Поняття правоздатності, виникнення та припинення

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям.

Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав: «Хто знаходиться в утробі, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду» (Д. 1.5.7). Отже, якщо батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені законними представниками здійснювалися будь-які цивільно-правові правочини.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоча і не завжди в попередньому обсязі.

Правоздатність — це здатність бути носієм прав. У зв'язку з цим виникає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського громадянина складалась з двох основних елементів: права брати законний шлюб, в якому діти набувають статусу римського громадянина (jus conubii), і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати^ в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо (jus commercii).

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (pater families).

Для того щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися ними особа може самостійно тільки за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за заподіяні правопорушення. Іншими словами, дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не мало визначення дієздатності, хоча широко користувалося цим поняттям на практиці. На відміну від правоздатності, дієздатність наступала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також і від інших факторів — хвороби, вчинення поганих вчинків тощо.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. До першої належали діти до 7 років (infantes), що були абсолютно недієздатні, до другої — дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини: робити дрібні покупки, приймати дрібні дарунки, провадити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на припинення прав або встановлення якої-небудь повинності (обов'язку), то вимагалось отримати дозвіл опікуна, який давав його в момент здійснення пра-вочину. Правочин, здійснений без згоди опікуна, зобов'язував неповнолітнього тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.

До третьої вікової групи належали особи (з 12 років дівчатка, з 14 до 25 років — хлопчики), що визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мало право здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони в первісний стан, в якому вони знаходилися до укладення правочину, тобто застосувати реституцію. Розвиток продуктивних сил і цивільного обороту, залучення до ділового життя практично недосвідчених, наївних та необачних осіб підривали усталеність цивільно-правових відносин. Цій категорії осіб з II ст. надано право просити собі куратора (піклувальника). Призначення неповнолітньому, що не досяг 25 років, куратора обмежувало його дієздатність. Такі особи здійснювали правочини тільки з дозволу куратора. Проте за ними зберігалося право самостійно заповідати, а також брати шлюб. По досягненні 25 років відпадали будь-які обмеження дієздатності, вона ставала необмеженою, якщо не було інших обмежуючих факторів.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на u дієздатність. Наприклад, глухонімий не мав права укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легі-сакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно впливовішим був психічний стан особи. Слабоумні та душевнохворі на час хвороби визнавалися абсолютно недієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істотно обмежувались в дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, дотримуватися міри. Марнотратникам призначався піклувальник, обов'язком якого було піклуватися про їхній майновий стан. При призначенні піклувальника марнотратник самостійно здійснював правочини, лише спрямовані на набуття майна, ніс особисту відповідальність за заподіяні правопорушення. Інші правочини марнотратник мав право вчиняти лише зі згоди піклувальника.

За римським правом досить істотним обмеженням дієздатності було приниження честі. Розрізняли кілька її видів. Найсерйозніше — безчестя, ганьба (infamia). До такого виду осуду призводило вчинення непорядних, негідних вчинків (наприклад, займатися ганебними професіями — звідництвом, проституцією, лжесвідченням, взяти з жінкою шлюб протягом траурного року після смерті її чоловіка). Безчестя наступало за присудженням, що випливало з позовів, які вимагали особливої чесності (з договору доручення, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). У класичний період обмеження за безчестя були досить істотними. Особи, визнані безчесними, не мали права брати законний римський шлюб, обмежувалися в праві на одержання спадщини тощо.

Відповідно до римського права жінка не могла зрівнятися в правовому стані з чоловіком. У період республіки вона знаходилася під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в право- і дієздатності. За часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не знаходилася під постійною опікою батька чи чоловіка, може приймати самостійні рішення з приводу свого майна. Проте вона не могла приймати на себе відповідальність за чужі борги. Юстініан помітно послабив обмеження в право- і дієздатності жінки. Однак з його схвалення в Дигестах було записано: «За багатьма постановами нашого права жінки знаходяться в гіршому становищі, ніж чоловіки» (Папініан).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суб’єкт права. Фізичні та юридичні особи	\|	Правове становище латинів. Юліанові латини

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.