комунікації та поширення інформації, оцінювання виконавців та вплив на них, а також обробка відповідної інформації. Адміністративний менеджмент також траткується як сучасний стиль управління, що принципово відрізняється від бюрократичних форм і методів, побудований на засадах демократії з мінімізованим втручанням держави в усі сфери суспільного буття, за винятком надання послуг, відсутніх на ринку .

Адміністративний менеджмент – суспільна наука управління, яка вивчає державне управління, управлінські процеси, взаємовідносини між органами виконавчої влади, а також їх взаємодію із зовнішнім середовищем.

Адміністративний менеджмент має безпосереднє відношення до елементів адміністративної діяльності. Елементи адміністративної діяльності – це компоненти такої діяльності, до основних з яких можна віднести планування (вибір підходів та зазначення засобів для досягнення поставленої мети діяльності); організацію (створення формальної структури підпорядкованості, на підставі якої здійснюється розподіл роботи між підрозділами, визначається й координується їх діяльність); управління персоналом (добір і підготовку кадрів, роботу з особистим складом, створення необхідних умов для трудової діяльності); керівництво (прийняття рішень й оформлення їх у вигляді наказів, інструкцій, розпоряджень, доручень, координацію (забезпечення погодженої дії структурних елементів організації); звітність (забезпечення інформацією про хід і організацію діяльності); укладання бюджету (розроблення фінансових планів і контролю).

Адміністративний менеджмент як навчальна дисципліна може бути подана у вигляді напрямів, до ключових з яких слід віднести такі:

­ методологія, аналіз базових понять і концепцій;

­ історія і становлення адміністративної думки, науки;

­ сучасна теорія адміністративного управління;

­ системний аналіз і різні підходи до вивчення (державно-адміністративне управління як система);

­ адміністрування як процес, процедури і взаємовідносини в державних установах;

­ адміністративний менеджмент як політика і стратегія проведення адміністративних реформ.

На початку свого виникнення (друга половина XVIII ст.) наука адміністративного менеджменту зводилась до універсального опису управління через доповнення і розширення науки адміністративного права і адміністративної політики, що мало б давати певні знання про реально існуючу адміністрацію. Подальший розвиток різних галузей знань, які займалися вивченням організації та управління, призвели до розширення меж досліджень науки управління і в результаті до кризи її правової концепції. Спеціалізація науки зробила неактуальною думку про можливість створення уніфікованого опису управління.

Для розуміння місця і ролі адміністративного менеджменту звернемося до етапів розвитку науки управління.

На сьогодні йдеться про надання соціальному управлінню наукового характеру, тобто здійснення практики управління на науковій основі. Останню утворює наука управління, тобто теоретичні дослідження самої упра­в­лін­ської діяльності. Зас­новником науко­вого управління вважається американський вчений Ф.Тей­лор. Поняття "наукове управ­ління" введено Л.Брандей­сом у 1910 р. Се­ред найбільш відомих, визнаних світом зарубіжних представ­ників науки управління: М.Вебер, Н.Вінер, Ф.Гіл­брет, В.Глушков, П.Друкер, Д.Дункан, У.Ешбі, Е.Мейо, М.Мескон, Г.Саймон, А.Файоль, М.Фол­­лет, Д.Форрестер та інші.

Лауреат Нобелівської премії Г.Саймон, визначаючи місце і роль науки управління серед інших наук, охарактеризував її "як частину аку­му­льо­ва­но­го і визнаного знання, що систематизоване й сформульоване у відпо­від­нос­ті з встановленими загальними істинами та закономір­ностями і є не тільки поєд­нанням багатьох дисциплін, але й новою самостійною наукою у сфері со­ці­о­логії. Це всеохоплююче, глибоке та філософське знання". За вис­­ловом відомого американського вченого Д.Дункана, наука управління - це, передусім інтелек­туальна ре­­во­­­лю­ція, новий світогляд та нова методологія вирішення про­блем. Нау­ка управління спи­рається на ви­ко­рис­тання наукового методу, сис­тем­ну орієн­тацію та вико­ристання моделей.

Вирізняють наступні етапи у розвитку теорії і практики управління:

- перший етап – стародавній період (початок 9-7 тис. д.н.е. до VIII ст.);

- другий етап – індустріальний період (1776-1890 рр.);

- третій етап – систематизації (1890-1960 рр.);

- четвертий етап – сучасний період (1960-по теперішній час).

М. Мескон виділяє три основні підходи в розвитку теорії та практики управління:школи в управлінні; процесуальний підхід; системний підхід; ситуаційний підхід [88].

Школи в управліннімістять низку підходів, а саме:

- підхід з погляду наукового управління – школа наукового управління (1885–1920);

- адміністративний підхід – класична або адміністративна школа в управлінні (1920-1950);

- підхід з погляду людських відносин – школа людських відносин (1930-1950);

- підхід з погляду поведінки – біхевіористична школа (1950 – донині);

- підхід з погляду кількісних методів – школа науки управління, або кількісний підхід (1950 - кінець 1960);

- підхід з погляду “чутливої” (‘responsive’) адміністрації, поліцентризму, “плоских” структур.

Існує чимало теорій адміністративного управління. До найбільш відомих слід віднести теорію бюрократії.Теорія “ідеальної бюрократії, або бюрократичної організації” М. Вебера (1864-1924) здобула світове визнання. На думку М. Вебера, можна побудувати суспільство і забезпечити його ідеальне функціонування за допомогою спеціальних управлінських організацій – бюро із суворою ієрархічною підлеглістю, які розглядаються як форма влади демократичного управління й умовою ефективного функціонування яких є дотримання таких принципів: чіткий поділ праці на основі функціональної спеціалізації і відповідальності між співпідпорядкованими “бюро”; наявність чіткої ієрархії влади; система правил, що визначають поведінку кожного члена організації; система процедур, що визначають порядок дії у всіх ситуаціях, які трапляються у процесі функціонування організації; інтегрування особистих якостей у взаємовідносинах між співробітниками організації; відбір і просування по службі працівників з урахуванням їх кваліфікації; дотримання “соціальної” дистанції між керівниками і виконавцями.

У теорії термін “бюрократія” використовується як синонім слів “адміністрування”, “управління”, означаючи раціонально організовану систему управління, в якій справи вирішуються компетентними службовцями на належному професійному рівні й у повній відповідності до законів та інших правил. М. Вебер розглядав бюрократію як професіоналізм у сфері менеджменту, що виключає дилетантизм і який, на його думку, передбачає заміну “харизматичного” лідера, що характеризується перш за все яскравими індивідуальними рисами, на бюрократичного лідера, який володіє певними адміністративними навичками. Незаперечні переваги бюрократизму порівняно з іншими методами автор вбачав у високій точності виконання робіт, суворій дисципліні, стабільності персоналу та відповідальності.

Окрім цієї теорії слід виокремитишколу наукового управління(Ф.У. Тейлор, Ф. Гілберт, Л. Гілберт, Г. Гантт), яка забезпечила використання наукового аналізу для визначення найкращих способів досягнення необхідних результатів, ввела поняття хронометражу у виконання роботи, аналіз операцій, що виконуються, враховувала людський фактор, акцентувала увагу на важливості підбору кадрів.

Теорії класичної школи(А. Файоль, Л. Урвік, Дж.Д. Муні, А.К. Рейлі, Ал.П. Слоун) були спрямовані на забезпечення ефективності роботи всієї організації, визначення універсальних принципів управління. Розробки представників цієї школи стосувалися таких основних аспектів: розробки раціональної системи управління на базі основних функцій бізнесу; побудови структури організації та управління працівниками. її здобутком можна вважати запропоноване описання функцій управління та систематизований підхід до управління всією організацією.

Особливе місце в управлінні займає так звана школа людських відносин, що занована на поєднані управлiння й мотивації та наголошує на соціальних факторах результативностi групової діяльності, на зумовленості стабiльності становища, престижу, належності до групи та участі у справах працiвникiв складною внутрiшньою структурою робочого колективу (система неформальних зв’язкiв). Засновниками школи людських відносин вважають двох учених – М. Фоллет та Е. Мейо, які виходили з того, що навіть чітко відпрацьовані виробничі операції та висока оплата праці не завжди приводять до адекватного зростання продуктивності праці без відповідного задоволення соціальних потреб. Науково-практична цінність цього підходу полягає в тому, що мотивація виходить за межі суто економічного стимулювання праці, базуючись на соціально-психологічних чинниках групової взаємодії.

Адміністративний менеджмент є сучасним стилем державного управління, явищем універсальним і притаманним всім державам, незалежно від обраного підходу до побудови моделі державного управління. Його розуміння в різних країнах є неоднаковим і значною мірою різниться між собою. На його зміст впливають історичний та політичний досвід народу певної країни, рівень його економічного і суспільно-політичного розвитку, національні традиції, ментальність та багато інших факторів.

Аспекти соціальної сутності управління:

1. Суспільство як соціальна організація – це складна самокерована система, що самокерується і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління. Тому управління є способом існування соціальної організації, її іманентним елементом.

2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. При аналізі сутності державного управління не можна ігнорувати його політичного аспекту. Але цей фактор не має применшувати загально соціальне призначення управління, відсувати на другий план питання техніки й технології управління, що веде до зниження його ефективності.

3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.

Управління – це складне, багатогранне явище, яке спрямоване на поєднання “інтересів” конкретної керованої системи, під якою розуміють модель будь-якого світогляду, явища, процесу, предмету або об’єкту. Риси, притаманні такій системі: самоорганізація, саморегулювання і стійкість.

1. Розкрийте сутність понять управління, система, система управління, менеджмент, адміністративний менеджмент.

2. Розкрийте сутність поняття менеджмент

3. Розкрийте сутність поняття адміністративний менеджмент.

4. Назвіть напрями адміністративного менеджменту як навчальної дисципліни.

5. Виокремте етапи розвитку теорії та практики управління.

6. Охарактеризуйте основні школи управління.

7. Охарактеризуйте основні підходи управління.

8. Означте аспекти соціальної сутності управління.

9. Охарактеризуйте адміністративне управління як сферу діяльності виконавчо-розпорядчого характеру.

РОЗДІЛ 2.
СИСТЕМНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Держава. Державна влада. Сутність державного управління. Американський та європейський підходи до побудови державного управління. Виділення галузі наук "Державне управління". Надання державному управлінню науково-обгрунтованого характеру. Співвідношення державного управління та менед­­жменту. Сутність законності в державному управлінні. Основні категорії державного управління. Специфіка. державного управління. Система, суб’єкт та об’єкт державного управління Властивості державно-управлінської діяльності Ддержавний орган, служба, установа, підприємство. Загальні принципи державного управління.Постановка сучасних завдань науки державного управління.

Розглядаючи сутність суспільного управління, неможливо обминути такий суспільний інститут, таку категорію як “держава”.

Вирізняють наступні типові ознаки, що характеризують державу та її взаємодію із суспільством:

1. Держава розглядається як юридичний взаємозв’язок людей, які живуть на певній території.Вона належить усім її громадянам, а не тим, хто очолює її органи влади. Тим самим держава не ототожнюється з державною владою і її апаратом. У демократичних правових державах народ вважається джерелом і носієм державності та володіє правом на зміну будь-якої влади і її конкретних осіб. Збереження і зміцнення держави є щонайпершою умовою забезпечення вільної і раціональної життєдіяльності відповідного співтовариства людей. А її ослаблення і руйнування є втратою або обмеженням свободи та раціональності.

2. Держава є формою суспільства,за допомогою якої воно стає впорядкованим, сталим та розвивається. Тому, держава має спиратися на всі форми власності та обслуговувати всі соціальні прошарки населення. Тобто приватна власність не може бути єдиною формою власності в державі, а надання державних послуг не може бути елітарним. Значення держави полягає в тому, що вона за допомогою (в т.ч.) юридичних засобів надає рівні права, свободи та можливості для своїх громадян. Тим самим держава за напрямами своєї діяльності надає соціальні послуги всьому суспільству.

3. Держава має керуватися правовими нормамисама та запроваджувати принципи справедливості, гуманізму, правди і порядку. Особливого значення набуває чіткий поділ влади по горизонталі та вертикалі, за якого ніхто б не міг узурпувати владу, що належить всім громадянам спільно, а не комусь окремо. У цьому аспекті призначення держави полягає в тому, щоб забезпечити правове регулювання суспільних процесів і необхідний людям режим законності.

4. Держава становить собою механізм віддзеркалення та забезпечення спільних для всіх, інтегрованих потреб, інтересів і цілей життєдіяльності людей, які мають єдине громадянство.У зв’язку з цим держава виступає механізмом збереження та розвитку цілісності, організованості й упорядкованості суспільства.

5.Підвищення ролі держави у вирішенні сучасних проблем глобалізації та інші питань планетарної життєдіяльності людини, що вимагає застосування системної методології пізнання і практики, забезпечення цілісності та узгодженості інтеграційних процесів у суспільстві. Можна умовно виокремити два рівні регуляції суспільних процесів, а саме: приватний– праця на рівні умов громадянського суспільства, де, власне і відбувається самореалізація індивідуума (підприємництво, вільний обмін результатами діяльності); публічний (державно-правовий), за допомогою якого підтримуються цілісність і гармонійність суспільства, а також взаємовигідна міждержавна кооперація.

6. Державачерез власні механізми та апарат забезпечує здійснення своїх конституційно визначених завдань і функцій.

7. Держава виступає як система представлення спільноти людей на світовій арені у взаємовідносинах з іншими країнами та народами.

9. Держава це історично складена струк­тура для забезпечення потреб політичної еліти, соціальних груп і громадян. Во­­на, як зазначив український вчений С.Рябов, є монопольним носієм суспільної влади, інституцією творення цієї влади.

В основу держави покладена державна влада, що є інструментом забез­печен­ня існування держави та досягнення її цілей, її обов’язковим атрибутом. Державна влада має здатність впли­вати на процеси в суспільстві за допо­мо­гою спеціальних органів та уста­нов. Останні є складо­вими частинами єдино­го механізму державної влади. Державне управління, на думку В.Цвєткова, за змістом є про­цесом реалізації державної влади, її зовнішнім, матеріалізованим вираженням, яке поза цим не існує.

Держава як носій влади виконує в суспільстві низку впорядковуючих функцій: встановлює закони, домагається їх дотримання, збирає податки, відповідає за громадський порядок і суспільну безпеку, влаштовує системи суспільного життєзабезпечення і керує ними.

Державну владу поділяють на так звані “гілки” – законодавчу, виконавчу і судову. Спільним між гілками державної влади є те, що вони:

­ впливають на процеси в суспільстві, зокрема на поведінку будь-яких соціальних груп та людей, за допомогою спеціальних органів та установ;

­ є складовими частинами єдиного механізму державної влади.

До об’єктів державної влади відносять соціальні процеси, ресурси, соціальні організації, суспільство в цілому та ін. Об’єктами державної влади є системи, на які спрямовується владний вплив суб’єктів державної влади. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той чи інший суб’єкт державної влади, є підпорядковані йому галузі державного управління.

Сфери діяльності держави безпосередньо трансформуються в сфери дер­­жавного управління. Це розроблення й здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, пра­­­во­­ве визначення і регулювання відносин в масштабах всього суспільства, формування та реалізація державного бюджету тощо. Дуже важливим аспектом розу­­міння стану і розвитку державного управління є врахування його об’єк­тив­­них основ, а саме природно-географічних умов, культурно-історичної спад­­щини та соціально-економічних умов.

Неоднозначність визначення поняття «державне управління» пов’язане з різними підходами до побудови системи державного управління.

Серед найбільш відомих в Україні підходів до побудови державного управління можна виділити американський та європейський. У першому з них, так званому американському підході, зорієнтованому на всі процеси і функції управління в спектрі повноважень держави, державне уп­рав­­­ління розглядається як галузь, що вклю­чає за­ко­­но­дав­чу, виконавчу і судову гілки влади, а в другому, так званому євро­пейському, державне управління роз­глядається як підгалузь права. Інакше кажучи, пер­ший підхід передбачає поєднання політичних, правових та адміні­стра­­тив­них функ­цій, а другий - їх розмежування, тобто визна­чення дер­жав­но­го уп­рав­лін­ня як всієї незаконодавчої та несудової діяль­нос­ті держави, або як підзакон­ної виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави.

Американський підхід до державного управління, що сформувався з урахуванням теорії і практики промислового і фінансового менеджменту, спирається не стільки на законодавчу базу, скільки на раціональність і доцільність прийняття управлінських рішень. В американському підході державне управління перебуває ближче до господарських методів управління, ніж до правових чи конституційних засад. Воно спрямовується на розвиток формалізованого комплексу правил, принципів для керування діями.

Американський підхід до розуміння державного управління найбільш точно подано у такому визначенні: “Традиційно, державне управління вважають виконавчим аспектом урядування. Воно нібито складається з усіх тих видів діяльності, які потрібні для здійснення курсу вибраних посадових осіб, а також діяльності, яка асоціюється з розвитком цих курсів”[53, С.10].

Державне управління трактується Г. Райтом як:

– спільні зусилля певної групи в контексті держави;

– взаємозв’язок трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової;

– частина політичного процесу, оскільки виконує важливу роль у формуванні і реалізації державної політики;

– відмінний від приватного стиль управління;

– механізм взаємодії численних приватних груп і окремих індивідів у забезпеченні надання громадських послуг.

У сучасній Україні в контексті її євроінтеграційної вибору логічно проглядається орієнтація на європейський підхід позбудови державного управлінняє.

Поняття американського та європейського підходів досить умовні, до того ж поступово відбуваються процеси поширення першого на інші країни світу. Наприклад, французький учений Б.Гурне відмічає таке поши­рення на Францію, зокрема він визначає, що багато авторів визнали за потріб­не роз­гля­­нути проблеми державного управління під кутом зору, який би не був пов­­ністю юридичним; вони визнали за слушне розвинути дисципліну, від­мін­у від публічного права, - науку управління суспіль­ством або адмі­ніс­тра­тив­ну науку. Безумовно, що в цій науці одну з найважливіших ро­лей продов­жува­тиме відігравати право, оскільки правова форма є осно­в­ною формою зов­ніш­нього вираження державного управ­ління.

Закономірним результатом об’єктивного процесу становлення і розвитку науки управління є виділення окремої галузі наук "Державне управління", що характеризується високою ди­на­мічністю та професійністю, постійною спрямованістю на результат. Об’єк­том дослідження останньої є державне управління як діяльність. Складність суспільства як об’єкта управління і системи державної влади як суб’єкта управ­­ління, які є відкритими, динамічними, самокерованими, імовірнісними, багатопараметричними системами, не дає змогу керуватися в державній управ­лінській діяльності лише накопиченим досвідом та здоровим глуздом, хоча останні й є обов’язковими складовими управлінського успіху поряд з іні­ці­ативою, інноваційним підходом та чітким настроєм на отримання пози­тивних результатів.

Надання державному управлінню наукового характеру перед­бачає: ши­роке використання на всіх його рівнях і ланках наукових до­сяг­нень, перед­усім, результатів досліджень у сфері політології, права, філософії, соціо­логії, еко­но­міки та інформатики; сприяння розвитку наукових досліджень з акту­аль­них проблем державного управління, зокрема, розробленню нових управ­лін­ських технологій та впроваджен­ню їх досяг­нень в практику; залучення нау­ков­ців до аналітичної роботи в органах державної влади; підвищення рівня забез­печеності апарату системами підтримки прийняття рішень на базі сучасної управлінської мето­дології та використання засобів інфор­матизації і комп’ютеризації. В умовах склад­ності і масштабності проб­лем державного управ­лін­ня застосування наукових підходів і сучасних методів їх вирі­шення набу­вають особливого значення.

Перспективне прогнозування, стратегічне планування, вибір раціо­наль­­ної структури органів державної влади та її кадрового забезпечення, забезпечення інноваційного, якісного управління, ство­рення високоефективних мотиваційних підходів, розроблення сучасних мето­дів контролю, комунікацій, прийняття рішень - це лише кілька завдань з багатьох, вирішення яких неможливе без розвитку науки державного управ­ління в напрямі створення нових та вдосконалення існуючих концепцій, тео­рій, принципів і методів.

З погляду становлення і розвитку державного управління як виду діяль­­ності, так і галузі наук, заслуговує на увагу питання його співвідношення з менед­­жментом. Велика увага до нього передусім пов’язана з пред­мет­но-об’єктним визначенням виду діяльності та галузі нау­к дер­жав­­ного управ­ління, а також із з’ясуванням можливостей застосування на­пра­­цювань науки управління, зародження і розвиток якої був безпо­серед­ньо пов’я­заний з менеджментом, у теорії та практиці державного управління.

За висловом Г.Атаманчука, менеджмент, суспільне управління та сус­пільне само­управління пов’язані між собою тим, що їх суб’єктом виступає безпо­се­редньо саме суспільство, але різняться вони за рівнем та характером орга­ні­зованості. Таким чином, насамперед слід виходити з того, що держава від­різняється від інших організацій вирішенням набагато більш масш­таб­них і різнома­нітних загальносуспільних справ, монопольним правом регу­лю­ван­ня право­вих відносин, суверенітетом, унікальністю, що без­­посередньо впливає на прийняття управлінських рішень.

У зв’язку із цим, як зазначили В.Луговий та В. Князєв, йдеться про специфічні моделі, схеми, кла­си­фікацію, типологію і систе­ма­тику, тенденції розвитку, закономірності побудови та функціонування дер­жав­ного управління.

Відмінності між державним управлінням та господарською діяльністю

Державне управління фактично означає управління справами суспільства з метою досягнення юридично визнаних цілей. Однією з ознак та особливістю державного управління є те, що воно здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації сформульованих владою цілей, яку здійснюють державний апарат і органи місцевого самоврядування в межах делегованих повноважень.

Щодо питання ролі законності у державному управлінні, то відповідь на нього одна: державне управління має здійснюватися чітко в межах чинного законодавства за принципом - . Закон перед усе.

Сутність законності полягає у фактичному виконанні закону своєї ролі в житті держави, суспільства і конкретної людини. З цією метою законність має:

– бути однаково зрозумілою і здійснюваною повсюдно, різними людьми і організаційними структурами і в різних життєвих обставинах;

– бути універсальною, тобто бути єдиною і охоплювати всю державу, всі структури державного управління і місцевого самоврядування; однаково стосуватись всіх і бути однаково обов’язковою для кожного в державі, причому на всій її території і при реалізації будь-яких приватних і суспільних відносин, що підлягають законодавчому регулюванню;

– поширюватися на органи державної влади, органи місцевого самоврядування, державних службовців, громадські структури і громадян;

– забезпечувати рівність у правовідносинах сторін;

– забезпечуватись публікацією закону (неопубліковані закони не застосовуються);

– бути гарантованою і стійкою, що досягається через спеціальні заходи забезпечення законності.

Основні риси державного управління, які розкривають його зміст і сутність:

­ державне управління завжди є певною організуючою діяльністю, в результаті якої виникають конкретні, управлінські за своїм змістом відносини;

­ необхідною умовою виникнення управлінських відносин є наявність суб’єкта управління, тобто органа державної влади, органа місцевого самоврядування чи посадової особи, які наділені владними повноваженнями щодо здійснення державного управління;

­ тип відносин, які виникають між суб’єктом та об’єктами державного управління, є завжди державно-владним, причому державно-владними повноваженнями наділена завжди одна сторона – суб’єкт управління, а на долю об’єктів управління залишається виконання наказів, розпоряджень та інших нормативних документів, що надходять від суб’єкта;

­ організуюча діяльність державно-владного типу полягає у виконанні та розпорядництві щодо вимог законів, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві;

­ державне управління здійснюється у правовому полі чинного законодавства, а отже, у випадку порушення останнього настає юридична відповідальність;

­ жоден орган державної влади не визначає самостійно основні цілі свого існування і діяльності. Ці цілі встановлюються для органу “ззовні”, зазвичай правовими приписами, виданими органами вищого організаційно-правового статусу. Тому орган не може “відмовитись” від досягнення поставлених перед ним цілей, тоді як індивід сам визначає мету своєї діяльності і при відповідних обставинах може відмовитись від її досягнення;

­ специфіку діяльності органів державної влади становить можливість забезпечити підлеглість шляхом застосування державного примусу;

­ державному управлінню притаманна організаційна єдність при одночасному охопленні великої кількості спеціальних проблем;

­ “продукція” органу державної влади має особливий характер, що обумовлює складність визначення продуктивності та ефективності його роботи. Наприклад, важко визначити цінність такого «виробництва», як підготовка статті, відповіді на звернення громадян тощо. Якщо для приватного сектора прибуток є основним мірилом успіху, то орган державної влади за відсутності мотиву прибутку не має чіткого вичерпного мірила чи стандарту, за яким можна судити про результати його діяльності;

­ державні процеси вимагають прозорості та більшої відкритості при ухваленні рішень і припускають істотніше втручання й увагу з боку громадськості, тоді як процеси ухвалення рішень у приватному управлінні менш відкриті для зовнішнього впливу.

Основні категорії державного управління:суб’єкт державного управління; об’єкт державного управління; державно-управлінські відносини; принципи державного управління; цілі державного управління; функції державного управління; форми державного управління; методи державного управління; організаційна структура державного управління; державно-управлінська діяльність; державна служба..

Ці категорії конкретизуються низкою інших понять. Наприклад, суб’єкт державного управління через поняття «апарат державного управління»; «орган державного управління»; «державні службовці».

Специфіка державного управління полягає в тому, що воно:

­ у своєму здійсненні опирається на владу – організовану силу суспільства, здатну до примусу, а її вплив закріплений правовими нормами характер, витоками якого є державна воля;

­ поширює свій вплив на все суспільство, піддаючи управлінській дії його найважливіші явища, процеси та взаємозв’язки;

­ діє системно, поєднуючи функціонування таких структур, як державний апарат управління і публічні прояви суспільства.

Завданням державного управління у контексті викладеного вище є спрямованість на збереження стабільності системи з одночасним пошуком нових альтернатив. Поспішне та необґрунтоване прийняття важливого, стратегічного рішення варіанту може призвести до негативних наслідків.

Існують різні підходи до класифікації об’єктів державного управління. Залежно від якостей та призначення розрізняють політичні, економічні, соціальні, гуманітарні, екологічні та інші сфери та галузі суспільних відносин.. За рівнями органи державного влади, а, відтак, й рівні державного управління, управління розрізняються: вищий (інститут президента, парламент, уряд, вищі суди), центральний (міністерства та інші центральні органи виконавчої влади), місцевий (уряд Автономної Республіки Крим, обласні та районні державні адміністрації).

Взагалі розглядаються такі типи об’єктів як людина, колективи й об’єднання людей, суспільство в цілому. Відповідно до організаційно-структурного критерію об’єктом державного управління виступають формально визначені організаційні структури (область, місто, підприємство), а за функціональним критерієм – види діяльності (державна політика, державне регулювання, державна підтримка, роздержавлення, інформатизація, приватизація та ін.). Відповідно до основних сфер суспільства об’єкти державного управління поділяються на такі видові групи: політичні, економічні, соціальні і духовні.

Державно-управлінській діяльностіпритаманні такі властивості:

­ цілеспрямованість, яка формує основу для аналізу й класифікації об’єктів управління залежно від цілей, що ставляться, зіставлення таких цілей з реальними об’єктивними можливостями;

­ самоактивність,яка виражається у здатності до саморуху на основі внутрішніх (власних) спонукальних причин і реалізується шляхом перетворення навколишніх умов і взаємозв’язків, шляхом установлення з ними активної взаємодії, або через пристосування до ситуації;

­ здатність до самоуправліннясвоєю життєдіяльністю, своїм розвитком;

­ адаптивність до умов і факторів природного й соціального буття;

­ залежність від об’єктивних умов і факторів суспільної життєдіяльності й відтворення їх у своєму функціонуванні й організації.

Окрім органів державної влади до системи державного управління також входять орагни державного управління, державні установи та державні підприємства. Органи державного управління відрізняються від органів державної влади відсутністю владних повноважень.

На відміну від державного органу, державна установа і державне підприємство:

­ не мають державно-владних повноважень;

­ не виступають від імені держави;

­ виступають частиною механізму, а не апарату держави;

­ мають певні права і обов’язки щодо створення матеріальних і духовних благ, а не компетенцію з реалізації функцій держави.

Державне підприємство	®	Є суб’єктом господарювання з правами юридичної особи
¯
Засноване на державній власності		Володіє майном, що належить йому на праві повного господарського відання
¯		¯
майно органів державної влади і управління: ­ оборонні об’єкти; ­ енергетична система; ­ система транспорту загального користування; ­ республіканські банки; ­ кошти республіканського бюджету; ­ страхові, резервні та інші фонди; ­ система зв’язку та її функції, що мають загальнодержавне значення; ­ окремі види підприємств і народногосподарських комплексів; ­ культурні та історичні цінності; ­ вищі й середні навчальні заклади; ­ інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток
¯
Перелік видів підприємств, діяльність яких пов’язана з надзвичайними суспільними інтересами, визначаються Кабінетом Міністрів України і затверджуються Верховною Радою України

Найбільш відомі принципи державного управління:

В окремі групи можна виокремити:

­ структурні принципи державного управління – структурно-цільові; структурно-функціональні; структурно-організаційні; структурно-процесуальні;

­ загальні принципи державного управління – принцип єдності економіки та політики; принцип поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів та ін.

На завершення даного розділу наведемо постановка сучасних завдань науки державного управління, виходячи з тенденцій і чинників суспільних трансформацій, що відбуваються в Україн.

Вибір Україною шляху європейської інтеграції природно призводить до необхідності орієнтації на впровадження європейської моделі державного управління. У зв'язку з цим виникає необхідність в осмисленні моделі управління, властивої країнам Європейського Союзу, і пристосуванні до неї національної моделі державного управління. Одним з серйозних виявів прагнення України до європейської інтеграції є політична й конституційна реформа, що проводиться в ній, зокрема зміна форми державного правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, характерну для багатьох країн Європейського Союзу. Таким чином, відбувається не тільки зовнішня, але і внутрішня зміна моделі державного управління. Це дозволяє розглядати виділення та передбачення можливих шляхів трансформації вітчизняної моделі державного управління як важливе завдання науки державного управління.

Відповідно до закону необхідного різноманіття (закон У.Ешбі) для створення системи державного управління, здатної управляти певними суспільними сферами, галузями, видами діяльності необхідно, щоб ця система мала не менше різноманіття ніж ці сфери, галузі, види діяльності. Відомі три основні підходи до вирішення цього питання. За першим підходом необхідно зменшити різноманіття системи державного управління щодо певних суспільних сфер, галузей, видів діяльності, зокрема методами деконцентрації, тобто розподілу функцій та повноважень по рівнях управління. За другим підходом слід підвищити рівень різноманіття об’єкта управління, зокрема методами децентралізації, тобто передачі частки функцій і повноважень самому об’єкту управління, наприклад місцевому самоврядуванню. За третім підходом необхідно підвищувати рівень різноманіття шляхом підвищення ефективності суб’єктів управління, зокрема завдяки добору та професійного розвитку управлінських кадрів, вдосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування на фоні безперервного ефективного наукового супроводу процесів державного розвитку (прогнозування, планування, моделювання, експеримент, аналітика, оцінювання тощо).

Маємо дуже непрості для реалізації вимоги до створення політично і економічно конкурентноздатної в умовах Європейського Союзу (з достатнім рівнем різноманіття) української системи державного управління, оскільки вона має бути здатною відповідати європейському законодавству, спрямовувати суспільство на дотримання європейських цінностей, забезпечити реальну рівність України в співдружності європейських країн. Визначення та обґрунтування необхідного та достатнього рівня різноманіття системи державного управління як в цілому, так і для її складових елементів з урахуванням процесів розвитку країни є також важливим завданням науки державного управління.

Одним з основних наукових принципів є забезпечення випереджаючого характеру наукових досліджень, тобто орієнтація досліджень на майбутнє. Саме реалізація цього принципу перетворює науку в необхідну умову ефективної практики. В контексті даної роботи це означає, що необхідно передбачувати та обґрунтовувати не тільки розвиток процесів державотворення, але й процеси управління ними. Оскільки розвиток суспільства, а відтак й управління ним має динамічний і ситуаційний характер, а процеси в суспільстві мають тенденцію до прискорення, то для системи державного управління як суб’єкта управління цими процесами постійно існує необхідність у випереджаючому рівні управління. Забезпечення такого рівня управління, постановка цілей, формування засад державної політики, механізмів її реалізації в усіх напрямах суспільної діяльності, передбачення відповідних напрямів, завдань, технологій та необхідних ресурсів є одним з важливих завдань науки державного управління.

Виникнення необхідності в державно-управлінських впливах завжди пов'язується з виникненням проблемної ситуації у суспільстві або певній його сфері, галузі, окремому виді діяльності. В той же час, якщо немає проблеми, то немає потреби й в її вирішенні. В цьому один з проявів об’єктивності управління. На думку Г.Атаманчука, проблемна ситуація в соціальних системах породжується діалектикою життя і виникає тоді, коли стає явною необхідність зміни заданих цілей і параметрів діяльності.

Проблема розвитку та проблема кризи є найбільш загальними проявами невідпо­від­ностей між цілями та станом держави. Такі невідповідності в цілому виникають при реалі­зації суб’єкт-об’єкт­них, суб’єкт-суб’єктних та об’єкт-суб’єктних відносин. Перші з них без­по­се­редньо по­в’язані з управлінськими впливами на різноманітні види суспільної діяль­ності, другі – з управлін­ськими впливами, спрямованими на вдосконалення самої системи державного управління, а треті – з впливами суспільних відносин та суб’єктів грома­дян­сь­кого суспільства на розвиток системи державного управління. В залежності від масштабу, проблеми державного управління можуть мати характер світових, міждержавних, національних, міжрегіональних, регіональних, територі­альних, а від напрямів прикладення управлінських впли­вів – зовнішніми або внутрішніми. Отже, ще одним важ­ливим завданням науки державного управління є розвиток методології виявлення та діагносту­ван­ня проблемних ситуацій у процесах державотворення, формування та реалізації державної політики.

За нормального режиму управління, як показує сучасна світова практика, процеси управління в суспільних системах, зокрема процес державного управління, здебільшого набувають характеру стратегічного управління, а при кризовому управлінні вони, як відмічав В.Цвєтков, забезпечуються в рамках чинних законів політичної боротьби, обмеженням прав і свобод громадян, а також значним звуженням дії механізмів саморегуляції. Відповідно до положень синергетики, з одного боку, системна криза свідчить, що вичерпані ресурси колишніх джерел розвитку відповідної системи і руйнівні процеси переважають, а, з іншого боку, дезорганізація створює нові можливості для нової організації, інтенсивного включення процесу самоорганізації.

Виникнення в Україні умов переходу від критичного до нормального режиму управління актуалізувало необхідність визначення довгострокових перспектив держави, постановку обґрунтованих цілей її розвитку, пошук нових загальнонаціональних ідей, навколо яких має згуртуватися суспільство. Однією з безумовно найбільш вдалих з таких ідей є орієнтація на європейські цінності, вибір курсу на забезпечення відповідних рівня життя і стандартів демократизації суспільства. Визначення та обґрунтування стратегій розвитку держави, регіонів, територій, окремих сфер, галузей, видів суспільної діяльності з орієнтацією та використанням досвіду передових країн світу є важливим завданням науки державного управління.

Існує низка чинників впливу суспільних трансформацій на ефективність і результативність державного управління. Серед основних з таких чинників за пріоритетністю впливу маємо: ціннісний, політичний, інноваційний, функціональний, мотиваційний, інформаційний.

Ціннісний чинник безпосередньо пов'язаний з культурою організації, він є найбільш істотним її рівнем. За виразом відомого вченого Е.Шайна, "культура організації - це результат відповідної реакції на дві головні проблеми, якими опікується кожна організація, а саме: на потребу адаптації і виживання в певному оточенні та на потребу у внутрішній інтеграції". Оскільки можна розглядати європейський вибір України як реакцію держави на потребу адаптації і виживання в сучасному світі та на потребу у внутрішній інтеграції, то внаслідок такого вибору слід чекати зближення національної культури з європейською. Найбільш істотним рівнем такої культури безумовно є європейські цінності. У той же час, вплив ціннісних орієнтацій, які переважають в культурі більшої спільноти, може набути форми зобов'язань, які певним чином обмежують діяльність меншої організації. Дослідження впливу ціннісного чинника на процеси державного управління, визначення шляхів та умов приведення останнього до європейського рівня демократії та суспільної культури є також важливим для України завданням науки державного управління.

Політичний чинник пов'язаний, з одного боку, з процесами отримання, утримання, передачі влади, боротьби за неї, а, з іншого боку, з розр<

Читайте також:

1. IV розділ. Сегментація ринку та вибір цільового сегменту
2. IІI розділ. Аналіз стану маркетингового середовища підприємства
3. V розділ. Товарна політика підприємства
4. VI розділ. Маркетингова цінова політика
5. VII розділ. Маркетингові рішення з розподілу та збуту товару
6. VIII розділ. Маркетингова політика комунікацій
7. А) Роздільне складання таблиць (За підручником Богдановича М.В.)
8. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
9. Актив і пасив балансу складаються також з певних розділів.
10. АКТИВАЦІЯ. АКТИВІЗАЦІЯ. АКТИВНІСТЬ.
11. Активи, що реалізуються повільно (А3) – це статті 2-го розділу активу балансу, які включають запаси та інші оборотні активи (рядки 100 до 140 включно, а також рядок 250).
12. Активність дитини у виховному процесі

Переглядів: 1138