• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Критична філософія І. Канта.

Суб'єктивний ідеалізм І. Фіхте.

Критична філософія І. Канта.

План

Тема6. Західноєвропейська класична філософія

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між ра­ціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як меха­нічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналі­сти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розви­ток філософської думки. Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації. Після Канта культуру розглядали за межами природи, не прив'язуючи її до при­родних закономірностей. Природа і культура постають для філософії як дві рівнозначні та незводимі одна до одної сфери.

У творчості Канта виділяють докритичний і критич­ний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філо­софії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути законо­мірності природи, демонструючи це створеною космого­нічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але ознайомлення з філософією Юма збудило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує

таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв'язання цієї проблеми, назвавши його конструк­тивним критицизмом.

Кант, за його словами, здійснив коперниканський пе­реворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (ро­зум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джере­ло всезагальності й необхідності знання він пропонує шу­кати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм).

Світ науки є витвором розуму, який сконструював йо­го за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) лю­дині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера фе­номенів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хао­тичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні форми Канта — це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони по­збавлені змістовності, а постають як певна здатність, пев­ні правила (схеми) формування матеріалу.

Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність емпіриків і раціоналістів. Він Світ ноуменів і феноменів Канта можна уявити, прийнявши аналогію пізнання і виробництва. Припустимо, що людина все життя прожила на заводі й не бачила світу, який існує зовні. Вона має справу лише з матеріа­лом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (формами), які обробляють цей матеріал. Для неї світ — це створені й упорядковані її працею на території заводу пред­мети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за ме­жами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкова­ний? Достатніх підстав для цього людина не має. Так, за Кантом, відбувається і з пізнанням. Людина має справу лише з у конституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий.

Оскільки, за Кантом, розум у конституював світ, да­ний у науковому досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому у конституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних фор­мах його конституювання — не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.

Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпірич­ного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуа­льному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав "трансцендентним» (потойбіч­ним до емпіричного об'єкта).

Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримують­ся всезагальні наукові істини математики, природознавс­тва і метафізики — в трьох визнаних на той час сферах знання. Шукаючи відповідь, Кант поділяв наукові суджен­ня (мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналіти­чні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб'єкта судження («тіла») і пре­диката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність» (непротяжні тіла не існують і немає не тілесної протяжності). Такі судження не потребують підтвердження досвідом. Вони є тавтологіч­ними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом поняття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на досвіді типу «вода кипить при 100°С»). Їх зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша». Ці судження не виводяться з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони як аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй пра­ці «Критика чистого розуму» Кант ставить запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, при­родознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве спо­глядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а суб'єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. За висловом англійського філософа Бертрана Рассела (1872—1970), простір у Канта — це щось на зразок окулярів, крізь які все набуває просторового вигля­ду. І, на думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання. Зокрема, гео­метрія можлива лише завдяки здатності людини уявити чистий простір і в цьому просторі оперувати ідеальними фігурами. Якби геометрія оперувала в реальному просторі з реальними фігурами, сума кутів трикутника ніколи б не дорівнювала 180°. Отже, математичне знання, за Кантом, ви­водиться не на основі споглядання явищ, а на основі апріо­рних форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого упорядкування (конструювання) цих явищ.

Природознавство можливе завдяки діяльності розсуд­ку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприйман­ня. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можли­вість, необхідність, випадковість. Кожна з цих категорій породжує менш загальні поняття. Всі вони без сприйман­ня є пустими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві сприймання є індивідуальними і суб'єктивними, а щоб пе­ретворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєднатися з апріорними формами розсудку. Це упоряд­кування чуттєвих сприймань формами розсудку й утво­рює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення нау­ки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Це слід розуміти так: розсудок накинув певну категоріальну схему на чуттєві сприймання, упорядкував їх за цією схемою зробив його всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за правилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення науки. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин природознавства ґрунтується на тому, що вони конститу­йовані одними й тими ж формами.

Отже, і математика, і природознавство як науки мож­ливі завдяки суб'єктивним апріорним формам споглядан­ня і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єдиноможливі для людини), то істини математики і природо­знавства вічні. Іншими словами, Кант вважав, що геометрія Евкліда і фізика Ньютона є вічним і незмінним знанням, адже в основі їх лежать притаманні людині апріорні пра­вила впорядкування чуттєвого матеріалу, а інших правил вона уявити не може. Тому наука може тільки поширюва­ти причинні зв'язки чи урізноманітнювати фігури в просторі, а виходу на інше розуміння причинності й просторовості (можливість науки іншого типу, наприклад неевклідової геометрії та не ньютонівської фізики) Кант не допус­кав. У цьому він є спадкоємцем Просвітництва з його ві­рою у вічні істини розуму.

Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму — третьої пізнавальної здатності людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його істини обмежені наявним чи можливим чуттєвим досвідом. Але людина не хоче змиритись з цією обмеже­ністю. Вона намагається застосувати розсудок за межами чуттєвого досвіду, вивести його за конечне. Наприклад, у досвіді людині дана тільки обмежена частина світу, про яку вона може судити строго науково. Але ж людина пра­гне висловлюватися про світ загалом, тобто про те, що ви­ходить за межі досвіду.

Подібно до того як споглядання має чисті форми (простір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, причинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це — ідеї душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує метафізика.

Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, Кант доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого до­свіду) є проблематичними. Наприклад, спроба перейти від ідеї Бога до його реального існування ґрунтується на логічних помилках. Кант, зокрема, спростовує онтологічне дове­дення буття Бога. Необґрунтований також, на його думку, перехід від ідеї душі до душі як субстанції.

Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спроба метафізики мислити світ в цілому призводить до логі­чних суперечностей. Так, можна без логічних помилок довести, що світ конечний в просторі й часі, і що він безкінечний; що він ділиться до безкінечності й що є неподільні частки; що світ строго детермінований і що в ньому є свобода. Ці необхідні суперечності (Кант називає їх антиноміями) є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вчен­ням про необхідні, але безплідні суперечності. Згодом Гегель по-своєму переосмислить ці думки Канта.

Ідеям розуму Кант відводить тільки регулятивну функцію. Вони не можуть конструювати об'єкт, бо такий об'єкт виходить за сферу феноменів, досвіду, але можуть синтезувати наявне знання в систему. Скажімо, ідея душі синтезує, зводить у єдність все знання про психіку. Тому мета­фізика як наука, яка б по-своєму сконструювала об'єкт і вивчала його на взірець математики чи природознавства, неможлива. Філософія не є наукою. З чого, до речі, не ви­пливає, що Кант заперечував метафізику. Ні, метафізика можлива і необхідна як вища мудрість, але вона не вибудо­вується на засадах вічних істин за прикладом математики чи природознавства. Отже, Кант відмежував філософію і наукове знання за принципами їх побудови.

Крім теоретичного, Кант визнавав у людині й практич­ний розум, дослідженню якого присвячена «Критика прак­тичного розуму». Практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретич­ний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі). Заслуга Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності — благу людини. Само по собі воно не є благом. У цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він вихо­див з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не зале­жна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпуль­сів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибуду­вав свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. «Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, - автономія моральності. Попере­дні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зов­нішніх стосовно неї принципів»1. Філософи до Канта нама­гались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостій­ність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтують­ся на свободі волі. Воля у своїй діяльності керується пев­ними імперативами — закликами, веліннями, настанова­ми на зразок «дій так...». В основі корисної практичної дії (дії, яка переслідує мету) лежить гіпотетичний імператив, його правило — «якщо хочеш досягти певної мети, дій та­ким чином...» В основі ж морального вчинку, який в принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства». Іншими словами, співмірюй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.

Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав став­лення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.

Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сфе­рі моралі. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтують­ся на категоричному імперативі, на обов'язку. Якщо лю­дина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними.

Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'я­зково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теорети­чного розуму їх буття проблематичне, для практичного — необхідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяння» (відплата) в потойбічному світі необхідні, щоб людина була мораль­ною істотою.

В одному з розділів «Критики чистого розуму» Кант ставить три знамениті запитання:

1. Що я можу знати? На це запитання дає відповідь його дослідження «чистого розуму».

2. Що я повинен робити? Відповідь на нього філософ з'ясував у «Критиці практичного розуму».

3. На що я можу сподіватися? Відповідь на це запи­тання містить дослідження релігії в межах розуму.

Кант відповів на всі порушені ним запитання, створи­вши цільну філософську систему, своєрідний духовний па­м'ятник епохи і людського розуму.

Читайте також:

1. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
2. Антична філософія
3. Антична філософія.
4. Антична філософія.
5. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.
6. Антропологічно-ірраціоналістична філософія
7. Б ) Філософія епохи схоластики
8. Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.
9. Гуманістична філософія епохи Ренесансу.
10. Давньогрецька антична філософія
11. Давньоіндійська філософія
12. Давньоіндійська філософія.

Переглядів: 1353