• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Етичні проблеми та зваби практичної психології

НЕ 2.1. Основні етичні проблеми та «зваби» у практичній та науково-дослідішцькій діяльності психолога

МОДУЛЬ 2. ЕТИЧНИЙ КОДЕКС ПСИХОЛОГА. ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ, СТАНДАРТИ ТА ПРОБЛЕМИ У РОБОТІ ПСИХОЛОГА

План:

1. Етичні проблеми та «зваби» практичної психології.

2. Етичні проблемну науково-дослідницькій діяльності психологів.

3. Етичні проблеми у викладацькій діяльності психолога.

4. Етика проведення досліджень з участю людей і тварин. Основні терміни та поняття: зваба, проблема, синдром емоційного згорання.

Література:

1. Етичний кодекс психолога /Психолог. - 2004. - №43 (139). - СІ-4 (вкладка); //Збірник нормативно-правових документів психологічної служби освіти України / Упоряд. В.Г.Панок, І.Щушко. - К.: Ніка-Центр,2004. - С. 149-155.

2.Конвенция о правах ребенка. Одобрена генеральиой Ассамблеей ООН 20.11.1989г. вступила в силу в СССР 15.09.1990г. //ОбуховаЛ.Ф. Детская (возрас-тная) психология. Учебник. - М.: Роспедагенство, 1996. - СЗбб-368.

3.Конвенция Совета Европьі о защите личности в связи с автоматической обработкой персональньїх данньїх (Конвенция Совета Европьі о защите личности в связи с автоматической обработкой персональньїх данньа. Страсбург, 28 января 1981г.)

4.Хартия прав человека: Всеобщая Декларация прав человека (Принята Ге-неральной Ассамблеей ООН 10 декабря 1948г.)

5.Арамштам М. Плата за мастерство /По материалам беседьі с С.Сидневой, аспиранткой Института психологии им. Л.С. Вьіготского РГГУ //пар://еа'ипеш. Еигекапеї. гиАезІі/іп/о/921.кШІ

6.Вачков И.В. Введение в профессию «психолог»: Учеб. Пособие / Под ред. И. Б. Гриншпуна. - М.: МПСИ, 2004. - 464с.

Здоровою є людина не вільна від проблем, а та,

котра вміє з ними поводитись.

Н. Пезешкіан

Якщо у психолога немає професійної гідності й совісті, то в нього немає й етичних проблем.

Наслідки спілкування з психологом мають велику особис-тісну значимість для клієнта. Яким буде втручання психолога -розвиваючим чи руйнуючим особистість клієнта - залежить від дотримання психологом етичних принципів, норм, стандартів професійної діяльності.

Зауважимо, що проблеми в психології характеризуються своєю комплексністю: одна проблема тягне за собою безліч ін­ших, часто непсихологічних. Етичні проблеми, які виникають у процесі практичної діяльності психолога, можна скласифікувати, взявши за основу суб'єктів психологічного процесу: етичні про­блеми типу «психолог-адміністрація», «психолог-інші спеціаліс­ти», «психолог-психолог» і «психолог-клієнт» [6, с.212-215].

Проблему типу «психолог-адміністрація»можна продемон­струвати таким прикладом: «нормальний адміністратор» боїться, що Ви не знаєте своєї роботи, а тому можете внести дезоргані­зацію в колектив, тому він почне шукати Вам роботу, яка найчас­тіше Вас не стосується [6, с.213].

Для психолога рекомендується:взяти ініціативу в свої ру­ки (наприклад, до першої зустрічі з адміністратором психологу необхідно підготувати план роботи); виступати з якими-небудь «ідеями», які виходять за межі його плану роботи; дотримувати­ся субординації; йти «назустріч», виконувати окремі «прохання» і навіть «виручати» адміністрацію, звичайно, слідкуючи, щоб ці «прохання» не виходили за межі дозволеного.

Проблему типу «психолог-інші спеціалісти»розглянемо на прикладі взаємодії «психолог-педагоги».

У педагогів є установка, що вони не гірше від психолога ро­зуміються у дитячій психіці і цього вони навчилися «не в універ­ситетах, а в реальних класах».

У подібних ситуаціях психологові рекомендується:пока­зати, що він не збирається ущемляти самолюбство педагогів, звертатися частіше за порадою, пропонувати провести педагогамнескладні методики, не демонструвати свою особливу психоло­гічну (специфічні знання, незрозумілу термінологію) освіче­ність; проводити методсемінари, показувати нескладні методи­ки; організовувати співпрацю.

Для розв'язання проблеми типу «психолог-психолог» ре­комендується:не поспішати одразу зав'язувати дружбу. Потрі­бно пам'ятати, що для справжнього співробітництва потрібний час; не забирати в іншого роботу, яку він уже проводить, навіть якщо він це робить гірше за вас; чітко розподілити функції та оформити документацію; не робити одразу спільних заходів; не з'ясовувати стосунки в присутності інших (особливо клієнтів).

У процесі взаємодії психолога з клієнтами,колегами й ад­міністрацією виникають й інші етичні зваби та проблеми [6, с.295-316]:

1) Проблема (зваба) влади над свідомістю клієнта.Психо­лог має багато можливостей зробити людей залежними від себе. Погано, якщо прагнення володіти поведінкою, діями та іншим стає самоціллю.

Психолог входить у довіру до клієнта і «в'є з нього шнур­ки», приймаючи за нього важливі рішення чи змінюючи його життя своїми порадами та рекомендаціями. На жаль, більшість людей розуміють «допомогу психолога» саме у перекладанні на нього відповідальності за свої дії.

2) Проблема самозахоплення/самокрасування психолога на роботіможна розглядати з двох боків. З одного боку, консуль­тант може використовувати свою професію для демонстрування своїх достоїнств, а не для допомоги клієнтам. З іншого - не справляти на клієнта жодного враження теж не можна. Психолог повинен сподобатися клієнту. Але у прагненні «справляти вра­ження» йому потрібно віднайти таку міру, яка не перетворила б консультацію в театр одного актора і дозволила б максимально проявити себе й клієнту.

Робота психолога - справжня творчість та імпровізація. Це не повторення однієї і тієї ж ролі чи пісні кілька разів. Сьогодні спостерігається тенденція «театралізації всього життя», яка веде до викривлення розуміння світу та носить глобальний характер. Психолог не повинен потрапити на цю вудочку. Необхідно орга­нічно поєднувати смисл і форму, зміст та артистизм.

3) Зваба слідування «методичним модам»розглядається теж
двояко: по-перше, знайшовши і засвоївши новомодну методику,
прагне поліпшити свою професійну діяльність, підвищити про­
фесійну кваліфікацію, він ніби самостверджується серед своїх
колег/ клієнтів, заявляючи: «Я на висоті! Я використовую найно­
віші методи роботи». На жаль, новомодні методики не завжди
ліпші; по-друге, ганяючись за черговою новомодною методикою
чи технологією, психолог витрачає багато сил, часу та грошей.
Він не встигає засвоїти «по-справжньому» одну методику, як на
ринку з'являється інша, що призводить до поверховості у роботі.

Тому доречним буде висловлення такої поради: коли з'явля­ється нова методика , трохи зачекайте, щоб з'ясувати, чи вона справді ефективна, плюс ви ще й кошти заощадите.

4) Проблема оплати психологічних послуг чи зваба «грошей-
подарунків»досить важлива в етичному плані, особливо сьогодні.

Експерименти з психотерапії доводять ефективність плат­них послуг: клієнт, який заплатив чималу суму за роботу психо­терапевта, більш відповідально ставиться до роботи, яка з ним проводиться.

Е.ШОстром у книзі «Анти-Карнегі, або Людина-маніпулятор» пи­ше: «... у бізнесі особистість - це вже не стільки особистість, скіль­ки машина для роблення грошей. Коли психотерапевт стає бізнесме­ном, він не може втриматися від ставлення до свого клієнта як до ре­чі». Але Е.Шостром наголошує й на тому, що психологу теж «необхід­но годувати сім 'ю», тому він змушений брати зі своїх клієнтів гонора­ри: «Ви платите не за любов та увагу, які я Вам даю, ви платите за час, витрачений на Вас, якого у мене значно менше, ніж душевного те­пла і любові до людства» [13, сі 26].

Чимало клієнтів не мислять собі психологічну послугу без оплати, вони переконані, що за все потрібно платити. Є клієнти, в основному з розвинутим почуттям власної гідності та високим загальнокультурним рівнем, для яких проблеми особистісного розвитку, людського одкровення, співпереживання та справж­ньої емпатії, духовного росту, самоактуалізації, самовдосконале-ння не пов'язуються з ідеєю оплати.

Етична складність для психолога полягає в тому, як відріз­нити одних від інших і не образити клієнтів, оскільки кожен з них правий по-своєму.

Проблема оплати - це своєрідна перевірка рівня професій­ної гідності психолога та його готовності до внутрішнього ком­промісу. З одного боку, оплата привносить відчуття фальші. Для висвітлення іншого боку порівняємо діяльність психолога та лікаря-хірурга. Після операції хворий з вдячністю дає подарунок хі­рургу, а останній відмовляється від нього. У хворого закрадається ду­мка: отже, операція пройшла невдало, і хірурга просто мучить со­вість, тому й відмовляється від подарунка. В результаті хворий на­кручує себе, і його стан суттєво погіршується [6, с.314-316].

Отже, для розв'язання етичної проблеми психологічної прак­тики «брати чи не брати іроші з клієнта, який Вам довірився», психологу потрібно йти на внутрішній компроміс, який може при­звести до зниження ефективності його допомоги клієнту та до зни­ження задоволення від своєї нелегкої праці.

5) Проблема/зваба близьких відносин психолога з клієнтом.На перший погляд, проблема надумана. Все просто: потрібно не допускати жодних стосунків з клієнтом/досліджуваним у проце­сі професійної діяльності. У деяких етичних кодексах накладено сувору заборону на близькі стосунки між психологом і клієнтом, порушення якої призводить до певних стягнень чи повної ди­скваліфікації психолога.

Реально ж психолог і клієнт - люди, які мають право на роз­виток таких стосунків. Є навіть жанр художніх фільмів, у голов­них ролях яких виступає з одного боку він/вона клієнт, а з іншо­го - вона/він психолог, психоаналітик, психотерапевт. Якщо такі стосунки виникають, то діє неписане правило: спочатку повинні бути розв'язані психологічні проблеми клієнта і лише потім мо­жна дозволити собі перевід стосунків «психолог-клієнт» у сферу неформальних. Іншим варіантом розв'язання проблеми є переда­ча клієнта (з його відома та згоди) іншому спеціалісту.

Між психологом і клієнтом повинна зберігатися дистанція. Психолог ні в якому разі не повинен змушувати клієнта до по­дібного роду стосунків.

Поширені ситуації, коли клієнт закохується в психолога. Тому психологу треба бути особливо коректним у побудові про­фесійних стосунків, особливо з дітьми, підлітками, оскільки во­ни ще соціально незрілі, легко захоплюються, плюс треба врахо­вувати те, що в психологові вони бачать людину, яка не тільки вислуховує їх, а ще й розуміє.

Психологові не рекомендується працювати з близькими лю­дьми.

6) Зваба працювати з повною віддачею, забуваючи про свої особисті інтереси та здоров'ячасто призводить до виникнення «синдрому емоційного згорання/вигорання».

Даний термін уперше введений американським психіатром Х.Дж.Фрейденбергером у 1974 р. для характеристики психічно­го стану здорових людей, які знаходяться в інтенсивному та тіс­ному спілкуванні з клієнтами, пацієнтами та в емоційно напру­женій атмосфері під час надання професійної допомоги.

Синдром емоційного вигорання - це реакція на хронічну емоційну напругу, яка виникає при взаємодії з людьми.

Емоційне вигорання - ситуація, коли працівники, у яких осо­биста відповідальність перевищує зовнішній контроль. Після кіль­кох місяців чи років сумлінного виконання своїх обов'язків «виго­рають», виявляючи ознаки знервованості, напруги, апатії тощо.

Станом на 2002 рік цій проблемі присвячено близько 3000 публікацій (К-Маслач, М.Лейтер, В.Бойко, Г.Ложкін, Т.Форманюк та ін.).

Нині синдром вигорання входить до Міжнародної класифікації хвороб (МКХ-10). У класифікаційній рубриці «Проблеми, пов'язані з труднощами подолання життєвих ускладнень» його можна знайти під номером 273.0. Згідно з визначенням ВООЗ (2001), «синдром вигорання - це фізичне, емоційне і мотиваційне виснаження, що характеризується порушенням продуктивності праці, стомленістю, безсонням, зниженням імунітету, а також вживанням алкоголю та інших психоактивних речовин, з метою отримати тимчасове полег­шення, що має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності і (у багатьох випадках) суїцидальної поведінки».

В.В.Бойко вказує, що синдром емоційного згорання - це ви­роблений особистістю механізм психологічного захисту у формі повного чи часткового виключення емоцій (зниження їх енер­гетики) у відповідь на певні психотравмуючі впливи.

К.Маслач, одна з провідних спеціалістів з дослідження син­дрому емоційного вигорання, так деталізує прояви цього явища:

1) відчуття емоційного виснаження(людина не може віддава­тися роботі як раніше);

2) дегуманізація(тенденція розвитку негативного ставлення до клієнта);

3) негативне самосприйняття в професійному плані- нестача почуття професійної майстерності.

Серед чинників, які відіграють важливу роль у синдромі емоційного згорання, виділяють такі:

особистісний фактор (незадоволеність професійним зрос­танням):проведені дослідження показали, що такі змінні, як вік, сімейний стан, стаж роботи не пов'язані з рівнем синдрому емоційного згорання. Досліджено, наприклад, що у жінок емо­ційне виснаження розвивається більше, ніж у чоловіків, ті спе­ціалісти, які відчувають нестачу автономності («надконтрольо-вані»), більше піддаються згоранню.

Х.Дж.Фрейденберг описує «згораючих» як гуманних, спів­чутливих, м'яких, таких, що сильно захоплюються, ідеалістів і одночасно нестійких, інтровертованих, одержимих нав'язливими ідеями, палких і таких, котрі легко проявляють солідарність.

В.В.Бойко вказує на схильність до емоційної ригідності, ін­тенсивну інтеріоризацію обставин професійної діяльності, слаб­ку мотивацію емоційної віддачі в професійній діяльності.

За результатами окремих досліджень такі змінні характерис­тики, як вік, сімейний стан, рівень освіти, соціальне походження не пов'язані з рівнем «емоційного вигорання». І навпаки, такі показни­ки, як відчуття власної значимості на робочому місці, можливості професійного росту, рівень автономності, задоволеність установ­кою на підтримку мають прямий зв'язок зі «згоранням».

рольовий фактор (рольова невизначеність).Робота в си­туації розподіленої відповідальності обмежує розвиток синдро­му, а при нечіткій чи нерівномірно розподіленій відповідальнос­ті за свої професійні дії цей фактор різко зростає навіть при ни­зькому робочому навантаженні. Синдромові емоційного вигора­ння сприяють ті професійні ситуації, при яких спільні зусилля непогоджені, там, де немає інтеграції дій, де є конкуренція, тоді, коли результати залежать від злагодженості дій;

організаційний фактор (зміст діяльності, який важко ви­мірюється).Розвиток синдрому пов'язаний з наявністю хроніч­ної напруженої психоемоційної діяльності, інтенсивного спілку­вання, підкріпленого емоціями, інтенсивного сприйняття, пере­робки й інтерпретації отриманої інформації та прийняття рі­шень. Іншим фактором розвитку синдрому є дестабілізуюча ор­ганізація діяльності та неблагополучна психологічна атмосфера (нечітка організація та планування роботи, нестача необхідних засобів, наявність бюрократичних моментів, багатогодинна ро­бота, наявність конфліктів у системі «керівник-підлеглий», «працівник-працівник»; наявність психологічно важкого континген­ту, з яким має справу професіонал у сфері спілкування (робота з важкими психічними відхиленнями, емоційний характер роботи з дітьми, які хворіють на різні захворювання...).

К.Маслач, В.Шафуелі, М.Лейтер вважають основними пере­думовами вигорання наявність організаційних проблем.

Фази синдрому емоційного згорання найчастіше розглядають з позицій теорії стресу Г.Сельє [11]: напруга - опір - виснаження.

Зауважимо, що синдром емоційного згорання часто висту­пає і як механізм психологічного захисту у відповідь на обрані психотравмуючі дії.

Ненормованість роботи психолога, недостатня сформульова-ність психогігієнічних норм може призвести до того, що психолог втратить відчуття міри, морально та емоційно виснажиться. Вирі­шуючи складні конфлікти та інші психологічні проблеми своїх клі­єнтів, психолог і сам з часом може перетворитися в пацієнта психі­атричної клініки. Подібна самовіддана робота призводить до того, що психолог забуває не тільки про себе, але й про своїх рідних.

«Згорів на роботі!» - у перекладі на побутову мову означає: багато працював, а потім захворів і помер. Ось і вся патетика. Ці слова до недавнього часу були надзвичайно популярні й вимов­лялися з неприхованим захопленням. У долі «того, хто згорів» вбачали «непохитну вірність професіоналізму», «неухильний професійний ріст», «принесення особистісних інтересів у жертву спільній справі» і ставили в приклад тим, хто ще живий. Слово «трудоголік» (нагадаємо, що це вид залежності) було вищою по­хвалою, яку керівництво могло адресувати своїм підлеглим.

Психологи ж дозволили собі поглянути на трудоголізм об'-ємно та засумніватися в його безумовності як професійної якос­ті, пов'язавши його з професійною деформацією.

Професійна деформація, у широкому значенні слова, - це деякий слід, який професійна діяльність накладає на людину.

Наприклад, Ф.Дж.Сторлі порівнював вигорання з професій­ним аутизмом: вигорання є наслідком конфронтації з реальніс­тю, коли людський дух виснажується в боротьбі проти обставин, які важко змінити.

Дослідження психологічних особливостей людей, професій­но пов'язаних з роботою на комп'ютері, показали: для них не іс­нує кінцевих рішень - нібито в голові є особлива кнопка «відмі­на», яку вони вбудь-який момент готові натиснути. Комп'ютерщики, як правило, дуже неакуратно водять машину. Вони стіль­ки раз «вмирали» у віртуальній реальності, що жодну небезпеку не можуть сприйняти як реальну - адже в будь-який момент мо­жна «перезавантажитися»!

Підлягають професійній деформації і актори. Як правило, їх вчать «входити в роль», але не вчать психологічно грамотно «ви­ходити з ролі». Чим глибше і талановитіше живе актор у ролі, тим важче відбувається вихід з неї. Тому серед акторів таким по­ширений алкоголізм як спосіб переключитися, розслабитися.

Особливий вид професійної деформації можна спостерігати у представників так званих комунікативних професій: лікарів, журналістів, педагогів, юристів, соціальних працівників, психо­терапевтів, міліціонерів, рятувальників - тих спеціалістів, які працюють з людьми. Тут відбувається перенесення форм профе­сійної поведінки в інші сфери життя. Іншими словами, професій­но деформована людина починає вести себе вдома, в гостях, на вулиці так само, як вона переважно поводить себе на роботі. Психологи - не виняток.

Загроза професійної деформації для психологів виникає на­багато раніше, ніж для людей інших спеціальностей. Перша криза наступає вже на третьому курсі навчання у вузі, коли відбувається остаточна ідентифікація студентів зі своєю майбутньою профе­сією, коли вони починають почувати себе психологами й припус­кають, що повинні тестувати всіх і вся. Тут дуже важливо, щоб паралельно з ілюзією можливості впоратися з усіма (чужими) жи­ттєвими проблемами, виникало вміння відокремити себе-людину від себе-професіонала: ось я - усередині професії, а ось я - поза нею. Починаючому фахівцеві це піде на користь, а його професій­не становлення буде більш успішним і безболісним.

Якщо ж цього не відбувається, деформація починає прогре­сувати.

Одна з рис професійної деформації психолога - розвиток гіперконтролю над своєю поведінкою. Під час консультацій, гру­пової роботи, сеансів психотерапії психолог повинен жорстко контролювати свою поведінку - слова, пози, жести. Цьому його навчають. І це він засвоює. Але ця навичка автоматично перено­ситься в сферу неформального й неробочого спілкування. Пси­холог миттєво реагує на зміну пози співрозмовника, постійно відстежує напрямок його погляду, навіть зміну частоти й глиби­ни подиху. Піддаючись професійному «інстинкту», він увесь час класифікує людей, що перебувають поруч, «ставить діагноз», хо­ча це зовсім не потрібно. Набуваючи професіоналізму, психолог розплачується за нього втратою безпосередності.

У тестовій ситуації досліджуваним була запропонована кар­тинка із зображенням дівчини, котра плакала. їх запитували, як вони вчинять, якщо виявляться поруч? Досліджувані-непсихологи просто розповідали: я підійду, спробую розпитати про причи­ну сліз, утішити. Досліджувані-психологи починали по-справж­ньому мучитися. Для них теж природною реакцією було б піді­йти й поговорити з дівчиною, але ця реакція відразу придушува­лася. Норми професійної етики диктують психологові необхід­ність поважати межі клієнта. Психолог не може дозволити втя­гнути себе в ситуацію, де його допомога була б недоречною або двозначною. Психолог привчений не відповідати на питання, а переадресовувати їх тому, в кого ці питання виникають. Тому, у відповідь на реальну життєву ситуацію, психолог замість кон­кретної дії пускається в довгий болісний діалог із самим собою: «Чи маю я право втручатися? Чи є запит на мою допомогу?»

Замість цілісної реакції виникають дробові дії, розбіжність між зовнішньою реакцією, думками й почуттями.

З іншого боку, ці ж етичні норми в деяких випадках роблять психолога абсолютно незахищеним.

Розглянемо ситуацію: ось три психологи їдуть у тролейбусі. Година пік. Один з пасажирів починає гучно скаржитися на життя.

Люди, що стоять навколо, намагаються будь-якими способами уник­нути вербальної агресії — відходять, пересідають, намагаються пере­ключити свою увагу. Жоден із психологів не рухається з місця. Етич­ний кодекс професії жадає від них терплячого вислуховування клієнта. І вони вислуховують. Хоча людина в транспорті - не клієнт. Спілкува­тися з нею важко й неприємно, це віднімає сили й енергію.

Розвинена здатність до рефлексії теж може зіграти з психо­логом злий жарт. Вона змушує його почувати неадекватність пе­реносу професійних навичок у звичайне життя. Раз це погано -виходить, треба чинити опір. І психолог починає підозрювати навколишніх у провокаціях. Будь-які безневинні питання з боку колег, будь-яке прохання висловити власну думку сприймаються як перевірка на професійну спроможність, як сумнів у професій­ній компетенції.

Однак деформаційне «ускладнення» у вигляді підозрілості має під собою підстави, тому що оточуючі справді часто жадають від психолога надзусиль: «Ти ж психолог! Іди заспокой їх!», «Ти ж психолог! Іди розніми їх!», «Ти ж психолог! Ти все знаєш!»

Тому, поряд з підозрілістю й гіперсамоконтролем, у ряді особистісних якостей психолога присутня гіпервідповідальність за навколишніх.

Професійна деформація найжалюгідніше відбивається на сі­мейних відносинах психологів. Статистичні дані розлучень се­ред вітчизняних фахівців, на жаль, не відомі, але американська статистика красномовна: сім'ї психологів розпадаються у 51% випадків. Жінки-психологи розлучаються в три рази частіше, ніж жінки інших професій. Причому відповідальність за те, що сталося, психологи, як правило, беруть тільки на себе, не бажаю­чи її ні з ким ділити. Гіпервідповідальність і гіперпровина - зво­ротна сторона відчуття «змушеної» всемогутності.

Завершальний штрих професійної деформації - втрата почу­ття гумору. Якщо ти за все відповідаєш, навкруги винуватий й увесь час перебуваєш під пильним наглядом внутрішнього цен­зора, тут не до сміху. А без почуття гумору психолог перестає бути повноцінною людиною (і фахівцем теж!).

Крім перерахованих особистісних «новоутворень», психолог страждає симптомами емоційного вигорання, характерними для професій, пов'язаних зі спілкуванням: втратою задоволення від

власної праці й здатності до переживання успіху, зниженням про­фесійної самооцінки, поглядом на навколишніх винятково як на клієнтів. Це стадія, коли «високий професіоналізм» обертається професійною неспроможністю. Залишаючись у межах своєї колиш­ньої спеціальності, людина починає приносити шкоду оточуючим.

Ось така загрозлива картинка «професійного росту».

Американці, які ставляться до психічного здоров'я з невлас­тивою нашому менталітету педантичністю й які відкрили ефект емоційного вигорання, створили цілу соціальну службу психоло­гічної допомоги для таких, хто «перепрацювався». Там розгля­дають професійну деформацію як захворювання й намагаються «схопити» її на ранніх стадіях. Якщо ж стан чомусь виявляється запущеним і людині грозить депресія, їй пропонується професій­на переорієнтація й перепідготовка. Змінити вид діяльності бу­ває дуже корисно для здоров'я.

У середовищі психоаналітиків механізми підтримки й про­філактичних програм для колег мають ще більш давню традицію: їм запропоновано проходити курси терапії у власних колег з пев­ною періодичністю - для відпрацьовування отриманих травм та особистісних проблем. Це приносить певні результати.

За, знову-таки, американськими даними, люди з «багатим» дитячим травматичним досвідом найчастіше йдуть працювати або психологами, або співробітниками правоохоронних органів. (Серед американських психологів люди, психологічно травмова­ні в дитинстві, становлять 65%, а в інших спеціальностях - 48%.)

За кордоном широко застосовуються методики своєчасного та компетентного інформування представників комунікативних професій про симптоми емоційного вигорання та чинники, які сприяють його розвитку.

Психологам потрібно навчитися справлятися з емоційним перевантаженням: щодня знімати напругу за допомогою медита­ції, музики, спорту (того, що вам подобається)... Головне завда­ння - досягти повної релаксації. Запам'ятайте, що кожен вихід­ний день, кожна п'ятихвилинна перерва повинні бути наповнені розслабленням, а не терміновими виробничими справами. Необ­хідно навчитися чітко розмежовувати особистий та професійний простори життя. Не відмовляйтеся від улюблених занять навіть при вкрай напруженому розпорядку, шукайте цікаві справи, які не пов'язані зпрофесією, знаходьте у собі сили для тісного, ду­шевного спілкування з близькими; не накопичуйте негативні емоції в собі, поговоріть з близькими, рідними, друзями...

Допомога при «синдромі емоційного вигорання» передбачає психологічні прийоми самозахисту в ситуаціях «негативного спіл­кування», групи та методики релаксації, психологічного розванта­ження, індивідуальну та групову психотерапію, заняття фізичною культурою та ін. Важлива можливість звернення до наставника як до довіреної особи, з якою можна розділити відповідальність за прийняття рішення, отримати кваліфіковану допомогу при роз­в'язанні конкретної ситуації і так випередити розвиток стресу.

Психологам треба пам'ятати, що запобігти синдромові емоці­йного вигорання легше, ніж боротися з його наслідками, а зберегти психічне здоров'я можна, навіть, якщо ти працюєш добре.

7) Проблема «нецікавого» і «нудного» клієнта[6, с.295-316] не­достатньо висвітлена у науковій літературі. З одного боку, маємо пам'ятати, що спільного у людей є тільки одне - всі вони дуже різ­ні: хтось може бути просто нецікавою, примітивною людиною, з якою нецікаво спілкуватися, а з іншого боку, така людина вже звер­нулася до вас за допомогою, і однією з причин звернення якраз і може бути усвідомлення своєї «нецікавості» для оточуючих. Зав­дання психолога: пересинити в собі неприязнь, презирство до тако­го клієнта і хоча б спробувати організувати з ним діалог.

8) Проблема «раннього прозріння» клієнтапов'язана з осно­вним етичним орієнтиром психолога.

Побудова життєвого й професійного «успіху» людини часто буває пов'язана з певними життєвими компромісами і навіть по­ганими справами. Наприклад, часто людина досягає «успіху» вчасно кого-небудь підставивши, продавши, зрадивши. У ході консультування клієнт може зробити передчасні висновки такого характеру. Вихо­дить, що психолог для надання допомоги людині, яка самовизнача­ється, дає їй відповідні «нехороші» рекомендації (як обдурити, зра­дити, продати...). Психолог повинен поважати сам себе і не пере­творитися у фактичного співучасника майбутнього негідника.

У багатьох етичних кодексах, статутах підкреслюється «пер­винність інтересів клієнта», але до цього положення варто було б додати і врахування інтересів тих людей, з якими даний клієнт вступає в реальні взаємостосунки та за рахунок інтересів і гідності

яких «наш клієнт» може розв'язати свої проблеми. В іншому ви­падку психолог буде допомагати одним людям - своїм клієнтам - і ущемляти такі ж права інших людей, які з різних причин не стали його клієнтами.

9) Проблема «пізнього прозріння» клієнтаможе бути про­
ілюстрована такою ситуацією: клієнт звертається за допомогою до
психолога з надією усвідомити, наскільки вдало чи невдало він прожив
життя чи яку-небудь його частину.

У результаті роботи психолог може справді визначити, що клієнт прожив життя невдало, але хіба ж можна повернутися на 20-30 років назад і чи варто відкрито говорити про це клієнту, який і сам у ході робо­ти з психологом «прозрів»! У цьому випадку більшість психологів схиляються до думки, що говорити правду просто у вічі - неетич­но, непрофесійно. Тим більше, тут немає жодного протиріччя: у ко­жної людини своя правда. Ліпше підіграти такому клієнту: «Життя склалося», «Окремі невдачі та нереалізовані плани є в кожного».

10) Проблема «прозріння» самого психолога.Психолог раптом
усвідомлює, що його професія, його робота є не тим, що йому потрібно або, що він займається нікому не потрібною справою. З од­ного боку, незадоволення собою, роботою - ознака творчого, вимогливого, рефлексуючого суб'єкта праці. З іншого така «рефлек­сія» може привести психолога до розвалу власної роботи, зачепити благополуччя клієнтів і призвести до руйнування особистості самого психолога. Якщо ж психолог зізнається, що криза для нього така,
яку неможливо подолати, то виходом є зміна роботи або професії.

11) Проблема невіри психолога у можливості клієнта самому вирішити свою психологічну проблемуніби виправдовує
відверту маніпуляцію свідомістю клієнтів з боку психолога, перетворюючи їх на «пасивний об'єкт своїх впливів і розв'язання їх життєвих психологічних проблем».

12) Проблема роботи без необхідної теоретичної та методич­ної підготовкивиникає, коли психолог береться за виконання складних завдань, не маючи ні досвіду роботи, ні відповідної кваліфікації.

Проблема критеріїв оцінки ефективності психологічної до­помогистосується того, наскільки добре чи погано працював пси­холог. Дати таку оцінку надзвичайно важко. Відповідь «клієнт за­лишився задоволеним» часто непереконлива, оскільки клієнт не завжди розуміє суть допомоги, яка надається, неспеціаліст, а, отже, не може знати, що він міг отримати в результаті такого ж консультування в іншого спеціаліста-психолога.

14) Проблема відсутності у країні на даному етапі її розвитку ідеалів особистісного та професійного самовизначення.У житті кожної людини мають місце певні ідеали, цінності, які є моральним стрижнем особистості, входять до структури її світогляду. Людині необхідні «символи віри і програми», проблеми пошуку «ідеоло­гії». Сьогодні складність у тому, що людина, котра самовизначаєть­ся, ще не навчилася розрізняти героїв справжніх і уявних, і тому во­на зазвичай стає дезорієнтованою або ж її ідеалом стає псевдоге-рой. І завдання психолога - допомогти людині розібратися у спра­вжніх і хибних ідеалах.

15) Проблема «шевцябез чобіт».У багатьох психологів є чи­мало власних проблем. Постає питання «Чи має право такий психолог допомагати іншим, до кінця не розібравшись у своїх власних проблемах?»

А хіба є люди, в житті яких немає протиріч, конфліктів, проблем? Психолог - теж людина.

Він повинен уміти абстрагуватися від своїх проблем у про­цесі роботи з клієнтом. З одного боку, погано, коли психолог схожий на клієнта, з іншого - люди, які переживають чи пережи­вали щось подібне, ліпше розуміють іншого.

16) Проблема неминучості професійних «секретів» психолога-практика від клієнтів, адміністрації та колег.По-перше, як­
що клієнту розповісти по всі нюанси роботи, - він багато чого не
зрозуміє. Плюс, «нехороша» для клієнта інформація може призвести до образ, розчарування, шоку, зміни ситуації і т.д. По-друге, не
слід розповідати усі тонкощі роботи адміністрації, - вона також не
все може зрозуміти, що призведе до неправильного трактування.
Подавайте тільки загальну інформацію про пророблену роботу. По-
третє, не завжди варто розповідати про свою роботу і колегам: є
професійні таємниці, а колеги не завжди можуть підтримати вас у
випадку реалізації творчих, незвичних ідей, серед них часто трапляються звичайнісінькі заздрісники, пліткарі, тому певна обережність не завадить.

Щоб глибше зрозуміти особливості взаємодії психолога з ін­шими учасниками психологічного процесу, потрібно користуватися таким принципом: завжди став себе на місце тієї людини, з якою організовується взаємодія, визнач, у чому вона може не до­віряти тобі, чого може побоюватися, і, відповідно, намагайся зняти її побоювання.

Читайте також:

1. V. Етичні правила психологічних досліджень
2. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
3. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
4. Аграрні проблеми в працях письменників аграрників.
5. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
6. Активне управління інвестиційним портфелем - теоретичні основи.
7. АКТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
8. Актуальні проблеми біоетики
9. Актуальні проблеми економічної безпеки України.
10. Актуальність проблеми професійної етики соціальної роботи
11. Актуальність проблеми.
12. Аналіз результатів практичної діяльності Київського освітньо-методичного центру соціальної роботи

Переглядів: 1118